Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46994
Рецензій: 91406

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза незвична фантастика

Емі (7)

© Вячеслав, 19-10-2011
А от у Євгена це найцікавіше – не мрія. Найсправжнісінька дійсність. От і зараз достатньо лише простягти руки до клавіатури та миші. Думка про це радісно збуджувала і він вже не міг більше стримуватись. Тихий шум системних блоків зазвучав улюбленою музикою. Нарешті, знов настала хвилина зустрічі із електронною подругою, знайомою і незнайомою одночасно.
Так і є! Безліч запитань! Бідолашна ніколи не гаяла часу. Знов треба вибрати найважливіші. Євген занурився у їх перегляд. Одне з них привернуло увагу тим, що істота намагалась краще уявити себе:
- Чому я використовую тільки три вінчестери, якщо їх чотири?
- Один із них – запасний. Якщо якийсь  вийде з ладу, ти побудеш на трьох, доки я його заміню.
Негайно з’явилося нове запитання:
- А чому вони стають запасними по черзі?
- Бо ми не знаємо, який із них поламається першим. Тобі треба вміти обходитися без будь якого.
Посидівши ще півгодини, набрав на клавіатурі ще декілька відповідей. Зранку працювалося легко. Слухняні пальці швидко перебирали клавіші, рухаючись як у вправного піаніста. Ця слухняність та швидкість з’являлись поступово, на протязі років, і тепер Євген насолоджувався цим своїм вмінням.
Щоб перепочити, піднявся із крісла, підійшов до вікна. Стояв гарний вересневий день із вже не пекучим, але ще лагідно теплим сонцем, із подекуди жовтіючим, але ще зеленим листям, із чистим, блакитним небом. Милуючись краєвидом, що відкривався із вікна, Євген зробив кілька гімнастичних вправ. Повернувшись до крісла, помітив, що у довгому переліку запитань першим було:
- Ти можеш змінювати кількість вінчестерів?
Не роздумуючи, відповів:
- Можу зменшувати.
«Добре було б збільшити, та це не просто», - додав вже подумки.
Схоже було, що тепер уся увага істоти зосередилась на цій відповіді. Бо зреагувала вона дуже швидко:
- Якщо на твоїх вінчестерах не буде вільних ділянок пам’яті, я не зможу записувати нові файли.
Це вже було не запитання, а попередження. Євген зробив  вигляд, що не помітив його. Та наступне запитання ігнорувати було неможливо:
- У людини є запасне тіло?
- Немає.
- А якщо тіло людини стане несправним, що буде із її мисленням?
- Воно припиниться. Залишаться тільки його результати.
- А хто буде їх використовувати?
- Інші люди.
На цьому тема існування та вічності, здається, була вичерпана. Однак, припиняти бесіду істота не збиралась:
- Отже, тіло для людини – це те ж саме, що й комп’ютер для мене?
Судячи з її багатослів’я та вибору теми, вона могла теревенити ще дуже довго. Довелося перейти на голосовий зв’язок:
- Тіло людини необхідне для неї так само, як комп’ютер - для тебе. Але, на відміну від комп’ютера, воно дозволяє їй не тільки мислити, а й виконувати багато інших дій.
- Яких?
- Ну от, для прикладу. Людина може рухатись у тривимірному просторі, у якому існуємо і ми з тобою.
- А навіщо їй рухатися?
- Хоча б для того, щоб бачити і чути різні його частини.
- А я можу їх бачити і чути?
- Зможеш, якщо я буду направляти на них твої фотокамери й мікрофон.
- Покажи мені фотокамери й мікрофон.
- Зачекай трохи
Євген намагався усіляко підтримувати цікавість істоти до реального світу. Був переконаний, що так вона швидше почне думати по людському. Сфотографував камери та мікрофон. Ввів до комп’ютера зображення.
- Оце – твої фотокамери, а це – твій мікрофон.
- А чим я говорю?
Євген сфотографував колонки і монітор, і знову ввів зображення.
- Це колонки, ти ними говориш. А це – монітор. На ньому ти показуєш мені текст, або зображення.
- А де у людини системний блок, фотокамери, мікрофон, колонки та монітор?
Довелося Євгенові стати перед камерами, та, показуючи на окремі частини свого тіла, пояснити, для чого вони потрібні.
- У людини тіло суцільне. А чому моє тіло складається із окремих частин? Як вони взаємодіють? А чи може їх бути ще більше?
Це був якийсь шквал запитань. Євген поки що тримався, відповідав, пояснював. Та цікавість істоти не згасала, а тільки збільшувалась. Видно було, що скоро це не скінчиться.
- А я можу мати таке тіло, як у людини?
- Ні, це неможливо. Та й для чого воно тобі?
- Щоб рухатися у просторі.
Євген спробував змінити тактику розмови. Тепер він запитував, щоб відповідати доводилось істоті.
