Тоді справедливий уряд пішов на крок неординарний, можна навіть сказати ва-банк: прийнято було політичне рішення, щоб догодити очільникам колишньої метрополії і довести свою вірнопідлеглість, перекласти ті зобов’язання імперської казни, щодо яких питання ще не було остаточно вирішеним, на бюджет молодої країни, тобто на її платників податків. Йшлося про ту частину суверенного боргу імперії, яка накопичилась внаслідок імператорських підписок (ті самі три відсотки від доходу, що їх кожний острів’янин ніби то позичав любому імператору). Імперське казначейство вважало цю частину боргу погашеною, адже кілька трильйонів девальвованих барлів, конвертованих у шістдесят американських центів, вже було передано урядовцям новоствореної держави ще на початку її незалежності. Попередній лаґґнезький уряд питання цього не торкався, оскільки його формально очолював перший Президент, який хоч і вважав здійснений спосіб погашення заборгованості неприхованим шахрайством з боку імперії, проте бачив стільки ж сенсу молодій державі ще й через це конфліктувати з колишнею метрополією, як нахилятися у лазні за милом, що впало. Судові позови конкретних громадян до імперського уряду, як і щодо грошового утримання особам, що втратили працездатність, намагалися підтримувати, проте на острові майже не знайшлося людей, охочих позиватися до сильної та багатої країни. Питання виплати так званої холуйської дебіторської заборгованості по внутрішніх позиках було підняте за ініціативи самого справедливого уряду і мало довести імператорові, що керівництво знедавна суверенної держави наперед викорінює будь-яке незадоволення імперією з боку тубільців а це вже давало шанс на те, що імперія зглянеться і на поневіряння тієї галузі місцевої промисловості, яка колись приносила і метрополії височезні прибутки.
Виплачувати холуйську дебіторську заборгованість в тому обсязі, як її обрахував імперський центробанк, не було можливим з двох причин: по-перше не ходило на той час в світі такої валюти, грошова одиниця якої дорівнювала б еквіваленту однієї стамільярдної долі американського центу – а саме стільки в перерахунку на одного імператорського кредитора надала імперська казна, по-друге, навіть якби справедливий уряд і округлив цю суму до одного цента – така роздача викликала б швидше збурення в суспільстві, ніж захват діями урядовців(не слід забувати, що головною метою справедливців залишалася таки перемога на наступних виборах). В бюджеті острівної країни, звісно, не було таких надлишків, щоб сплатити, принаймні номінальну цифру в лаґґах заборгованості кожному монаршому кредиторові. Саме тому вирішено було знайти компромісне значення середньодушової суми холуйської дебіторської заборгованості, головним фактором у визначенні якої стала б наявність грошей в кошторисі, при чому всі імператорські кредитори повинні були отримати грошей рівно, не зважаючи на те, позичали вони кошти улюбленому монархові протягом тридцяти років чи трьох місяців – отримувачами могли бути всі, хто за віком мав виборче право. Покопирсавшись в фінансових засіках, справедливі урядовці віднайшли незадіяної грошової маси, що у перерахунку на кожного отримувача налічувало б по сто п’ятдесят лаґґів. Це вже було вже дещо, проте, щоб вразити пересічного острів’янина і примусити його назавжди забутися про імператорські борги треба було значно більше. Ще по двісті п’ятдесят лаґґів було віднайдено, коли за постановою уряду поновили оплату вступних до вишів іспитів і самого навчання (звісна річ, зі збереженням грошових коштів на погашення отриманої навчальної милостині дітям людей достойних). Триста середньодушових лаґґів викроїли, припинивши будівництво лікарень у віддалених периферіях. Але тут одразу постало питання зберігання законсервованих об’єктів: в країні, яка кілька десятиліть поспіль спеціалізувалася на утилізації всього, що потрапить до рук, залишити недобуди без охорони – це означає не побачити на місці колишнього будівництва нічого вже за кілька днів, платня ж внутрішнім військам з’їсть ще по кількадесят середньодушових лаґґів. Отже прийнято було рішення про негайний демонтаж недобудованих об’єктів і ліквідацію шляхом продажу всього, що можливо продати, за залишковою вартістю. Замість цього у віддалені закуточки країни були доправлені двоколові рикші, на яких місцевий люд мав змогу відвезти хворого до найближчого лікаря, де б він не знаходився, а у разі, коли хворий до отримання медичної допомоги не дожиє, ці ж рикші можна було використовувати замість катафалків. Виконувач обов’язків міністра охорони здоров’я, що залишився у спадок справедливцям іще зі старого уряду, навколішки благав не розбирати принаймні майже добудовану онкологічну лікарню для дітей – славнохвалений чарівний інсектицид, що ним так густо була посипана лаґґнезька земля, виявився зовсім не таким безневинним препаратом, і в епіцентрі Екологічного лиха кожний п’ятий із новонароджених не доживав і десяти років. Проте, ретельно підрахувавши зиски, урядовці переважною більшістю дійшли згоди, що без аукціонного продажу саме цього об’єкту не вийде тієї кругленьої середньодушової суми, що і мала справити враження на лаґґнезького обивателя, а саме однієї тисячі лаґґів на кожного щасливого імператорського кредитора. Треба сказати, що