Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43643
Рецензій: 85060

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

Третя терція (13 - 14)

© Меньшов Олександр, 14-04-2017
СІЧЕСЛАВ.
Головний поштамт (відкриті листи)

Полтава, вул. Протопопівська, 3, кв. 14
Малоножко Н. Л.
Люба кузина Наташа!
Не дивуйся, що я так далеко заїхав. Мене завжди тягнуло до козацького краю, на Хортицю, легендарне Запоріжжя. Ось я і опинився в Січеславі. Працюю в першокласній аптеці. Хазяїн мене цінує.
Живеться відносно цікаво. Місто тут врівноважене, багате й красиве. Налаштовує до сімейного життя. А ще - до післяобіднього сну.
По Дніпру ходять пароплави. Часто ходжу милуюся ними. Сьогодні в мене вийшов вихідний, я вільний. Прогулююся містом, відпочиваю. Бачив багато військових. Кажуть – навчання.
Пиши мені, як живеш? Як твої успіхи? Приїжджай до мене погуляти по місцевим вулицями і парками. Тобі сподобається.
Більше писати ніде. Цілую, Матвій.
15 / VI / 29, Січеслав.

Херсон, вул. Католицька, 8,
Сперанській М.М.
Люба матуся! Повідомляю Вас, що я, Слава Богу, живий і здоровий, чого і Вам від усього серця бажаю. Давно не писав, багато роботи.
Посилаю Вам зображення Катерининського проспекту, на якому видно готель «Пальміра». Недалеко від нього, як Ви розумієте, знаходиться наша контора.
Може це смішно, але я кожного дня пишу листи додому, як тільки маю вільну хвилину. Правда, не відправляю їх, а складаю в коробочку.
Зараз Трійця, я йду до церкви.
Особливих новин поки немає. На стовпах для електричного освітлення вулиць продовжують проводити дроти. Місто вночі виглядає гарно.
Сильно скучив. Цілую Вам ручки, рідна моя матуся. Пишіть мені про все, про все.
Марки не приклеїв, немає грошей.
Люблячий Вас син, Мстислав.
23 / VI / 29, Січеслав
Доплатити 23 коп.

Київ, Шевченківський бул., 25, кв. 4
Гамарнику В.В.
Дорогий брат Володя і дружина його Олександра! 1 червня приїхав в Січеслав, Міська Рада якого видна на звороті картки.
Дійсно, все місто в зелені і квітах. Зараз тут дуже тепло, навіть спекотно. Парки наповнені гуляючою публікою. Від Києва до Січеслава їхати не більше доби.
Збираюся їхати на Хортицю (Олександрівськ). Там є багато вільних місць на будівництві дамби. Я про те дізнавався. Як прибуду і влаштуюся, вишлю поштою листа.
До побачення. Бажаю всім здоров'я і щастя.
Люблячий Вас Антон.
3 / VI / 29

Миколаїв, вул. Московська, 29
Брежестовській М.А.
Дорога Маринко!
Якщо ти була вдома, якщо бачила наших, то тобі повинні були сказати, що я послала додому листа з проханням надіслати мені тканини на плаття. Дуже хочу пошити нове. Це прохання я відправила матусі, а тобі шлю інше: зроби ласку, піди до нас і серед зв'язки моїх листів вибери з десяток кращих листівок і перейшли мені разом з тканиною. Мені цілковито нічим прикрасити стіни своєї кімнати. Надя, моя сусідка,  біля свого ліжка прибила килимок, набила картинок і всякої всячини, а у мене нічого немає. Мені б теж необхідний килимочок, та грошей немає. На початку червня отримала платню 32 грн. 46 коп. З цих грошей заплатила за квартиру, купила собі за 2-15 капелюшок і за 6 грн. темно-сіру сукню, дуже просту на кожен день. Зараз залишилося 13 грн. 75 коп. А я думала ще робити деякі заощадження, так напевно не вдасться.
У тітки я вже не живу, а вибралася на квартиру. Але, як ти розумієш, за квартиру зі столом платити не можу, а тому найняла тільки куточок в кімнатці.
У Наді уважні батьки. У кожній посилці вона обов'язково отримує з дому цукерок, пирогів, яблук і різних ласощів. А у мене в посилочці не виявилося нічого, крім бідненької хусточки. А мені потрібно зробити тепле плаття. А тут робити її не дуже вигідно. Як добре було б, якби ти мені її пошила!
Спробуй поговорити з татом про це, як ніби від себе. Може він набере трішечки, а ти пошиєш по старій пам'яті.
Вклоняйся всім нашим. Привіт Анюті, Оленці Ковбасючці та Наташі.
Твоя Віра.
Хортиця (Олександрівськ), 1 / VI / 29

Одеса, вул. Канатна, 10, кв. 3
Токарєву Л.Ф.
Здоров, друзяко! Хотів вчора написати, але дістався дуже пізно, не знав куди і йти. Місто препаршиве! Темрява така, хоч в око стрель. Можна бити один одного в морду, і не знати хто кого вдарив. Зупинився в домашніх обідах.
Зараз 9 година ранку і я йду на пошту. При сонячному світлі огляну місто. Потім піду до начальства на будівництво.
Чесно скажу, скучаю! На душі........ Не можу забути нашу Одесу.
Завтра напишу що до чого.
До побачення! Микола Радченко.
14 / VI / 29, Хортиця (Олександрівськ)



