Щойно з’явившись у кабінеті, інспектор Холмський запитав:
- Айроне, знаєте, куди нас викликають?
- Напевно, кудись далеко? – зробив припущення робот.
- Не вгадали! Ми летимо на Місяць.
- Там щось сталося?
- І не кажіть! З місячної тюрми втік… Вгадайте, хто втік?
Робот Айрон замислився.
- Це дуже небезпечний рецидивіст, - підказав пан Холмський. – Дуже-дуже небезпечний.
- Мабуть, якийсь маніяк… монстр-убивця…
- Гірше, Айроне, набагато гірше.
- Можливо, шаблезубий їжак… Але їх тримають в зоопарках, а не у в’язницях…
- Ще гірше! Мова йде про нашого давнього знайомого доктора Пігул-ка.
Айрон жахнувся.
- Якщо це правда… Він може накоїти такого!
- Так, маєте рацію, - похитав головою інспектор, але додав: - Він змо-же накоїти, якщо ми його не зупинимо. Тож вирушаймо!
В головному космопорті Луна-сіті, найбільшого міста Місяця, інспек-тора Холмського та робота Айрона зустрів пан Негреско, начальник тієї самої в’язниці, де утримувався доктор Пігулко. Виглядав Негреско дуже схвильованим, що й не дивно в ситуації подібній до тієї, в яку він потра-пив.
- Інспекторе! Роботе! Як я зачекався!
- Думаю, - зауважив Холмський, - нам варто оглянути місце пригоди, а вам слід докладненько розповісти про все, що сталося. Не хвилюйтеся, ми швиденько зловимо вашого Пігулка.
О, я буду вдячний вам усе життя! – вигукнув Негреско. Пан Холмсь-кий уточнив:
- Отже, наш доктор втік учора?
- Ні! Ні, інспекторе, ні! Він не втік! Він – зник!
- Як зник?! – здивувався робот.
- Саме так, як я кажу! Зник і все! Учора по обіді… Але прошу – тут в мене є джип-ракета, ми можемо полетіти до мене, а дорогою я поясню все.
Всі троє вмостилися у маленькій джип-ракеті, що слугувала зручним засобом пересування на невеликі відстані на Місяці, Негреско увімкнув двигуни і апарат злетів угору. Айрона зацікавила панорама міста, яке вони з висоти могли бачити, як на долоні. Луна-сіті, розташоване в кратері та накрите прозорим ковпаком місто, виглядало іграшковим… Айрону давно хотілося побувати тут, але справи зараз не дозволили роботу поблукати вулицями цього міста; безпосередньо з космопорту треба було летіти до в’язниці.
- Не міг же він зникнути зовсім безслідно! – зауважив Холмський.
- Але він саме зник! – наполягав начальник в’язниці.
- Він зник зі своєї камери?
- Ні, він перебував у кімнаті для побачень. До нього завітала гостя, мадам Шваб.
- Ірена Шваб? – перепитав робот. – Відома кінозірка?
- Так, це вона – і кіноактриса, і співачка… - підтвердив Негреско і по-відомив не без гордості: - Вона сказала, що я можу називати її просто Іре-на.
- Це колишня коханка Пігулка, - пригадав Холмський.
- Ні, інспекторе, ви помиляєтеся, - заперечив тюремник, - вони вирі-шили знову бути разом!
- І після цього Пігулко зник?
- Так.
- Але ви затримали цю Шваб?
- Звісно, ні!
- Чому?
- Ну, по-перше, вона тут ні при чому... А по-друге, вона вже пішла, коли ми помітили, що доктор зник.
- Але ж ви були присутні при побаченні? - здивовано запитав інспек-тор.
- Був, але...
- Що "але"?
- Але ж, інспекторе, вони не бачилися стільки років... Було б дуже не-гарно з мого боку не дозволити їм трохи побути наодинці...
- Ви хочете сказати, що залишили їх без нагляду в кімнаті для поба-чень? Ви залишили їх і після цього доктор Пігулко втік?
- Ні, він не втік, а зник. Зник!
- Нічого не розумію.
Тим часом вони підлетіли до в’язниці. То була дуже химерна споруда, зовсім не схожа на інші подібні заклади.
