Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2601
Творів: 47345
Рецензій: 92111

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

ЕФЕКТ СОНЯШНИКА. Художній кіносценарій. Частина 2

© Олексій Спейсер Кацай, 28-04-2005
На дивані, у по-жіночому затишній квартирі, сидять Кирило й Алла. Жінка - в спортивному костюмі. До кімнати то вбігає, то вибігає з неї п'ятирічний Антошка, граючись новим великим іграшковим бластером, якого йому подарував Голубєв.
-Дядьку Крило, - кричить хлопчик, - начувайся! Я - хоробрий джедай Лук. Вжик! Вж-ж-жик!
Бластер тріщить та іскрить різнокольоровими лампочками, а "джедай" вже зникає в іншій кімнаті. Алла з посмішкою проводжає його поглядом.
-Ти його балуєш, - звертається вона до Кирила. - Ти псуєш мого сина.
-Алло, - совається на дивані Голубєв, - коли ти скажеш "нашого"? Я ж вже давно достиг для цього. Чи не помітно?
-Помітно, - ледь зітхає Алла. - Дуже помітно. Але дай і мені ще трохи часу. Я вже майже достигла. Але, все ж таки, лише майже.
Кирило сумно всміхається:
-Я терплячий, наче Іван Мічурін. - Раптом він трохи оживляється. - До речі, я вирішив не лише Антоху трохи попсувати, а й тебе.
Дістає з кишені невеличку коробочку, а з неї - кільце з коштовним каменем. Алла зойкає. Кирило обережно бере її за руку і надіває каблучку на пальця.
-Увага усім кораблям зоряного флоту! - чується звідкись голос Антошки.
-Крильцю, любий, - любується каменем Алла, - це ж скажено дорого!
-Я завжди зможу заробити купу грошей для коханих людей, - роблячи наголос на слові "коханих", відгукується Кирило і робить спробу поцілувати Аллу.
Вона не проти, але в цю мить грає мелодія мобільного телефону, що лежить на полиці дивану.
Алла м'яко відсторонюється і прикладає телефон до вуха:
-Привіт, мамо... Так, мамо... Ні...
До кімнати знову вривається скуйовджений Антошка.
-Дядьку Крило, - кричить він, - ми повинні обличчям до обличчя зіштовхнутися з Темною Силою! Ти на моєму боці?
-Звісно, що на твоєму, хоробрий джедаю. Можна я буду твоїм вірним капітаном Соло?
Антон на мить замислюється.
-Ні. Мені зараз потрібний... Давай, ти будеш зоряним бандитом Джаббою?
Голубєв розгублено чухає потилицю. А Антошка вже  думає про щось інше:
-Дядьку Крило, а чому світло не зробить так, щоб темного взагалі не було?
Голубєв ще розгубленіше тре потилицю:
-Ну... Ну, мабуть, воно боїться спалити живе. Людей там...
-Значить, люди теж темні?
Голубєв лише розводить руками.
-Темний лише дехто з людей. Але, вони теж живі, - відгукується Алла, кладучи на місце телефон. - Слухайте, філософи, тільки-но бабуня дзвонила. Передає усім привіт і просить, щоб Антошка на вихідні до неї приїхав.
Алла зиркає на каблучку і повертається до Кирила:
-Дядьку Крило, завезеш Люка Скайуокера на Татуїн?
Той розводить руками:
-Та немає проблем. Тільки тоді давайте швидше, бо мені треба ще в одне місце заїхати, аби до відрядження приготуватись.
Алла бере трохи набурмосеного Антона за руку:
-Зараз ми зберемося. - І тихо додає. - А коли ти повернешся зі свого відрядження, то, можливо, дехто вже й достигне...
Вона швидко одягає Антона і ось він вже стоїть на порозі - маленьке ведмежа з нерозлучним іграшковим бластером. Голубєв схиляється до нього і каже гучним шепотом:
-Антоха, я пропоную, щоб мама Алла була нашою принцесою Леєю.
-Йдіть вже, йдіть, джедаї, - виштовхує Алла хлопців за поріг і кричить їм услід. - Кирило, зателефонуєш від мами, як Антона привезеш.
Зачиняє двері, притуляється до них спиною і, виставивши уперед руку, уважно вивчає каблучку, подаровану Голубєвим. Зітхає. Знімає її з пальця і, пройшовши до кімнати, кладе на тумбочку поряд з коробочкою. Від вхідних дверей чується настирливий дзвінок.
-Ось, розтяпи, вже щось забули, - ласкаво каже Алла і йде відчиняти двері.
Але до квартири, вкрай нажахавши жінку, вривається розпатланий Андрій.
-Куди? - майже кричить він. - Куди ти відправила мого, - слово "мого" він вже й дійсно вигукує, - мого сина з цим недоумком?
-Доброхлібе, - бере себе до рук Алла, - по-перше, ти прийшов до пристойного дому без запрошення. По-друге, я тобі не раз вже роз'яснювала, що Антон мій син, а не твій. І тому я ще раз настійливо прошу тебе триматися подалі від нього. І по-третє, Андрію Степановичу, я не хочу вас бачити і тому прошу без зволікань залишити моє помешкання...
-Залишу, залишу, - злісно сичить Андрій, входячи у кімнату й роздивляючись її. Бачить на тумбочці каблучку зі скринечкою і хапає їх. - О! Цяцьки, мабуть, даруємо? Брязкальця? А гроші звідки на таке у звичайного середнього заступника директора звичайної середньої установи? Чи то ти вже стільки заробляти розпочала?
-Ти чужій гроші не рахуй, Доброхлібе. Я тебе просила, давай наше життя облаштуємо. Залишся, Андрію, у Центрі. Розпочни, як всі нормальні люди, кар'єру робити, всі ж умови були для цього. А ти?
-А що я, що я? Яку таку кар'єру? Бабки брудні відмивати? Бевзів багатих на круїзи до Антарктики тягати? Що ще? Та пішли ви усі з такою кар'єрою! Це він тобі подарував, він? - трусить Андрій у повітрі каблучкою.
Алла підбирає губи:
-Так. А що, заздрісно?
-Заздрісно? Заздрісно?!? - ледь не реве Доброхліб. Він кидає каблучку і витягає з кишені диктофон. Включає його й кладе на тумбочку. - Ось, послухай, звідки твій красень гроші бере. Чим на життя заробляє. А то - заздрісно мені!
Диктофон на тумбочці говорить голосом гладуна з ресторану: "Гроші тут. Але людина буде визначена нами". "Та будь ласка. Але цю людину повинні знати в нашому Антарктичному центрі. І покваптесь," - відповідає голос Голубєва.
-Ось! - переможно вигукує Андрій. - Гендлює твій Голубєв, як останній яточник. Державними, до речі, справами гендлює. А ти!..
-Дурень ти, Доброхлібе, - пирхає Алла, бере з полиці дивану свого мобільника і простує до ванної. - Мельниченко недороблений! - зневажливо кидає через плече на виході з кімнати.
-Куди? - кидається за нею Андрій, не виключивши диктофон. - Куди пішла?
Але Алла вже зачиняється у ванній. З-за дверей чується її глухий голос:
-Сюди я пішла, сюди, куди тобі - зась! І якщо за п'ять хвилин ти не щезнеш остаточно з мого життя, я викличу міліцію.
-Алло, - збавляє оберти Андрій, стоячи під дверима, - Алло, дай мені телефон. Я без зв'язку. Мені потрібно з Сашком зв'язатися. З Когутом. Я його машину... Машину я його... - І раптом кричить: - Розбив я його машину! Вщент розбив! Він десь тут, у Києві. Дай мені телефон, Алло.
-В тебе залишилось три хвилини, Доброхлібе.
-Дурепа! Була дурепою, дурепою й залишилася! Цілуйся зі своїм Голубєвим, але Антона я вам не віддам! Зрозуміла! Не віддам!!!
Андрій з усієї сили гупає кулаком у двері і повертається до кімнати. Підходить до тумбочки, щоби забрати диктофон, але раптом зупиняється.
-Наша людина буде на Вернадському вчасно. Вже домовився, - чується голос гладуна. - Коли ви  будете готові продемонструвати клієнтові зброю?
-В районі бази приблизно за місяць, - відповідає чоловік з козацькими вусами. - В інших же місцях... Самі розумієте. Електромагнітне забруднення не дає змогу розвинути на континентах повну потужність. Тільки локалізоване використання.
-Знаю. "Оаза" вимагає усі сили кинути на роботу з зеленими. Нехай вони пометушаться, а ми їхню діяльність в потрібне русло спрямуємо. Тобто,  резидент...
-До речі, він тут.
-Як тут?!?
-Сам дивуюсь. Але...
Запис закінчується.
-Але він влаштував мені скандал, - чується позаду. - Притяг якийсь диктофон з твоїм записом...
Андрій рвучко обертається. Алла, яка подумала, що Андрій вже пішов, завмирає на порозі кімнати. Чоловік підскакує до неї і вириває телефон:
-Кому ти телефонувала?
-Доброхлібе! - обурено кричить Алла. - Ти переступаєш усі границі. Ну, почекай, зараз Голубєв приїде й роз'яснить тобі усі тонкощі шляхетної поведінки.
-Ах, ти!..
Андрій, не звертаючи уваги на обурення Алли, швидко набирає номер Когута.
-Саньо! Саньо! - кричить він у мобільник - Слухай сюди уважно!
-Андрій?!? - у голосі Когута чується неприховане здивування. - Де ти?
-У Алли. Вона таке вчудила! Я, розумієш, у "Проліску" зробив запис зустрічі Голубєва з якимсь росіянином, який на Вернадського хоче свою людину терміново переправити. Але це не все. Потім там з'явилося оте мурло вусате, з яким ми у Харкові познайомилися. Мова у них йшла про випробування якоїсь зброї. Більше того, я, мабуть, бачив її... Кого?.. Зброю оту. Бо машина твоя... Машина...
-Почекай, Андрію, - тепер у голосі Когута вже чується неприхована стурбованість. - Справа дуже серйозна.
-А я про що! Та навіть більше! Тут і екологи, виявляється, під ковпаком якоїсь "Оази", а Алла моя ненаглядна... Алла... Коротше, поки я диктофон крутив, вона Голубєву зателефонувала. Уявляєш!
-Уявляю. Значить так, Андрію. Сидіть вдома і нікуди - чуєш? нікуди! - не виходьте. І двері нікому не відчиняйте. Я буду хвилин за п'ятнадцять-двадцять. Все, чекайте.
Андрій з якимсь погашеним виглядом обережно кладе мобільник на тумбочку поряд з диктофоном. Алла, яка розпочинає розуміти, що дійсно відбувається щось погане, невпевнено звертається до нього:
-Доброхлібе, може, ти роз'ясниш мені...
-А я що пробував зробити! Так ти ж мені слова не давала сказати. Ось тепер сиди й чекай, поки до нас розумні люди не приїдуть і все тобі не роз'яснять. І Бога моли, щоб Когут не спізнився.
Алла напружено сідає на диван, Андрій міряє кімнату кроками від дверей до вікна. Настає тривала мовчанка.
В одне зі своїх наближень до вікна, що виходить у двір, Андрій припадає лобом до скла й примружує очі. Раптом він різко кидає:
-Алло, світло погаси!
Світло гасне і під вікном стає видно зловісного "москвича". Більше того, його ніс вже спрямовано у напрямку будинку, а у верхній частині фургону розпочинає відсувається глухий щиток. Андрій миттєво розуміє, що це означає.
-Алло! - кричить він. - Швидко з квартири. Біжимо! Біжимо!
Він хапає жінку за правицю й тягне її до виходу. Алла інстинктивно хапається за тумбочку, та її лівиця ковзається по поверхні, змітаючи на долівку диктофон. Але встигає схопити мобільник.
А Андрій вже витягує жінку до коридору.
-Швидше! Швидше! - кричить він.
Хапає з вішалки куртку Алли і ледь не всаджує вхідні двері. Вчасно. Бо позаду розпочинає розгоратися каламутне помаранчеве світло. Воно грає відлисками на стінах під'їзду, по східцях якого Андрій стягує Аллу вниз, пульсує та згусає, і, врешті решт, вибухає смерчем полум'я, кидаючи втікачів до виходу з будинку.

