Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2566
Творів: 46618
Рецензій: 90924

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Екологи 1-2

© Алла Марковська, 15-08-2014
Екологи

1.
Інопланетний корабель впав на поверхню планети у зону сутінків. З космосу зона сутінків виглядає як тонка смужка умбри і охри щось між світлом і темрявою. Корабель впав у помірній зоні, трохи вище екватора, неподалік села По 56. Далеко від єдиного міста на планеті.
Гепнувся інопланетний корабель прямісінько у болото. Утнувся у багнюку, вгруз носом по лобове скло. Стабілізатори і генератори силового поля тепер стирчали доверху. Хвиля смердючої болотної води змила з борта пожовтіле листя котре кораблик позбивав з дерев коли на бриючому падав у те болото зрізавши днищем верхівки дерев у сусідньому від болота лісі. Маленьке цунамі залило поросле очеретом і тоненькими деревцями купиння. Холодна вода затікала у чорну пробоїну.
З пробоїни виповз високий худорлявий чолов’яга приблизно сім з половиною фрето зростом (два метри, п’ятдесят сантиметрів) білошкірий з довгим прямим рудим волоссям, зараз мокрим і брудним. Його мужнє обличчя з грубуватими, привабливими рисами зараз було скривлене від болю, прикрашене синцем на скроні, чолов’яга гойдав праву руку. У прибульця були сірі проникливі, розумні очі людини, котра багато пережила і багато розуміє. Та ті очі були холодні як у тих хто бачить біль, смерть і війну. Одягнутий чоловік був у легеньку кофтину з короткими рукавами і широкі штани з цупкої тканини з карманами на стегнах. Штани були заправлені у невисокі черевики з цупкої тканини, у рекламі казали що ті черевики не пропускають воду. Одяг простий зелений, такий носять цивільні Гнізда (територія Патерри - Ради П’яти галактик), зазвичай у цьому районі всесвіту у такий одяг вдягнуті інопланетні туристи.
Прибулець стогнучи виліз з пробоїни, сів на купину. Спробував порухати пальцями. Було боляче та рука слухалась. Сам собі сказав діагноз – забій. Адже його кинуло на панель керування, коли після удару корабля об поверхню планети тріснули ремені безпеки на кріслі пілота.
Розбитий корабель прибульця не потонув у трясовині, він вгруз у торф і так стирчав на радість земноводним, що як тільки усе стихло продовжили обов’язковий вечірній концерт. Чолов’яга дістав з кармана невеличкий скляний диск, щось там натиснув, вгледівся у позначки, підвівся, виламав довгу деревину з невисокого болотяного деревця котре до того вторгнення стирчало собі на болоті і нікого не зачіпало, і рушив через болото. Деревиною перевіряв глибину крок за кроком, якщо щастило з купини на купину, під акомпанемент квакання та тріск маленьких тварин і комах.
Сутінки швидко поглинула темрява ночі. Холод пронизував прибульця, легкий одяг був мокрий від поту і болота. Черевики не набрали води тільки тому що гарно її пропускали. От і вір рекламі. Добре що рука швидко відновилася. Прибулець йшов через болото клянучи усе й усіх і особливо себе. Та був впертий і добре тренований, тим більше над болотом вже чулися шуми дуже голосних двигунів (так звані внутрішнього згорання) літаючої і наземної техніки. Отже прибулець розумів що його шукають, не розумів чому. А так як не дуже хотів аби його знайшли не дозволяв зупинятися і був нагороджений за впертість, бо за годину вийшов на дорогу. Пам’ятав що такі, вкриті твердим покриттям дороги вели до сіл цієї планети.
Брудний, мокрий замерзлий у порваній кофтині, розпатланий прибулець вийшов на дорогу у темряві ночі. Зупинився аби звіритись з приладом і ледь не осліп від несподіваного різкого світла що вдарило по очах. Прилад випав з рук. Під’їхали машини незвичайні такі машини на колесах. Масивне колесо з темної еластичної речовини наїхало на прилад. Прилад був звичайним туристичним навігатором. А тепер прозорими пластиковими уламками.