- Дуже цікаво. Напевно, вашу в'язницю збудували за проектом відомо-го авангардиста Нетудихати?
- Ви вгадали, інспекторе. Наш заклад був спроектований таким чином, що звідси втекти неможливо.
- Справді?
Робот підтвердив сказане:
- Так. Архітектор заклав у основу споруди принцип зворотної сингу-лярності, внаслідок чого той, хто намагається втекти з в’язниці, завжди по-вертається на висхідну точку.
- Я ж говорю вам, що пан Пігулко зник, а не втік. Звідси ще ніхто не втікав!
- Схоже, що для Пігулка немає нічого неможливого, - зітхнув робот.
- Але для нас з вами, Айроне, немає нічого такого, що залишиться за-гадковим! - підбадьорив його інспектор.
- Ось тут це й сталося, - сказав Негреско, коли вони потрапили на міс-це пригоди.
- У вас тут дуже мило, - зауважив робот і пан Негреско усміхнувся:
- Дякую. Я докладаю усіх зусиль, щоб наші мешканці почувалися, як удома, - запевнив він.
- О якій годині почалося побачення? - перевів розмову у ближчий до справи напрямок інспектор.
- О чотирнадцятій за Грінвічем.
- А закінчилося?
- О п’ятнадцятій тридцять сім.
- Не може бути! - здивувався Холмський. - Півтори години на одне побачення. Ну й правила у вас, на Місяці.
- Строго кажучи, - зізнався Негреско начальник в’язниці, - правилами передбачено не більше тридцяти хвилин... Але ця пара так довго не бачи-лася, а зустріч їхня була такою щирою, такою неземною... Я зовсім забув про всілякі там правила.
- Отже, це була ваша перша помилка.
- Називайте це як завгодно, інспекторе. Так, я порушив службові ін-струкції, але вони... Вони обоє... Це була така зустріч! Двоє людей, що так довго перебували в розлуці - і вони зустрілися! Інспекторе, вони кохають одне одного! Кохають!... Вони казали одне одному, що кохають, що не можуть більше жити одне без одного, що вже все-все-все пробачили, що зробили помилку колись, але що це вже в минулому... І обійми, і поцілун-ки! І треба мати кам'яне серце, щоб згадувати при цьому про якісь там ін-струкції.
- Можете вважати, що я взагалі не маю серця, але мушу сказати, що ви порушили службові інструкції, через що Пігулкові вдалося втекти.
- Інспекторе! Справжнє кохання так рідко зустрічається в наш прагма-тичний вік... Як не порадіти за них! Тож коли настав момент, коли їм треба було побути насамоті, ви розумієте, інспекторе, я просто тихенько вийшов у коридор, щоб зі сльозами - це були сльози радості - порадіти за їхнє щас-тя. І я не соромлюся своїх сліз! Інспекторе, ви мусите мене зрозуміти...
- Я розумію лише те, що ви порушили інструкції.
- Хіба можуть ці сухі, черстві інструкції, складені людьми безсердеч-ними та бездушними, враховувати людські почуття!
- І ви, як я зрозумів, навіть не обшукали цю Шваб?
- Піддавати обшукові даму?! Як можна! Та вона, запевняю вас, не має жодного стосунку до зникнення доктора Пігулка! Ви даремно підозрюєте її, ви нічого не знаєте про цю жінку. Крім того, вона взагалі не мала речей, окрім дамської сумочки, ясна річ. А весь час, поки вона розмовляла зі зни-клим, я стояв біля дверей і ніхто не міг війти з кімнати так, щоб я цього не помітив; іншого виходу тут, як можете пересвідчитися, немає. Вона - я маю на увазі, звісно, мадам Ірену - вийшла звідси сама, одна, інспекторе, вона була така радісна, щаслива, усміхнена!... Вона навіть дозволила мені поцілувати на прощання їй ручку, уявляєте! А коли я кинувся шукати пана доктора, - він зник... Але я одразу ж повідомив про це поліцію Луна-сіті та в космопорт. Ні, Пігулко не міг втекти. Та й тут, на Місяці, не заховаєшся. Він зник!