уряд багато уваги приділяв власному іміджу, і висловлення «роздача холуйської тисячі» тішило слух партійного проводу набагато більше, ніж «роздача холуйських дев’ятисот шістдесяти лаґґів». До того ж, використовуючи демократичні інструменти – а саме громадські слухання, які проводилися мало не в усіх підцентрованих районах столиці і центрах периферій – з’ясувалось, що шанованим городянам набагато приємніше було б отримати цілу тисячу лаґґів(на той час еквівалент приблизно двохсот американських доларів), аніж дивитися, як їх витрачають на порятунок життів дітей, які, напевно, все одно не житимуть. Роздача пересічним острів’янам холуйської тисячі готувалась ретельно, бо справедливий уряд вважав це найвдалішим своїм передвиборчим ходом. Пізніше безсоромні пересмішники заялозили вдале започаткування, і тепер вислів «побачити холуйську штуку» став на острові ідіоматичним зворотом, що використовується місцевими повіями для означення орального сексу. На ті ж часи завзяттю людському не було меж. Всю процедуру роздачі планувалося провести оперативно за три доби, отже заздалегідь було облаштоване місце в межах п’ятого столичного кільця. В часи ще доімперські там стояла сторожова вежа зі стороною основи-квадрата в сто футів і тридцяти футів заввишки. Стіни виявилися на диво міцними і збереглися майже не зруйнованими. Місце користувалося дурною славою, адже тривалий час жили там самі безхатченки, облаштувати ж його як маєток багатіям не було сенсу через віддаленість від центрів цивілізації. Волоцюг швиденько витурли звідти поліцейські загони, всі вхідні отвори як то ворота та двері, замурували армованою кладкою, по чотирьох кутах , що вказували на сторони світу, на висоті на пів ярду над міркою середнього зросту дорослої людини були прорубані заґратовані віконця площиною у один квадратний фут. Входу із землі в середину цього паралелепіпеду не було, напередодні означеного дня сейфи з грішми, касирів та чотирьох із повною амуніцією кулеметників доставили до місця дійства гелікоптером. Про день роздачі холуйської тисячі було оголошено всім громадянам країни заздалегідь, отже збиратися люд почав ще за кілька діб. Тільки-но сейф із готівкою було доправлено до місця її роздачі народові, кулеметники зайняли бойові позиції на кутових вежах, щоб несвідомі елементи не спромоглися дістатися заповітного ящика з грошима, використавши задля цього драбини. Процедура повернення боргу щасливим надавачам кредиту була продумана геніальними урядовцями досконало: кожен наступний отримувач, підходячи до віконечка каси, підіймав руки догори і плескав в долоні. Побачивши і почувши це, касир викидав клієнтові належну суму двома п’ятисотками, і так протягом всього дня. За підрахунками урядових експертів, якщо кожен з касирів обслуговуватиме таким чином двох клієнтів за одну секунду, і якщо зміну касирів провадити за десять годин, всіх колишніх імператорських кредиторів можна буде задовольнити саме за три, щонайбільше чотири, доби. В тому, що черга із отримувачів зможе добре зорганізуватися і ще залишити місце відходу тим громадянам, які вже своє належне отримали у справедливого уряду не було жодних сумнівів, адже недаремно всьому народові напередодні підвищили статус, оголосивши демосом. Звісна річ, немає правил без винятків, отже для люду достойного і гідного процедура отримання холуйської тисячі була визначена іншою: так всім представникам вищих родів готівка була доправлена кур’єром, або, за бажанням, переведена на вказаний рахунок. Особи менш видатні, але все ж таки привладнені отримували грошові кошти за місцем служби, ступінь заслуг посадовця перед вітчизною визначав кількість родичів або причіпайлів, яких могли ці шановані люди привести з собою для отримання визначеної суми грошей. Що ж до люду вуличного, тим більше мешканців сільської місцевості, то їм був прямий шлях на щойно забудоване пустирище. Перші кілька годин роздачі холуйської готівки дійсно не могли не потішити спостерігача свідомістю пересічного людства і спроможністю до самоорганізації, єдине, що мало б занепокоїти – із обмеженого кола не виходила жодна людина. Пізніше в опозиційних виданнях зазначалося, що першими хапали те, чого прагнули, ті із крисуванців, які не мали стількох заслуг перед країною, щоб отримати готівку особисто, але ніхто із вуличних не мав нічого проти, щоб ці без сумніву достойні люди пройшли поза чергою. Непокоїтися стало велике зібрання лише по обіді першого дня роздачі, коли натовпом пішли чутки, що перші мовляв хлопають, не відходячи від віконця, і кожен з них отримав вже по кільканадцять тисяч. Коли розлючений натовп демосу посунув до омріяних вікон, виявилося, що крисуванці, такі сміливі у спілкуванні з окремими представниками низової погані, з юрбою впоратися не в змозі, а накивати п’ятами вже запізно та й не було куди – весь пустир був вщерть залюднений. Під натиском сонмища громадян оскаженілі низькодостойники намагалися навіть видряпатися на вертикальну стінку, але та була зависокою, щоб просто так перелізти через кам’яний паркан, достатньої ж кількості трупів, щоб ними вимостити дорогу на гору на той час ще не було. Касири у віконцях не бачили, що коїться за межами їхньої цитаделі, тому, приймаючи хрустіння розчавлених кісток за оплески, продовжували із випередженням графіку вкидати в люд асигнації. За таких умов роздача тривала майже цілісіньку добу, по завершенні ж другої днини міністр держбезпеки, здійснивши обліт місця події на мотодельтаплані і розуміючи, які наслідки матиме продовження процедури ще принаймні на день, дав наказ швидше неподобство припинити. Проте везти назад готівку касири права не мали, а отже було вирішено із верхівки тури просто висипати на голову натовпу залишки купюр, попередньо розірвавши пачки з великого номіналу асигнаціями, щоб більша кількість людей пересічних мала змогу отримати бодай половину суми. Відтак більш за все пощастило тим із черги на пустирі, хто стояв від тури по вітру – більшість із них спромоглися і вхопити певну кількість купюр і зберегти своє життя. Урядовим вертольотом знову ж таки через відкритий дах був евакуйований весь персонал, який, проявивши мужність та героїзм, зумів таки втілити в життя урядовий план із роздачі холуйської тисячі. Ще кілька годин залишки натовпу гасали величезною площею, ловлячи грошові знаки, всеньку ніч по кишенях у трупів нишпорили мародери, нарешті кілька діб родичі намагалися шукати серед розчавлених мертвяків тіла своїх загиблих. За день по закінченні операції газети урядові сповістили своїх співгромадян про вдале її завершення і пропонували всім, хто свого холуйського талану не отримав, звертатися із заявами до міністерства фінансів для створення високої комісії по кожному окремому випадку. Розрахунок зіграти на марнославстві всієї погані виявився напрочуд вдалим: той хто не отримав свого належного одразу б оголосив на весь загал не тільки про те, що не є привладненим, а ще мусив би зізнатися знайомим, що не скористався тією нагодою, яку надавав йому, разом з усіма, справедливий уряд, а отже є просто невдахою, або логером. Адже всі чудово розуміли: якщо урядовці відзвітували про виконану роботу по розподілу грошових коштів, то отримати їх вже ніяк не складеться, тільки затягають по комісіях та піднімуть на сміх знайомі. Партія на той час опозиційна, описуючи події навколо роздачі імператорського боргу, завжди загострювала увагу читача на тому, що справедливці намагались купити за бюджетні кошти голоси виборців. Проте дослідження більш глибинні показують, наскільки неординарним, навіть подекуди геніальним був задум щодо політики внутрішньої. Ні для кого не є секретом, що як для прибічників, так і противників правлячої на тоді партії отримання грошової суми не було стимулом для зміни політичних вподобань. Набагато важливішим було те, що символізувала ця роздана ніби то всім тисяча: повернення до грошової форми виплати милостині. Дійсно, хоча заборону на роздачу подаяння готівкою ніхто не скасовував, всі розуміли, що це саме воно і є, тільки замасковане під виплату нібито реальних боргів, які насправді імператор вже давно своїм кредиторам пробачив. А це вже мало привернути увагу доти політично пасивних виборців і схилити їх на бік справедливців, адже роздач різного роду заборгованостей останні наобіцяли дуже багато. Що ж до політики зовнішньої, яка зосереджувалася на стосунках із колишнею метрополією, то її висвітлює урядова телеграма, яка була направлена особисто імператору наступного ж дня по закінченні виплат.
«Улюблений і шанований Вседержителю!
Уряд дотепер вірної вам держави без якихось спонукань із Вашого боку, а виходячи виключно з нагальної необхідності всіляко задобрювати вашу Сонцесяйність, спромігся віднайти грошові кошти і сплатити ту частину зобов’язань Вашої Величності, яка могла в майбутньому стати каменем спотикання у стосунках між країнами, якщо люди недобрі знов захопили б владу на острові. Наш уряд готовий і надалі робити втіху особисто Вашій вельмишановності і благо великій імперії , тому вірнопокірно просимо назвати ще якісь зобов’язання імперського уряду, тягар яких платники податків нашої ницої країни із задоволенням візьмуть на себе. Якщо вірні раби Вашої імператорської Корони можуть хоч про щось мріяти, окрім якнайскорішого повернення в тепле лоно імперії, то це про поновлення співпраці в тій галузі, яка тривалий час приносила зиски в тому числі і кошторису Великої держави. Милостиво благаємо доручити розгляд питання постачання сировини для подальшої переробки на острів Вашим високорозумним урядовцям.
Прочитавши текст телеграми, будь-яка людина, необізнана з укладами життя на теренах колишньої імперії, могла б зробити хибний висновок, що Партія Майданної Справедливості або скотилася до ренегатства, або щиро полюбила очільника іншої держави. Проте не слід забувати, що головним на тоді для обох партій було – боротьба за владу в країні, національної ж ідеї, яка не зіграла на тоді і залишалася неперспективною наперед, всі ідеологи намагалися якнайшвидше зректися. Відтак, справедливці не були якимись ницими колобарантами, чи імперськими блюдолизами, чи шахраями, які за кошт сумлінних трударів скуповують голоси виборців не дуже розумних, проте дуже жадібних, ні навіть бузувірами, здатними заради підвищення власного рейтингу на кілька відсотків позбавити шансів на виживання хворих дітей – вони були тим, що об’єднує в собі ці всі та багато інших означень – справжніми Політиками. Втім, таке розшаркування не могло не справити приємного враження на імперську сторону.
Милість особи Сонцесяйної не знала меж. Звісно, етикет та інтереси його країни наказували поводитися , як личить справжньому імператору: дозволити холопам сплатити по власним зобов’язанням і не поступатися принципами ані на йоту. Тому імперським урядом був запропонований наступний компромісний вихід із ситуації: велика держава поновлює постачання сировини для промисловості держави маленької, але не безкоштовно, як за часів перебування в єдиній братерській сім’ї, а продаючи своє сміття, як продають будь-який товар. Дійсно, за винятком перших років існування оновлених передових загонів, коли переробна галузь ще не була провідною на острові, уряд імперії був головним акціонером концернів, які об’єднували промислові групи сміттєпереробних підприємств, і прибуток в імперську скарбницю йшов автоматично. Коли галузь була формально націоналізована, а реально її вже розподілили між собою найвпливовіші на острові фінансові групи, імперія всього лише забажала отримувати свою належну частку прибутку, але щоб без необхідності не поринати у організаційні питання на самому острові, просто воліла закладати свої фінансові інтереси у ціну, отже ніякого підступу з боку старшого брата стосовно меншого тут не було. Та не лише добросердя до заблудлої колишньої колонії спонукало імператора на доброчинні дії. Сміттєва війна, хоч і послабила була економічне становище непокірливого колись острова, не менш боляче вдарила по континентальній частині імперії, особливо по щільно залюдненим містам на північному узбережжі. Вся припортова територія з бельнібарбійської частини протоки і околиць міст-мільйонників перетворилися на велике смердюче звалище. Нерухомість навіть в центральних районах вказаних міст здешевшала в кілька разів, з околиць же і окраїнних районів люди бідніші вибиралися цілими кварталами, не очікуючи початку епідемії. Отже бельнібарбійська сторона теж не мала безмежного ліміту часу, і, якщо лаґгнезький уряд зволів би був поставити пріоритетом інтереси системоутворюючої галузі промисловості власної країни(а те, що острів на найближчі десятиліття залишається імперською помийницею, прямо витікало із результатів референдуму про залежність), то тягнути час було б на користь фінансовим інтересам меншої держави. Проте демократичний процес, який так вдало допоміг двом сильним подолати одного слабкого, тепер став на заваді порозумінню між цими ж двома найпотужнішими політичними утвореннями. На кону вже стояла абсолютна влада над всією країною, а отже тодішня опозиція, що малювала себе прихильниками стабільного сталого розвитку, не могла дозволити справедливцям без перешкод владу загарбати, останні ж пропонували стабілістам лише мезальянс, диктаторські повноваження воліючи залишити за собою. Загальнонаціональна єдність всіх прошарків населення в бажанні рабського майбуття не припинила роздраї у верхівці, а лише їх підсилило: адже керівництво країни людей свобідних – це всього лише наймані управлінці, і робота їхня, контрольована суспільством, не дає надзисків і надприбутків. Управляти ж країною рабів – це означає мати за приватну власність не тільки всі її матеріальні багатства, а ще й мільйони одиниць живого товару, який лише подеколи підгодовувати рабськими вольностями, неначе дресированих цуциків шматочками цукру. Відтак опозиція взяла за правило для себе всіляко перешкоджати діям влади, остання ж з такою силою трималася за крісла, що здавалося, дупи високопосадовців пустили міцне коріння. В парламенті всі дрібненькі партії, навіть ті, які не соромлячись оголошували, що створені на продаж, принишкли по своїх фракційних закуточках і не наважувалися шакалити біля жодного політичного хижака, перетрухавшися, що переможе інший. Оскільки парламент не давав жодного результативного голосування, а деякі речі потребували законодавчого узгодження, урядовою постановою були запроваджені нові засади науки арифметики, які базувалися на новоспеченій аксіомі 213 > 225, що приголомшило більшість бухгалтерів і торгівців. Олігархічні групи через простої в основній промисловій галузі втрачали прибутки і вже погрожували припинити фінансування своїх політичних висуванців. Накручений опозицією гегемон буйно сумував за натхненною працею, кілька тисяч його представників навіть отаборилися на історичному майдані, відібравши у справедливців монополію на використання народних мас в політиці.
В таких умовах справедливці прийняли важке політичне рішення, що напередодні виборів, які вирішать їхню подальшу долю як правлячої партії, краще мати невигідний контракт з імперським контрагентом на постачання сировини для провідної промислової галузі, аніж не мати договору жодного, відтак представництво вирушило до Логадо із директивами будь що відновити сировинні потоки.
Побачивши прибулу здаватися делегацію острів’ян, імперські урядовці зраділи, немов батьки перезрілої нареченої появі у власній домівці потенційного зятя, проте вигляд мали набундючений і важний, як і личить представникам нації домінуючої. Насправді ж вони не сподівалися на дуже скору сміттєву перемогу і не встигли обрахувати, як його встановлювати ціну на такий дивний товар. В усьому світі не було ще, мабуть, прецедентів продажу сміття однією країною іншій. Тому обидві високі сторони перебрали купу варіантів ціноутворення – всі вони описані в методологічній літературі і зберігаються в архівах обох країн. Один з них протягом тривалого часу розглядався як найперспективніший: в присутності вповноважених осіб від сторін, що домовлялися, високий імперський чин, який мав, між іншим, медичну освіту, павичевим пером обережно длубав у носі головному урядовцеві з бельнібарбійського боку, потім, витягши черговий згусток носового вмісту на платинову тацю, всі гуртом посадовці з обох боків починали, дивлячись у мікроскоп, ретельно вивчати зовнішній вигляд шмату речовини, геометричну фігуру, в яку вона звалялася, креслити на ватмані ізометричні зображення небаченого геометричного об’єкту і намагалися віднайти функцію, друга похідна від якої давала б значення об’єму досліджуваного тіла. Прововтузившись таким чином дні зо три і остаточно висякавши носа видатному урядовцеві та зціливши останнього від гнійносмердючою нежиті, висока комісія дійшла обопільної згоди, що із цієї частини людського тіла виколупати тарифи на сміття навряд чи вдасться. Так мабуть домовлялися б іще не один місяць, але в процес втрутився сам імператор, якого вже дратувало затягування договірного процесу через небезпеку бунтів на запаскуджених теренах півночі країни. Він явив думку насправді геніальну, як, зрештою, все, що протягом століть народжувалося в Сонцесяйних мізках: за його величності наказом було підраховано кількість м’ясних січеників, які подавалися на обід представникам обох делегацій – і таким чином була встановлена початкова ціна в американських доларах на десять тон побутового сміття, що постачатиметься на острів для переробки. Ціну ж за одну тону відходів промислових були визначили, перерахувавши кількість іздохлих мух, висипавши їх із величезної люстри в церемоніальній залі імператорського палацу. Ціна на стратегічний для обох держав товар повинна була змінюватися щоквартально, індексована для відходів побутових на показник зростання споживчих цін, для промислових – на індекс цін виробників в середньому за звітний квартал із часовим лагом в півроку. Такий спосіб отримав назву «окремого ціноутворення». Договір було укладено терміном на дев’яноста дев’ять років, без права одностороннього з лаґґнезького боку розірвання, але із люб’язно наданою Вседержителем можливістю один раз протягом століття скористатися правом на двадцятивідсоткову знижку, яке право лаґґнезький уряд використав на перший же рік дії договору, узгодивши це із імперськими очільниками, навіть не виїжджаючи з Логадо.
Повернення вповноважених представників із столиці імперії не було таким тріумфальним, як планувалося, відчувалося незадоволення з боку усіх верств населення: верхівка не одержала тих надприбутків, про які мріяла, бажаючи відсторонити від фінансового корита колишніх хазяїв, погань привладнена, хоча і отримала мінімальний кошик рабських вольностей, все ж таки сподівалася на більше, для вуличних же скінчилося свято демократії і довелося стати до роботи(хто її мав) із заробітками, що не дуже різнилися із колишніми. Втім, за результатами опійних опитувань, які на тоді вже збігалися із дослідженнями соціологів, рівень довіри до двох найвпливовіших політичних сил залишався майже рівним. Загальне зібрання парламентарів в присутності кланових верхівок і урядовців ухвалило замість всенародних виборів до установчого парламенту, в одному турі звести цих двох політичних монстрів, інші ж диванні партії нехай собі тимчасово принишкнуть, поки розмовлятимуть джигіти, а там, хто переможе, той вже дасть раду і з написанням основного закону, і з виданням узгоджених із ним підзаконних актів.
Отже вдруге за один рік і дотепер востаннє на острові відбулося пряме волевиявлення його громадян, оголошених вже на тоді демосом, при чому ці електоральні змагання відобразили результати як опійних так і соціологічних опитувань і можна впевнено стверджувати, дали в цілому об’єктивну картину політичних вподобань всього населення Лаґґнеґґа: дві різні сили контролювали приблизно рівну кількість адміністративних одиниць, відтак всі зловживання із голосами виборців в бік одної партії на одному боці країни віддзеркалювалися на користь другої партії на боці іншому. На виборах перемогла опозиційна на тоді політична сила, тобто колишнє керівництво у повному складі, поборсавшись кілька років, немов квітка у лунці, повернулася до своїх кабінетів, більша ж частина чиновництва аполітичного знову ніяких змін не відчула. Відрив у відсотках був невеличкий – близько п’яти – це дало справедливцям підстави стверджувати, що саме прибічники першого Президента у повному складі нібито перебігли до стабілістів. Надалі справедливці прибічників колишнього Президента називали не інакше як злочинною групою впливу. За версією справедливого проводу, саме порівняння оспіваного їхніми прибічниками періоду збиралізма із зовнішньосвітовим фашизмом відлякало, мовляв частину їхніх потенційних виборців. Треба сказати, що для більшості пересічних острів’ян поняття «фашизм», неначе той «бабай» - ніхто чітко не може сформулювати, що воно таке є, але всі його побоюються. На тоді серед місцевих вищих існувала стала думка, що цим страшним словом можна означити неповагу погані до представників шанованих родів, ослух, намагання мати з ними рівні права, стати на заваді знищенню(одноразовому чи то перманентному) певної кількості людей недостойних заради процвітання обраної касти, невіра в те що їхні діти вже народжуються вищими істотами і дітям погані треба працювати над собою деколи все своє нікчемне життя, щоб отримати таке право, як вищі мають від народження. А отже, в баченні справедливців, найпершим фашистом на острові саме й був Президент. Вони ж прагнули тільки встановлення збиралізму, та ще й пом’якшеної його форми. Заангажовані партією політологи навіть визначили дванадцять відмінностей збиралізму в тому вигляді, як він впровадився на теренах Лаґґнеґґа від тих фашистських режимів, що існували приблизно в ті самі часи в інших куточках світу. Особисто я через погану пам’ять не спроможний тепер згадати жодної, але партійні функціонери мали будь якої миті доби назвати принаймні п’ять. Що ж до аналізу власних помилок, тут серед очільників справедливської партії панувала думка, що вкрай недалекоглядно було відмовлятися від харизматичної постаті на чолі всієї політичної сили, а подання виборцям дій влади, як однієї команди рівних між собою однодумціввизнано було помилкою.
Втім у внутрішній політиці знов не сталося великих зсувів, як і у владних кабінетах. Подальший період новітньої історії, що триває дотепер, отримав назву часу демократичної стабільності. Закони арифметики були повернуті до сталих класичних постулатів, їх конституційно заборонено було змінювати. Відставні холуї його імператорської Сонцесяйності отримали вічні гарантії недоторканості своїх рабських вольностей. За гепарями, окрім грошових виплат, було залишене право мати при собі вогнепальну зброю і не бути притягнутими до кримінальної відповідальності за виготовлення і розповсюдження дурі.
<До цих мужніх відстоювачів імперських інтересів дотепер нарід колишньої колонії ставиться з повагою і трохи з острахом. Протягом трьох десятиліть, коли рекрутський департамент перестав діяти на острові на постійній основі, внутрішня політика наддержави кілька разів вимагала примусу до братерства в окремих регіонах континенту, і, у випадку, коли власного війска не ставало, проводився набір добровільних охотників серед острів’ян. Хоча ці відчайдухи зазвичай відправлялися на службу у місця ведення бойових дій, що вже приховувало небезпеку бути вбитим, все одно бажаючих завжди було більш , ніж вакансій. Це попри те, що в лавах бельнібарбійської армії лаґґнезькі юнаки мали відслужити п’ять років(термін служби для громадян наддержави натепер складає півтора року в сухопутних військах і два у флоті). Якщо громадянина держави, за імперським означенням, другого ґатунку, не було вбито або понівечено під час військової операції протягом перших п’яти років, він має право законтрактуватися на такий самий термін і відслужити, вже із грошовим утриманням, тільки після цього може подавати документи на розгляд міграційного департаменту і благати про надання йому громадянства. У тому ж випадку, коли протягом цих десяти років мужнього воїна поранено чи то скалічено, і він не в змозі виконувати службові обов’язки, його, як іноземця, депортують на малу батьківщину, яка і опікується подальшою долею героя. Зазвичай лаґґнезький уряд не зволікає із призначенням гепарям грошового утримання, яке в рази перебільшує пенсії, зароблені громадянами на самому острові – це місцева влада робить без всякого примусу з імперського боку, просто набираючи моральні бонуси на той момент, коли острівних очільників ласкаво запросять повернутися до теплого імпернського лона. Якщо ж необізнаний чужоземець ставитиме недоречні питання, з якого дива доблесні воїни відстоюють військові інтереси однієї держави, а утримання за втрату працездатності їм нараховується із кишені платників податків держави іншої, такий невіглас наражається на небезпеку бути щонайменше побитим, а може і позбутися власного життя. У пересічних острів’ян навіть не виникає такої хибної думки, що виплати імперським холуям – то недофінансування їхньої освіти, медицини або зароблених їхніми співгромадянами пенсій. Треба відзначити, що важкі умови служби та(або) тривале вживання наркотичних препаратів роблять характер середньопересічного гепаря нестерпним, а наявність при собі зброї – небезпечним для оточення. Втім позбавляти цих без сумніву достойних людей права хизуватися власними звитягами влада острова вважає неетичним, тому двічи на рік в столиці та всіх осередках цивілізації провадиться День гепаря. Традиція не переривалася ніколи, отже відточена майже як ритуал. Імперські захисники – герої різних часів – збираються до гурту у найбільшому парку чи сквері власного міста, всі в рожевих беретах із встромленими в них пір’їнами індоперепілок(форма імператорських військ передбачає для учасників бойових дій берет теракотовий із пір’ям бійцівського кочета для рядового складу і павича для унтерофіцерського, проте кожного свята головні убори мужніх бійців перестають мати героїчний вигляд, а на місцевих ринках виробники бойової символіки зазвичай мінімізують витрати). Сідаючи в коло на траві, ці відважні люди розкурюють ритуальну люльку із звеселяючою травичкою, потім у кожного своя пррограма – хтось вподобає більш важкі наркотики, хтось міцні алкогольні напої, все поспільство згадує бойові походи і кожен гурт свого дупоголового генерала. Це не образа посадовця, а швидше описання фенотипу: в бельнібарбійській армії генерали однакові тим, що всі як один є лисими із великими жировими складками, які схожі на відповідну частину тіла і купкою волосся на маківці, що нагадує точкоподібне дристало.
Надудлившись і обдолбавшись вщент, гепарі здійснюють ритуал бойового випорожнення з усіх отворів організму – якщо у місті є фонтан – то туди, або просто під кущі та дерева. Цей обряд декому з героїв рятує життя, оскільки в перші роки урочистого святкування ставалися дуже прикрі випадки. Траплялося, що якийсь із бійців, який був загубився і приснув просто серед вулиці, захлинався своїми ригаками. Та навіть просто закаляний герой, лежачи в такому стан серед вулиці, дуже смердить, що хороброму синові імперії аж ніяк не личить. Після священного ритуалу очищення шлунків та міхурів вишикувані – як це дозволяє стан їхнього сп’яніння – відважні чоловіки прямують мститися всім цивільним пацюкам – тоді їм на шляху не варто з’являтися ані старим, ані малим, ані вагітним жінкам. Добре, що все місто знає, коли святкується день гепаря, і завбачливі обивателі не кажуть носа на вулицю, з вікон лише спостерігаючи, куди рушить рожевий хвіст змієподібної колони. Маршрут зазвичай незмінний – колона йде до гуртожитків місцевих профвишів, щоб натовкти пики тим, хто все життя в тилу їстиме їхні пиріжки і тискатиме їхніх дівок. Якби додати трохи логіки, тоді, щоб помститися за соціальну нерівність, вої мали б відгамселити напіввишевську братію, але не слід забувати, що у голови лаґґнежців замість власної гідності тривалий час вкладали хохлізм, а гепарі серед тих, кого навчали, не одноразово виявлялися першими учнями. Навіть підпитий чи обкурений гепар із героїчним рожевим беретом на макітрі і вогнепальною зброєю в кишені залишається ницою істотою, яка дзьобати і кривдити може лише того, хто наперед слабший за неї. Поміж вихованців же привілейованих навчальних закладів можуть трапитися діти впливових батьків, яким перепаде випадково, через неспроможність у стані тяжкого сп’яніння сортувати мішені для биття. В той же час ці самі безстрашні бійці радо приймають за свого чоловіка, що відкараскався від армійської слижби, вдаючи з себе параноїдального шизофреника, за тієї, звісно, умови, що цей високодостойник має можливості розподіляти на користь прославлених героїв рабські вольності. -Автор >
Трохи гірше складалося із наданням привілеїв іншим достойникам – гівняникам, які тривалий час власним розумом намагалися прославити рідну батьківщину. На їхні зависокі пенсії грошей в кошторисі майже не залишалося, проте зовсім без уваги цю групу достойників не залишили. На так звану гівнюкову пенсію, яка б дорівнювала половині утримання відставного гепаря в єфрейторському чині (а це втричі більше прожиткового мінімуму), отримали право ті із роумників, хто відпрацював на одній фекальній скринці протягом двадцяти років, або ті, хто мав непересічні заслуги перед державою. Підступ для наукової спільноти полягав був у тому, що жодна фекальна скринька двадцяти років поспіль не працювала, вони створювалися під окремий науковий проект, і, у разі його успішного втілення (а частіше провалу), розпускалися, й науковці-прикладники мали шукати собі нову тему. Залишалася підзаконна лазівка із внеском до скарбниці державної слави, якою скористалися всі привладнені гівняники, оскільки самий факт використання батьківських зв’язків в науковій та навколонауковій сферах вже є проявом неабияких чеснот. Вуличним поталанило менше, особливо тим, що колись вважали себе щасливцями, працюючи на скриньках із розробки виробів військового призначення. Кулі, відлиті із стратегічної секретної сировини, хоча і були шедеврами дизайну, та літали напрочуд незграбно, в той час, як виліплені із тієї ж маси цукерки мали смак нетрадиційний, але в продаж все ж таки потрапляли. Та добрий уряд не залишив своїх розумних вуличних синів напризволяще, призначивши і їм утримання на старість у розмірі навіть більшому, ніж можна було сподіватися, а саме прожитковий мінімум плюс один відсоток. Цей зайвий процент був глибоко символічною величиною, тож на потім став використовуватися як додаток до пенсії всім, хто мав відпрацьованого стажу більше сорока років. Символізував же він наступне: навіть представник погані вуличної, якщо тривалий час сумлінно працюватиме на владу, може отримати не лише те, що люд достойний має від народження - право на виживання - а навіть трішечки більше.
Освітянську систему було реформовано і приведено майже до теперішнього стандарту: особи, які отримали середню освіту через особливості методології викладання наук можуть продовжувати навчатися з усіх країн світу хіба що в навчальних закладах колишньої метрополії – мисливці за розумними головами з континенту часто-густо наїжджають на лови вже не гарматного, а сіроречовинного м’яса. Шлях же нагору через мережу напіввишів обмежений для вуличних і строго регламентований державою. Мізками молоді підзолоченої представники імперії не цікавляться, оскільки наука дуполизання добре засвоюється і представниками бельнібарбійського висуванства, на цій ниві там конкуренти не потрібні. Втім велика увага рекрутерами приділяється профвишам. Завдяки широкому охопленню вуличної молоді саме цими закладами натепер вищу за місцевими критеріями освіту має більш ніж п’ятдесят відсотків. Таким чином влада намагається компенсувати недолугість середньої освіти масовістю вищої.
Тривалий час точилася дискусія про подальший розвиток охорони здоров’я, проте перемогла традиціоналістська точка зору, що не можна позбавляти людей гідних тих благ, що вони вже мають, а відтак розвиток периферійної медицини був відкладений на необмежений термін часу. Кошти на боротьбу зі смертельними захворюваннями, насамперед з онкологією, від якої дотепер потерпає значна частина населення промислових регіонів, майже не виділяються, і на це є два резони: по-перше серед людей достойних, які в більшості своїй мешкають в регіонах в екологічному плані благополучних, відсоток випадків захворювань занизький, по-друге кожен такий достойник впевнений, що в тому разі, коли біда спіткає когось із близьких йому людей, в нього стане грошей і (або) зв’язків відправити дорогу йому людину на лікування на континент, можливо навіть до провідних логадійських клінік. Але добрий уряд стабільності подбав і про тих, у кого коштів на таке лікування неставало, дозволивши їм шукати спонсора для операції власній дитині чи родичу серед приватних осіб. Треба сказати, що із часів збиралізму роздача подаяння була прерогативою виключно держави, заборона ж жебрати серед громадян залишалася законотворчим атавізмом ще з доімперської доби. Демократична стабільність все докорінно змінила. Від дня прийняття відповідного закону не лише дозволялося просити і подавати на медичні заходи, благодійник ще звільнявся від податку на суму, що дорівнювала доброчинному внеску. При цьому не важливо було, яка саме операція робилася добрим коштом і кому саме – на острові не заведено поділяти убогих та нікчемних на бідних і багатих, відтак місцеві багатії, якщо не було нагоди врятувати комусь достойному життя, проплачували пластичні операції своїм дружинам і коханкам. Оскільки послуги косметолога та пластичного хірурга входять до мінімального споживчого кошику вищих прошарків населення, податкові пільги на таких філантропів теж розповсюджуються. Але уряд не був би демократичним, якби не згадав про ті прошарки населення, яким пощастило в житті менше, і представники яких не мали можливості особисто спілкуватися з потенційними спонсорами. Йдеться про найбідніших громадян, мешканців фавел та віддалених закутків периферій. Їм всім дозволено було канючити у перехожих , але тільки там, де їхнє перебування не було заборонено законодавчо, тобто за місцем реєстрації. Виняток було зроблено для жінок, які просять на лікування власної дитини грудничкового віку – їх було допущено до деяких публічних місць. Майже одразу після набрання законодавчим актом чинності на вокзалах, ринках, людних вулицях і в парках стали з’являтися прохачки віком від тринадцяти до шістдесяти років – кожна зі снулим немовлям на руках і однією оголеною цицькою. Зі спливом часу такі старчихи гуртувалися у відомі форми об’єднання, які стали називатися добрими фрайдами. Жіноцтво відповідного ґатунку певного району або селища під патронатом доброго хозла – чоловіка, щодо людських чеснот якого немає у односельців жодних сумнівів – пильнує, щоб на їхній території не циганили зайди. Всіма отриманими матеріальними благами порядкує добрий хозел, ретельно контрольований місцевим війтом і надквартальним. За три десятиліття на діяльність цих благодійників не було жодної скарги з боку пересічних громадян. Добрий хозел зазвичай відбудовує велике подвір’я із купою флігелів житлового та господарського призначення – це робиться виключно заради благородної мети, оскільки чим більше фрайдівок канючитиме на роздоріжжі, тим більше коштів на добрі справи збере громада.
Не можна не відзначити ще один особливий напрямок в галузі медицини, що його було започатковано саме за часів ситої демстабільності – так зване душевне золотарство. Виникнення його пов’язано із емпіричними дослідженнями рівня підготовки напіввишевської абітури, коли, зі збільшенням обсягів генеральної сукупності досліджених, стало неможливо приховувати відсутність переваг інтелекту вищих. Для обґрунтування необхідності подальшого навчання саме дітей можновладців була в обмежені терміни часу здійснена ціла низка наукових досліджень аури живої людини, для чого розроблено було кілька надчутливих агрегатів-аурометрів. Справжньою сенсацією стало підтвердження наукової гіпотези, що зменшення довжини хвилі в ауро-випромінюванні на один нанометр компенсує нестачу десяти пунктів коефіцієнту IQ. Відтоді ніхто не має права закидати студентам престижних вишів або високодостойникам (котрі посади свої успадкували) відсутність інтелекту, якщо наукове дослідження показує розташування ауро-випромінювання в синіх, або навіть ультрафіолетових спектрах. Але трапляються навіть серед еліти такі індивіди, яких не тішить в цілком законний спосіб успадковане родинне надбання, а власна тупезність або пригнічує або принаймні створює відчуття дискомфорту. Саме таким гідникам душевні золотарі – зазвичай найдосвідченіші і найуспішніші лікарі із психологічною спеціалізацією - за гідну ж оплату, яка за одну годину перевищує десятки профмінімумів, навіюють думки про власну гідність і закономірність посідання належного місця в суспільній ієрархії. На нижчих суспільних поверхах (де навіть на замірювання ауро-лямбди не в усіх вистачить грошей – її там визначають наогляд) проблеми комплексів низькодостойників розв’язують відповідно ворожки, шамани й провидиці, і, хоча дипломовані знавці людських душ мають останніх за шарлатанів, функції всі золотрі виконують тотожні: позбавляють багатих нікчем зайвих грошей і примушують пишатися своєю ж мізерністю.
Трохи підрізало крильця демократичній стабільності необхідність сплачувати за сировину повну ціну, оскільки рік, на який справедливці домовилися про знижку, напрочуд швидко скінчився, а ціни – як на споживчі товари, так і виробників - попри передвиборчі сподівання тодішніх можновладців, зростали, хоча і не галопуючими темпами, проте впевнено. Але тут уряд стабілістів спромігся на те, що дотепер вважає найбільшим власним успіхом: суттєвої знижки ціни в обмін на таку дрібничку, що її навіть політичною поступкою називати не варто. Вище керівництво імперії погодилося знизити ціну на сміття всіх видів, що постачалося на острів вдвічі на період в десять років, у випадку, якщо міністерство освіти формально незалежної держави на законодавчому рівні прийме за основний шаблон вивчення вітчизняної історії методологічний посібник, виданий в Логадо за редакції імперських історіографів – той самий зручник, що я його вивчав паралельно із документами, які висвітлювали реальні події останніх трьохсот років. Більш того, лаґгнезьке міністерство освіти домоглося, щоб цей зручник і удруковано було в столиці імперії – більше намагаючись перестрахуватися, щоб помилки граматичні не перетворилися при ретельнішому розгляді на політичні закиди, - але це також був зиск для кошторису меншовартісної держави, яка позбавлялася поліграфічних витрат. Те, що шовіністи від історії у цьому виданні називали упокорений нарід братами своїми меншими, за словами міністра освіти не несло ніякої образи, оскільки, цитую « якби ниці мої співвітчизники знали, яку ніжність випромінює Сонцесяйний імператор, спілкуючись, наприклад, із своїми собаками, я впевнений, що переважна більшість острів’ян забажала б такої звірячої долі». Ще один захід імперії не міг не вразити монаршою щедрістю. Ті підручники з історії, що їх було видруковано за часів Першого Президента, протягом року скуповувалися відрядженими задля цього унтер-офіцерами таємної поліції та їхніми підгебованими співпрацівниками у навчальних закладів, бібліотек та фізичних осіб за живу готівку – повновісні не девальвовані барлі або американські долари( на вибір), те ще не за залишковою або оціночною вартістю, а за ціною, що вдвічі перевищували первісну вартість моднього на ті часи глянцевого видання каталогів витворів мистецтва або вершин світової моди (за бажанням можна було обміняти один старий підручник на два глянці із стрункими дівулями, одягненими в усе гламурне та еротичне або дюжину яскравих з тими самими дівицями постерів на стінку). Отримавши такий без перебільшення царський дар, велика кількість лаґґнежців на деякий час спромоглися відчути себе не просто холопами, а навіть щасливими холуями Сонцесяйного монарха.
Легко пояснити і відсутність в країні Збройних сил – адже на її суверенітет, виконуючи умови Великого договору про невтручання, а також через економічну недоцільність в сучасному світі мати рабів, навіть дуже покірливих, не зазіхне жодна країна світу, окрім, можливо, колишньої метрополії. Але у випадку здійснення останньою агресії, все лаґґнезьке військо в перші ж години бойових дій радо здалося б у полон, оскільки немає сенсу захищати державу, незалежність якої абсолютна і переважна більшість населення вважає прикрою історичною помилкою.
Виборче законодавство дуже швидко було підрехтовано таким чином, щоб прямі вибори не могли вибити ґрунту з під ніг правлячої партії, після цього головні «грошові мішки» із справедливої партії хутко перебігли до стабілістів. Завелике скопичення у владній силі впливових людей із різними діловими інтересами наштовхувало на внутрішнєпартійне розмежування: склалися дві великі неантагоністичні групи. Так звані цілувальники стверджували, що швидке зближення із імперією наблизить входження блудного острова до її теплого лона і пропонували, щоб хоч якось наблизити блаженну мить возлиття, слізно благати великого Сонцесяйного імператора відновити процедуру цілування очільником острова монарших чобіт. Друга група - так звані реалісти - розуміли, що самим лише цілуванням не обійдеться і відверто заявляли, що ладні лискати кому завгодно і що завгодно, аби працювала і приносила прибутки реальна економіка. Проте обидві течії мирно співіснували всередині правлячої партії, відтак все йшло до сталого авторитарного режиму, що безхмарно існуватиме в країні щонайменше років із тридцять. Тому без ознайомлення із документами не для широкого розголосу і знання традицій зносин компрадорської еліти з метрополією не можливо було б зрозуміти логіку подальших дій партії влади, як важко буває зрозуміти картяра, який, маючи на руках вісім карт однієї масті грає мізера.
