Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2601
Творів: 47346
Рецензій: 92111

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Тарзанаріум Архімеда. Епізод 4 (05.10.2002)

© Олексій Спейсер Кацай, 11-10-2005
5 жовтня 2002 року,
Море Ясності (Місяць)  

Їм пощастило. Їм диявольськи пощастило декілька разів підряд. І тоді, коли знавісніла місячна рівнина виплеснулася назустріч модулю якимсь незрозумілим спалахом світла. І тоді, коли цей спалах зник в каламутно-чорному небі, так і не доторкнувшись до спаундера, що розпочав обертатися навколо своєї осі. І тоді, коли їх волочило по чомусь, що жорстко здригалося, а модуль рипів усіма своїми з'єднаннями, але не піддавався тупій силі, що намагалася розірвати його на металеві клапті. І тоді, коли він в останній раз здригнувся, загойдався, але залишився лежати на місці, так і не притиснувши вихідний люк до студеної безживності неземного світу. Їм диявольські пощастило. Пара синців не рахувалась.
"Загалом, так не буває", - думала Руслана, спостерігаючи за тим, як Олег видирається з дещо пожмаканого спаундера. В навушниках билося його надсадне дихання. Трєсилов ще до ладу не оговтався. І коли випростався, трохи згорбившись усією системою життєзабезпечення, Руслані навіть здалося, що його злегка похитує. Втім, можливо, це ще похитувався місячний модуль "Тайги", який нестійко лежав на боці і протягував до чорного неба мертвотну металеву стійку, що скорчено завмерла в останньому передсмертному ривку. "Немов повалена хатинка на курячих ніжках", - розгублено подумала Барбікен, човгаючою ходою підходячи до командира. Незграбно обійняла його за плечі й завмерла поряд. Олег роздратовано спробував було скинути руку Руслани, але вона обійняла його ще міцніше, притулившись світлофільтром до ранця його скафандра, і він також на мить завмер. Потім  важко обернувся і спитав:
- Ну, що? Домоглася свого? Що тепер робить будемо?
Руслана знизала плечима.
- Давай-но Сергія дочекаємося. За моїми розрахунками він хвилин за десять з-за обрію з'явиться.
- Чекати, воно звісно... Тільки давай домовимося: тепер усі рішення буду ухвалювати лише я. Ти ж будеш виконувати їх беззастережно. - Він затнувся і раптово тужливо закінчив: - Господи, кажуть же, що жінка на борту - до лиха. Ну, чому я не марновірний?
А Руслана пригадала той день, коли вони взнали, що склад екіпажу затверджений, і що обидва вони стартують на "Тайзі". Із цього приводу Олег хотів закотити грандіозну вечірку, але скінчилося тим, що весь вечір і всю ніч вони провели удвох. Лише удвох. А вранці Олег сказав: "Знаєш, Руська, от героїчно повернемося назад, і я зроблю тобі одну дуже цікаву пропозицію. Теж героїчну". Пропозиція поки що відкладалася. Залишалася тільки надія на героїчне повернення. І дуже, треба зазначити, невеличка надія. А у вухах все ще боляче звучав недавній, спотворений перешкодами і жахом, голос Трєсилова: "Геть! Вб'ю, шалаво!.."
Барбікен мерзлякувато здригнулась плечима в скафандрі, немов космічний холод розпочав тихесенько просочуватися у нього, і спробувала узяти себе в руки. Ще не все втрачене! Вони залишилися живі, і це - головне. У них є руки. У них є голови. У них є надія. І є любов... Руслана трусонула головою, відганяючи від себе настирливий спогад про вигуки Олега. Він просто розгубився. Навіть найсильніші люди мають на це право. Просто їм потрібно допомогти скоріше вийти з цього стану. І тому, закусивши до болю губу, Руслана видихнула:
- Єсть, командире! Які будуть накази?
Трєсилов, мовчки відштовхнувшись від Барбікен, підійшов до впалого спаундеру. Для чогось смикнув відірваний шматок тонкої обшивки, з-під якого, немов мозок з-під проломленого черепа, виник шматок зім'ятої теплоізоляції.
- Накази? - перепитав за хвилину. - Будуть накази. Подивися, що там, з іншого боку, відбувається. Я пальне перевірю. І як це автоматику не вибило?!