...Кондиціонер тихо гудів і цей звук заколисував Віктора Фалкона. Він задумливо пив каву, та дивився прямо перед собою відсутнім поглядом.
В голові лікаря зараз був повний сумбур. Але саме препаршиве – Віктор аніяк не міг зібратися силами, та спробувати скласти усе до купи. Мозок охоплювала якась апатія.
«Мабуть ті чортові пігулки від застуди так діють, - розмірковував Віктор. – П’єш їх, п’єш – а сенсу ніякого… Тільки голова дуріє».
Розкладені на столі малюнки, які до цього розглядав Брюс, муляли лікарю око. Фалкон чомусь був впевнений, що нагадує самому собі людину, яка намагається щось розгледіти в темній-темній комірці, та для цього використовує свічку. Її полум’я витанцьовує, вихоплюючи деінде дивні образи та тіні.
Дивно було спостерігати, як Брюс за якісь півгодини приймав Віктора за дюжину різних людей. То він розмовляв з перехожим на вулиці, то з шофером мандруючи машиною, то з робітником на якомусь будівництві. Один суцільний калейдоскоп, в якому кольорові скельця – це фантасмагоричні образи якихось особистостей.
Брюс був явно дезорієнтований – де він, хто поряд… Він безперестанку придумував навколо себе інший світ. Причому опис часом був виключно детальний: будь то уявна людина з великими зубами, каплевідним носом або шрамом на щоці, чи - якась тварина, предмет, будівля, стела з позначками.
Фалкон пару раз пробував підловити Брюса на цих деталях, але жодного протиріччя.
-У нього ж минулого разу були вуса, - казав лікар. – Ви ж, Айване, згадували про те!
Брюс миттєво застигав, його очі скляніли, а через пару секунд він з дивуванням відповідав:
-Та що ви кажете! В мене все занотовано, - з цими словами він відкривав уявний зошит та зачитував: «Чорні короткі волосся… кругле обличчя… на погляд – років за тридцять… має на правій щоці родимку…» Ніяких вус!
Або так:
-Ні, там був саме напис «1845», а ні «1905»… Того року річка затопила майже все селище…
Віктор поставив на стіл чашку і потягнувся рукою до розкиданих малюнків.
«Мабуть, треба наступного разу показати абсолютно пустий листочок паперу, - розмірковував лікар. - Нехай Брюс відпустить свою фантазію. І тоді побачимо, куди заведуть його особисті  «монологи з пустим стільцем».
Фалкон примружився, та подумки вернувся до старої розмови з шерифом.
-Отже, - казав той, -  ви вже поговорили з усіма знайомими Брюса Пауелла?
Він сидів в своєму широкому кріслі, розхитуючись то вліво, то вправо. За його спиною на стіні висіло декілька світлин, серед яких Віктор виділив одну досить цікаву. Шериф, здається, швидко зрозумів, що роздивляється лікар. Він широко посміхнувся і з деякою гордістю в голосі промовив:
-То мій прадід! Він був поліцейським…
На фотографії була фігура кремезного чоловіка, який стояв на фоні старої вантажівки з автоматом у руках.  
-В той день вони затримали бутлегерів. Саме у цій автівці, - махнув головою шериф. – Перевозили десь двадцять ящиків віскі… Ото часи були!
-Гарна машина… новенька… Я чомусь вважав, що бутлегери в ті часи користувались суцільним мотлохом.
-Це «Ford AA»… двадцать девятого року… На той час – одна з найкращих моделей.
Шериф раптом замовк та подивився кудись убік.
-Тепер я розумію, - промовив Фалкон, - чому ви обрали цю професію.
-Розумієте? – перепитав шериф. – А я ось не впевнений, що розумієте… Зможете досить чесно відповісти на одне питання: навіщо це вам?
-Ви про що?
-Хмм… Я про Брюса… Що ви намагаєтеся знайти? Або що намагаєтеся зробити? Тільки не говоріть, ніби бажаєте його вилікувати.
-Тобто, ви не вірите в клятву Гіппократа? – посміхнувся Віктор. Подібне одкровення його здивувало.  
-Я не вірю в альтруїзм.
-Тоді скажіть, чому працюєте саме тут? Хіба ви пішли сюди тільки заради того, щоб бути схожим на прадіда? Саме з цих меркантильних роздумів? Чи було щось важливішим?
-Частково і так, - кивнув головою шериф. – Юнацьке бажання всіх рятувати вже давно згинуло разом з тією особистістю, якою я колись був. На зміну прийшла зрілість.
-Ось як ви це називаєте, - здивувався  лікар. – Отже, наша бесіда, так би мовити, не для протоколу.
-Ми з вами дорослі люди. Навіщо прикидатися? Давайте поговоримо чесно.  
Шериф примружився і перестав розгойдуватися. Весь його стан немов говорив - я готовий до прямої відкритої розмови.
-Добре… добре… За свою практику, вперше стикаюся з подібним випадком, - зізнався доктор. - Коли Брюса доставили до нас в лікарню, мені було все зрозуміло, все ясно. Діагноз народився без особливих зусиль - затьмарення свідомості. Я взявся було за звичайне для таких випадків лікування, але.., - сказав Фалкон та раптом замовк.
-Але? - перепитав шериф. – Що ж вас спонукало до «розслідування».
-Один з друзів Брюса раптом сказав, що він – зовсім інша людина. Немов підмінили... Мене ці слова зачепили… вдарили в свідомість… Підмінили – і звідси усе понеслось.
Шериф  посміхнувся та чомусь подивився у стелю.
-Завжди є «але», - промуркотів він. - Все життя стикаюся з тим, що правила мають виключення. Оце ваше так зване «але».
-Так, все має виняток... А хочете знати чому?
-Мабуть… хочу.
-Вся справа в нашому мозку... свідомості... Ми не хочемо миритися з кліткою.
-Якою кліткою?
-Ну… з тим, що все наше життя підпорядковується суворим правилам і законам - клітці. Як в зоопарку: звір живе в замкнутому просторі, підкоряючись нав’язаним йому  правилам. Є час для сну, годування, прогулянки... Не можна робити того, або іншого… Тобто, все відносно зрозуміло, але строго. І отже ми, хоч і звірі, проте не хочемо бути обмеженими.
-Ну тут ви маєте рацію.
-Звичайно, маю. Ви хоч раз в житті порушували встановлені суспільством норми?
Шериф хитрувато посміхнувся.
-Ось тепер бачите вірність моїх слів! - посміхнувся у відповідь і лікар. - Нас з дитинства привчають до думки, що все на світі створив Бог. Простір, час, фізичні закони... Однак є «але».
-Яке?