Біля під'їзду натовп переляканих людей. З вікон квартири Алли вириваються клуби диму й язики вогню. Чутно розпачливі згуки й окремі слова:
-У шістдесят першій...
-Там вибухнуло щось...
-Газ, мабуть...
-Це там, де ота білявка із сином живе...
Перелякані й перемазюкані Алла з Андрієм стоять трохи осторонь, немов ховаючись від натовпу. На них поки що ніхто не звертає уваги. Алла схлипує. Андрій злісно сичить:
-Де ж Сашко, дідько його візьми!
Вдалині чується сирена пожежної машини. Біля входу до під'їзду різко гальмує "мерседес" Голубєва. Алла сіпається, але Андрій хапає її за руку і тягне у глиб двору, за металеві гаражі. Обертається і вклякає: з іншого боку сталевих скриньок до них під'їжджає таємничий "москвич". Миттєво зорієнтувавшись, Андрій затягує Аллу в якусь щілину між гаражами. Автомобіль зупиняється майже поруч з ними. З нього виходить, вже добре знайомий Доброхлібові, чоловік з козацькими вусами, який тримає біля вуха мобільного телефону.
-Так, так, - каже чоловік. - Нібито все у порядку... Ні, другого проколу не буде. Алі залишиться на місці до тих пір, поки не згасять пожежу та знайдуть рештки тіл. Повторюю: більше не проколемось... Я... Куди?.. Терміново викликають в "Оазу". З вашої ж, мабуть, ласки... Так... Так... Добре...
Незнайомець закінчує розмову і гукає у бік авто:
-Алі, роби тунель! Я пішов.
Перед враженими Доброхлібами розгортається наступна картина. Знову з правої щілини фургону вилітає вже знайомий світловий диск. Але в цей раз він рухається дуже повільно. За декілька метрів навіть зупиняється, зависає і перевертається ребром на вертикаль. Опісля чого розпочинає, постійно збільшуючи швидкість, обертатись, поступово збільшуючи й розміри та прогинаючись досередини. За декілька хвилин між чоловіком з козацькими вусами, який стоїть спиною до гаражів, і "москвичем" виростає якась світлова труба, що тягнеться у нескінченність. Ось автомобіля вже взагалі не видно, а незнайомець ступає до світлового утворення і розпочинає швидко зменшуватись, неначе труба всмоктує його до себе.
Андрій не витримує й кидається за ним. Слідом - Алла. Їх теж розпочинає засмоктувати в отвір. Але на відміну від незнайомця, який далеко попереду не робить жодних рухів і не оглядається, немов вкарбований у світло, налякані Андрій з Аллою розпочинають пручатись. Труба-тунель у свою чергу розпочинає розхитуватись у різні боки і, врешті решт, немов лускається, викидаючи колишнє подружжя зовні. Прямо у сліпучий сніг.