Дверцята машин відчинилися з середини кабіни, вискочили солдати у темній формі, стали навколо прибульця, направили на нього свою важку примітивну зброю.
- Ти хто такий, документи! – кричав хтось з них ховаючись за світлом потужного ліхтаря.
Несподівано навіть для себе прибулець почав вдавати німого і жестами показувати і бік села до котрого йшов.
- Ти з того гелікоптера що впав? – Запитували. Світло фар приглушили. Солдати оглядали прибульця. Він був з виду таким як і вони, і виглядав для хлопців вояків, як подорожній що заблукав у лісі. Може як божевільний обідраний подорожній, чи переляканий потерпілий. І тим більше вони ж навіть достеменно не знали кого шукали.
Наказано знайти пілота чи пасажира з гелікоптера що впав у болото і привезти того потерпілого бажано живим до  машини командування. Попередили що то може бути навіть мутант, і виглядати той мутант може як завгодно, тому потрібно бути обережним, бо втік той мутант з лабораторії. Звичайно дуже секретної. Тому й дивувалися солдати, бо бачили звичайного чолов’ягу, тільки брудного, німого і наляканого.
Прибулець тільки зараз зрозумів що майже не пам’ятає рідної мови адже його вивезли з рідної планети понад сто років назад. У дитинстві навчили міжгалактичної мови міжгалактична майже витіснила рідну батьківську мову з пам’яті. Та й дізнався він що у нього є батьківщина років десять тому. Бо ті хто викрали його чотирнадцятирічного з дому зробили усе, аби підліток забув хто він є і звідки взявся. І от повернувся, а на нього влаштували облаву.
Документ у прибульця був: міжгалактичний паспорт – пластиковий, пластичний, схожий на прямокутний клапоть темної тканини з лазерними надписами і блискучим кристалічним ґудзиком цифрової інформації. На вимогу документів він дістав з кишені той документ, як місцеві дістають носовичка. Солдати змусили його відразу підняти руки, тримаючи під прицілом своєї автоматичної зброї. Один з солдат взяв з рук прибульця той клапоть з дивними надписами. Посміявся. Зробив припущення що затриманий звичайний місцевий дурник. Кинув документ на дорогу як непотрібну шматку. Другий вояк підібрав. Заховав у кишеню. Прибульця змусили сісти у кузов військової вантажівки.
Відчував він себе дивно. Здавалося ось він повернувся на рідну планету, ось його начебто вже й заарештували. Був розгублений як тоді, сто років назад коли він невідомо чому пішов у ліс а опинився у великій залізній кімнаті стіни котрої гуділи і вібрували. А поруч були такі як він перелякані підлітки. Плакали кричали. Тільки один з них сидів мовчки під стіною спостерігав як божеволіють інші, вперто стискаючи щелепи, бо батько колись казав що слабких ніхто не пошкодує, а сильним жалість не потрібна. Тоді малий Коре Лу сів поряд з тим незнайомим тоді хлопчиком що до скреготу зубів зберігав впертий спокій. Так почалася їх довга і вірна дружба.
Виринув з дитячих спогадів. У критому кузові військово-вантажної машини ще темніше ніж на дорозі. Ніч, пахла болотом і вологим лісом і ще чимось, забутим з дитинства, до тих запахів приєднався запах заліза, а ще якогось пального, такого смердючого що перебивав інші запахи. У критому кузові темно але тепліше. Солдати навіть пошкодували замерзлого, дали йому якусь ковдру. Ковдра мала запах екскрементів тварини, та приємно зігрівала. І прибулець подумав що може усе не так фатально як здавалось і закінчиться ця пригода добре.
А ще він зрозумів що хоче уже втекти з цієї планети по відчуттю чужої, ворожої, що він боїться залишитись тут на усе життя.

2.
Перший радник президента планети, головнокомандуючий військами Варко Ліро читав з скляного екрана комп’ютера повідомлення. Читав автоматично. Звик. Адже мусив знати що відбувається на планеті, чи хоча б відчувати себе не зайвим у цьому маленькому одночасно рідному і чужому світі. Але чомусь насправді йому було вже усе байдуже. Набридло. Однотипне щодення.
Не міг нічим зарадити безчинству, хоча мав владу, адже дійшов до вищого щабля тієї влади, та все ще не міг допомогти людям своєї планети, діти зникали що п’ять років у ніч «темного сну».
На планеті єдине місто, єдиний університет, єдиний інститут, єдина дослідницька лабораторія, єдиний завод, єдина фабрика, єдиний науковий центр, єдина армія, до того ж маленька і погано озброєна. Єдиний канал телебачення, єдина кіностудія де знімають безкінечні пустопорожні серіали про життя на селі для жителів села, бо населення планети Копроконе живе у селах, і стиль життя не змінює тисячоріччя, не потрібен їм той технічний прогрес у них є ронти (мамути), у них є тиуйї (лами) у них є плодюча земля, ріки де є риба, моря де є риба і водорості, пасовища, нескінченні ліса, болота, гори, воля. Зрозуміло що вони не хочуть змінювати життя. Селяни навіть пристосувалися аби пояснити зникнення дітей, та спочатку й не усі діти зникали. Що п’ять років одна дитина з села. Для спільноти села і непомітно. Спільнота те могла пережити. Але ж сіл на планеті більше тисячі. І зникали діти лише білої раси, дітей з поселень рибалок, червоної раси, ніхто не зачіпав. Боялися копроконці змінювати своє життя, забули усе про зовнішній світ і навіть думати про те боялися. Чіплялися за звичне рідне щоденне. Нічого не міг вдіяти генерал Варко навіть не міг за майже що двадцять років добитися від сільських старійшин аби вони присилали імена зниклих дітей. Бо ті усе списували на нещасні випадки і не хотіли співпраці з владою. Казали що достатньо з Міста і щорічного податку, а їх життя нікого не має стосуватися, про допомогу горді селяни не просять. Тому й байдуже тепер було генералу Варко. Відчував усю фіктивність влади на рідній планеті. Як би там радник по планетарній безпеці не напружувався, аби показати потрібність своєї праці, у тій праці потреби не було, як не було потреби у безглуздих арештах, підозрах допитах звинуваченнях у зраді. Та й того не міг довести генерал Варко у Корде Пантро радника безпеки було своє військо і було воно навіть краще озброєне, і мав другий радник свій таємничий дослідницький центр.
Але в останню ніч три роки тому зникли усі діти від дванадцяти до п’ятнадцяти років Хоча вийшло по три чотири дитини з поселення. Та селяни Копроконе ледь чи не зібрали власну армію і пішли на Місто. Маленька армія нічим не могла завадити бунту. Тільки вмовляння що розберуться з тією бідою і відомості що зник також син президента і багато дітей з міста чого раніше не було, змусило розійтись наляканих і обурених несподіваним горем людей. На машинах, на автобусах, на ронтах, пішки роз’їхалися розбрелися люди. Потроху вщухла загальна біль. Страждали батьки, життя спільноти повернулося у звичне русло. Уже й згадувати не хотіли. Тільки от за останні два роки дуже мало народилося дітей на планеті. Варко знав що народне хвилювання підніметься за півтора року і чим ближче до темної ночі тим небезпечніше буде. Вирішив зібрати усіх дітей по селах і заховати у бункері котрий вже почали будувати у горах. Та чи допоможе. Адже навіть кораблів ніхто не бачив, вона та ніч темного сну тому так і називається що усі засинають і ніхто нічого не бачить. А діти у сні самі виходять з будинків. Все про отдых в Израиле
Зовнішність у генерала Варко Ліро була начеб то на перший погляд типова для планети Копроконе. Сім з половиною фрето, білошкірий, та обличчя, засмагле під час навчань на полігоні, набувало сірого кольору, волосся коротко обстрижене, не руде як зазвичай у копроконців а сіре, сиве. Де підхопив рідкісну у всесвіті хворобу котра розповсюджується на тедролах (космічна база) не любив згадувати. Хвороба та називалась коротким словом Лаа, ті хто виживав частково втрачали пігментацію та виживали тільки ті у кого регенерація була більше шістдесяти процентів, у копроконців вона дев’яносто процентів. Інші швидко старіли і вмирали бо відмовляв організм і зупинялося серце.
У Варко мужнє обличчя з грубими рисами, саркастичні зморшки біля тонкого рота, Варко посміхався криво скептично особливо коли йому намагалися збрехати. А на його планеті умілу брехню навіть поважали. Очі світлі через пережиту хворобу, начебто навіть прозорі, та бачив він добре. Вії і брови також білі. Сильне сухорляве треноване тіло. Не дозволяв собі бути слабким навіть фізично. Сірий колір не позбавив його особистість яскравості навпаки додавав елегантності.
Ось він перечитав двічі одне з повідомлень, потім втретє… Зірвався з місця.
Зайшов до кабінету той кого копроконці називали – солдат Нак, як завжди без попередження, чи дозволу. На відміну від свого друга, Нак був трохи вище зростом, кремезніший, а обличчя як у доброго селянина з кирпатим носом, завжди усміхнене, вкрите ластовинням. Сині очі примружені. Темно руде кучеряве волосся коротко стриг іноді зовсім голив голову, аби не стирчало. Нак Талу довірене лице Варко, хоча офіційно виконував звичайну роботу водія.
Варко зірвався з місця, Нак аж одсахнувся, давно він не бачив свого, як ото жартома казав – начальника, таким збудженим.
- Щось сталося? – запитав солдат Нак, - ти зараз ото, біліший ніж після тієї клятої хвороби.
- Здається Коре на Копроконе, - чомусь пошепки повідомив Варко вирячивши як у юності очі.
Нак від несподіванки не відразу і зрозумів про якого Коре говорить Варко. Не могло бути що про товариша по зброї, котрий по першому звільненні з війська пішов вчитися на лікаря. Нак запитав спантеличено, - звідки він тут узявся?
- У повідомленні мого шпигуна написано що начеб то впав гелікоптер, шукали чомусь мутанта, знайшли звичайного чолов’ягу, котрий назвався ім’ям Коре. На прохання показати документи той чоловік тикав у руки хлопцям з безпеки шматину з якимось каракулями і кристалічним ґудзиком. Ось ксерокс того паспорту, дивись написано Коре Лу, лікар. Планета Нааранта.
- Міжгалактичний документ? Справжнісінький! – Нак аж руки протягнув до монітора наче хотів зняти з мигаючого екрана той клапоть розміром у дві середні долоні.
- Так. А на місце падіння того начебто гелікоптера нікого не пускають, начебто утік мутант із секретної лабораторії.
- І де тепер той чолов’яга?
- Готуй наш гелікоптер навідаємося до села По56, щоб пану Корде Пантро не було там самотньо, - Варко посміхнувся, - вижив таки наш Коре. От дурень, такий як і ми. Також на батьківщину потягнуло.
- Виходь на дах за хвилин десять, - з такою ж посмішкою сказав Нак, - цікаво, ргот, цікаво ж. Друзяка наш прилетів! От телепень!

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 16-08-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.37272095680237 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …