Я сидів на Говерлі вже четверту годину, аж змерз, але мені ніяк не щастило. Спочатку приходили великі групи туристів, то по двадцять, то по тридцять. Гиготали, пили коньяк з фляг, фотографувалися і раділи, що хмари нарешті розступилися, навіть, трохи визирнуло сонце. Великі компанії мені були не цікаві, чекав двох, максимум трьох людей. Були і такі компанії, але коли непомітно наводив на них вибірник, той світився фіалковим. «Фіалки» були для мене занадто дріб’язковою здобиччю, то чекав далі.
Одягнув светр, бо на Говерлі було прохолодно, хоч і літо. Долив залишки чаю з термосу. Тримав чашку і бачив, як вже почали потроху тремтіти руки. В мене було ще два ієрогліфа, сьогодні на вечір і завтра на обід. То вже сьогодні до вечора я мушу когось знайти. Хоча б «блакитника», а ще краще «зеленця». Про «помаранча» навіть не мріяв, бо де ти візьмеш тут «помаранча»?
На вершину залізла чергова група. Десяток туристів. Заморилися, бо попадали на землю, навіть наплічників не зняли. На них і валялися, лише згодом почали заморено балакати. Потроху тішилися, що таки залізли. Мені тішитися було нічим. Чорт! Знову велика група! І ось тут точно буде щось цікаве! Доля наче насміхається з мене, наче дратує, надсилає „жовтяків”, навіть „помаранчів” у великих групах, з якими я не можу працювати.
З роздратування кидаю недопалок, кусаю губи. Слухаю розмови туристів, молодих хлопців і дівчат. Одна з них – „жовта”. „Жовта”! Це сім ієрогліфів. Сім! Тиждень нормального життя! Хіба я не заслужив тиждень нормального життя! А можна і на десять днів розтягнути! Десять днів! Дивлюся на дівчину. Мабуть, вона красива, бачу, погляди на неї її товаришів. Які запалюються від самої її присутності. Мені байдуже. Мене давно вже не хвилює така нісенітниця, як секс. То забавка для тупих. Ієрогліфи краще за секс, кращі за будь-що. І за неї можна виторгувати сім ієрогліфів! Сім! Бо вона - „жовта”!
Жадібно дивлюся на неї і думаю. Піти за групою і спробувати якось дістати дівку? «Жовта»! Я дивлюся на жовте світло вибірника. Сім ієрогліфів! Сім! В мене аж горлянку змикає, коли я уявляю цілу жменьку ієрогліфів. Я вже готовий піти за цією групою, але примушую узяти себе в руки. Бо вчинити так, значить вчинить дурість! Дуже ризиковано, занадто ризиковано! Їх десятеро, молодих і сильних. Вони легко спіймають мене. Можуть і забити до смерті, у кращому випадку здадуть до міліції. І все, до побачення ієрогліфи! Хіба я хочу цього? Ні! Ні! Не можна іти за цією групою, ні! Три мій максимум, а тут цілих десять!
Я був вже на межі відчаю, можливо я б таки пішов за цим гуртом туристів, втратив би голову і в прямому і переносному значенні, коли тут на гору зайшла пара. Він і вона. Молоді, закохані, це було видно по їх поведінці. Заморилися, сіли відпочити, дістали горіхи та молочний напій у пляшках. Їли і сміялися. Я навів вибірник. Хлопець був «фіалком», а ось дівчина, дівчина була „помаранчей”! Вона – „помаранча”! Мені аж запаморочило. „Помаранча”! Мінімум п’ятнадцять ієрогліфів! А може бути і дев’ятнадцять! „Помаранча”! Останній „помаранч” у мене був рік тому, біля Ворохти. Важко мені дався, бо довелося прибрати трьох здоровезних поляків, але то було варте всіх нервів і навантажень. Бо ж „помаранч”!
Я підсів до пари поближче. Вони неодмінно схочуть сфотографуватися. Всі фотографуються на Говерлі. Біля хреста чи біля капсули з посланням прийдешнім поколінням. І тут в нагаді стане самотній мандрівник.
- Можете нас сфотографувати? – цікавиться хлопець.