Над Доброхлібами - холодне блакитне небо з невеликим байдужим сонцем. Навкруги - пагорби, вкриті снігом. Вдалині - берег моря з великими крижинами. Біля берегу стоїть корабель. На самому ж берегу - якісь приземкуваті будівлі. Видно маленькі постаті людей, які блукають поміж ними. Алла з Андрієм вражено роздивляються місцевість, у якій вони раптово опинилися.
Через деякий час Алла, що кутається у свою куртку, невпевнено говорить:
-Я не розумію... Я нічого не розумію... Але ж це - Вернадський.
Андрій, дещо недовірливо продовжує вивчати краєвид, а потім неохоче погоджується:
-Здається, так. Але, яким чином... Гаразд. Пішли. Якось розберемось.
-Як розберемось, як?!? - раптом кричить Алла. Її нервове напруження розпочинає виплескуватись зовні. - Як ми тут опинилися? Що з Антоном? Що з Кирилом? Що, врешті решт, з домівкою моєю стало? Ти можеш мені роз'яснити? Можеш? Боже, ну чому, як тільки ти з'являєшся, так самі лише неприємності розпочинаються?!? Зникни, зникни, остогидлий!..
Жінка ридає ридма і б'ється маленькими кулачками у груди Андрія. Той хапає її за руки і теж кричить:
-Куди я зникну? Куди? Я ж теж нічого не розумію! Візьми себе у руки, Алло, візьми! Антон у бабці, нічого з ним не сталося, нічого. З Голубєвим твоїм потім розберемося. На всю котушку розберемося. Бо, мабуть, саме завдяки йому ми тут опинилися. Але зараз потрібно щось робити. Не замерзати ж нам отуточки. Воно, звісно, зараз тут літо і відразу здається, що тепло, але ж ти знаєш... Йдемо! Йдемо, Алло...
Андрій пробує обійняти жінку, але вона виривається і відбігає трохи убік. Доброхліб нервово знизує плечима, розвертається і розпочинає спускатися до берега з пагорбу, на схилі якого вони стояли. Зрідка обертається назад. Алла, трохи потупцювавши на місці і продовжуючи схлипувати, врешті решт, йде слідом за ним. На снігу поступово зростають два ланцюжки слідів, яке поступово сплітаються в один.

На снігу біля борту корабля веселиться напівроздягнута трійця - кремезний молодик з товстим золотим ланцюгом на шиї і дві дівчини певного вигляду. На молодику - лише плавки, на дівчатах - спортивні брюки та бюстгальтери мінімального розміру.
-Слава українським полярникам та полярницям! - галасує молодик, розмахуючи великою не відкоркованою пляшкою вина.
-Навіки слава! Ура-а-а! - підхоплюють дівчата.
Молодик незграбно підстрибує і ледь не падає у сніг, але його вчасно підхоплює Андрій, який разом з Аллою підійшов до станції вздовж берега, пробуючи поки що залишатися подалі від цікавих поглядів.
-О! - п'яно вигукує молодик. - Справжній абориген! Пане тубільцю, у тебе штопора немає?
-Ти б одягнувся, - каже Андрій, - ще захворієш.
-Нічо-о-ого собі, - томно протягує одна з дівчат, з цікавістю зиркаючи на Аллу, - а я й не знала, що на станції жінки працюють. Не важко з такою кількістю чоловіків? - запитує, єхидно перезираючись зі своє подругою.
Алла хоче щось відповісти, але Андрій, похмурніє ще більше і перебиває її:
-У нас, міс, зараз на дворі емансипація з фемінізацією. Чоловікам набагато важче. Але, дівчата, ось ви б і дійсно одяглися. Воно, звісно, на сонце та з таким парубком, - іронічно зиркає на молодика, - може й гаряче, і дивитися на вас приємно, але, все ж таки, тут, панночки, Антарктика, а не... Не...
-Не Карпати, - чується у нього за плечем жорсткий голос. - Та й загорати... Вас же попередили, що зараз це небезпечно. Щось з озоновою діркою відбувається, радіації забагато і це шкідливо для ніжної дівочої шкіри. І не тільки.
Андрій з Аллою обертаються й очі їхні радісно спалахують.
-Женька! - вигукує Доброхліб. - Ковальчук! Оце так зустріч!
-Андрюхо! Алло, пані лікарша! - розпростує той руки. - Ось вже не чекав! Як це я вас раніше не зустрів? І ви з цими... цими... цими мандриками - Господи прости! - прибули?
Алла хоче щось відповісти, але Андрій штовхає її ліктем у бік.
-А до вас приїхав ревізор! - хитро примружившись, каже він. - Інкогніто. Не чекали?
-Від вас дочекаєшся! - регоче Ковальчук. - А ну пішли, пішли, друзі. Я з вас усі ті інкогніта умить виб'ю.
Жваво перемовляючись, вони простують до станції. Роздягнута трійця пихато й ледь презирливо дивиться їм услід.

