У час безпомічності та приреченості української душі, у час неосяжної несправедливості проти цілого народу безміри остогидло мовчати. Настільки, що це не вписується у жодні строфи та вірші. Настільки, що крізь зуби прориваються їдкі та пекучі слова, які нічого не варті. Не варті, тому що давно вже живемо під владою глухонімих з відірваними язиками та нашорошеними вухами. Не варті ні цента, допоки ці слова не захочуть слухати. Тисячі запитань без відповіді повисло у свинцевому повітрі, як і тисячі скалічених невинних людей застигло у хиткому стані. Про це нестерпно мовчати, але й нема змісту кричати до стіни. Жиласта кривава рука повисла над цілою нацією як невидима загроза, яка завжди поруч. Вона душить тонку дівочу душу, таку ще спраглу до українського зоряного неба. Ця сталева рука ніяк не відпускає хоробре серце юнака, повного власних ідей та подвигів. Від неї тхне холодом Сибіру та голодом геноциду, несправедливістю та безчестям, тупою обмеженістю та регресом. Та що б не робив цей мужній зовсім не простий народ, на які б подвиги не зважувалась талановита молодь, владна рука не випускає з своїх гострих пазурів тонну світових талантів та лідерів, не даючи їм крихти свободи. Це злочин не лише проти цілого народу, це злочин проти Бога та світу... Та проте він не записаний ніде. Він не карається та не оголошується, як війна чи мир. Він у всіх на вустах, та відкрито не засуджується. Неначе п'явка, злочинець повільно висосує з людей силу та волю. Один за одним, паралізуються права та дії народу. І ось, зовсім непомітно мільйони опиняються у живій могилі, яка кишить добрими, щирими, наполегливими...а змінити вже нічого не можна.