- Та звісно ж! – посміхаюся якомога доброзичливо, фотографую старанно, починаю розмову. Пара піднімалася з Квасів, ночували під Петросом, тепер хочуть дійти до Несамовитого і далі піти на „Заросляк”.
- А Піп-Іван як же? – дивуюся я. – Третій же двотисячник?
- Та далекувато якось. – каже хлопець.
- В мене нога заболіла. – пояснює дівчина.
Ага, я помітив, що вона трохи шкандибала, та й наплічник хлопця десь у двічі більший, аніж в неї. Такий важкий, що він ледь тягне.
- Піп-Іван, це ж окраса Чорногірського хребта! Оце Говерла, це попса, для заїжджих туристів, а ось Піп-Іван, ото гора. Бути на хребті і не побувати на Піп-Івані, то гріх. Там дуже красиво, а ще стара обсерваторія...
- Ні... – крутить головою хлопець, його звати Ростислав. Вони зі Львову, студенти-медики. – Ми б залюбки. Спочатку так і планували. Але нога. Мар’яні важко, вона не дійде. Ледь он на Говерлу зайшла.
- І ж про що! Якщо на Говерлу зайшла, то на Піп-Іван вже точна зайде! Бо там підйом легший!
- У Ростислава наплічник важкий. Там же і мої речі. – турбується за коханого Мар’яна.
- Ну, це взагалі легко! Я теж до Несамовитого, то можу допомогти з речами. Бачиш же, в мене наплічник майже порожній.
Вони губляться від моєї пропозиції. Ростислав Дивиться на дівчину. Вона теж не знає, що робити.
- Я не наполягаю. Якщо боїтеся, що я втечу з твоїми речами, то тягни їх сам. – кажу і посміхаюсь, показую всю нісенітність таких побоювань. Вони теж посміхаються, мабуть, уявляють, як це я буду тікати.
- Ні, ні, що ви. Просто незручно якось.
- Та не хвилюйтеся за це. У горах треба допомагати один одному, тай в мене наплічник порожній, то не важко. – кажу їм і тут же вигадую якусь історію, як перший раз був у Карпатах і розсипалося взуття, а якийсь дорослий дядя мені допоміг, дав запасні кросівки і це, мовляв, стало для мене уроком.
Розповідь діє, парочка погоджується піти зі мною. Перекладаємо частину речей мені у наплічник.
- Ну що, вперед?
- Так.
- Спуск дуже різкий, вранці був дощ, то обережно. – попереджаю я, бо не хочу, щоби Мар’яна послизнулася і добила свою ногу. Бо ж тоді хоч неси на собі. І понесу, бо не можу дозволити собі втратити «помаранча».
Починаємо сходити з Говерли. Відчуваю, як на мене накочують солодкі хвилі відчуття виграшу. „Помаранч”! „Помаранч”! Та ще й який! Наче сам падає у руки! Без групи! Лише двоє! „Помаранч” без проблем!
Іду неквапливо, щоб дівчині було не важко. Вона трохи шкутильгає, пояснює, що підвернула ногу, коли спускалася з Петроса.
- Ну, звісно! Там дуже важкий, глинистий схил! – погоджуюся я і, щоб розсмішити, вигадую історію, про туриста, якого на самому Петросі розбив параліч, після чого довелося бідолашного евакуювали гелікоптером. Потім розповідаю ще кільки смішних побрехеньок. Львів’яни сміються, ми з ними вже хороші знайомі. Час від часу згадую про Піп-Іван, як справжню окрасу усього хребта, поруч з яким бліднуть і Петрос і Говерла. Бачу, що «помаранч» вже у мене у руках, тепер тільки донести його до володарів.
- А он дивіться, сніг. – вказую на купку сніг внизу.
- Як сніг, серпень же? – дивується Мар’яна.
- Ще з зими. Бачите, ущелина вузька і виходить на північ, сонце туди не потрапляє, ось сніг і зберігся, тане потихеньку.