В тісному дерев'яному приміщенні станції за столом, на якому ще стоять залишки вечері, розташувався Ковальчук. Алла задрімала на койці. Андрій турботливо вкриває її своєю курточкою. Женя лагідно спостерігає за ним з-за столу й раптом стиха вигукує:
-Ось глупі люди! Чутками тішаться, що опісля вашого бурхливого роману під час зимування... Після нього, до речі, заборонили жінкам на Вернадському працювати... Навіть у якості медиків. Так ось, кажуть, що розбіглися ви потім. І Алла тепер, мовляв, з колишнім радіоінженером нашим...
-Нехай балакають, - перебиває його Андрій і, роздивляючись по боках та повертаючись до столу, переводить розмову на інше: - Усе залишилось, як і декілька років тому. Бідно. Тісно. Аж ніякого поступу немає.
-Та чого ж, - коротко і якось сумно регоче Ковальчук, - поступ є. Окрім відомого тобі туристичного бізнесу, начальство наше вирішило тут ще й винокурню розгорнути.
-Як це? - не розуміє Доброхліб.
-А дуже просто, пане інспекторе. Ти там на горі просвіти кого потрібно. Бо що ж воно наші керівнички вигадали... Мовляв, тут, в Антарктиці, ніякі тобі мікроби не виживуть, крига тут екологічно чиста і якщо її на воду перетоплювати, а потім на тій воді найчистішу у світі горілку робити, то...
-Тьху! - злісно спльовує Андрій.
-Та звісно, що "тьху". Або ще - фішка остання. Прийшов наказ щодо виконання затвердженої програми нових досліджень. Мовляв, треба дослідити негативний вплив електромагнітних полів на антарктичну флору з фауною, а потім порівняти ці дані з даними по інших континентах. Це, пишуть, повинно бути зроблено в плані підготовки до створення в Антарктиці чогось на кшталт електромагнітного заповідника. З наступною передачею досвіду й по інших країнах. Наказ, до речі, отой колишній радист Голубєв підписав, який...
-Та досить тобі, - раптом зривається Доброхліб. - Голубєв, Голубєв!.. Велика цяця!
-Ага, - киває головою Ковальчук, - тепер розумію. То ви під нього копаєте? Важкувато вам буде. Бо він потрібні зв'язки має ще з доісторичних часів початку радянського освоєння Антарктики...
-Не зрозумів, - насторожується Доброхліб і кидає швидкий погляд на Аллу, яка завовтузилася уві сні.
-А чого тут розуміти? Мій дід разом з дідом Голубєва за часів СРСР в одній дуже засекреченій воєнно-морській структурі служив. Про яку й зараз небагато чого відомо. Існував, друже, свого часу П'ятий антарктичний флот Радянського Союзу. Негласно ним славнозвісний Папанін командував. Разом з полярним асом Водоп'яновим. Під наглядом, звісно, товариша Сталіна. Я знічев'я під час полярної зими цікавлюсь справами давно минулих днів. Пам'ять про діда, знову ж. Генеалогічні, так би мовити, дослідження.
-Ну і що показують твої дослідження? - обережно запитує Андрій, боячись злякати удачу.
-Дід мій на початку війни на Балтиці до полону втрапив. Знаходився у Польщі. Там, під містечком Ковари, дивні справи відбувались. Кажуть, що саме там готували персонал для таємної нацистської бази в Антарктиці. Так чи ні, достеменно не знаю. Дід мій був людиною не дуже балакучою. Але залишається фактом, що опісля втечі і знаходження в українському партизанському загоні, його, як вже Україну звільнили, чомусь не на фронт направили, а до Тихого океану.
-Проект "45"? - хрипко запитує Андрій.
-А, то ти вже щось чув про це? Так, він родимий. Тоді, у 47-му, великі держави розпочали велику гру. Вже була випробувана атомна зброя. А для атомної зброї, як ти розумієш, був потрібний уран. І треба ж було, щоб великі його родовища були знайдені саме в Антарктиці. Американці миттєво спорядили туди експедицію адмірала Берда. Наші - п'ятий антарктичний. В архіві діда є відомості про бойові дії, що було розпочали точитися між ними. Але потім...
-Що потім?..
-В розвиток подій втрутилась незрозуміла третя сила. За допомогою якоїсь дивної зброї вона нанесла удари і по росіянах, і по американцях. Тобто, брек їм сказала. А, може, і ще щось. Дід мій, до речі, до самої смерті був впевнений в тому, що цією силою були нацисти, які ще з тридцятих років, не афішуючи це, міцно осіли на континенті. Але про це більше знає корешок мій, Пабло Гроссен. Він зараз на аргентинському Сан-Мартині працює. І якийсь родич його був учасником експедиції Берда. А сам Пабло німецькі корені має. Ми якось з ним в Ріо-Гранде непогано у тамтешній корчмі посиділи. Гарний хлоп. Теж історією цікавиться.
-Слухай, - ледь знервовано запитує Андрій, - а як би з цим гарним хлопцем поближче познайомитись? Цікаво ж!
-Ага! Зачепило? В України зустрінемось, я тобі архів дідів покажу. А з Пабло... Якщо в тебе час є, то за два дні на Сан-Мартін вертоліт наш полетить. Радіограму отримали: з Києва якесь велике цабе прибуває. А в нас, як ти знаєш, злітно-посадочної смуги немає. То ж вони з аргентинцями домовились. А ми це велике начальство вертольотом заберемо звідти. Якщо хочеш, я за тебе домовитись можу. Покатаєшся.
-Домовся, Женьо! З мене горілка. Не екологічно чиста, звісно, але що на наших полтавських травах настояна - точно. А Аллу...
-За Аллу не турбуйся. Алла полетить з тобою, - чується від койки трохи сонний голос жінки. - Ти від мене тепер не здихаєшся доти, допоки не покладеш, де узяв. Однозначно, - закінчує вона голосом Жириновського.
Андрію залишається тільки розвести руками.

Борт вертольота, на якому Доброхліби летять на Сан-Мартін. За ревищем двигуна нічого нечутно. Андрій торсає Аллу за плече і пальцем показує вниз. Там вже видно станцію, біля однієї з будівель якої, на розчищеному майданчику, завмерли декілька "біг-футів" - усюдиходів на базі мотоциклів з чотирма величезним колесами. Андрій, виставивши руки уперед, немов схопившись за мотоциклетного керма, показує, як на них добре їздити. Алла роздивляється "біг-футів" і згідно киває головою, виставивши уперед великий палець.
І ось вертоліт вже сів, уповільнюючи оберти величезного гвинта. Андрій з Аллою виплигують на сніг, де на їх чекає смуглявий Пабло.
-Андрій? - запитує він, наближуючись до них. - Алла?
-Буенос діас, сеньйоре Гроссен... - намагається підібрати іспанські слова Андрій, але Пабло, блискаючи білими зубами, махає відразу обома руками.
-Не треб'а, не треб'а, - з величезним акцентом, але доволі зрозуміло говорить він. - Кореш Женйа непогано навчив мене вашій мові. Правда?
-Звісно, відразу відчувається школа, - посміхається Алла, протягуючи руку Паблові для рукостискання.
Але той галантно цілує її:
-Отже ви?..
-Корешиха Алла.
Гроссен дещо збентежено дивиться на неї.
-Якщо у вас є сеньйори та сеньйорити, - пояснює Алла, хитро примруживши очі, - то в нас - кореши та корешихи.
Усі троє весело сміються, а потім, перемовляючись на ходу, йдуть до будівель станції.

Обстановка в житловому приміщенні Сан-Мартіна, де розташувалися Пабло, Андрій та Алла, набагато затишніша, ніж на Вернадському. Ось щось іспанською муркотить голос з динаміка на пульту, який займає велику частину цього приміщення. Гроссен прислухається, а потім махає рукою:
-Муй бьєн, грасіас... З Ушуаї, - звертається він до Доброхлібів, - прибув борт з вашими співвітчизниками. - На хвилинку замислюється. - Нос кортарон... Нас перервали... Так на чому я зупинився?
Андрій посміхається:
-На тому, що перебування ваших предків по лінії батька на теренах Антарктики має доволі тривалу історію.
-Ах, так, німці в Антарктиці появилися ще перед першою світовою війною, - згадує Гроссен. - А потім перед другою світовою на Землі Королеви Мод працювала велика експедиція під командуванням Адольфа Ріхтера - колишнього начальника оперативного відділу розвідки адмірала Канариса. Кажуть, що дані аерофотозйомки майже чотирьох тисяч кілометрів узбережжя Землі Королеви Мод, які після війни дивним чином опинилися у радянського командування, були просто поцуплені у німців.
-Здається, - подає голос Андрій, - німці свого часу перейменували Землю Королеви мод на Нову Швабію?
-Так, сам Ріхтер тоді облетів на маленькому літаку нові володіння Рейху і скинув на них десятки вимпелів зі свастикою, виявивши, таким чином, зневагу до усіх міжнародних угод. Більше того, достеменно відомо, що у сорок першому на територіях, які знаходились у сфері впливу Норвегії, наці заснували станцію "Оаза"...
-Оаза?!? - синхронно вигукують Андрій з Аллою.
Гроссен збентежено дивиться на них:
-А що вас так здивувало? Станція знаходилась в місцевості, відомій під назвою Оаза Бангера. Тож і назва відповідна.
-А зараз що там? - зацікавлено запитує Алла.
Гроссен знизує плечима.
-Та, здається, нічого.
-А не можна поєднати якимось чином Оазу з таємничою нацистською базою 211, - запитує собі й Андрій.
Гроссен знову знизує плечима:
-Мені здається, що ні. База 211 знаходилась на берегу і слугувала перевалочним портом. Але куди "перевалювалися" доставлені вантажі - ось це таємниця за сімома печатками. Брат моєї бабуні, який в сорок сьомому перебував з американцями тут, в Антарктиці, розповідав, що одного разу, коли Берд вилетів у льодову розвідку, його літак примусили сісти... літаючі тарілки. Більше того, після цього до нього підійшов німець, який передав наказ до уряду США щодо припинення атомних випробувань. Загалом, легенди про таємну нацистську базу та зброю, що знаходиться на ній, і досі популярні на цьому континенті...
-Не лише на цьому, - мимрить собі під ніс Алла.
-І, повірте, так іноді хочеться виступити в ролі такого собі антарктичного Шлімана, - закінчує Пабло.
-Лиш би не полковника Фосетта, - кидає Андрій. - А є якісь здогадки?
-Судячи з документів, які я маю, ця база може знаходитись у трикутнику станцій: наша "Бельграно ІІ", німецька "Неймайєр" та російська "Новолазарівська". Це - величезна територія і...
-Та я не про базу, - ледь морщиться Андрій. - Я про зброю.
-Про зброю?!? Ну, тут взагалі лише натяки. І навіть натяки на натяки. Хоча все більше й більше збирається відомостей про те, що нацисти працювали над літальними апаратами у вигляді дисків, які журналісти перехрестили на "літаючих тарілок"...
-А чи не може, - раптом перебиває Гроссена Алла, - та зброя мати не механічну, а якусь іншу природу?
-Яку?
-Наприклад, плазмову, чи що? - підключається Андрій.
-Плазмову? А що зараз така є? - питає Пабло і сам відповідає: - Немає... То звідки б вона взялася більше, ніж півстоліття тому?
Настає черга знизувати плечима Доброхлібам, а Гроссен барабанить пальцями по площині столу:
-Хм... Плазмову... Що стосується плазми, то якісь рідкісні утворення такого типу у нас бувають. Сам не бачив. Але чув. Втім, це - достеменно природне явище. Але, знову ж, настільки рідкісне, що навколо нього хоч чергові легенди складай. І складають. Американець Кристофер, наприклад, прямо заявив, що в межах радіаційного пояса, на висотах десь 400-800 кілометрів, існує плазмова форма життя. Іноді, мовляв, вона...
Знову щось іспанською мимрить динамік. Гроссер прислухається, а потім звертається до Доброхлібів:
-Ну, що, друзі, ваші співвітчизники вже на борту вертольота. На вас чекають. Втім, якщо хочете...
-Ні-ні, - підіймаються з-за столу Андрій з Аллою. - Спасибі, Пабло... Велике спасибі... Не будемо набридати.

Доброхліби й Гроссен виходять на двір і, повз стоянки для "біг-футів", йдуть до вертольота, що вже розпочинає розкручувати свого гвинта. Вітер дме їм в обличчя і тому їм приходиться відвертати їх убік.
-Як ми домовилися, - кричить Гроссен, - усі мої дані я скину вам по Інтернету.
Але Андрій не чує його. Випадково поглянувши на відкритий люк вертольоту він ціпеніє. Як і людина, що виглянула звідти. Це - Голубєв.
-Доброхліб! - вражено видихує він. І раптом бачить Аллу. - Алло! - кричить щосили й виплигує з вертольота, кидаючись до неї.  
Повністю розгублена Алла тупцює на місці. Андрій, зацьковано озираючись по боках, хапає її за руку і тягне назад, до будівель станції. Голубєв біжить до них. Щось кричить Гроссен. А Доброхліби вже завертають за ріг найближчої будівлі. Кирило вже майже добігає до неї, але раптом звідти на повній швидкості, усі в грудках снігу, що летять з-під коліс, вистрибують два "біг-фути", якими керують Андрій та Алла. "Біг-фут" Андрія майже впритул проноситься повз вкляклого Голубєва. Той змушений сахнутися і впасти у сніг.
У відчинених дверях вертольота з'являється чоловіча постать. Це - Сашко Когут. Він, козирком приклавши руку до очей, вдивляється у підняту метушню.
-Дідько його візьми! - зненацька вкрай розгублено вигукує Сашко. - Та це ж... Та це ж... Як він тут опинився?!?
А з-за рогу станційної будівлі вже вистрибує третій "біг-фут", яким керує Голубєв. Він мчиться навздогін за втікачами, які усе більше й більше віддаляються від Сан-Мартіна.
Когут пірнає в надра вертольоту, захлопуючи дверці.
-Хлопці, - ще чується його голос, - підіймайте свій самовар! Терміново злітаймо!
Гвинти вертольоту розпочинають обертатися, поступово набираючи швидкість.

Тривають перегони на "біг-футах" по нерівній місцевості. Вгорі за ними летить вертоліт. Ділянки зі скелястим ґрунтом, майже вільним від снігу, поступово змінюються крижаною поверхнею, здибленою сніговими пагорбами та вкритою фірном.
Ревище двигунів... Обрій, який сіпається в такт руху "біг-футів", іноді встаючи майже вертикально... Розсипи фірну, що летять просто неба... Скажене обертання величезних коліс... Обертання гвинта вертольота та стрекотання його двигуна... І маленьке холодне сонце попереду. А з нього на землю начебто точиться якась примарна паморозь.
З вертольота видно, як переорюється колесами "біг-футів" неторкана білосніжна пустеля. А якщо спуститися нижче, майже до самої землі, видно як осипається сніг у глибокі тріщини, до часу скриті фірном і через які перестрибують усюдиходи.
Чується шерех снігу, що сиплеться кудись майже до центру вимерзлої Землі. Шерех поступово переходить у завивання вітру і видно, що сонце та обрій затягує каламутна біляста пелена. З вертольоту ж видно, як "біг-фути" поступово зникають у заметілі, що розпочалася доволі раптово.
-Сніговий заряд, - кричить пілот вертольоту Когуту, який ззаду нагнувся до нього. - Дивний якийсь, але таке буває. Краще назад повернути. Ми зараз нічого не вдіємо, тільки техніку можемо загубити.
Обличчя Когута суворішає до повного скам'яніння.
А внизу в цей час, серед примарних пасм віхоли, Голубєв майже наздоганяє "біг-фут" Доброхліба. Ось він підрізає його збоку, намагаючись перевернути у сніг. Андрій начебто піддається, але потім різко повертає керма і у свою чергу б'є "біг-фут" Голубєва у бік. Водночас стає видним, як під лівими колесами апарата Кирила обвалюється фірн, відкриваючи тріщину вздовж якої Голубєв рухався останнім часом. Його "біг-фут" перевертається, а сам він летить через кермо і з криком падає у розверзлу прірву. Зі снігової завіси випірнає апарат Алли, що трохи відстала, і рвучко гальмує біля місця аварії. А за її спиною, крізь заметіль пересувається сніговий вихор, який раптом, трохи погойдуючись і наче загусаючи, дивним чином застигає на місці.  
Алла сплигує на сніг. Водночас позаду неї чутно короткий звук, немов зовсім поряд промчалося якесь величезне тіло. Розміром з цілу планету. Жінка здригається і злякано обертається. Але позаду нічого немає. Тільки чутно, як звідкись збоку її зве Андрій.

Примарне світло. Крижані стіни. Перевернутий "біг-фут", що застряг між ними. Червоні плями на блакитнуватій холодній поверхні. На невеличкому майданчику, такому невеличкому, що за найменшого необережного поруху можна впасти з нього, горілиць лежить непритомний Голубєв. У нього розбита голова, обличчя у крові. Ось він слабко стогне і його вії ледь тремтять: Кирило намагається розплющити очі.
-Кирило-о-о! - звідкись здалеку чується голос Алли.
-Го-о-олубєв! - це вже Андрій. - Ти як, живий?
Кирило з величезним зусиллям таки розплющує очі. Нічого не бачить. Лише якесь помаранчеве сяйво. Ось воно повільно згусає, згусає, і через деякий час становиться видна велика, розміром із футбольний м'яч, світлова куля, миініатюрне ранкове сонце, що ледь погойдується у повітрі прямісінько над обличчям Голубєва.
-Ось воно як... - слабко шепоче той, ледве ворушачи закривавленими губами. - Ну, чого ж думаєш? Чого?..
І знову непритомніє.  