Трохи дивуючись, Руслана почвалала в обхід модуля. Дивувалася вона тому, що і автоматику, і наявність пального вони перевірили відразу ж, після їхньої, найжорсткішої з усіх існуючих, посадки. На зліт його вистачало. Може, й на маневрування вистачить. А якщо не вистачить... Барбікен ще не вирішила для себе, що воно краще: загинути на поверхні Місяця, або загубитися в навколоземному просторі. Втім, доля могла сама вирішити цю проблему: поза, в якій завмер спаундер, явно не сприяла зльоту. Ані вдалому, ані навпаки.
Трєсилов проводив Барбікен невидимим з-під світлофільтру поглядом, почекав, поки вона сховалася за бортом, чортихнувся і знов поліз усередину. Чортихнувся він дарма, тому що відразу ж до навушників виплеснулося стривожене запитання Руслани:
- Що там таке, командире?
- Та нічого, просто ще в одному місці обшивка репнула, - озвався Трєсилов, вже наполовину влізаючи до модулю і витягаючи з-під свого ложементу пласку скринечку. Оглянув її при невірному світлі ліхтаря. Ніби, ціла. Потім витягнув слідом за скринькою скручений шнур.
- Слухай, командире, - знов почувся голос Руслани, - а що це воно палахкотіло перед посадкою?
Перед відповіддю Олег трохи помовчав.
- Ти теж помітила? Біс його знає. Може, пилюга засвітилася, коли ми в землю... в Місяць врізалися. Потім розберемося. Ти мені зараз не заважай.
Цілком до модулю він так і не заліз. Зісковзнув назад і, відключивши підборіддям мікрофон, аби Руслана не чула його сопіння, розпочав грубою рукавичкою засовувати коробочку зі шнуром до кишені скафандра. Зробив це досить швидко й замислився. Встановити зв'язок непомітно не вдасться. Руслана й Наруддінов, який мав з'явитися в ефірі з хвилини на хвилину, почують кожний його звук. Якось раніше він не подумав про це. Та й причин думати особливих не було. Хто ж його знав, що доведеться звертатися не до "Роскосмосу", а... Проте, може, він і дійсно занадто панікує? Може, і дійсно, ні з ким зв'язуватися і не треба зовсім? А потрібно напружитися, випростати модуль, спробувати злетіти, а там... А що - там?! З орбіти його забрати складніше, ніж з поверхні. Особливо, якщо пального на маневрування не залишиться.
"Ось влипнув!" - навіть застогнав Трєсилов і перелякано прислухався, забувши про те, що зв'язок їм відключений. Згадав про це і трохи заспокоївся. Втім, це тимчасове заспокоєння не принесло остаточної відповіді на вічне слов'янське запитання: що робити? Тим паче, що цьому процесу перешкодила незграбна фігура Руслани, що випірнула з-за борту спаундера. По тому, як вона, стрибаючи немов кенгуру, наближалася до Олега, можна було зрозуміти, що Барбікен дуже, м'яко кажучи, стривожена. Якщо, звісно, це було можливо опісля усього, що відбулося з ними. Трєсилов ще раз, з якоюсь тугою, чортихнувся і включив зв'язок, маючи намір вилаяти свою напарницю.
- Та нічого зі мною... - розпочав було він, але у вухах вже затріпотів голос Руслани, що аж рвався на шмаття.
- Олеже, Олеже, командире, ти чого не озиваєшся? Дивися!..
І під ноги Трєсилова уповільнено впало щось невелике, металево мерехтливе, таке, що ще недавно стрибало на них, але зараз - нерухоме.
- Так, - відчуваючи, що всередині у нього все крижаніє,  видихнув Олег.
Він обережно ткнув черевиком "щура". Той мляво перекинувся. Трєсилов обережно нагнувся над ним. Увесь бік його був спотворений. Вочевидь, дісталося при посадці. Обережно, двома пальцями рукавички, що не гнулися, Олег підняв незрозуміле створіння і впритул наблизив до свого світлофільтру. Вага в нього, до речі, була досить пристойною. Як у відповідної маси ртуті. Трєсилов закректав і підвів світлофільтр, щоб видно було трохи краще. В розвернутому боці "щура" не помічалося ніяких деталей або частин живого організму. Тільки якісь дрібні кристали, що обсипалися ледь іскристим пилом при найменшому русі рукавички скафандра. Таким чином, природа істоти залишалася невідомою. Олег, повертаючись всім корпусом, роззирнувся по боках. В полі зору, на дні невеликого пологого кратера, куди впав спаундер, ніяких дірок помітно не було. Але, хто його знає... І знову крижаний жах обрушився на його серце, яке аж повискувало від швидкої роботи.
