А що б сталося, якби все людство вмить осліпло?
Якби перед кожним була суцільна, мертва темрява. Страхи, переживання, паніка – ні, цього не існує. Ми, власноруч, вимальовуємо у своїй уяві те, над чим найбільше думаємо, коли опиняємося на самоті.
Кажуть, що зазвичай кохають очима. Дійсно. Так і є.
А якби ми втратили зір, всі, без винятку, щоб сталося? Зникла б ця сама самотність.
Голі, без красивої оболонки. Так ми б існували. Зникло б лицемірство, гордість, егоїзм…
Кожен б обирав для себе душу, а не тіло.
В душі збирається все, по дрібничках, по маленьких деталях те все, що ми бачимо,чуємо, відчуваємо. Думка, цілий безкінечний простір того, що потрібно досліджувати. Те, що потрібно берегти. Кохати.
Сліпота. Суцільна вада для тих, що не вміють бачити прекрасне.
А небо,ціле, що не має рамок? Море, таке тихе та рідне. А те, а там, а тоді.
Пустота. Не впевнені, що найліпше зникне, а найгірше збудеться.
Дозволь мені доторкнутися до тебе. Не фізично. Я хочу відчути тебе. Всередині. Цей шалений ритм, ці зірки. Відкрий, прошу, не бійся. Я не розплачуся. Я лишень перевірю, переконаюся.
Я з’явлюся не очікувано, так, щоб налякати. Зустріти цей погляд в останній раз, і зразу осліпну.
А ти наздоганяй. Тільки не заблукай в темряві, прошу. Поділимо цю ваду на двох. Так жити цікавіше, повір.
Ми звикнемо.