На горі над сніговими просторами сяє сонце. Заметіль закінчилась так же раптово, як і розпочалась. Андрій з Аллою напружено, обличчям до обличчя, завмерли трохи на віддалік від краю тріщини, опасаючись, мабуть, наближатись ближче, аби не впасти слідом за Кирилом.
-Мерзотник! - раптом вигукує Алла і щосили відважує Андрієві ляпасу. - Боже, який же ти мерзотник!
Вона закриває обличчя руками і її плечі розпочинають здригатися від плачу.
-А ти... Ти!.. - пробує вибухнути Андрій, але лише махає рукою. - В нас же навіть бензину майже не залишилось. Алло, ну як ти не втямиш, він же вбити тебе хотів! А ти тепер пропонуєш за ним до тріщини лізти. Без підготовки, без обладнання. Без страховки, біс його візьми! Замість одного трупа, три буде. Ти цього хочеш? Ти Антона сиротою хочеш залишити? Хочеш?..
Алла судомно схлипує, мовчки розвертається і йде геть від Андрія. Той декілька секунд спостерігає за нею, а потім кричить їй у спину:
-Алло, Алло, ну давай так зробимо. Допоможи мені бензин з твого "біг-фута" до мого зліти... Дідько з вами усіма!.. Я до Сан-Мартіна дістануся, людей приведу, а ти тут лишайся. Тільки, прошу, до тріщини не ліз.
Жінка розвертається і вклякає на місці. Андрієві здається, що вона дивиться на нього і лише через певний час він розуміє, що вона втупилась у щось таке, що відбувається в нього за спиною.
Доброхліб повільно розвертається усім корпусом. Над проваллям тріщини розгорається блідо-помаранчеве сяєво. Крізь нього видно, як з крижаної прірви здіймається якесь довгасте тіло. Це і дійсно тіло. Тіло Голубєва. Ось воно завмирає на хвильку, а потім здіймається ще трохи вище і розпочинає пересуватися у напрямку Доброхлібів. Стає видно, що під ним безшумно й швидко обертається якийсь світловий диск, від руху якого в боки розлітаються снігові струмені. Ось тіло пропливає мимо враженого Андрія і, зупинившись біля Алли, повільно опускається на сніг. Диск згасає і наче вгрузає у снігову поверхню, але потім трохи збоку випірнає з неї і, набравши форми кулі, завмирає, спокійно погойдуючись у повітрі.
Алла, краєм ока спостерігаючи за незрозумілим феноменом, кидається до Кирила і розпочинає оглядати його, за якусь мить зовсім забувши про дивовижну світлову кулю. Андрій же, не відриваючи від неї погляду, повільно й сторожко пересувається і встає таким чином, щоб знаходитись поміж феноменом та Аллою.
-Андрію! - гукає жінка.
-Так, що там? - не повертаючись, озивається Доброхліб.
-В нього, здається, струс мозку. Без апаратури не визначу. Але лихо в тому, що його транспортувати не можна. Це я тобі, як медик кажу. Тим більше на наших одороблах. Давай, мабуть, зливай бензин і дуй на станцію!
-Угу, - так і не повертаючись, відповідає Андрій. - І залишити тебе з цим... З цією... З пухирем оцим, - він обережно тицяє пальцем у бік кулі.
Та, наче обурившись від такої неґречності, різко гойдається і раптом розпочинає обертатися. Спочатку повільно, а потім швидше й швидше, набираючи оберти. І ось вже перед розгубленими Доброхлібами з'являється знайомий світловий диск, що перевертається і стає вертикально до поверхні, а потім розпочинає прогинатися досередини. За хвилину перед ними виростає світловий тунель, що тягнеться у нескінченність.
-Мені здається, що нас запрошують увійти, - тихо і трохи злякано мовить Алла.
-Ох, не подобається мені це, - напружено відгукується Андрій. - Адже ти повинна розуміти, чому саме у Голубєва така... такий рятівний круг виявився.
-В тебе є інші варіанти?
-Є, - жорстко кидає Андрій і повертається до Алли, але миттєво знічується, наткнувшись на її, не менш жорсткий, погляд. Відводить погляд у бік і підходить до неї. Нагинається над тілом непритомного Голубєва і роздратовано каже жінці: - Ну, чого стоїш? Бери за ноги.
Алла кидається до нього:
-Тільки обережно, обережно!..
-Про мне б так турбувались, - бурмотить Доброхліб, і, набравши повні груди повітря, ступає спиною уперед до тунелю, тримаючи під пахви тіло свого ворога.
Алла, напроти нього тримаючи Голубєва за ноги, заплющує очі. Чується якесь тоненьке вищання. Стрибають світлові плями. По обличчю Андрія зі скам'янілими, міцно стиснутими щелепами, бігають вогненні відлиски. Його трохи розгойдує.
-Об-бережно, об-бережно, - затинаючись, шепоче Алла, так і не розплющуючи очей. На її одязі тріпотять червонясті змійки якихось мініатюрних блискавок.
Погойдування Андрія переходить у дрібну вібрацію. Виск тоншає і тоншає, крає вуха, а потім поступово стишується, уходячи в ультразвукову область чутності. І раптом все закінчується. Спокій настає, як удар. Андрій навіть здригається. І обережно обводить очима навколишній краєвид.