Руслана, яка до цього увесь час стояла мовчки, відкашлялася у мікрофон і вимовила з істеричними нотками в голосі:
- Та не вертися ти, командире. Придивися краще до цієї незрозумілці...
Лише зараз Трєсилов помітив, що на кінці довгого пружного хобота - чи хвоста? - істоти щось поблискує. Невеликий плаский шматок металу неначе припаявся до нього. Від обшивки, чи що?..
- Я його разом з м'ясом від трубопроводу відірвала, - підтвердила його здогадку Руслана. - Ми його, напевно, разом з собою звідти притягли. Може і спалах той...
Барбікен не закінчила фрази, а слово "звідти" вимовила таким тоном, наче йшлося про потойбічний світ. Втім, оточуючий місячний пейзаж якнайкраще пасував саме отому, не по людські далекому, краю. Пригадавши виск, що піднявся за обшивкою модуля при зльоті, й спалах світла при посадці, Трєсилов здригнувся і рвучким порухом відкинув "щура" від себе. Той впав прямо під ноги Руслані і повітря скафандру трохи сколихнулося від удару.
- Д-давай, д-давай все навколо оглянемо, - тремтливим голосом видихнув Олег. - Це добре, якщо "звідти". А якщо...
- "Тайга-Місяць", "Тайга-Місяць", я - "Тайга-Орбіта". Живі, бродяги? Що там у вас знову трапилося? - раптово пролунав в навушниках, трохи спотворений і лише злегка напружений - вмів себе другий пілот в руках тримати! - голос Наруддінова.
Проте за хвилину його тон змінився.
- "Тайга-Місяць", "Тайга-Місяць", - тривожно завібрували мембрани навушників, - я - "Тайга-Орбіта". Відповідайте!!!
Трєсилов, як і раніше, мовчки тупцював на місці, повертаючись скафандром у всі боки. Руслана не витримала.
- Сергію Михайловичу, тут ми, - вигукнула, немов на інший берег річки. - Усе у нормі. Якщо воно може бути у нормі. Модуль завалився. Що робити, не уявляємо.
- Сильно завалився?
- Дуже.
- А хоч цілий-то ?
- Так, здається. І пальне є. Тільки, злітати-то як будемо?
- А командир чого мовчить?
Трєсилов ще раз зачепився поглядом об "щура", що так і лежав біля ніг Руслани, і, врешті-решт, спробував узяти себе в руки.
- Розмірковує командир, - хрипко вимовив він і зробив крок у напрямі Барбікен. - Руслана, оглянь околиці на предмет наявності цієї капості, - товстий палець рукавички уперся в "щура", - а ми поки що з Сергієм радитись будемо.
Руслана, по дузі обійшовши лежачу істоту, рушила в обхід спаундера, поступово розширюючи кола слідів. Усе, ніби, було спокійно. Ніяких дірок в місці чергової місячної посадки не спостерігалося. Спостерігалася зовнішня безживність, як і належить класичному уявленню про природу єдиного супутника Землі. Це чомусь заспокоювало. Так заспокоювало, що Руслана несподівано спіймала себе на тому, що в грудях затеплилася слабенька надія на щасливе закінчення їхньої авантюри. А, може, це голоси, що бубоніли в навушниках, так діяли на неї? Барбікен прислухалася.
- Ось такі піроги, Серього, - трохи істерично здригався голос Олега. - Що за тварюки - незрозуміло. Одну, здається, ми з собою притягли. Дохлу. Коротше, брате, відкриття! Але це відкриття дуже міцно нас до Місяця прикувало. Вклепалися ми, брате, ґрунтовно.
- Олеже, "Дальтур" вже знає. Через позаштатну я зобов'язаний був зв'язатися з ними...
- Ну і?..
- Сам розумієш. Корабель у них один. Наш. Пам'ятаєш, я ще на підготовчому етапі казав, що без дубляжу працювати - божевілля? Але ж ви тоді усі, дійсно, наче збожеволіли. Скопіювали американську техніку більш, ніж тридцятирічної давнини, модернізували її за допомогою сокири та якоїсь матері, чинам роскосмосвським бабок за мовчанку відвалили... Що, і тепер мовчати будемо?