- Гаразд, друже, - погодився Холмський, - наш спільний знайомий зник... Невже жодного сліду не залишилося?
- Зовсім нічого, інспекторе.
- Але, бачу, умови існування тут він мав досить непогані...
- О, це так! - Негреско аж засяяв. - Усі мешканці мають максимально сприятливі умови: басейн, корт, бібліотека...
- До речі, - зупинив його інспектор, - чи не можна з'ясувати, які книж-ки читав Пігулко останнім часом?
- Будь ласка!
Негреско провів інспектора та робота в бібліотеку. Знайшовши фор-муляр Пігулка він зачитав:
- "Граф Монте-Крісто", "Наслідування герцога Де Бофора", "Втеча з Бухенвальда", "Людина у залізній масці", "Селена - сувора пані"...
- Достатньо, друже. Здається з цим усе ясно, чи не так, Айроне? Схо-же, наш приятель давненько планував свою втечу... Пані Шваб, гадаю, вже відлетіла додому, на Землю?
- Так.
- Інтуїція підказує мені, що нашого дорогенького Пігулка ми відшука-ємо на Землі.
- Але це неможливо! - заперечував Негреско.
- Саме на Землі!
- Він не міг покинути Місяць!
- Ви самі щойно запевняли мене, друже, що пан Пігулко та пані Шваб вирішили бути разом, чи не так? Тож - "шерше ля фам"!
... - Ну нарешті... Люба, мені здавалося, що ти вже забула про моє іс-нування... Фух, хоч трохи поди... подихати, ой, я там ледве не задихнувся... Та ще й на мене впала твоя помада... Чому ти користуєшся такою важкою косметикою?
Лайнер "Білий сокіл" узяв курс на Землю.
Пан Негреско, котрий полетів разом із Холмським і роботом Айро-ном, ніяк не міг заспокоїтися:
- Я запевняю вас, інспекторе, що ця жінка цілком невинна. Ви дарем-но її підозрюєте.
Та Холмський наполягав на своєму:
- Інтуїція підказує мені, що саме ця мадам, "цілком невинна", за ва-шим твердженням, якраз і допомогла втекти своєму колишньому... ну га-разд, якщо хочете, нинішньому коханцеві.
- Ви так кажете, інспекторе, бо ви ніколи не бачили цієї жінки. Вона - справжній ангел у спідниці! І немає жодного стосунку до того, що трапи-лось.
- Побачимо, друже, побачимо.
-... Ось, любий, ми й на місці. Деякий час поживемо в цьому готелі, потім переїдемо до іншого. Ти втягнув мене у досить цікаву гру, хоча гра ця й небезпечна. Чого треба справжній жінці - гри та небезпеки! Ти як га-даєш?
Її співрозмовник не поспішав висловлюватися на цю тему; пригод і небезпек на його долю останнім часом випала річна норма. Він неспішно виліз із сумочки, що слугувала йому схованкою протягом всієї подорожі з Місяця на Землю, та сів перепочити. Тепер, нарешті, він перебував у від-носній безпеці.
- Ти знаєш, - продовжувала щебетати Ірена, - я зареєструвалася тут під вигаданим прізвищем. І мені сказали - вгадай, що?... Що я схожа на одну співачку! Уявляєш!
Тепер Пігулко мав зросту не більше десяти сантиметрів. І таким він Ірені подобався більше, ніж коли-небудь.
- Швидше зроби мене знову великим. Ти знаєш, як користуватися мі-ніатюризатором...
- Не поспішай, - голос жінки звучав занадто лагідно, що не обіцяло ні-чого доброго. Ірена видала аргумент, заготовлений нею заздалегідь:
- Любий, поки що тобі варто залишатися таким, яким ти є. На мій слід можуть напасти поліцаї, вони можуть прийти сюди серед ночі з ордером на обшук... Зменшеного тебе заховати, погодся, буде легше, ніж великого.
- Ти гадаєш?... - невпевнено спитав Пігулко.
- Так! Почекай, мій любий, лише кілька днів. Добре? Ну, ось так кра-ще, я завжди знала, що ти хлопчик слухняний. Просто "матусі" не треба випускати тебе з рук.
Пігулко почав розуміти, в яку халепу потрапив з власної необачності. Але заспокійливий тон Ірени збудив у нього сподівання на кращу розв'яз-ку.
- Я потурбувалася, щоб тобі було зручно, - повідомила жінка. - Зараз ти побачиш подаруночок, який я тобі приготувала. Заплющ-но очі!
"Подаруночок" виявився картонним будиночком, що розмірами від-повідав нинішньому зросту Пігулка.
- Він подобається тобі? - поцікавилася Ірена.
Будиночок виглядав і справді гарненько: дах з червоної картоночере-пиці, білі картонні стіни, сині двері та віконні рами; будиночок був, наче іграшковим, а іграшковим він, власне й був. Пігулко несміливо увійшов всередину. Там все було, як у справжніх домах: яскраві шпалери, фіранки на вікнах, меблі, навіть піаніно.
- Я замовила усе спеціально для тебе. І піаніно теж. Ми з тобою буде-мо розучувати гами... Ти в дитинстві не навчався музиці? От і добре, надо-лужиш це тепер. Я дівчинкою мусила по три години сидіти за цим клятим піаніно - Бем! Бем! Бем!... Бем! Бем! Бем!... І так щодня! Хто не пройшов через це - не зрозуміє...
"Ось так, - подумав собі Пігулко, - це називається утік на волю... І чо-го мені не сиділося там, у в’язниці?..."
- Розташовуйся, будь ласка. Тобі доведеться звикнути до твого нового житла - іншого не передбачається... Ну, я зараз, піду приготую що-небудь смачненьке.
"Смачненьке!"
Остання фраза Ірени наштовхнула Пігулка на одну геніальну (на пер-ший погляд) ідею. Переконавши себе в тому, що іншого виходу немає, він оголосив:
- Я починаю голодування!
Ірена, як завжди зі своєю сонцесяйною усмішкою, що підкорила пуб-ліку всієї планети, повернулася з величезною - на погляд Пігулка, звісно, - порцією манної каші. Пігулко зненавидів манку ще в далекому безхмарно-му дитинстві.
- Ти чуєш?!... Я...
- Ну що ти кажеш! Зараз час попоїсти... - Ірена не сприймала всерйоз його гучних заяв. - Хіба можна перечити матусі?... Матусю треба слухати-ся... Зараз я тебе нагодую! Така смачна кашка!
Лівою рукою вона упіймала маленького Пігулка, стиснувши його, ледь не задушила, а правою піднесла йому до рота мініатюрну ложечку з "кашкою".
- Ну, мусі-пусі... Їж-но, швиденько... Я кому сказала! Їж!
Бідолашний Пыгулко пручався, мотав головою, міцно стиснувши ще-лепи, а жінка намагалася силоміць запихати в нього манну кашу.
- Ух, який неслухняний!... Який гидкий хлопчисько! Усе розкидав. Нічого, зголоднієш - прохатимеш, а я тобі нічого не дам! Голодуй собі, будь ласка!
- Я буду голодувати, поки ти не збільшиш мене до мого нормального розміру.
Ірена холодно відказала:
- Це все одно що до смерті. Я ніколи не збільшу тебе. А будеш погано поводитися - зменшу тебе ще раз!
Через деякий час вона спробувала його спокусити знову:
- Дивися які ягідки... Може, хоч десерту скуштуєш трішечки.
Пігулко промовчав.
- Ну й не треба - сама з’їм!
Вона їла полуниці з вершками, примовляючи: "Яка смакота! Які чудо-ві!" Пігулко зловісно мовчав. Що йому було робити. Втекти? Але за вікном була висота другого поверху, а за дверима номера швендяли коти та соба-ки; навіть, якби йому й удалося прослизнути непомітно для хижаків, най-небезпечнішим з котрих була Ірена, навіть, якщо він попрохав би когось про допомогу, той "хтось", побачивши мініатюризовану людину, просто упав би без тями. Коли Ірена вночі заснула, для Пігулка настав час розду-мів. Де вона сховала мініатюризатор? Але все одно, на жаль без сторонньої допомоги він не зможе скористатися приладом. Викликати поліцію? Але що їм сказати, правду?
Переконавшись, що жінка заснула, Пігулко тихо, боячись розбудити її, підкрався до краю стола (там залишилося кілька ягідок) почав гризти вишеньку. Він дуже зголоднів за день.
Вранці Пігулко якомога невимушеніше вмостився в кріслі перед своїм будиночком, деякий час намагався робити вигляд, що обмірковує щось ва-жливе, а потім звернувся до Ірени:
- Дорога, я трохи подумав... Зрештою, нам краще владнати усе мир-ним шляхом. Навіщо нам, двом цивілізованим людям сваритися...
- Так-так, і що ж це ти надумав?
- Ми можемо домовитися. Нам обом треба зробити певні поступки одне одному задля компромісу; як ти гадаєш?
- Ти впевнений в цьому?
- Так. Ти маєш право вимагати дещо, але й мені теж належить право на певні вимоги...
- Любий, чи не здається тобі, що в твоєму нинішньому становищі ви-сувати якісь вимоги... трохи нелогічно?
- Послухай мене, Ірено... Я хотів сказати, що я цілком згоджуюся з нинішнім статусом, але... Ти могла б збільшувати мене іноді, на короткий час. Ми могли б займатися чим небудь, ну, наприклад, коханням... А потім ти зменшуватимеш мене знову... Запевняю тебе...
- Який ти маленький і кумедний... Мусі-пусі... "Коханням"... Хлопчику закортіло "солодкого"... Слухай, Пігулко, - продовжила жінка змінивши тон, - за кого ти мене маєш, за останню ідіотку? "Солодкого" ти позбавле-ний на всю решту свого життя! Хіба ти цього не зрозумів? Збільшити його! Ще чого хоче!... Дурити можеш того придуркуватого пана Негреска, але не мене! Гадав, я повірю тобі? Я тобі давно не вірю!
- Але ж ми колись так славненько кохалися...
- Поки ти не проміняв мене на ту біляву довгоногу бестію!
- Дорога, я вже казав тобі, що вона потрібна мені була винятково для наукового експерименту... І не більше...
- Все! Експерименти тепер ставитиму я! І ще: затям, що звуть мене віднині маркіза де Сад!
В її руках з'явилася півметрова лінійка.
- Якщо ти будеш слухняним хлопчиком, тобі нічого не буде. Але якщо ти не слухатимешся матусі - будеш битий оцією лінійкою!
На підтвердження, що не жартує, вона вдарила лінійкою об стіл; Пігу-лкові здалося це гучнішим за тисячу громів. Він кинувся до свого домика та зачинив двері на замок, а для гарантії - мій дім моя фортеця! - пересунув іграшкову шафу, щоб перекрити нею вхід, підпер шафу маленьким столом і іграшковим піаніно. Будуючи цю барикаду, Пігулко аж спітнів, усі речі виявилися дуже важкими. Переконавшись, що двері надійно заблоковано, він сів перепочити; від переляку він тремтів, як листок на вітру. "Тільки б ще трохи протриматися, тільки б протриматися. Мене шукатимуть, мене неодмінно знайдуть..." - гарячково міркував Пігулко.
І тут почалося найжахливіше.
Картонний дашок будиночка, як міг пересвідчитися Пігулко, легко знімався. Підвівши очі, бідолашний "доктор усіх наук" побачив над собою обличчя Ірени з величезною, на півнеба, зловісною посмішкою.
- Хотів утекти від матусі? Хотів сховатися? Тепер тобі хана, Пігулко. - Її пальчики схопили нещасного Пігулка, котрий від жаху втратив дар мови.
- Мусі-пусі... Зараз матуся тебе покарає... Ай-ай, що ти робиш!...
Він укусив свою мучительку за палець і вирвався на свободу; зістриб-нувши зі столу на підлогу, Пігулко щодуху побіг. Ірена кинулася за ним, наче кішка за мишею, однак Пігулкові вдалося забігти під шафу. Жінка хо-тіла лінійкою дістати його, але не змогла.
- Чуєш, вилазь!... Негайно, я кажу! Іди сюди, я тебе уб'ю!
Саме в цій позі й побачили Ірену Холмський, Айрон і Негреско.
- Вибачте, у вас тут було незамкнено, - перепросив робот.
- Lex dura, мадам, - продовжив Негреско, - закон поганий, але... Хоча мені дуже прикро...
- Але, - підхопив Холмський, - вас заарештовано за допомогу в органі-зації втечі ув'язненого Пігулка, котрого ви зменшили за допомогою "мініа-тюризатора Пігулка" та винесли з в’язниці в сумочці, відволікши увагу на-глядача... а також за погроз убивства. Ви маєте право на адвоката, ви маєте право на мовчання...
- А ось на це навіть не сподівайтеся! - відізвалася жінка. - Мовчати я не стану!
- Мені дуже, дуже шкода, мадам, але я мушу заарештувати вас, - ска-зав Негреско.
- Правильно, - подав зі своєї схованки голос Пігулко, - заарештуйте, заарештуйте її! Вона дуже небезпечна!
- Як ся маєте, пане Пігулко? Радий бачити вас живим і неушкодже-ним! - привітався Холмський.
- А я який радий, що живий і неушкоджений, що бачу вас!...
- Я вся у вашій владі, - тихо мовила Ірена, - ведіть мене в свою сиру темницю...
- Що ви говорите! - заперечував Негреско їй: - У моєму закладі всі приміщення світлі, просторі, повітря кондиціоньоване, у кожній кімнаті кольоровий телевізор, відеомагнітофон...
- Справді? Я хотіла б, щоб мені відвели найбільшу камеру.
- Так, мадам! Найпросторіша кімната - ваша! Там рожеві шпалери та велике ліжко... І квіти! Я особисто буду щоранку приносити вам величез-ний букет троянд! Тільки будьте моєю полонянкою!
Стоячи на колінах, Негреско цілував Ірені руки.
- Щож, я була переконана, що справжні чоловіки перевелися на Землі, - при цьому вона красномовно поглянула на Пігулка, котрий боязко визи-рав з-під шафи, - але тепер бачу, що на Місяці їх ще можна зустріти. Ході-мо, офіцере!
Вона узяла під руку свого "кавалера". Коли вони удвох ішли по вули-ці, ніхто не повірив би, що це не закохана парочка.
Холмський і Айрон також збиралися піти, та їх зупинив відчайдушний крик Пігулка:
- Стривайте! - невдаха-втікач біг слідом. - Куди ви?! Ви забули про мене! Поверніть мене до нормального розміру. Можете посадити мене знову за грати, але зробіть мене великим! Я благаю!
Інспекторові довелося шукати мініатюризатор, розбиратися з пультом керування - треба було перемкнути пристрій на "реверс", - а тим часом Пі-гулко згадав дещо веселе:
- Яке щастя! Ні, все-таки, яке щастя!
- Що саме?
- Як добре, що вона не довідалася про мій останній винахід! Що вона могла б натворити з цим!
- Який винахід?
- Тахіонний дезінтегратор!
- Я з самого початку запідозрив, що Пігулко міг застосувати для здій-снення втечі один зі своїх винаходів, - пояснював інспектор Холмський хід думок, коли вони з роботом повернулися до офісу детективного бюро "Ахілес і черепаха".
Цю назву вигадав колись Холмський. На думку інспектора, завжди треба намагатися випередити злочинця на крок - інакше "Ахілес" ніколи не наздожене "черепаху".
- Переглянувши досьє нашого дорогенького доктора Пігулка, я звер-нув увагу на мініатюризатор, винайдений ним кілька років тому. Ця "ігра-шка" абсолютно точно вписалася в схему втечі доктора із в’язниці. І все встало на свої місця. Доктор Пігулко розрахував усе-усе, крім "жіночого фактору". І жорстоко заплатив за свою недалекоглядність. Пані Ірена охо-че погодилася втілити його план в життя, однак, отримавши владу над своїм колишнім коханцем, вирішила помститися йому. Ми ледве встигли, Айроне.
- Так, жінка завжди залишалася загадкою для чоловіка, не кажучи вже про нас, роботів, - погодився Айрон.
- Особливо для Пігулка. Але, гадаю, він отримав добрячий урок і гар-ненько його засвоїть.
Робот додав:
- Взагалі, кохання нагадує мені коротке замикання між двома мікро-схемами.