Тихо, неначебто соняшник - за сонцем, обертається панорама засніжених схилів, які смикаються, утворюючи котловину, схожу на величезний кратер. Дно кратера вистелено віковою кригою, а схили вкриті безліччю безсніжних ділянок, які величезними чорними язиками, стікають униз і немов вилизують похилу білу поверхню аж до самого голого каміння.
Зовсім поряд, на одній з таких безсніжних ділянок, під низьким кам'яним козирком, похмуро завмерли величезні ворота. Андрій і Алла, сховавшись за виступом скелі, дивляться на них. Трохи осторонь лежить Кирило, на якого Доброхліби зараз не звертають увагу. Над ним, наче задумавшись про щось, тихесенько погойдується загадкова світлова куля. Ось вона на мить завмирає, немов людина, яка зважується на певний вчинок, і раптом рвучко опускається на тіло Голубєва. Того враз охоплює блідо-помаранчеве полум'я, по якому пробігають червонясті змійки розрядів. Само ж тіло трохи сіпається, тремтять заплющені вії й пошерхлі губи.  
-Це явно не Вернадський, - хрипко каже Алла, не відриваючи погляду від воріт. - І не Сан-Мартін, - додає опісля тривалої паузи.
-Дуже глибока думка, - неуважно відповідає Андрій, думаючи про щось своє. - Ти що, дійсно вважала, що рятівний круг пана Голубєва доставить випадкових свідків прямісінько до порогу прокуратури? Краще скажи, що ми робитимемо?
Алла мовчки знизує плечима та й обертається назад, до Кирила. І зненацька зіскакує, побачивши те, що відбувається з ним:
-Ах, ти!..
-Стукатись у ті ворота, мені зовсім... - розпочинає було Андрій, але, побачивши, що Алла знялася на рівні, сичить: - Та ляж ти! Не висувайся... - І раптом теж зіскакує, побачивши помаранчевий серпанок на тілі Голубєва.
Від рвучкого руху з кишені куртки Алли випадає мобільний телефон. Серпанок з тіла Голубєва наче спливає і згусає, відірвавшись від нього та й знову набравши форму кулі.
-Киш ти, киш! - вимахує руками Алла, відганяючи кулю ще трохи у бік, де вона знову зависає у повітрі.
Андрій недовірливо зиркає на неї і похмуро всміхається до Алли:
-Ти її вже наче курей на сільському подвір'ї ганяєш.
Раптом його погляд втрапляє на впалий телефон. Він обережно підбирає його і завмирає, крутячи мобілку у руках.
Алла в цей час оглядає Голубєва. Але, побачивши свою мобілку у Андрія, вклякає й каже:
-Та викинь ти її. Тут від неї все одне ніякого зиску немає.
Доброхліб, що внутрішньо вкрай розгублений, вже було розмахується, щоб і насправді викинути апарат, але в останню мить стримує себе і, постійно озираючись на похмурі зачинені ворота, невпевнено пробує набрати чийсь номер. Алла іронічно спостерігає за ним. Та раптом серйознішає, зустрінувшись з очманілим поглядом Андрія.
-Алло, - хрипко каже він, - виклик йде.
І дійсно довгі гудки чуються, здається, на всю Антарктику. Але ось вони перериваються.
-Слухаю, - якось невпевнено каже чоловічий голос.
-Сашко! Сашко! - аж захлинається Андрій. - Дідько його візьми, візьми його дідько!..
-Андрій? - недовірливо запитує Сашко. - Андрій?!? Андрюхо, щоб тебе!.. Ти де? Звідки ти? Це ж... Це ж неможливо і...
-Сашко! - перериває його Андрій. - Почекай! Слухай мене уважно! Я не знаю, де ми. Здається, в Антарктиці. Як ми сюди втрапили, все одне не повіриш...
-Андрюхо! - у свою чергу перебиває його Когут. - Ти говори, говори! Ми зараз тебе вирахуємо. Говори..
-Та що говорити!.. Ми з Аллою... З Аллою ми... В якомусь, начебто кратері... У котловині. Ворота тут якісь є, ми - біля них, але боїмось у них грюкати. Бо завдяки Голубєву сюди втрапили. Розумієш? Голубєву завдяки. Він поки що непритомний, бо травму отримав, але... Але скільки ми тут на морозі протриматись зможемо - невідомо...
-Є! Є кажу, Андрюхо!  Засікли! Але... Ух, ти! Ви знаходитесь в глибині Землі Королеви Мод. Тобто, за декілька годин ви перелетіли на той бік моря Уеделла та й ще у континент заглибились.
-Я ж кажу, що тут дива дивні творяться..
-Та-а-ак... Найближча від вас... Найближча... Станція Неймайєр від вас найближча. Німецька. Слухай мене уважно, Андрюхо. Ми зараз з німцями зв'яжемось, щоб вони до вас прилетіли. Ви сидіть на місці й нікуди не смикайтесь. І по телефону не розмовляй, щоб батарейки не посадити! Коли треба буде, я зателефоную. Тримайтесь.
Зв'язок переривається. Андрій вражено дивиться на телефон, а потім переводить погляд на Аллу, яка вже давно кинула оглядати Голубєва і закам'яніло втупилась у Доброхліба.
-Ну, діла! - видихує Андрій. - Розповіси кому - не повірять. В Антарктиці - мобільний зв'язок. "Джинс", щоб його!.. - І бережно засовує телефон до внутрішньої кишені куртки.
-Про інше теж розповіси - не повірять, - якось напружено відгукується Алла. - Хіба що ось вони. Повірять, - і киває на щось, розташоване за спиною Андрія.
Той рвучко обертається й вклякає: ворота у скелі вже відчинені, а до них наближається загін людей у зимових камуфляжних костюмах з автоматами навперейми.
-Тікаймо! -кидається було Андрій у бік Алли, але повітря розтинає автоматна черга.
-Стояти! - чується знизу. - Гей, там, на пагорбі! Стояти й ані руш!
-Приїхали, - шепоче Андрій і завмирає, обличчям до Алли, щоправда, скошуючи очі на нерухоме тіло Голубєва.
Світлова куля вдалині розпочинає якось дивно вібрувати і раптом зривається з місця, вдаряючи Андрія у груди. Той навіть сіпається на місці.
-Я кому кажу: стояти! - загрозливо вигукує на цей порух молодик азійської зовнішності, видираючись на пагорб.
Андрій повільно розвертається обличчям до нього. Світлової кулі вже ніде не видно. Слідом за молодиком нагору видираються ще декілька чоловіків. Видно, що усі вони різних національностей - від індіанців до негрів.
-Добридень, - ледь вклоняється Андрій. - А ми це... Оце... Випадково...
-Ага, - мурмоче й собі Алла. - А ми як раз ото хотіли до вас...
Ніхто не реагує на їхнє белькотіння. Лише молодик азійської зовнішності стволом автомата щось вказує двом своїм товаришам. Вони швидко обшукують Доброхлібів, не дивлячись на їхнє пручання та спротив. Усі їхні речі, разом з телефоном, опиняються у військових. Один з них нагибається над Голубєвим, міряючи йому пульс, а потім ногою торсає його тіло. Те не виявляє аж ніяких ознак життя.
-Ну, ти!.. - кидається до військового Алла, але відразу ж отримує стусана.
Андрій без роздумів кидається на допомогу жінці, але і його зупиняють. І набагато більш жорсткими ударами.
-Що з цим робитимемо? - питає той чоловік, що торсав Голубєва, у молодика-азіата.
-Хай ця здохля тут залишається. Не тягти ж його. Нам поки що і самохідних трупів вистачить, - брутально регоче молодик.
Цей регіт підхоплюють і члени його команди, а потім, підганяючи стволами автоматів колишнє подружжя, змушують Доброхлібів розпочати спускатися до розчахнутих воріт.
Алла іноді обертається і скоса зиркає на Андрія. В її очах стоять сльози. У Андрія грають жовна: він чекав неприємностей, але явно не очікував такої поведінки від їхніх захоплювачів стосовно Голубєва.


Продовження

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.93743014335632 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …