03.05.2006 р. Ось отримав мейла із Румунії від однієї українки із Бухаресту. До нього додана фотографія із українського культурного заходу у Сигишоарі... Вже від звучання назви цього старовинного міста в серці Румунії по спині морог проходить. Отже в самому слові чути озлоблене шипіння вужа чи то дракона. То ж саме тут проживав князь Влад Дракул, якого прізвище взялося від цього, що був членом Ордену Дракона, який воював з ворогами Христової віри. Тут народився син його, також Владом названий, якого звали також Дракулем, а до того ще Цепешом (саджаючим на паль). Цей же Влад IV, з 1452 року володар Волощини, чи то через обставини (з одного боку турки, з другого угорці), чи із інших причин відзначався однак не християнською милосерднісю а справді драконівським характером. Хто йому ворогом був, чи то внутрішнім чи то зовнішнім, того на палю садовив, а послам турецьким, яким чалми не личило перед ним зняти, наказав ті ж до голови цвяхами прибити. А ще, кажуть, полюбляв снідати в особливому товаристві - трупів на полі битви, або на паль посаджених.
Був одним словом Влад людиною із хвантазією особливою, до того ж сучасник нашого останнього київського князя Семена Олельковича і, так як він, віри грецької православної. Але більше мені цей Дракул асоціюється з вуйком із одного галицького анекдоту. Сидить отже цей вуйко й пиляє свого воріженька запеклого тупою-тупезною пилою.
- А чого ж ви так отого гаспида пиляєте? - запитує сусід. - Не краще б гвера взяти та застрілити падлюку?
- Та нічого, - вуйко відповідє. - Я маю натхнення...
Зараз в людей натхнення до будь-чого небагато - мучитися їм не хочеться. Всі би хотіли перед телевізором сидіти та оглядати черговий фільм про „графа Дракулу”, прообразом якого був саме Влад - нібито засновник літературної династії кров ссучих вампирів. А ще й ссучих гріш із кишені глядачів, спраглих оглядання витівок дракулівських у кінозалі, посеред темряви та звуків пережовування кукурудзи і випльовуваного лушпиння...