Я кілька разів потайки навожу вибірник на дівчину. Не сумніваюся у пристрої, просто приємно бачити помаранчеве світло на шкалі. Дивився б і дивився. Мар’яна швидко крокує, ледь встигаю за нею. Ми ж забрали у дівчини всі речі, вона зараз зовсім без наплічника, то їй легко. Ось мені важко, наплічник повний, я давно таких не тягав, але коли стає зовсім зле, думаю про „помаранч”. Ціла купа ієрогліфів! Організм починає ламати, але не можу вжити ієрогліф при них. То тільки чешу голову у вовняній шапці.
- Ще один підйом і побачимо озеро. – кажу я.
Нарешті виходимо до Несамовитого. Ростислав та Мар’яна зойкають від захоплення, коли бачать долину і озеро, що її прикрашає.
- Господи, як же красиво!
- Це ще нічого, ви б бачили, як велично обсерваторія на Пів-Івані випливає з хмар! Наче казковий замок! – захоплено кажу я. Сам дивлюся, що людей біля Несамовитої небагато. Це добре, чим менше людей, тим краще.
Ми спускаємося, ставимо намети. В мене маленький, одномісний, за кілько хвилин він вже стоїть. Я починаю готувати вечерю.
- Зварю вам кулешу, як мене вчили місцеві гуцули. – кажу молодятам. Ті не заперечують, заморилися, ледь поставили свій намет, тепер попадали і лежать. Ставлю воду кипіти на газовий пальник. На хребті з дровами проблема, то доводиться готувати на пальнику. Беру туалетний папір, не ховаю його, щоб всі бачили, наче я пішов до вітру. Прямую до кущів ялівця. Раніше їх тут було багато, але зараз туристи багато вирубали на дрова. Захожу у кущі, знаходжу невеличку галявинку, всю у дикому щавлі і купках лайна, поміченого папером. Туристичний туалет під відкритим небом. Мені це не заважає. Оглядаюся, поруч нікого. Дістаю ніж, протираю його лезо спиртовою серветкою. Сповідую санітарію після того, як колись заніс інфекцію і довелося тікати з гір до лікарні. Три тижні без ієрогліфів, я думав, що геть збожеволію, то тепер обережний. Знімаю шапку, мацаю череп, вишукую цілу ділянку. Шкіра на черепі вся у шрамах, знаходжу один, старий, біля лівого вуха, роблю надріз сантиметра на чотири. Болі не відчуваю, лише солодке передчуття кайфу, яке зводить ноги і примушує тремтіти. Дістаю ієрогліф, замотаний у хустинку і одразу у два целофанових пакети. Обережно кладу ієрогліф на вказівний палець і починаю терти його по шраму. Ієрогліф всотує кров і потроху розчиняється. Обережно вожу пальцем, аж поки він повністю не зникає. Чекаю кілька хвилин, потім заклеюю шрам пластиром, одягаю шапку і повертаюся до табору. Вода вже закипіла, готую кулешу.
Розповідаю смішні анекдоти про гуцулів, а сам додаю у пшоно хрестиків та нуликів з потайної кишені. Ці хрестики та нулики додають дивний присмак, але його можна легко забити перцем. Хрестики і нулики розчиняються. Не знаю, для чого вони, але володарі платять за необроблених жертв лише півціни. Я не хочу втрачати на рівному місці, не дам знецінити «помаранч» до «жовтяка», то роблю, все, як треба. Хрестики та нулики будуть діяти до наступного вечора і дозволять здати „помаранчу” по повній ціні. Мішаю пшоно, відкриваю банку тушонки. Мар’яна просить відкинути жир. Слідкує за фігурою. Добре! Відкидаю. Відставляю чавунок з водою, хрестики та нулики мусять настоятися. Сам роблю піджарку. Запах смаженої цибулі розходиться повітрям. Мене він залишає байдужим, як і все в цьому житті, окрім ієрогліфів. Але удаю, наче ковтаю слинки. Знову ставлю чавунок на примус, додаю піджарку, солю, перчу, даю скипіти.