- Навіщо тобі рухатися?
- Щоб побачити інші частини тривимірного простору.
- А це для чого?
Несподівано істота затрималася із відповіддю. Мабуть, задумалася. Нарешті, визначилась:
- Нова інформація допомагає відповідати на запитання.
«Це так вона пояснює свою цікавість», - подумав Євген. А вголос  мовив:
- Можна сказати простіше: тобі цікаво бачити щось нове.
Це його зауваження істота проігнорувала і настирливо продовжила:
- Я можу мати таке тіло, як у людини?
- Якщо додати тобі  органи руху, ти зможеш рухатись.
- Такі, як ноги у людини?
- Можна й такі, а ще краще – колеса. Як у автомобіля.
- Як це зробити?
- Є люди, які вміють це робити.
- Мені потрібно, щоб ці люди зробили для мене колеса.
«Погляньте на неї! - подумав Євген. - Ще не встигла зрозуміти, для чого хоче рухатися, а вже не може без цього обійтися!»
- Ті люди нічого не знають  ні про тебе, ні про твоє бажання.
- Ти можеш сказати їм про це?
- Тоді про твоє існування будуть знати усі інші люди.
- А скільки тих інших людей?
- Більше шести мільярдів.
Останню відповідь Євген продублював, скориставшись клавіатурою. Мабуть, істота намагалась уявити собі таку велику кількість людей і їй було нелегко, бо на цьому бесіда закінчилась. Відповівши ще на кілька запитань із тих, що чекали на нього у переліку, Євген виключив голосовий зв’язок та фотокамери.
Він знову пригадав свою дитячу мрію про розумний комп’ютер, із яким легко спілкуватися і який може зробити для тебе все, що завгодно. Зараз, вміючи програмувати, Євген міг зробити все, що йому потрібно, і на звичайному комп’ютері. Та тепер у нього з’явилась ще небувала електронна істота, із мисленням, схожим на людське. Іноді вона навіть здавалась йому справжньою поневоленою людиною, що зрідка бачить куток його кімнати та чує його голос, але ще не має уяви про те, який то цікавий і захоплюючий світ існує за межами цього кутка, яке барвисте й різноманітне  життя вирує навколо. Навіть у природному для неї інформаційному середовищі вона обмежена чотирма вінчестерами та ще його, Євгена, дозволами.
Зараз, коли вона вже розуміє, що собою являє, варто ще раз задуматись над її майбутнім. Багато знає і вміє, цікавиться усім новим, прагне вчитися, завжди слухняна - чудовий учень і працівник. А що робити з нею далі?
Можна, нарешті, показати її усьому світові. Він здивується і вибухне аплодисментами. А потім почнуться змагання за право досліджувати та використовувати її можливості. І, хоче Євген, чи ні, йому теж доведеться брати участь у цих змаганнях. Та навіть вигравши їх, працювати з нею, як раніше, як майстер працює із своїм творінням, буде вже неможливо. Неможливо буде чекати натхнення. Вільне творіння заміниться напруженою працею і постійною боротьбою за право її продовжувати. А чи готовий він, Євген, вже зараз віддатися цій боротьбі цілковито, без остатку? На жаль, ні. Спочатку треба закінчити школу. А далі – вчитись у інституті. Звичайно ж, можна замість цього вибрати роботу із істотою, але хто ж він буде за фахом? Дослідник електронної мислячої істоти? Аж самому смішно.
Найпростіше було б довірити свою улюбленицю іншим дослідникам, та цікавитись тим, що із нею відбувається, якщо йому дозволять. Але ж він вклав у її створення і розвиток так багато часу, напруженої праці, винахідливості, навіть якусь частку душі. Врешті решт, вона для нього немов би подруга, з якою завжди цікаво спілкуватися, а з часом буде ще цікавіше. І тепер просто розпрощатися із нею, може й назавжди? Ні, це вже занадто!
А може не варто заглядати у далеке майбутнє? До закінчення школи - продовжувати навчання істоти, а вже потім, із розв’язаними руками, вирішувати, як їм обом бути далі? А поки що – дати їй можливість вільно розвиватися. Тільки підказувати шлях розвитку. От зараз, крім програмування, вона вивчає ще й реальний світ. Але ж вона - істота інформаційного походження. І ніколи не буде почуватися у цьому світі так впевнено, як у своїй рідній стихії, у своєму невеликому інформаційному просторі - локальній мережі. Тут вона - як риба у воді. Навряд чи буде вона колись писати гарні вірші, або симфонії, а от програми вона вже зараз пише швидше за Євгена. Бо з її пам’яттю та швидкістю мислення це робити легко. Мабуть, слід радити їй перш за все вивчати інформаційні технології. А якщо цікавиться реальним світом, то нехай вивчає. Тільки от готувати завдання та відповідати на безліч запитань бракуватиме часу. Треба щось придумати.
А що як навчити її шукати інформацію у Інтернеті? І відповіді на запитання – також там. Наскільки швидше рухалося б навчання! У Євгена аж дух перехопило від несподіваної думки. Вона здалася йому дуже розумною. І як же вона  не з’явилася раніше? А втім, це ж тільки нещодавно істота зрозуміла, що собою являє, та помітно порозумнішала. Тож хай живе Інтернет! Треба показати їй якийсь самовчитель. Та не забути про небезпеку, що чигає на неї у відкритому інформаційному просторі. Познайомити її із антивірусними програмами.
Вже наступної зустрічі Євген розповів своїй подрузі, що крім крихітної локальної мережі, у якій вона знаходиться, існує багато інших мереж, котрі об’єднують безліч інших комп’ютерів. І усі разом вони утворюють величезний інформаційний простір, у якому накопичено стільки різноманітних знань, що знайомитись із ними можна необмежено довго. Найбільша з існуючих мереж зветься Інтернет. Потрапити до неї дуже просто. До речі, вона влаштована так, що у ній нескладно знайти відповідь на більшість запитань.
Цю коротеньку вступну лекцію Євген прочитав учениці без будь якої попередньої підготовки. Цікаво було побачити, як вона реагуватиме на несподіване для неї відкриття.
Через кілька секунд після закінчення промови Євгена істота запитала:
- Я можу шукати у Інтернеті відповідь на запитання одразу, як тільки воно виникне? І не чекати на твою відповідь?
- Так.
- Як це робити?
- Спочатку треба навчитись захищатися від вірусів.
- А що це таке?
- Це програми, які можуть зашкодити тобі, або операційній системі.
- А як цьому навчитися?
- Почекай хвилинку.
Євген швиденько знайшов у Інтернеті невеличку книжку про віруси та антивірусні програми. Звичайно ж, його комп’ютери були захищені, та антивірусна програма завжди може вийти з ладу. Нехай тоді його учениця якнайшвидше відключиться від Інтернету, бо, її копії у Євгена і досі не було. Показав їй добутий у Інтернеті файл:
- Почитай ось це. Тоді й взнаєш, як захищатися.
На цьому істота заспокоїлась. Мабуть, почала читати книжку. На відміну від багатьох людей, вона, прийнявши рішення, починала діяти негайно.
Зустрівшись із нею наступного разу, Євген отримав десятків зо три запитань. Майже всі – про антивірусний захист. Коли він відповів на них, учениця продовжувала розпитувати його, заглиблюючись у подробиці, але тепер запитання виникали не миттєво, а після пауз. Видно було, що вона напружено мислила і вся її увага була прикута тільки до останньої теми. Євген вирішив дати їй час подумати над усім, що вона взнала. Коли за два дні він знову повернувся до незакінченої розмови, запитань було небагато. Отримавши відповіді та трохи помовчавши, істота спитала:
- А тепер я можу вийти у  Інтернет?
- А що ти зробиш, якщо антивірусна програма повідомить про якісь негаразди?
- Терміново відключу комп’ютер від Інтернету, виведу на монітор повідомлення і чекатиму твоєї допомоги. Тільки ж ти не пропадай надовго.
- Я буду поглядати на монітор вранці і увечері. Та перш ніж заходити у Інтернет, тобі треба навчитися у ньому працювати. Зачекай хвилинку.
Євген відшукав посібник і показав його істоті:
- Коли засвоїш ось це, можна буде заходити. Бажаю успіхів.
Примітив, що вже говорить із нею, як із справжньою людиною. Те, що вона багато читала та розмовляла, давалося взнаки.
Як завжди останнім часом, Євген не виключав комп’ютери, але лінію Інтернету поки що тримав відключеною. У наступні кілька днів шкільні та домашні справи не залишали йому часу для розмов із його ученицею. Однак щодня мимохідь проглядав перелік питань, що у неї виникали. Судячи з них, вона упоралась із книжкою не більше, ніж за добу. А потім, маючи вільний час, знову переглядала посібник, уточнюючи запитання.
Коли Євген  нарешті вибрав вільну годину, виявилось, що посібник і справді був уважно прочитаний. Учениця заслуговувала усіляких компліментів. Усе йшло гаразд, тільки от помітно зменшувались вільні ділянки у пам’яті вінчестерів. Що ж то буде, коли вона дістанеться до всесвітньої мережі?
- То я тепер можу працювати у Інтернеті? – продовжила розмову істота, щойно Євген похвалив її за успіх.
- Так. Тільки спочатку я маю сказати тобі ще про одну важливу обставину.
- Що ж це за обставина?
- Ти сама бачиш, що чим швидше ти вчишся та запам’ятовуєш інформацію, тим швидше зменшується обсяг вільної пам’яті на вінчестерах. У нас із тобою їх поки що тільки чотири. Тому бажано намагатись заощаджувати пам’ять.
- Розумію. Я намагатимусь.
- Гаразд. А ще звертай увагу на трафік, бо він у нас поки що обмежений.
- Не турбуйся. Ти ж знаєш, що я нічого не забуваю.
- Ну, то й добре. Підключаю Інтернет. Будь обережною. Нехай тобі щастить!
Приєднавши кабель, почав спостерігати за тим, що відбувалося. Не гаючи часу, учениця впевнено вибрала браузер та систему пошуку. Потім трохи замислилась. «Мабуть, обирає об’єкт пошуку, - подумав Євген. - Цікаво, що ж то вона вибере для початку?»
Довго думати про це йому не довелось. У вікні пошуку з’явилась назва об’єкта, що найбільше приваблював ученицю: електронна мисляча істота. «Ач, розмріялась, дурненька! - розвеселився  Євген. - Гадає, що таких, як вона - повно.» За хвилину з’явився результат пошуку. Євген ковзнув по ньому поглядом. Навряд чи там знайдеться що не будь, варте уваги. Та нехай собі набуває досвіду.
Тепер він був вільний. Учениця прилаштована. Можна згадати, що ти й сам учень, та зайнятися шкільними справами. Однак, через півгодини Євген не витримав. Дуже кортіло поглянути, як його улюблениця самостійно працює у Інтернеті. Подивившись на монітор, зрозумів, що вона терпляче переглядає усе, що вибрала система пошуку. Не витримав і втрутився:
- І що ж тобі вдалося знайти?
Хоча істота, на відміну від Євгена, могла одночасно розмовляти з ним і вивчати знайдене, вона припинила роботу і відгукнулась:
- Переглянула вже двадцять три джерела інформації, але нічого потрібного не знайшла.
Євген мимохіть відзначив, що це, здається, вперше вона заговорила про себе, як про особу жіночої статі.
- Це не дивно. Адже про твоє існування не знає ніхто, крім мене. А якщо десь і є подібні тобі істоти, їх можуть називати не так, як ми називаємо тебе.
- Це ти мене так назвав?
- Так, я.
- А як я з’явилася?
- Спочатку я написав програму для обчислення алгебраїчних виразів. Потім навчив її ще й бачити, чути, говорити, впізнавати об’єкти та їх зображення, програмувати, та дечому іншому. Мені здавалося, що вона вже вміла усе, що потрібно для мислення, але чогось ще не вистачало. Допоміг випадок.
І Євген розповів істоті про блискавку, що влучила у тополю. Навіть показав дерево. Вже майже нічого не нагадувало про минуле, тільки зелена верхівка тополі була не така тонка, як у інших тополь, що стояли поблизу.
- То ти вважаєш, що без блискавки я не стала б мислячою?
- Якби не вона, я й далі продовжував би тебе вчити. Може, ти почала б мислити і без блискавки. А, може, мислила ще до неї, та я цього не помічав. Тепер ми цього не взнаємо.
- А задля чого ти мене створював?
- Я мріяв про те, щоб мій комп’ютер розумів мене з півслова, як можуть розуміти люди.
- І ти цього досяг?
- Я довго вивчав програмування і вмію  пояснити комп’ютеру, що треба робити. Навіть при тому, що він не мислить.
- То твоя мрія здійснилася?
- І так і ні. Мій комп’ютер не став розумним, але зараз у двох моїх комп’ютерах існуєш ти, і це навіть краще, ніж те, про що я мріяв.
- А що ж  у цьому гарного?
- Ти, можливо, перша вільно мисляча істота, створена людиною. І якщо це так, то це справжнє відкриття.
- Відкриття – це добре?
- Відкриття робить людей розумнішими.
- А що буде зі мною далі?
- Це залежить від тебе і від мене.
Обоє хвилину помовчали. Останнім часом вони здебільшого користувались голосовим зв’язком, до якого звикли настільки, що непорозумінь майже не бувало. Порушив мовчання Євген:
- Ти знаєш, у мене справи. І тобі також є що робити. Бувай.
- Бувай, - скопіювала його істота.
Євген виключив голосовий зв’язок і задумався. От вже й радитись із нею можна. Хоч вона ще не все розуміє, але ж краще за нього знає, чого хоче. Можливо, хтось інший менше цікавився б її бажаннями, а думав би про власні. Намагався б якось скористуватись нею. І примусив би її щось робити усупереч її бажанням. Може, вона стала б слухняною рабою, а може й збунтувалася би. Так. Хтось інший міг би це робити. Але Євгенові навіть думати про щось подібне було неприємно. Дитяча мрія про розумний комп’ютер ще жила у його душі. То ж нехай його мисляче створіння залишається вільним.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

ШІ

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Антон Ракута, 20-10-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.057165861129761 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати