Микола Харченко. Сокиринські сонети. Поезії. – Київ. Друк ПП «Гама Принт», 2006, - 168с.
У мене в руках книга нашого земляка М. Харченка «Сокиринські сонети». На першій сторінці портрет поета: звичайне обличчя, пропахле вітром, обпалене гарячим сонцем. Обличчя селянина, який любить свою землю і оспівує її у віршах. Мудрий погляд, примружені очі, ледь відкриті вуста, котрі ніби проказують:
«Я не поет, бо тільки в ніс мугичу,
Я слави не шукаю, ні вінків...»
А хто ж він тоді? Про себе гордо заявляє - він селянський син:
«Я син полів і син родючих нив...»
І йому однаково дорогі:
«Краса озер поміж хлібів дозрілих.
Краса людей, на сонці загорілих,
Краса жінок - володарок ланів...»
Поет хоче того чи не хоче - завжди розповідає про себе у своїх віршах. У них він відкриває людям те, що його тривожить, печалить, радує. Без цього не буває справжньої поезії. На духовне життя поета, безумовно, більше впливає рідна природа, атмосфера сільського життя:
«Село моє, Сокиринці кохані,
Колиско мрій – я твій. ,„
Я твій завжди, як сиза димка рання…»
«Як можна степ цей рідний не любити?..
Давно колись тут прадід мій ходив...»
Особливо своєю відвертістю, ніжністю, схвильованістю підкоряють читача сонети, їх - 62. У них роздуми про свою долю, долю рідного краю, країни, підкорює дивовижна гармонія думки і образу, слова і почуття, вірші якось відразу лягають на серце.
...З книгою я познайомилась випадково,
прочитала 3-4 сонети і книга мене заінтригувала. Потім я весь вечір читала і мимоволі запам'ятовувала рядки, котрі запали в душу і золотими гранями переливаються та грають по всій книзі:
«Життя - невичерпна наука...», «Краса карбується в роботі...», «Людська любов не має берегів...», «Не кожна іскра здатна запалити...».
Читаю, а ліричний герой веде мене все далі, розповідає про себе.
Вся краса рідного краю вилилась у віршах поета. Читаєш і бачиш, як блакитним рястом небо розцвіло, як осінь сіроока вишила парчею кленову сорочку, як плине хмарка білолиця, кучерява і вродлива, як поетова уява.
Природа і Харченко - не застиглий пейзажний фон: вона живе неповторним поетичним життям, вона вся в русі', як людина сумує, радіє, співає. Вона ^ улюблений герой поета.
Земля у віршах поета пахне чебрецем, полином, ромашковим цвітом, соломою жита, зорі на небі ніби калина, вплетена у синій вінець.
З легкістю звертається він до епічної оповіді в «Степовій баладі»:
«Пішов Іван рідним степом, втомі не здається,
Грає буря на бандурі аж небо сміється».
І до величної патетики оди:
«Його чекав бурхливий зал...»
До елегії:
«Я ляжу в землю іскрою роси...»
І до сатири:
«Дармоїде хороший,
Скажи: хто ти без чину і грошей?
Знаю - ніколи в світі
Не оживеш ти в граніті».
І навіть до романсу:
«А в серці, мов чайка над морем кигиче,
Звучить неповторно мій перший дзвінок».
М. Харченку дісталась складна доля: Фінська війна, Вітчизняна, полон, кон¬центраційний табір в Ебенроде, три втечі, а після війни - сталінські табори на Колимі.
« О, як я зміг остільки пережить,
Подумаю - встає волосся дибом...
Я бачу в снах ті смертні табори».
І, не дивлячись на все, що довелось пережить, він «себе шукав уперто і суворо». А потім була сім'я - улюблена дружина, діти, робота. Ще він з ранніх років відвойовув у своєму серці куточок для творчості - писав вірші. Біль у серці чи радість - він умів це донести до людей. Спогади з роздумами, з .його розумінням і сприйняттям життя. Жив він не тільки турботами про хліб, гроші, побутові проблеми - він намагався залишити після себе якийсь слід. А як йому хотілось бути щасливим! І його батько заповідав йому бути щасливим, відважним солдатом і «не згоріть, де все згора дотла» У кінці свого життя поет просить у долі час, щоб встигнути оспівати душі красу і перелить її в пісні, різцем у мармур і граніт. І дуже вірив, що на Україні настане прекрасний час:
«А на Вкраїні буде весілля буйне, багате,
Треба кріпитись...»
Читаєш вірші і почуваєш, як обдарований, з відкритим серцем і чутливою совістю М. Харченко гостро переживав і неволю, і несправедливість навколо себе.
Живучи поряд з таким чистим людським джерелом, як Микола Іванович, сокиринчани все-таки його не розгледіли, не змогли підтримати у важку хвилину, розкрити секрети його майстерності і душі, а голова колгоспу, котрий не дорахував трудоднів, не виписав йому зерна. Як жить? Чим дітей годувати? Що робити? А у відповідь слова: «Візьми мотузку і вішайся, коли не знаєш, що робити?»
Так жив і творив сільський поет М. Харченко, особистість яскрава, багато¬гранна, неповторна.
Одного разу поета запитав один із журналістів, дивуючись: ви все вмієте робити?
«Подумати - таке багатство хистив?
Чи є таке, що ви не вмієте робити?
Звичайно є:
Як дехто в розкоші байдуже вік прожити».
Ще одна книга вийшла в світ, книга дивна , і нам, сокиринчанам, особливо дорога, тому ' що це наша книга, це «Сокиринські сонети». Читаєш і, здається, по листках її пробігає радісний трепет закоханого в свою землю, свою Україну М. Харченка і строфи шепчуть голосом поета:
«О, рідний краю, ти мені прости,
Якщо до тебе більше не вернуся,
Ти колосом над цвітом шелести,
А я, понищений, почую і проснуся».
Чи думав М Харченко, що вірші, написані ним, переживуть його? Напевне, так:
«Я на плечах віки в грядуще понесу...».