Кулеша виходить навариста та смачна, принаймні Ростислав та Мар’яна її дуже вихваляють. Я ж не відчуваю смаку. Дую, щоб трохи охолонуло і ковтаю, майже не жуючи. В мене другий прихід. У якісного ієрогліфа одинадцять приходів. Але якісних вже давно не було, володарі останнім часом розплачувалися справжніми висмоктами. Помічаю погляд Мар’яни. Якийсь сором’язливий.
- Можна ще кулеші? Де ви навчилися так добре готувати?
- Я кілька років працював геологом, там і навчився. – насипаю їй ще кулеші. Ростислав миє чавунок та іде по воду для чаю.
Мар’яна розповідає, як важко вчитися на лікаря. Я з’їв ледь третину кулеші і вона вже стає мене поперек горлянки. Але примушує себе їсти. Попереду важкий день, організму потрібні сили. Колись я не їв сім днів поспіль, все рахував приходи, тоді ієрогліфи були справжній чистяк. Ледь не помер. Тепер мусив берегтися, бо сили знадобляться. Особливо завтра увечері.
П’ємо чай. Мар’яна пригощає мене печивом і цукерками. Дякує мені за допомогу, вибачаються, що навантажили.
- За це не хвилюйтеся, мені зовсім не важко. – заспокоюю я.
Насправді важко, спина болить і ноги тремтять, але я витримаю. Я знаю заради чого! „Помаранча”! Справжня „помаранча”! Один раз я зустрів „червоню”, слідкував тиждень, але не зміг добути, бо з нею був цілий натовп. Однак „червоня” – то захмарні мрії, а ось „помаранча”! „Помаранча” в руках! Ось вона, моя „помаранча”! Треба буде вимагати з володарів більше ієрогліфів. Вони ж бодяжать, бодяжать, суки такі!
Черговий прихід. Активний. Тут же кожен прихід різний. У одному хочеться лежати і не рухатися, в інший - реготати, бувають такі, що кортить трахатися, а ось цей вимагає рухів. Підхопитися і бігти бозна куди. Але вже темно, тут легко перечепитися і впасти. Ні, стримуюся, не викликатиму підозри, не втрачу „помаранчу”! Дивлюся на цю дівчинку з симпатією. Моя нагорода, мій приз!
Мене всього аж підкидає, приход дуже потужний, аби була сокира, я б узявся рубати дрова. Не можу всидіти на місці, розумію, що треба попускатися. Відхожу, начебто за водою. Є джерельце, яке тече прямо зі скелі поруч. Наче невеличкий водоспад. Знаходжу його, торкаюся води – крижана. Швидко роздягаюся. Мене так пре, що ледь не розкидаю одяг навколо. Просто кидаю на камінь поруч, залишаю лише шапку на голові. Лізу під воду. Стою. Вода аж обпікає холодом. Пече, пече, пече! Пританцьовую. І не йду. Закрив рота руками, щоб не кричати і стою у ейфорії. Ієрогліфи – чудові річ. Нічого краще в житті не зустрічав. Такий прихід. На п’ять-сім звичайних трапляється один ось такий! Коли всередині тебе оселяється рай. Рай! Рай! Ви були у раю? Ні! А я буваю там регулярно!
Стояв під крижаною водою кілька хвилин, аж поки активний прихід мене не залишив. Тільки тоді відчув, що змерз. Виліз, обтерся рушником, швидко одягся і повернувся до табору. Ростислав і Мар’яна чекали мене.
- Не проти, якщо ми підемо з вами до Піп-Івана?
- Звісно, ні! Ходімо! Там такі краєвиди!
Мар’яна відходить чистити зуби, Ростислав питає, чи не чув я про погану славу Піп-Івана? Здивовано дивлюся на хлопця.
- Та в Піп-Івані трохи більше двох тисяч метрів! Яка там слава? – наче не розумію. – Пагорб, а не гора у порівнянні хоча б з тим самим Кавказом.
- Я не про висоту. Кажуть, що там зникають люди. – шепоче Ростислав.
- Зникають люди? – я регочу. – Що це за анекдот?
- Не чули про таке?
- Тут буває, що блискавка когось на хребті уб’є, таке бувало. Але щоб зникали люди... Що це за маячня?
- Та різне кажуть. – стинає плечима Ростислав.
- Дурниці. Це ж Карпати, тут безпечно. – переконую я.
Повертається Мар’яна, вони лізуть до себе в намет. Я до себе. У мене як раз черговий прихід. Цього разу еротичний. Член стоїть, мені ввижаються довговолосі гурії, що вишикувалися у чергу догоджати мені. Це щось. Слухаю тихенькі зойкання Мар’яни з намету. Бідні діти, вони навіть не знають, що є задоволення куди більш потужні, аніж ці примітивні борсання. Ієрогліф. На всі питання – одна відповідь. ІЄРОГЛІФ! Воу-воу-во!
Мене накривало і відпускало, я не заснув і на хвилину, та хіба потрібен сон, коли ієрогліф пливе буремними хвилями твого мозку? Виліз з намету коли тільки починало світати. Ростислав та Мар’яна ще спали, так само спали і сусіди по стоянці – півсотні пластунів, які вчора прийшли вже глупої ночі, ледь розставили намети і впали, навіть не вечеряли. Про всяк випадок просвітив їх – лише один „жовтяк” і кілька „зеленців”, нічого цікавого.
Відійшов до кущів. Була велика спокуса зарядити останній ієрогліф, але якщо так, то вже по обіду мені буде погано, а до вечора зовсім зле. Можу схибити, а це не припустимо, у мене ж „помаранча”! Повернувся до табору, тихенько почав варити легку зупу. Коли молодята прокинулися, вона вже була готова. Тепер тільки нулики і трохи „срібної роси”, яку теж давали володарі. „Помаранча” мусить достигнути до сьогоднішнього вечора.
- Здається, дощ буде. – Ростислав вказав на темні хмари.
- Тю, це ж Карпати! Тут кажуть, що якщо погана погода, то не хвилюйтеся, почекайте п’ятнадцять хвилин і буде гарна погода. Снідаємо і ходімо.
- Я за Мар’яну хвилююся.
- Та ну, вона ж буде без вантажу. І тут зовсім недалеко.
Ми швидко поснідали і пішли. Зі скаутів ніхто ще не прокинувся, то нас не бачили. Це добре. Треба уникати свідків. Десь за півгодини почав лити дощ. Я віддав свій дощовик Мар’яні і ми пішли далі. За годину дощ почав пирищіти зі всієї сили, Ростислав сказав, що будуть повертатися.
- Дарма. До „Заросляка” зараз вже більше, аніж до Піп-Івана. І вниз по дощу важче йти, аніж вгору. До того ж на Піп-Івані покинута обсерваторія, поставимо всередині намети, обсушимося, зваримо обід. Тут зовсім небагато залишилося. Якби не хмари, ми б вже бачили гору.
Я таки переконав їх і ми пішли далі. Дощ лив і лив, я відчував, як потроху слабішаю. Не так від втоми, як від того, що багато часу минуло з останнього ієрогліфа. Забагато часу. Я мружив очі, щоб в них не затікала вода і намагався не зупинятися. Думав про „помаранчу”. Скільки ж це ієрогліфів! Ціла жменя! Жменяка! Терпи голова, буде і тобі свято!
Дощ припинився лише по обіді, коли ми вимокли вщерть. Львів’яни дивилися на мене вовком, мабуть, потайки лаяли, що погодилися на пропозицію, але йшли, бо що ще залишалося? Хмари трохи розігнало, став з’являтися Піп-Іван.
- Дивіться, ну точно казковий замок! – показав я. Ростислав з Мар’яною не відповіли. Ну і нехай, головне, що прямували за мною.
Десь о четвертій ми були під Піп-Іваном, останній ривок і ми на горі. Діти пішли обдивлятися покинуту австрійську обсерваторію, а я узявся готувати вечерю. Гречка з м’ясом і чай зі згущеним молоком. Вишукана страва, щедро здобрена „оченятками”. Це був останній крок у підготовці „помаранчі”. „Помаранчі”!
Я сходив до напівзасипаного підвалу, втер у голову ще один, останній, ієрогліф. Почав рахувати приходи. Ми повечеряли, я почав розповідати смішні історії, Ростислав з Мар’яною потроху відігрілися, почали сміятися і вже не ображалися на мене. Навіть не треба було їх переконувати ночувати на Піп-Івані. Були згодні, бо зморилися.
Тут на гору зайшло кілька польських туристів, боявся, щоби не залишилися на ніч. Пішов до них, обізвав пеками, навалив матюків, удавав соціально небезпечного і вони пішли геть. Скоро почало потрохи сутеніти, на горі нікого не залишилося окрім нас. Я дістав частотник і відправив повідомлення володарям. Виступав перед львів’янами далі. У них виявився коньяк, вони випили і захмеліли. Добре. Я жартував, в мене був прихід блазня. Потім Ростислав сказав, що треба спати. Вони пішли. Я заліз у намет, перечекав прихід жаху, а потім узяв сокиру.
Підійшов до намету молодят. Ростислав вкладався завжди праворуч. Невеличкий двомісний намет. Я замахнувся і вдарив. Туди, де мусила бути голова. Пробив тент і влучив - він навіть не закричав, а захрипів. Я розрізав тент ножем. Мар’яна прокинулася, закричала, я вдарив її по голові. Рукояттю ножа. Вона була потрібна мені жива. Дістав її непритомну, прислухався. Тиша навколо. Узяв воду, яку тягнув від останнього джерельця, намочив її кучеряве руде волосся, почав голити. Голова мусила бути чисто поголена, жодної волосинки. Чув, як Ростислав хрипів, а потім затих у наметі. Коли Мар’яна була готова, підхопив її на руки і пішов за обсерваторію. Там став з нею на коліна і звернувся модулятором до володарів:
- О великі володарі темної частини всесвіту, о сміливі вої, о богатирі, про яких складають пісні у всіх кутках Всесвіту! Ваш мерзенний раб приніс вам данину! Зверніть, зверніть на мене увагу! Раб приніс данину! Помаранч! Помаранч!
У темряві розносився тихий свист модулятора, який перекладав мої слова на мову володарів. В мене ж був черговий прихід. Але і з приходом я відчув Їх присутність. Останнім часом вони стали обережні, не з’являлися одразу, нишпорили навколо, мабуть, когось чи чогось боялися.
- Помаранч! Помаранч! Раб приніс данину! Раб приніс данину!
Я струшував Мар’яну, її лиса голова безсило матлялася з моїх рук. Я заморився її тримати, але я знав, що нагорода скоро буде.
І ось вони з’явилися. Я не бачив їх, бо вони були невидимі, але я відчував їх.
- Що ти приніс? – спитали вони. Це був теж свист, але модулятор у вусі дозволяв їх зрозуміти.
- Помаранч! Помаранч! Помаранч! – відповів я і простягнув Мар’яну моїм грізним володарям.
Кілька секунд очікування, мабуть, вони перевіряли якість данини, чи нічого я не наплутав.
- Добре. – просвистіли. – Вбий.
- Слухаюся! – я дістав ніж і перерізав їх горлянку. Тихенький хрип, я опустив її головою до землі, щоби кров стекла. Віддав вже мертву.
Володарі забрали дівчину. Я вклонився їм до землі і виставив праву руку вперед. Туди мені відсипали ієрогліфів. Ціла жменя ієрогліфів. – Йди геть! – просвистів володар, але я й кроку не встиг зробити, коли повітря пронизав якийсь страшний шум, від якого я впустив ієрогліфи і затулив вуха долонями. Темряву розрізали яскраві промені, я впав на землю, вирвав з вух модулятор, натягнув на голову светр і щільно притиснув долоні до вух. Все одно було дуже боляче чути те, що творилося навколо. Мабуть, ті хто дивився на Піп-Іван знизу, думали, що там відбувається справжній кінець світу з блискавками.
Коли все заспокоїлося я продовжував лежати. Мозок мені свердлила думка про те, що навколо мене валяються багато ієрогліфів з отриманої мною нагороді. Я лежав усипаний ієрогліфами. Зібрати їх і бігти світ за очі! Але я лежав, не рипався.
- Підведися! – це було сказано не свистом, а людським голосом, до того ж знайомим! Ростислав?
Я підвівся, здер светр з голови і побачив його. Ростислава. З пробитою головою. Але у тій голові, замість крові, мозку та кісток, виблискували металеві деталі. Ростислав навів на мене невеличкий чорний предмет, схожий на сопілку. Я підняв руки.
- Ні! Ні! Я жертва! Вони примусили мене, вони зробили мене наркоманом! Наркоманом і вбивцею! – я закричав і почав розповідати про своє страшне життя після того, як я потрапив у слуги до володарів. Як вони викрали мене, як підсадили на ієрогліфи, як примусили працювати на себе, служити їм, робити страшні речі, інакше погрожували вбити, обіцяла не дати ієрогліфа, а хіба може людина, що спробувала ієрогліф, уявити життя без нього? – Ненавиджу!
Я закричав і дійсно ненавидів володарів. Он де вони валялися на землі, знищені невідомою зброєю, схожі на гігантських кальмарів. Десь так я їх і уявляв. – Гади! Мерзотники! Ви зламали мені життя! Ненавиджу! – я підскочив до величезних слизьких туш і бив їх ногами. А потім кинувся до Ростислава, в ноги. – Допоможіть! Вилікуйте мене! Вилікуйте! – я впав на коліна перед Ростиславом. Він був безжальний щодо мене, але я знав, що поруч мусить бути Мар’яна. – Благаю про справедливість! Якщо винний – карайте! Якщо хворий – допоможіть! Благаю!
Ростислав навів на мене чорний предмет. І я посміхнувся, бо лише смерть могла звільнити мене від тягаря ієрогліфів!
- Вбивай! Нумо! – крикнув я.
- Ні. – почувся голос Мар’яни. Он де вона, з поголеною головою і розпанаханою горлянкою. – Він хворий. Його треба лікувати.
Ростислав недовірливо покачав головою, але сперечатися не став. Доторкнувся до моєї голови і я знепритомнів.
- А я іду на Суат. – сказав я парі, що відпочивала поруч. Вони тільки-но вибралися на яйлу, збиралися пройти неї і спускатися до моря. – На сам Суат! – додав я і аж палець підняв до неба.
- А що за місце? – поцікавився чоловік.
- Справжній рай на землі. Там такі краєвиди, яких ви ще не бачили! Зараз квітне Карабі-яйла, це щось! Поруч є кілька печер! У тому числі Великий Бузулук, де навіть серед літа зберігається лід! Чудові панорами узбережжя! Море, як на долоні, але ви не в пекельній спеці, а в прохолоді букових лісів! На стоянці завжди є вода, багато дров. Кажу ж, справжній рай! – я аж руками розвожу від захоплення. Бачу, що чоловік зацікавився. – А ще там трави, багато трав. Меліса, лімоннік, звіробій, чебрець, материнка, м’ята. Ну і гриби. Дощі пройшли, то там буде багато грибів. Але я беру тільки білі. Минулого року назбирав їх кілька відер, потім два тижні сушив. Та там можна прожити і більше, бо це ж рай, справжній рай!
- Там є білі гриби? – цікавиться чоловік.
- Стільки, скільки можете унести. Дуже багато. Аж заморитися їх сушити.
- Ліно, встигнемо до моря, пішли на цей Суат, насушимо грибів! – звертається чоловік до своєї подруги. - Пішли! – вона вагається.
- Ти ж дороги не знаєш. – каже вона.
- Я ж саме туди прямую. Якщо хочете, приєднуйтеся. – я посміхаюсь доброзичливо і щиро.
Останнім часом я набрав кілька кілограмів і вже не виглядаю закінченим наркоманом, як виглядав після року на ієрогліфах. Ви уявляєте? Рік! День у день на ієрогліфах! Я ж переконав космічну поліцію (офіцери якої були у вигляді Ростислава і Мар’яни), не вбивати мене, а відправити на лікування. Хер знає куди, за багато світових років, в іншу Галактику. Мене туди везли тільки чотири тижні, плюс два тижні карантину і два тижні на пристосування до нового простору.
Сама детоксикація тривала аж сім місяців, бо ж ієрогліфи вважалися одними з найважчих наркотиків Всесвіту. Всім громадянам при народженні вшивалася торпеда, яка діяла на біль при вживанні ієрогліфів. То громадяни не вживали їх. А ось такі дикуни, як ми, люди, ми легко призвичаювалися до них. Щоб зістрибнути мусили пройти важке лікування. А ще ж був іспит. Лікарі реабілітаційного центру читали мої думки, щоби впевнитися, чи насправді я став на шлях виправлення. Розвинута цивілізація, надсучасні технології, але наївні, як діти, вони і подумати не могли, що я можу думати брехню. То легко обдурив їх, подумки заявивши, що вилікувався і більше ніколи не вживатиму ієрогліфів. Комісія вирішила, що я вилікувався і наказала повернути мене на Землю. Знову довгий шлях і акліматизація до нашого простору. Потім мене висадили на Землю.
Я трохи перечекав у Києві, де колись жив, а потім поїхав в Карпати. Прийшов на Піп-Іван. Я здогадувався, де може бути схованка моїх колишніх володарів. Я ж про все здогадувався! І про поліцію теж здогадувався, коли побачив у кущах вибльовану Мар’яною кулешу. Вони були не пристосовані до вживання наших харчів, хоча і виглядали наче справжні люди. Так я зрозумів, що вони – космічні менти. Міг би надурити їх, але вмить вигадав інший план. Навмисно повів ментів до володарів, щоб вони вбили їх. А я потім повернувся і забрав ієрогліфи зі схованки володарів! Поки вони були живі, я б ніколи не наважився на це! Але вони були мертві, то ієрогліфи належали тільки мені! Цілий пакунок ієрогліфів! На моїй голові не залишилося живого місця! Я затер туди всі їх! Дивуюся, як не помер, як серце витримало ті нескінчені хвилі ейфорії.
Тепер я знову полюю. Знайшов нових володарів, наркоманів з космосу, якім потрібні люди, якісь частини, здається, підшлункова заліза, яка їх вставляє, як мене ієрогліфи. Володарі не можуть вбивати самі, бо всесвітня поліція швидко побаче це на своїх радарах і вийде на слід. Але якщо людина вбиває людину, то нічого підозрілого, таке трапляється щодня і багато разів. Всесвітні менти намагаються не втручатися у ці збурення білка, як вони називають людей. То я мушу принести господарям свіжо вбитих людей, тоді ніхто нічого не підзорить. Плату за жертв я отримую в залежності від кольору, який визначає вибірник. Цей чоловік – „жовтяк”. Зовсім непогано, я вже заманався з „синцями”. Веду їх на Суат. Це Кримські гори, працюю тепер тут.
Увечері веселю випадкових знайомців, а вночі іду до їх намету. Вони сплять, заморені денним переходом. Гострою лижною палкою протикаю намет і вбиваю жінку. Чоловік прокинувся, не розуміє, що відбувається, б’ю його обухом сокири. Він непритомніє. Дістаю з намету, голю голову і тягну на Карабі-яйлу, де пахне квітами і приходять володарі. Чомусь тхне не медом, а паленим. Чому? Немає часу думати, я хочу втерти у голову черговий ієрогліф, я вже третій день пощусь.
- О великі володарі темної частини всесвіту... – починає він, коли з неба летить блискавка і перетворює цього худого чоловіка у затертій чорній шапці на кілька шматків вугілля.
Вселенська поліція виявилася не такою легковірною. Просто, як система бюрократична, діяла неквапливо.
Офіцери занесли в протокол, що люди, хоч і примітивні, але дуже небезпечні, бо можуть брехати думками. Після декількох років проходження всіх інстанцій людство було визнано потенційно небезпечним. Вирішено було забезпечити ізоляцію людства на планеті. Для цього потрібно було зруйнувати цивілізацію, яка вже наблизилася до міжпланетних польотів. Потужні віруси знищили майже все людство. Врятованим маленьким популяціям в лісах Амазонії і Нової Гвінеї належало почати новий виток побудови цивілізації.
Пи.Си. Це оповідання виграло Залізну Мантикору на конкурсі "Золота Мантикора-2011".
