Найважчим було – знайти волосінь потрібної довжини , та ще й білу, щоб вона не побачила. І от - стара нарешті вийшла з мискою для курей і перечепилась. Кури квокчуть, наче подуріли, стара в спідниці заплуталась, та ще й розідрала її іззаду. Нечипоренко відклав сокиру, яку начебто відчищав від іржі і вирячив очі в дірку.
Хвостика – не було. От не було – і все. Ах ти ж падло лисе! Якщо теща - це звичайна людина, а судячи з її дупи, то таки ж звичайна, бо у відьми там росте такий волохатенький хвостик, як у свині, тільки увесь волохатий, то нащо ж ти її відьмою обізвав? Я ж тобі ратички на холодець повідрубую! Але чого ж тоді вона не відповіла на те запитання щодо дочки? Чого Маруся навіть не злякалась того нещасного, пошматованного снярядом, упирятка? Знав би, то не брав би з собою, а тепер – стріляли білі по нам, три рази недолетіло, а на четвертий раз ми залишились без возу, хурмана, двох коней і упирятка.
І чого ні одного півня в господі? Взагалі-то кури ж самі ті яйця несуть, півень задля курчат потрібен.Але як то без півня бути? І ще дещо – тут живуть дві жінки, не рахуючи курей. І Нечипоренко не хотів перевіряти свої роздуми.
Але ж якось не того прокинутись вранці не те що в свиней під боком, а взагалі свинею. Або, ще гірше, дровинякою. Або вовком, щоб тебе сусіди прибили. Страшно. Страшніш, чим на ворожий кулемет нестись, страшніш, чим до шпиталю втрапити. Але треба спідницю Марусі задерти, хоч і бачив він вже той хвостик, ще й не один раз, а потім просто втекти якнайдалі, у Херсон, наприклад. Або спалити її разом з хатою та тещею. Віддячити за капусняк і і те, що тобі є до кого повертатися. Що не зробиш –все не те, чортам на радість. Чортам. А треба в одного дідька лисого спитати дещо, а потім поодрубувати йому ратиці, щоб не верз казна-що.
Тихо у яру, тільки жаба кумкає. І стоїть біля кущf бузини шось мале та чорне.
- Ну що тобі треба? Я ж не благодійна лотерея «Біла квіточка».
- Та жінка холодець готує, а в тебе ратички якраз для цього добрі.
- В тебе клепок не вистачає?
- Хвіст теж нічогенький.
- Тебе знов контузило?
-А нашо тещу оббрехав?
-Тещу, - аж затрусився дідько від сміху, - я не оббріхував, вона, як жива була, то босорка не з останніх!
- Ким-ким була?
- Відьмою з земель угорських. Сюди втекла, бо тут відьом не вміють ловити.
- Так вона не була, а жива-здорова. Уранці курей годувала.
- Ой дурний же ти, чоловіче. Та стара, що ти її тещею вважаєш – дочка Марусина.
- Донька? Та вона ж од Марусі старша.
- Вона до мосту не ходила, чаклувати не вчилась, от і живе, як всі люди.
- А я його по селу шукаю!
Нечипоренко аж підскочив. Маруся підкрадалась не гірше од пластунів-кубанців. Та й макогон у неї в руці був досить замашний.
- Дрова не нарубані, відро в колодязь впало, кнур не зарізаний.
- Почекають. Тут оце цікаві речі каже. Чи правдиві? Про стару Секлету, що тобі донька, а не мати, про мадярських відьом. Про те, що відьма може кулі одводити, - револьвера Нечипоренко витяг, стоїть майже впритул.
- І що з того буде?
- Ну, як воно набрехало- то нічого. А як ні - то ти мені зла не робила, чого б це я тобі злом оддячив?
Зашипів дідько.
- А ти шо думав? Я ж знаю, звідкіля ви беретесь – з проклятих душ.
- Ти диви, який розумний. Чи ти в празькій Шоломансі вчився?
- В коваля три роки працював, потім на залізницю пішов.
Дідько зник під блекотою, всмоктався в кущ.
- Отакої. Яке невиховане створіння. Так що ти там про відро балакала?