-Сам Бог може це все порушити. Йому нічого не варто воскресити живу істоту. Або в одну мить змінити порядок речей. Наприклад, перетворити воду в вино. Злетіти до неба без допомоги крил, або ще чогось. А ми ж при цьому чомусь це робити не можемо.
-Цікава думка. І як це співвідноситься з Пауеллом?
-Спробую почати здалеку... У вас бувало таке, що зустрічаючи абсолютно незнайомих людей, ви раптом відзначали, ніби їх знаєте, але тільки забули? Або що вони схожі «на когось»?
-Ну... бувало...
-А місця? Начебто нові незнайомі місця, а мозок свердлить думка, що ви тут були? Або що подібне вже з вами траплялося?
-І таке іноді бувало. Дежа вю, здається?
-Так, дежа вю... або у випадку з знайомою чи незнайомою людиною – такий собі різновид синдрому Фреголі.
-Кого?
-Це коли людина переконана, що усі люди навколо йому знайомі, просто вони для чогось змінюють зовнішність.
-Ну, я не настільки збожеволів.
-Всі так говорять. А ось зовсім недавно ви стверджували, ніби всі люди без винятку божевільні, - лікар лукаво  посміхнувся.
-Стверджував, - кивнув головою шериф. - І все ж не хочеться в це вірити.
-Зазвичай ми намагаємося в чомусь себе переконати... створити відповідну картину всесвіту.
-Можливо, - погодився шериф, - однак що цікаво - ця картина у всіх збігається. Небо зверху, земля знизу… сонце світить… дощ або сніг падає вниз, а не злітає вгору… Звичайно, бувають невеликі відхилення, але дуже-дуже рідко. Люди бачать світ таким же, яким його бачать ті ж сусіди або знайомі, або родичі.
-Саме так! А ось у Брюса раптом все стало по-іншому. У його мозку, можливо, зламався якийсь «ретранслятор». Він перестав налаштовувати свідомість цієї людини на сприйняття загальної картини. І відтепер видима йому картина зовсім інша.
-Звичайні галюцинації. Коли приймеш наркотики - може і не таке привидиться.
-У мене є знайомий товариш.... письменник... Якось мені попалося на очі його оповідання. Невеличке оповідання. Про акваріумних рибок. Називалося воно «Антропний принцип»... Ви знаєте що це?
-Не чув.
-Деякі фізики кажуть, ніби на Землі якимось абсолютно незрозумілим чином, створені ідеальні умови для життя. Схожі на штучні. Буцімто якась невидима сила оберігає Землю від усіляких негараздів. Оце і назвали антропним принципом.... Так ось, повертаючись до оповідання. Його зміст досить простий - в кімнатці стояв акваріум. У ньому жили різні рибки - золоті, сомики та інші. Змінювалися покоління, хтось вмирав, хтось народжувався… все котилося по звичайному колу… І знову з’являється «але»: одного разу сонце - настільна лампа - перестало включатися, позначаючи наступ нового дня. Зверху перестала сипатися «манна небесна» - корм. Прийшла темнота і голод. І тоді найдавніша риба - якийсь товстий жирний сомик, раптом заявив, ніби їх милостивий бог помер. Настав очікуваний закономірний кінець світу... Ось так!
-Сумно... і не зрозуміло...
-Я це до того розповів, що для цих риб богом була людина, котра їх годувала і доглядала. А хто для нас бог? В якому акваріумі живемо ми? І що за ним?.. У Брюса зламався прилад в мозку, який відповідав за сприйняття нашого з вами «акваріума». І він живе.... саме живе... я не обмовився... в цілковито іншому світі. Бачить інші речі, сприймає інші події і людей...
-А ми з вами як же? - шериф навіть відкрив від подиву рот. - Хто ми для нього?
-Рибки саме з його акваріума, його свідомості… а не з нашої з вами… Він інтерпретує світ по-іншому. Можливо, його занесли нам з сусіднього акваріума. Адже в світі є мільйони акваріумів: в квартирах, в зоомагазинах, навіть в офісах... Купили нову рибку, принесли до себе. Як думаєте: вона легко адаптується до змін в просторі-часі? Або буде жити по законам свого акваріума? Наша свідомість, повторюю вам ще раз, завжди знайде спосіб пояснити незрозуміле. Містикою, фізикою, математикою, магією, божественним втручанням... Завжди!
-Але ж Пауелл живе тут, а не в іншому акваріумі! І жив тут! Ви ж от розмовляли з його друзями, знайомими – хіба вони казали, ніби Брюс марсіанин? Ні! Вони, я впевнений, розповідали про те, який він був добрий хлопець, та таке інше… Адже говорили?
-Так, - погодився Фалкон.
-З якого ж він тоді іншого акваріуму? Пауелл тутешній!
-Це образний вираз… До речі, знову нагадаю вам про дежа вю і про синдром Фреголі. Хвороба мозку - теж одне з пояснень незрозумілих нам подій. Так легше жити, треба лише переконати себе в тому, що людина поряд збожеволіла.
-Складно… все дуже складно… Схоже на копирсання у чужому мозку. Ніби підлягаєш за чимось… інтимним… Буцімто читаєш особисті листи.  А головне в ваших оповідях – все описується якось приблизно.  Аніякої конкретики.
-Конкретики… Хм!.. У мене була одна пацієнтка, яка страждала від своєї зайвої уяви. Зазвичай вона говорила так: «Я перехворіла всіма хворобами». А справа в тому, що варто їй тільки прийняти близько до серця чиюсь хворобу, як дівчина відразу підхоплювала її симптоми. Побачила подругу з вітрянкою - і тут же сама нею захворіла. У когось з'явився висип, алергія - вона також починає тим  страждати... Та що там - розгледіла вошей, і ті з'являлися в її волоссі,  мало не за помахом чарівної палички. Ось така конкретика…
Двері кабінету тихо скрипнули і всередину заглянула медсестра.
-Я хочу вам нагадати, про пігулки. Пора починати їх  прийом…
-А зустріч? - підхопився Фалкон, ледве не зачіпаючи чашку. – Коли в мене зустріч?
Жінка здивовано подивилась на лікаря, потім на настінний годинник.
-З ким? – обережно спитала вона.
-Та… з колегою… з Борисом Фрідом… Дідько! Я вже спізнююсь! – бурмотів Віктор. – От дідько!
-Пігулки! Ваші пігулки!
Але лікар її вже не чув.
-Добре-добре, я побіг, - відмахнувся він. -  А ви приберіть тут, будь ласка. - Віктор спробував посміхнутися, але вийшло доволі жалка подоба посмішки. Ніби він наробив якусь шкоду і тепер намагається вибачитися.
-Ну… добре, - промовила жінка. – Звичайно ми тут приберемось.
Фалкон вискочив з кімнати і швидким кроком рушив по коридору…