- А що вони зроблять, чини ці? Що?! Техніка у них якась є. Але повір, вона вже й дійсно без усякої модернізації. Поки розгойдаються, поки стартують, поки долетять... Порахуй сам, Серього. Ти ж професіонал. А ми на підніжних харчах дня чотири протриматися зможемо, якщо не злетимо.
В голосі Трєсилова прорізалися ридаючі нотки.
- Та й не полетять вони... Це ж - міжнародний скандал. На рівні Путина відмазуватися доведеться. І закінчиться тим, що все на "Дальтур" звалять, а самі затихаряться.
- І правильно затихаряться, - жорстко донеслося з орбіти. - Це ж ви самі вирішили на космічному туризмі бабки зрубати. В обхід, між іншим, держави та усіляких інстанцій.
- Який ти правильний став! А де раніше був, коли ми тебе з "Роскосмосу" виймали на півроку?! Добре розмірковувати, сидячи на орбіті та маючи можливість щохвилини додому рвонути!..
В ефірі настало мовчанка, що порушувалась важким сопінням. Чи то Трєсилова, чи то Наруддінова. Руслана відчула, як її слабенька надія просочується назовні крізь тканину скафандра, залишаючи по собі лише крижану пронизливу порожнечу. І коли це відчуття стало зовсім нестерпним, вона не витримала.
- Ви ще побийтеся, розумники, - увірвався до ефіру її дзвінкий голос. - Потім стосунки з'ясовувати будете. Що зараз-то  робити станемо?
Напевно, не саме запитання Руслани, а тон, яким воно було задано, трохи остудив сперечальників.
- Отже, Наруддінове, - похмуро, трохи розтягуючи слова, вимовив Трєсилов. - Ти поки що не втручайся. Все одне нічим не допоможеш. Самі влипнули, самим і відліплюватися доведеться. Спробуємо підняти модуль і злетіти. Іншого виходу я не бачу. От тільки як її підняти, бандуру цю?
- Ти її масу пам'ятаєш? - пролунав не менш похмурий голос Наруддінова.
- Пам'ятаю.
- То-то й воно... Слухай, - пролунало після нетривалого мовчання, - я тут чомусь Хейєрдала згадав. Як він на острові Великодня ідолів цих кам'яних піднімав. Потрібно трохи підвести модуль і підкласти під нього каміння. Потім - ще підвести і ще підкласти. До тих пір, поки його руками вертикально поставити не можна буде.
- Ага, - буркнув Трєсилов, - кам'яне століття на службі століття атома та електроніки. Втім, за відсутністю гербової... Барбікен, - покликав він Руслану, яка, у пошуках щурячих нір, добріла вже майже до самого краю пологого кратера, - збирай каміння, яке знайдеш, і тягни до модуля.
Раптово Олег замовк і сам скам'янів, озираючись по боках. Навколо розпласталося гладесеньке днище кратера, покрите майже чорним шаром брекчий. Нудне та сумовите. Без, хоча б однієї, крупної булиги, що порушувала б мертву шорстку гладкість.
- Ч-чорт... - видихнув Трєсилов, раптово тужливо усвідомивши, що булижники можуть бути зброєю не лише пролетаріату, а й потерпілих аварію космонавтів.
Вдалині, майже на гребені схилу, що обмежував їхній горизонт, Руслана уповільнено обернулася до нього і теж завмерла, трохи мерехтячи світлофільтром скафандра.
- Розум-мієш, командире, - затинаючись, розпочала було вона, але Трєсилов перервав її.
- Сам бачу. Ось невезуха!
- Що там таке? - це вже Наруддінов.
- Не везе нам сьогодні, Серього. План твій не працює: крупного каміння в межах видимості не спостерігається.
- А не в межах? - після важкої паузи спитав Наруддінов.
- Не в межах?.. Руслано, піднімися вище - тобі вже трохи залишилося - що там, за гребенем кратеру?
Барбікен мовчки розвернулася і почвалала далі. Лише в навушниках запихкотіло
- Знаєш, Олеже, ти як хочеш, - сколихнув ефір похмурий голос Наруддінова, - а я все ж таки зв'яжуся таки з "Роскосмосом". Може, порадять щось...
- Припинити! - вже відверто істерично загаласував Трєсилов. - Припинити, мати твою! Хто тут командир? Хто тут командир, запитую? Хто рішення ухвалює? Хто відповідає за все?