«НА ТЕМИ ДНЯ: «ДРУГ БОЛЬШЕВИКІВ»
Большевики увесь час ганьблять буржуазію, капіталістів і т. д. Але самі запобігають  ласки ріжних своїх клясових ворогів. Тутешня комуністична преса з великим завзяттям атакує «капіталістичний стрій» і т. д. Зате комуністи в Росії раді прислужувати тим «капіталістам» , які ласкаво покивають до них головою.
Таким ласкавим кивальщиком голови до большевиків у Америці є відомий сенатор Бора, який стоїть за визнанням Америкою радянського уряду, хоч  зовсім не з мотивів своєї любови до большевиків. Отож большевики увиваються перед ним і, як вірний песик свого господаря , ходять перед ним на задніх лапках.
Тепер з Америки почали їздити до Радянщини ріжні «прочане» . Їх кличуть туди на поклін комуністичним «святим  місцям» ріжні большевицькі організації, так, як в старину кликали богомольців з Росії на Афон та в Єрусалим ріжні монашеські місії. Американці «прочане» народ практичний і тому рішили заручитися рекомендаціями від сенатора Бори. Він видає для них спеціяльні листи, в яких повідомляє «всіх, кого це торкається» , що такий то «прочанин» їде в Радянщину, щоб и ближче познайомитися з нею...
*ВЖЕ MOЖЕТЕ ОТРИМАТИ НОВИЙ КАТАЛЬОГ КНИЖОК КНИГАРНІ «СВОБОДИ» РІЖНОГО ЗМІСТУ. ВИСИЛАЄТЬСЯ ЙОГО ЗА НАДІСЛАНІЄМ 2-ЦЕНТОВОЇ МАРКИ НА ОПЛАТУ ПЕРЕСИЛКИ.  
SVОВОDА Р.О. Box З46 JERSEY CITY. N J
ГРЕЦІЯ ПРОТЕСТУЄ
АТЕНИ (Греція), 1 липня — Грецьке правительство висловило рішучий протест проти репараційного пляну, який виробила комісія Йонга. Воно заявляє, що борги Німеччини тепер так зредуковані , що вони не покривають грецьких военних зобовязань супроти Франції та Америки. Коли цей протест Греції не буде узгляднений, то грецьке правительство буде домагатися скликання спеціальної конференції, котра зменшила б воєнні борги, які вона завинила Франції та Америці».
СВОБОДА, №153, Джерзи Ситі , Н. Дж. , 2 липня , 1929


Три дні пролетіло в пустих безтолкових справах. Ми тупцювались на місці. Трусили і Гришку Ткача, а він все говорив, що нічого і нікого не знає. І визивали до себе Щербатого Йозефа. Той в сотий раз розповідав про якихось хлопців, про те, що пив Пауелл. Їздили ми і на будівництво (до речі воно мене вразило настільки, що я навіть забув, навіщо приїхав),  а загальна картина все одно не складалася в щось більш-менш зрозуміле.
Клюйко – ось кого б треба було знайти, і ось хто б міг пролити світ знання на справу Пауелла. Але Буза немов зник. Ніхто його не бачив, ніхто не знав де його шукати…
-Або це змова, або він досить хитрий лис, - казав я Соколу.
Той мовчки погоджувався та якось розгублено дивився убік. А одного вечора взагалі витягнув старий офіцерський револьвер та почав його чистити, чим мене збентежив. В цю мить мені здалося, що Сокіл знає набагато більше, ніж розповідає… Тобто, він анічого не розповідав. Лише «угукав», задумливо вимірював кроками наш кабінет, або раптом збирався і уходив до телеграфу, немов чогось очікуючи.
За ці три дні я іноді находив час, щоб побути на самоті та гуляв по вуличкам міста. І ось зараз сидів за столиком невеличкої ресторації, та вів розмову з місцевим завсідником – чоловіком років десь за п’ятдесят, одягненого в недорогий костюм. Почали з погоди, а вже через п’ять хвилин він розповідав про події минулого. Про те, що з сімнадцятого року влада тут змінювалась декілька разів. Після падіння імперії почала панувати Центральна Рада, але трохи пізніше місто захопили більшовики. В вісімнадцятому повернулась Директорія, почав набирати сили і Махно. В кінці цього року в місто знову повернулись більшовики.
-В дев’ятнадцятому - сюди пробивалася армія Денікіна, - примружившись та посьорбуючи каву розповідав чоловік. – Але йому приходилось битися не тільки з більшовиками, а і з батьком Махно.
Мені здалося, що мій співбесідник якось тепло обізвався про цього персонажа.
-Десь мабуть в кінці дев’ятнадцятого та на початку двадцятого наше місто було під Нестором Івановичем. Більшовики посилили було наступ, але, кажуть, разом з тим почали відбирати хліб у селян, і це призвело лише до росту армії Махно.
Чоловік розсміявся.
-От дурні! – промовив він. – Кричати на всіх мітингах, що вони влада робочих та селян, а самім робити казна що!.. Хмм… Вірно колись казав Нестор Іванович, що немає ніяких партій, а є лише купки злодіїв та шарлатанів, які з особистої вигоди знищують наш народ.
-Так і  казав?
-Саме так… Влада народжує лише паразитів! Це факт!.. Отже, на чому я там зупинився? А! Отже в кінці літа місто захопили війська Врангеля, але і їм не вдалося довго протриматися…  
-Дозвольте вас перебити, - промовив я.
-Так… я вас слухаю.
-А при якій владі було краще?
Чоловік миттєво змінився в обличчі.
-Ми заслуговуємо ту владу, яка існує на цей час, - якось нервово промовив він.
-Прямо ось так? – здивовано промовив я. Вперше бачу людину, котра не сварить можновладців, ані напроти – не співає їм хвалебні пісні.
-Бог дає нам те, що ми заслуговуємо! – впевнено сказав мій співбесідник. – Ось що я вам скажу, молодий чоловіче – думка, що риба гниє з голови аніяк не відноситься до нас, до людей. Який народ – така і влада!  Не буває нагороди без праці, так і не буває покарання без вини.  Всі заумні міркування – від лукавого.
-Ви доволі дивно сказали… ніби це Бог нас… нам… е-е.., - я замовк, так і не знайшовши слів для закінчення речення. Цей чолов’яга такий, що пальця йому до рота не клади. Мабуть колишній махновець. Все, мабуть, чекає, коли Нестор Іванович повернеться із Франції.
-Треба розуміти, що не всі ті звуться патріотами, хто зараз керує, - просторікував мій співбесідник. – Взагалі, поняття «патріот» має на увазі любов к «патрії»… тобто до батьківщини… Любов до рідної землі, до культури…
-Отже, - перебив я цю демагогію, - з ваших слів виходить, ніби теперішня влада – кара небесна…  Чи все ж нагорода? Яка ваша думка?
Чоловік нервово облизав губи, допив свою каву і вийшов геть з ресторації.
А що я такого запитав? Чому це він злякався? Мого мундиру?
Повернувшись в кабінет, я застав Сокола читаючим газету. Майже інтуїтивно відчув зміну в його настрої. Як то зазвичай кажуть – навіть повітря було наелектризоване.
Віктор Львович втупився в рівні рядки літер та напружено стискав кулаки. Я тихо пройшов до столу, та присів на стілець.
Що робити? – розміркував та почав перекладати папери з однієї стопки в іншу. – Ми в глухому куті.  
-Дідько! – Сокіл засердився. Він хлопнув долонею по газеті. – Дідько! Ти бач, що в столиці твориться. Собачі діти! Отже собачі діти! Європа та Америка, мабуть, дивляться на наші витівки та регочать в кулак. Хто захоче тепер сюди їхати? Скажуть: та там живуть якісь дикуни… Дідько!
Я нахилився та до гори дригом й через руку Віктора Львовича швидко пробігся по рядках, читаючи про якісь мітинги та сутички з поліцією.
-Як же всі ці мітингувальники осточортіли! – лаявся Сокіл. – Чи вони хочуть зробити, як в Німеччині? Так нехай тепер подивляться, як там гарно живеться з їхнім Тельманом!.. От раніше було б не так! Зовсім не так! Всіх би схопили та дали по зубах, так щоб пір’я полетіло… Ось ти, Іване Антоновичу, знаєш, що тут, в цьому місті, відбувалося в п’ятому році?
-Тобто? Ви про що?
-Чи відомо тобі, що тоді в Олександрівську було одне з найбільших збройних повстань? А почалось з того, що більшовики почали підбивати людей до непокори. І дехто з місцевих нібито пролетаріїв, - це слово Віктор Львович промовив сердито стискаючи зуби, - почали захоплювати місто, громити усе навкруги… Потім почали будувати барикади… Жах! Бунт! Мало того, ці покидьки схопились за зброю! Стріляють в усі боки! Декілька днів йшли сутички між цими… пролетаріями… і поліцією. Нам було дозволено стріляти у відповідь… Дозволено! Без усілякого сюсюкання.
Сокіл сказав «нам», - от що відразу кинулося в око. Виходить, він також приймав участь в тих подіях. Це не просто обмовка.
-Після цього – бунтівники відступили, а потім і взагалі здалися. Вони тоді добряче получили по зубах. Добряче!
-Ну… то було раніше… А взагалі, хіба не можна виражати свої думки прилюдно? – запитав я.
-Прилюдно! Вся ця демагогія до добра не приведе! – Сокіл знову стукнув долонею по газеті. - Я вже цього надивився… І взагалі…
Сокіл хотів сказати щось різке, але зупинився і примружився. Очевидно, заспокоювався.
-Вже скільки разів зарікався сам собі не вплутуватися в політичні диспути, - втомленим голосом промовив Сокіл.  – Аж ні! До сих пір вони діють на мене, як… як… Скільки я в молоді роки… та і в зрілості нервів та часу витратив!
Віктор Львович подивився на мене з якимось вогником в очах.
-Хмм… Ліпше б я Франка, наприклад, обговорював! Було б мудріше, та… і взагалі…
Інспектор відкинув газету та почав декламувати:

Так прощай же, прощай, не чекай більш весни,
Коли будуть цвісти верболози.
І востаннє тобі, замість слів про любов,
Посилаю я муки і сльози.

Я здивовано подивився на інспектора. На якусь мить він мені здався схожим на мого старого вчителя французької, який зараз вже ніде не викладає, та ходить по друзям-знайомим щоб просто побазікати. І обов’язково ці розмови закінчувались цитуванням  Бодлера або Теодора д'Обіньє.
-Говорити про політику, - продовжив свій монолог Віктор Львович, - все одно, що розмовляти про наближення Кінця Світу: коли той настане, кого будуть судити першим, чи останнім, хто відправиться в пекло, а хто полетіть в рай… Дурниці!
Сокіл підвівся та підійшов до відкритого вікна.
-Друже, - промовив він, не повертаючись до мене,  – а ти колись когось кохав?
-Ну… був колись закоханий… Давно вже!
Остання фраза визвала у Сокола сміх.
-Давно! Можна вирішити, ніби тобі сто років, Іване Антоновичу. Це в мене все було… давно… А у тебе, друже, все попереду.
І він знову вголос процитував:

Так прощай же, прощай, не чекай більш весни,
Будь щаслива, весела, як завжди.
Що було — схороню аж у серце на дно…
Не шукай між людьми більше правди.

Питання про кохання мне трохи роздратувало. І, хоча я намагався це приховати, але думки, які лежали в запиленій скрині мого мозку, вирвалися на волю, як та пружина.
Її звали Ольга… Пригадав і тут же засувався на стільці. Аж захотілося підвестися та кудись піти. В серці защеміло… але не від болю, чи туги, а якось солодко… ніжно…
Очі… сірі… великі… прозорі… маленький носик… весь в невеличких веснянках… тонка шия… гостре підборіддя… губи… зі смаком неба…
Раптом я чітко зрозумів непотрібність усього свого подальшого життя… без неї…  Мене підхопив якийсь жах, відчай.
Тьху ти! Ваня, анумо кінчай! – розсердився я та труснув головою. Тіло само підскочило зі стільця, а ноги рушили до дверей. – Той Сокіл, здається, як навмисно натиснув на хворе місце… Чому про це запитав? Невже у нього тут колись було «кохання»? За часів того бунту… Тьху!
-Ти куди? – почув голос Сокола.
-Ну… прогуляюсь… А то щось душно…
-Ти ж тільки прийшов…
Але я вже вискочив геть.
А перед очима все ще марився образ Ольги. Це ж треба було з нею так розсваритися, що навіть наші шляхи розбіглися! Все клята впертість! Тупість!.. І причина сварки дурна! Чесне слово!
Зараз на те дивишся, згадуєш і готовий дати стусана самому собі.
-Ти запізнилася, - насупився я, коли нарешті побачив Ольгу.
День в мене був невдалий: не ладилося з навчанням, та й викладач права вилаяв за неуважність. Потім розмова з ректором…
-Ти запізнилася! – повторив я, вже більш сердито.
-Та… трошки дома затрималася…
Ольга якось винувато посміхнулася та відвела очі.
-Угу… зрозуміло, - я труснув головою, ніби дійсно щось зрозумів. А у самого всередині кипіло: і той клятий ректор, і викладач, і слова про мою бездарність... та й багато чого іншого. – Не могла перенести свої справи на інший час… Ми і так з тобою почали рідко бачитися…
-Я посперечалася… з батьком… Він не дуже добре відноситься до тебе, - з якимось сумом  сказала Ольга.
Тоді ця фраза здалася образливою, ніби ляпас по щоці.
-Чого ж так? – взявся за боки, навіть ногу виставив уперед.
-Та все натякає на Сергія…
-Що? – аж прикрикнув я. – На того клоуна, що  збіг з французького цирку?
-Навіщо ти так про нього… Він не така вже і погана людина, просто батько вважає, що робота перекладачем у посольстві престижніше, ніж у адвокатській конторі…
-Овва! Ти його ще і захищаєш? Може ще зараз помчиш до нього, до Сержа? – ім’я суперника я навмисно промовив на французький манер.
Ольга напружилася. В її очах блимнула блискавка.
-Ваня, я тебе прошу… не заводься…
А далі мене ніби понесло. Ольга мовчки слухала, дивилась кудись убік…
Боже, який я бовдур! Але що тепер волати «якби» та «якби»… Будь мужиком, здерись духом та визнай свою дурість.
Зовні, не дивлячись на вечір, було ще спекотно. Я рішуче рушив вздовж огорожі, потім звернув на сусідню вулицю, намагаючись триматися тіні дерев.
А якщо плюнути на свій гонор? – міркував я. - Повернусь додому, піду до неї… та спробую порозумітися… вибачитися… Га? Ваня, що скажеш?  
І ось тут…
Спочатку сіпнулося серце: він, чи не він? А вже за мить я зрозумів, що чоловік, який зараз переходив вулицю, не просто схожий на мого нападника біля забігайлівки Щербатого Йозефа, який тоді підло вдарив мене в голову, а насправді таким і є.  Фігура, колір волосся, навіть одяг той же…
Я завмер, закриваючись стовбуром дерева. Хоч би не побачив… хоч би рушив собі далі… а там я простежу куди він йде і… і…
Далі вже не додумав, бо всередині прокинувся мисливець, а азарт підігрів кров до кипіння. Можливо, - міркував  потім, - збоку я виглядав дивно… та смішно… Але в той момент ніби нічого не розумів.
Йшов за тим чолов’ягою десь на відстані ста кроків. Судячи з його ходи – він не здогадувався, що за ним стежать. Так ми рухалися хвилин двадцять. Йшли якимись страшними занедбаними вуличками, через брудні двори, то ліворуч, то праворуч… Я втратив орієнтири, але переконав себе, що виберуся. Ну не в ліс же, врешті решт, забрів. Язика маю – спитаю та повернусь назад…
Так ось міркував, йшов за своїм кривдником і… раптом загубив його. Це було так не очікувано, що  я завмер на місці, ніби той стовп.
Я стояв в дворі. Це був тупик. Звідси другого виходу не було. Виходить, що той чоловік зайшов в одну з трьох дверей.
Я дзиґою закрутився на місці. Що робити? Куди йти? Бігти в найближчий відділок? А якщо мій підопічний вийде звідси і кудись рушить?
Дідько! – лаявся я, одночасно намагаючись не кидатися в очі, і тому притискався до стін будинків. – Якщо я звідси піду, то не факт, що знайду дорогу назад… Може зробити, як в тій казці про Алі-Бабу, та намалювати якийсь знак?
На моє щастя поряд проходив якийсь хлопчина.
-Гей, козаче! – гукнув я до нього. – Йди-но сюди! Швидше!
Хлопчик застиг, а потім якось невпевнено рушив до мене.
-Чого тобі? – кинув він без церемоній. Такту йому також бракувало.
-Знаєш, де тут поліцейський відділок?
-Можливо, - з якимось викликом у голосі кинув малий. Він засунув руки в кишені своїх штанів та задер носа.
-Біжи туди що духу, та ось що передай…
І я спробував донести до хлопця свій наказ. Той слухав, не перебивав, а потім нахабно повідомив:
-Просто так і чиряк не вскочить - треба почухати.
-Ах ти ж…
Я аж задихнувся, але стримав себе в руках. Окрім цього хлопця, у мене зараз нічого і немає.
-Добре, якщо виконаєш моє прохання, - почав я якомога м'якше, - отримаєш гривню. Домовились?
-Зараз гривня, і потім ще гривня. А інакше – до побачення, шановний…
Я мовчки поліз в кишеню та намацав там якісь монети. Вже стемніло, тому роздивиться скільки в мене завалялося було важко.
-Тримай всі! – насипав я дрібноту в долонь хлопця. – А зараз – шуруй у відділок! І швидше!
Малий дременув по вулиці, а я заховався біля куща та почав чекати. Лише десь хвилин через сорок, коли вже стемніло так, хоч курей з сараю кради, з’явилися четверо поліціантів, а з ними і Сокіл. А мені вже в голову різні думки лізли. Вважав, що хлопчина надурив – взяв гроші та втік. Де б я його шукав? Та і взагалі – робив би це?
-Дядьку, гривню давайте! – протягнув долонь малий.
-Вікторе Львовичу, не позичите мені? – прошепотів я Соколу.
-Та цей нахаба своє вже отримав! – всміхнувся той. – Я ж тобі полтинник вже дав! А нумо геть до мамки, а то буде сварити, що так пізно валандаєшся!
-Цей пан мені гривню обіцяв! – насупився хлопчик. – От зараз галас підніму і…
-Та добре, добре! – бубонів Віктор Львович.
Він поліз до кишені та витяг купюру. Хлопчина взяв гривню та рушив геть.
-Ну що там? Розповідай, - тихо промовив Сокіл, звертаючись до мене. – Що за термінові і таємні справи? Навіщо стільки людей звати?
-Здається, я вистежив того чоловіка, що напав на мене біля забігайлівки.
-Здається? Чи вистежив?
-Це він… точно він!
-Ну в тебе і вдача! Знайти в місті… серед такої кількості людей… саме того, кого шукає вся поліція… Дійсно, вдача! Щастить же тобі, хай йому грець!
-Але є одна проблема: не помітив в які двері він зайшов, - тихо проговорив я. – Рухався за ним на відстані… Бачу, звернув в цей двір. Поки дійшов – чоловіка вже нема.
-І?
-Це глухий двір… тут немає іншого виходу… лише три будиночки… Отже, вважаю, що він в одному з них.
Ми повернулися у двір та подивилися на маленькі віконця, в яких пробивалося тускле світло.
-Нумо, підкрадемося, - запропонував хтось з поліціантів (судячи по голосу, то був чотар), - та заглянемо. Це саме просте рішення…
І я рушив вперед, намагаючись нічого не зачепити та не шуміти. Одне віконце… тут дві жінки та якась малеча… друге вікно… шторки заважають щось розгледіти… чекаю… напружую очі… і ось бачу якусь фігуру… наближаюся… затамував дихання… придивлюся уважніше…
Знайшов! – за столом у маленькій кімнатці сидів мій кривдник.
Я дав знак і за мить поліціанти підкралися до дверей. Ще мить і один з них з силою вдарив по ним ногою.
З криками ми ввалилися у кімнату. Двоє підскочили до чоловіка, який навіть не встиг підвестися.
-А-а… Що це таке? – здивовано проговорив він, роздивляючись гостей.
-Руки поклади на стіл! – скомандував чотар, покладаючи свою долонь на кобуру.
-Що відбувається?
-Як звуть? – насунувся на чоловіка чотар. – Швидше відповідай!
-Е-е… Сергій… Марусяк… Що трапилося, людоньки?
-Не впізнаєш мене? – запитав я, виходячи вперед.
-Ні, - розвів руками підозрюваний.
-Біля кабака Щербатого… ви… ти напав на мене та вдарив по голові…
-Я? Вдарив? Та ви що! – здивувався Марусяк, оглядаючи людей. – Ви з глузду з’їхали? Я працюю на будівництві греблі… я рахівник… Який напад? Які бійки? Який Щербатий?
Говорив чоловік натурально. Мене на мить охопили сумніви.
-Нумо, закатай рукава! – приказав я. – Де годинник?
-Який годинник? – на зап’ястях у Марусяка нічого не було.
-Де подів? – давив я, кидаючи погляд на Сокола, що стояв трохи ззаду.
-Та не було у мене ніяких годинників… При моїх заробітках – тут на життя б хватало!
-Та ні, це ж ти! Я тебе впізнав!
-Та ще раз повторюю – ви мене з кимось плутаєте, - розводив руками чоловік. Його обличчя натягнуло маску здивування та розгубленості. – Я – звичайний службовець на будівництві… рахівник… Який напад?
Чесно кажучи я знову почав сумніватися. Ні, цей Марусяк був схожий на нападника – це, як пити дати! Але ж… але ж… він вів себе дуже переконливо. Натурально.
-Розберемося! – пробасив чотар, припиняючи безглузді розмови. Здається, він також сумнівався в тому, що це мій кривдник. Чотар повернувся до своїх хлопців та сердито сказав: - Беріть його та до комендатури… І перерийте тут усе!
Перерити? – подумки здивувався я. – Але ж це незаконно…
В наступну мить відчув, як щось з силою потягнуло мене назад. А потім раптом перед очима промчало лезо величезного ножа. Мені здалося, ніби час уповільнив свій біг. Усі завмерли, ніби мухи, що прилиплі ногами до меду. Ледь рухалися.
Хтось продовжував тягнути мене за комір назад. Я намагався знайти опору, але ноги не встигали і моє тіло мішком звалилося на підлогу.
-Бий!.. Гей, тримай!.. Сука!..
А потім – ба-бах! Почулася якась метушня, викрики, тупіт чобіт. Я спробував підвестись та оглядітися.
Поряд копирсалося декілька чоловіків. Виявляється, це поліціанти намагалися скрутити Марусяка, який тримав у правій руці дійсно величезного ножа (виходить мені не здалося з переляку).  Цей  «рахівник», на диво, був не аби якої сили. Одному врізав в пику, другого штовхнув, той аж стола перевернув та покотився в кут кімнати. Схопився з третім, четвертим… Чотар отримав міцний удар в живіт і зігнувся навпіл.
Сокіл (це виявляється він відтягнув мене назад, захищаючи від удару ножом) вихватив револьвер та нахилившись вперед з силою приставив ствол до лоба Марусяка, якого вже схопили за руки двоє поліціантів.
-Ще рипнишся – і твій мозок розтечеться по підлозі, як Дніпро весною. Зрозумів? – досить поетичною мовою об’яснив Сокіл.
І його сердитий тон подіяв на чоловіка. Марусяк застиг та за секунду промовив:
-Добре… добре… ваша взяла… Я здаюсь…
Він розкрив долонь, ніж глухо випав на підлогу. Хтось його підхопив, а за хвилину Марусяку скрутили руки за спиною.
-Ну що хлопці, - просміхаючись промовив Сокіл. - Кличте понятих. Чую, ми зараз багато цікавого знайдемо.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.41523003578186 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Подорож у пошуках власного імені: Огляд роману Сола Беллоу
Книжкова серія «Нобелівські лауреати» видавництва Жупанського є унікальним зібранням творів десятків …
Жити, щоб літати: Огляд книги “Йди за мрією. Все можливо”
«Йди за мрією. Все можливо» — роман, побудований на реальній людській історії дівчини, яка перемогла …
Марія Сидорчук «Полон»: Драматична історія воєнних реалій
Українська література стрімко розвивається. Це — доволі приємний факт, тому що читачі все частіше можуть …
“Дороги вольні і невольні” Іваничука: Політичний літопис першого часу незалежності України
Мемуарна проза — справжня скарбниця пам’яті про минулу епоху, хоча зазвичай їй притаманний дещо суб’єктивний …