- Відповідати нікому скоро буде...
- Не каркай! Виберемося! - Трєсилов доторкнувся до кишені скафандра із, захованою в ньому, скринечкою. Цей жест, здавалося, додав йому сил, тому що продовжив він більш спокійно. - Виберемося, Серього, повір. Виберемося. Ще не вечір. Тільки всім - слухатися мене. Накази виконувати беззаперечно. Наказ тобі - ані з ким більше не зв'язуватися. Сидіти тихо, думати й чекати. Наказ Барбікен... Гей, Руслано Андріївно, ти чого притихла?
- Командире, - прошелестів в навушниках підкреслено спокійний голос Барбікен, - командире, ти не міг би підійти до мене?
Орбітальний модуль сховався за обрієм. За обрієм кратера Трєсилову нічого видно не було. Але по тону Руслани він чомусь відразу зрозумів, що місячні несподіванки ще не закінчилися. І тому мовчки, не відповідаючи їй, побрів по схилу, по дорозі обійшовши на пристойній відстані мертвого "щура". Крижана тривога знов боляче стиснула груди.
По мірі того, як Олег, підіймався по пологому укосу, що переходив у таку ж саме терасу, чорне й каламутне від здійнятого пилу, небо опускалося все нижче та й нижче, відкриваючи, ледве помітний в проміннях сонячної корони, малюнок сузір'їв. Проте, чим більше з'являлося в її нижньому, стоншеному краї мертвих, не пульсуючих по земному, зірок, тим більш пекуче відчуття якоїсь неправильності опановувало командира "Тайги". Втім, певно, лише тому, що нерви його були напружені до межі, Трєсилов і усвідомив це. За іншої ситуації він нічого б не помітив. А так... Що ж все ж таки його бентежило?
Олег зупинився, не дійшовши метрів тридцять до Барбікен, що стояла на самому гребені. Дно кратера тут значно збільшувало кут нахилу, перетворюючись на терасу, але не це зупинило Трєсилова. Він раптом зрозумів, що йому не подобалося. А не подобалося йому те, що прямо посеред чорного, але якогось каламутного від пилу, здійнятого під час падіння модуля, неба можна було розрізнити ще більш чорну смугу, що встромлювалася в розмитий край сонячного шаленства.  Поряд із нею Олег помітив ще, дещо менших, таких, що звужувалися до зеніту, смужок. Вони були нерухомі. Такі собі щілини в небі, що луснуло. З них віяло якимсь холодним острахом і тому, прагнучи не панікувати, Трєсилов таки прискорив крок. І лише вставши поряд із Барбікен на краю кратера, він полегшено видихнув:
- Тьху, ти... А я-то  думав...
Втім, те, що думав командир "Тайги", залишилося при ньому, тому що він раптово замовк і дещо здивовано повертів в гермошоломі гудливою головою. Підстави для цього гудіння та вертіння у тої були.
В невірному світлі, що точилося незрозуміло звідки, перед Трєсиловим і Барбікен на пустельній рівнині, яка округло вигнулася близьким горизонтом, здибився величезний, вугільно-чорний здалеку і на вигляд - двадцятиметровий, обеліск. Декілька обелісків меншого розміру завмерло з боків. З відстані, на якій вони знаходилися, неможливо було розібрати, штучні вони або ні. Хоча враження складали саме таке. Можливо, геометричною правильністю своїх ліній і невиразністю деталей поверхні. А, можливо, неприродністю цієї геометрії  в покритому пилом світі, що вже тисячі років розвалювався на каміння, брекчії та тектіти. Втім, біля підмурівку обелісків правильність ліній порушувалася. Примружившись, Трєсилов вгледівся у них і йому здалося, що підмурівки незрозумілих монументів засипані кам'яними брилами. Яких, до речі, не було помітно ані в кратері, ані на рівнині. Здавалося, що гострі голки обелісків пронизали місячну поверхню та так і завмерли, витративши на цей ривок усі свої сили.
- Це що за... - "пам'ятник загиблим астронавтам" трохи було не ляпнув Олег, але вчасно спохватився.
Він обернувся до Барбікен:
- Руслано, це що за феномен? Не знаєш?
Та, трохи осиплим від довгого мовчання голосом, відповіла:
- Схоже на утворення, відзняті в шістдесят шостому "Лунар Орбітером". Але ті знаходилися в іншому, якщо я не помиляюся, місці.
- Що за утворення?
- А я звідки знаю? Уфологи тоді затрубили про те, що їхнє розташування нагадує розташування головних єгипетських пірамід в Гізі. Вчені ж, як завжди, віднеслися до цього скептично.
- Так... - розпочав було Олег, але раптово замовк, рвучко схопивши Руслану за руку.
На верхівках обелісків - спочатку більшого, а потім і менших - виникли слабкі блідо-блакитні свічення. В навушниках зашурхотіли такі ж слабкі радіоперешкоди. Вони зростали по мірі того, як свічення обелісків збільшувалися. Скам'янілі Трєсилов і Барбікен вже потопали в електричному шурхоті. Свічення розгоралися і коли вони з'єдналися в каламутному небі, то на мить завмерли, а потім єдиною масою, що примарно світилася, розпочали витягуватися в напрямку завмерлих космонавтів. Світло з блідого стало вже жовтогарячим і в ньому плавали якісь частинки, немов в сонячному промені, що проник в запорошену кімнату крізь дірку в шторі. І саме цей сповільнений, неприродний, рух світла був найстрашнішим у всьому цьому видовищі.
Олег перелякано рвонув на себе Руслану і та, похитнувшись, впала разом з ним на місячну поверхню. За краєм кратера щось зашаруділо. Чи це радіоперешкоди остаточно оскаженіли? Краєм свідомості Олег подумав про те, що у будь-якій прикрості є своя позитивна сторона. А потім зосередився на поступово затихаючому шелестінні у навушниках. Засопів, зсунувши убік Руслану і, не здіймаючись, обережно визирнув за край кратера. Обеліски знову були чорні та безмовні.
- Що це було? - пошепки спитала Барбікен.
- А я звідки знаю?! - так само, як нещодавно вона, відповів Олег, лягаючи на спину. - Але лізти за камінням у той бік мені чомусь зовсім не хочеться.
- Але все ж таки...
- Може, ефект якийсь п'єзоелектричний. Може, ми тут чогось в ґрунті порушили. Може, ще щось. Зрозуміле і таке, що легко роз'яснюється. Пилюки-то  он скільки підняли. А вона, напевно, наелектризована.
Він трохи сповз вниз і сів, із зусиллям згинаючи скафандр. Подивився на протилежну сторону кратера. На його дні неясно мерехтіла чорно-срібляста маса модуля. Той бік був явно нижчим за той, на якому вони знаходилися. Трєсилов в думках провів до нього пряму лінію. Обелісків, навіть у вищій точці гребеня, там, здається, видно не було.
- Значить так, Руслано Андріївно, - обернувся всім тілом до Руслани Олег, - топай на той бік і подивися, що там, за гребенем. І навзадки, навзадки поглядай. Якщо ці піраміди єгипетські на горизонті з'являться, мені свиснеш. А я поки що тут почаклую.
- Олеже, давай удвох. Не хочеться мені розлучатися. Та й... Знаєш, я от що згадала. Колись у Гременці, в комірчині у діда, я знайшла підшивку старих номерів "Юного Техніка". Там оповідання фантастичне було. Артура Кларка. Про те, як на Місяці знайшли двометрову кристалічну піраміду. Вона машиною інопланетян виявилася...
- Відставити містику з фантастикою! Що за звичка: трохи що - незвичайне, відразу лісовики з інопланетянами! Ти ж вчений, Русько! Академію закінчувала, - запихтів Олег, намагаючись відігнати від себе спогади про висклявих "щурів". - Сама знаєш, які через опромінювання тут ефекти бути можуть. Та й бачити ми одне одного увесь час будемо. Ну, пішла, пішла, - підігнав Трєсилов Руслану. - Домовилися ж, що накази виконуються беззастережно.
Барбікен, помарудившись трохи зі скафандром, здійнялася, невпевнено потупцювала на місці і пішла через кратер, час від часу зупиняючись та повертаючись світлофільтром до Олега. Той мовчки помахав їй рукою і спробував зосередитися. Він був настільки переляканий, що й страху вже не відчував. Звісно, показувати цього Руслані було не можна, хоча думки плуталися так, що нагадували нещодавні радіоперешкоди. Пригадавши про них, Олег посміхнувся. І ця усмішка у пітьмі гермошолому, ледь підсвічуваного світлодіодами сигналізації, була страшна. Раптово Трєсилов зрозумів, що рішення було ним ухвалено вже давно. У піднятті модуля за методом Тура Хейєрдала він не вірив. Втім, видимість можна створити. Хоча б для того, щоб екіпаж трохи заспокоївся. Вся надія на Дена. І на те, що його техніка - в найширшому значенні - безвідмовна. І ось у це Олегу Анатолійовичу дуже хотілося вірити.
Він ще раз зиркнув на Барбікен, яка вже наближалася до протилежного краю кратера, і розпочав обережно підводитися, вдивляючись у верхівки дивних піків, що з'являлися в полі зору. Окрім безвідмовності техніки Дена, йому дуже хотілося вірити в п'єзоелектричну природу ефектів неприродних об'єктів. Втім, підтверджувати це Олег зараз жодним чином не бажав. Він бажав підтвердити щось зовсім інше.
Руслана була вже на гребені протилежної сторони кратера. Трєсилов майже випрямився, з переляканим інтересом спостерігаючи за тим,  як на верхівках обелісків знов розгорається блакитне свічення. Навушники наповнювалися радіошумом.
- ...мандир...то ти там...бережніш... - зникав в ньому стривожений голос Руслани.
"Бережніш", то й "бережніш". Трєсилов поволі присів, вслухаючись у зникаючі перешкоди. Думки, що було заспокоїлися, знову понеслися ускач. Обеліски явним чином реагували на його появу. От і Руслана про щось таке кричить.  
- Командире, командире! Не вилазь! Ти ж бачиш, що вони тебе відчувають.
Слово "відчувають" наповнило Трєсилова якимсь неусвідомленим роздратуванням.
- Відчувають, відчувають, - передражнив він Барбікен. - Ти ще скажи, що познайомитися бажають. З'ясувати, що тут відбувається.
- Вибачте, я сама чужоземка, - прошурхотіло в навушниках і лише за декілька секунд переляканий Олег усвідомив, що це був голос Руслани.
- Ти, що? Взагалі там божеволієш?! - загаласував він.
- Це - з того оповідання, про яке я тобі казала. До речі, я пригадала, як він називається. "Вартовий".
- Вартовий, мати твою! - не заспокоювався Трєсилов. -  Нам більше "Караул" пасує.  Барбікен, - в його голосі зазвучали металеві нотки, - не відволікайтеся! Каміння шукайте. Булижники. Я тут без вас з цим конденсатором розберуся.
Роздратування минуло, залишивши після себе литу, міцну злість. І до тупості остервенілу впевненість у тому, що вони зіткнулися з природною електричною місткістю, що змінює свої параметри по мірі введення у неї сердечника. Чи то пак, його самого - Трєсилова Олега Анатолійовича.
Саме ця упевненість настільки заспокоїла тремтіння в руках, що Олег доволі впевнено витягнув скринечку зі шнуром. Досить в ігри грати! Він цю кашу заварив, йому її і розсьорбувати. Директор "Дальтура" по зовнішніх зв'язках трохи пововтузився, вставляючи товстими пальцями рукавички штекера в передбачені для цього місця. Спалахнув зелений світлодіод. Руслана зникала за протилежним краєм кратера, немов занурювалася у внутрішності Місяця. Трєсилов торкнувся сенсора, розташованого на бічній грані. Світлодіод розпочав пульсувати. Олег - підводитися. Шерех радіоперешкод, поступово посилюючись, потік у порожній простір. Свічення на верхівках обелісків потягнулося одне до одного. І коли воно вже майже з'єдналося, а збожеволілі електрохвилі  радіозв'язку почали фізично відчуватися шкірою вух, Трєсилов знов розпочав поволі присідати, водночас, на англійській мові, бурмочучи в мікрофон:
- Консул викликає Республіку. Консул викликає Республіку. Варіант нуль. Варіант нуль.
Він ще декілька разів сів і встав перед тим, як в навушниках дуже чітко почувся твердий чоловічий голос. Такий твердий, що здавався механічним.
- Республіка відповідає Консулу. Республіка відповідає Консулу. У вас проблеми?
Фраза прозвучала настільки чітко, що Трєсилов на мить засумнівався в тому, що Руслана не чує її за фоном радіоперешкод. Але це було саме так. Ден декілька разів демонстрував Олегу можливості нового різновиду зв'язку ще на Землі. Щоправда, енергії цей різновид жер стільки, що тривалий час переговорів був дуже небажаним. Тому, спітнівши від тривалих вправ по присіданню - збоку здавалося, що директор "Дальтура" ніяк не може пристосуватися, аби справити велику потребу - Трєсилов розпочав швидко засовувати слова у мікрофон:
- Республіка, у нас аварія. Злетіти не можемо. "Дальтур" - не помічник. Другий хоче зв'язатися з "Роскосмосом", але я поки перешкоджаю цьому. Прошу допомоги. Прошу допомоги.
Через декілька дуже довгих хвилин прозвучало:
- Скільки зможете протриматися?
Олег швидко прикинув.
- Дня три.
Йому здалося, що в голосі його співбесідника прослизнула жорстка іронія.
- Консуле, ще позавчора Республіка була б вимушена відмовити вам. Але вчора відбулася одна подія, яка кардинально змінила весь розклад. Зустрінемося, розповім. Вам диявольськи везе, Консуле. Давайте координати.
Олег швидко продиктував цифри, відчуваючи таке полегшення, немов Місяць різко змінив своє гравітаційне поле. У бік його зменшення.
Він хотів вже припинити зв'язок, але Республіка спитала:
- Другий на орбіті?
- Так.
- Співробітництво можливе?
Трєсилов зам'явся.
- Навряд чи. Тут і з третьою роз'яснюватись доводиться.
- Погано. Гаразд, вирішимо на місці. Але ви спробуйте знайти з ними контакт. Стартуємо завтра. Раніше неможливо чисто технічно. Будемо восьмого. До зустрічі. Тримайтеся.
Свіченням обелісків так і не вдалося з'єднатися разом, щоб протягнути свій сповільнений промінь до кромки кратера. Трєсилов втомлено опустився на місячну поверхню прислухаючись до того, як крізь затихаюче шипіння радіоперешкод - немов величезна змія заповзала в свою глибоку нору - просочується голос Руслани.
- ...мандир... мандир... шо... ...обиш... ...блиш... облиш.... Досить, кажу! Я зараз збожеволію! Озвися, Олеже, озвися!
Трєсилов зиркнув на протилежну сторону. Руслана до половини скафандра висунулася з-за гребеню і розмахувала руками в такт своїм стривоженим фразам.
- Відставити! - посміхнувся він краєчками губ. - Відставити, Русько! Усе гаразд. Ми тепер обов'язково звідси виберемося. Чуєш? Обов'язково. Як у тебе-то  справи? Подарі-і-і мнє лунний ка-а-амєнь, - раптово проспівав Олег, пригадавши слова старої російської пісні. Руслана навіть захлинулася в навушниках. - Талісман моєй любві-і-і...
- Ц-це що за арії? - почувся в ефірі голос Наруддінова. - Ви що, вже модуль підняли?
- Піднімемо, Серього, піднімемо. Всенеодмінно піднімемо. Але - так. Наказ номер один. Всім берегти сили та нерви. Оскільки їхня витрата впливає на витрату ресурсів. Поспішати не поспішаючи. Каміння шукати не поспішаючи. На орбіті бовтатися не поспішаючи. У будь-якому разі нам всього лише три дні протриматися потрібно. Потім виберемося. Це я вам, як фахівець, говорю.
- Слухай-но, фахівцю, у тебе все нормально?
- Сергію Михайловичу, - втрутилася Руслана, - у нас тут свічення якесь на шпилях якихсь незрозумілих було. Командир з ним експериментував. Вам зверху нічого не видно?
Відповісти Наруддінов не встиг.
- Бортінженере Барбікен, - жорстко перебив Руслану Трєсилов, - доповісте становище.
- Але...
- Становище, кажу, доповісте.
Було чутно, як Руслана важко дихає в мікрофон.
- З цього боку булижники є, - врешті-решт, знехотя озвалася вона. - Мілкуваті лише. Багато тягати доведеться.
- Ось і починаємо тягати. Працювати треба, бортінженере, працювати, а не істерики влаштовувати. Я зараз до вас підійду. І рухайтеся, рухайтеся економно. Нічого повітря дарма витрачати.
Олег встав, піднявши голову до чорного неба, по якому повільно котилася жовта плямочка орбітального модуля. Через три дні поряд з нею мала з'явитися ще одна. Через три земні дні, втелющених в частину одного місячного на самому дні Моря Ясності.

(Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.67049503326416 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …