Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2624
Творів: 47916
Рецензій: 92729

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Соціальна драма

Гвинтики. 2. Прості деталі

© Ольга Кряжич, 12-04-2011
2. Прості деталі

Вольф уже більше ніж півгодини сидів на лавочці біля школи в очікуванні Валентина та Ольги, у яких йшло додаткове зайняття з російської мови. Щоб даремно не гаяти час, Вольф розкрив свою валізку-«дипломат» і почав перегортати зошити, вибираючи те, що за цей час можна підзубрити. Легкий вітерець раптом дмухнув сильніше і декілька аркушів з нотатками вилетіли з дипломата, неначе птахи. Волик підхопився ловити папери, але якийсь хлопчина, що саме виходив зі шкільних дверей, відразу вловив легенькі папірці і простяг Волику. Вольф повернувся на місце. Трохи далі сів і той хлопчик. Волик заглибився в папери і навіть мимоволі здригнувся, коли хлоп’ячий чемний голос запитав дозволу оглянути підручник фізики за десятий клас.
Волик підняв голову: той хлопчик, що зловив папірці. Русявий, з веселими зеленуватими очима, фізично міцний, бо крізь рукави тоненької сорочки проглядали добре накачані м’язи, хоча на зовнішній погляд — худенький, невисокий на зріст, навіть тендітний. Волик подав підручник:
— Будь ласка!
Хлопчина сів поряд, обережно перегортаючи сторінки книжки. Волик запитав:
— А ти з якого класу? Я тебе раніше не помічав у нашій школі.
— З восьмого... Я до цього в селі жив. А тепер ми з сестрою приїхали до тітки з дядьком. Сестра поступила до сільськогосподарського технікуму, а я тут до школи ходити буду.
— Як тебе звуть? — знову поцікавився Волик.
— Ігорем. А тебе?
— Волик...
— Дивне ім’я. Я такого ніколи не чув.
— Та я сам гадаю, звідки його батьки викопали. Мабуть, з фільму «Старий-Хотабич», - там хлопця Волькою звуть…
Хлопці дружньо засміялися. Пролунав дзвоник з уроку і через декілька хвилин до лавочки підбігли Валько та Оля.
— Ну що, Волику, йдемо до бібліотеки? А це хто? Привіт! Я — Ольга. - відразу відрекомендувалася дівчина. Довірливий погляд хлопчика їй відразу сподобався.
— Це Ігор, — промовив Вольф.
— Грантовський, — додав хлопчина. – Як капітан Грант, - сміючись проказав він.
— На Донбасі яких тільки прізвищ не знайдеш... Я — Валентин Руднєв, — протяг руку новенькому Валько і сів поряд на лавку, сумно вдивляючись у жваве мерехтіння шкільного подвір’я.
— Чому ти знову сумуєш, Валю? — запитав Волик. Валентин замість відповіді мовчки махнув рукою. Відповіла Ольга:
— «Двійка».
— За що? — здивовано вигукнув Вольф. Адже двійки у Валентина «ЧеПе», як і для всякого «хорошиста», а тим паче, з російської, та ще для хлопця, який дуже цікавиться літературою і сам часто намагається складати вірші. Валентин неодноразово розважав друзів, наспівуючи щось своє під гітару.
— А йому не за те, що не знає, а за те що базікає дурним язиком! - Знову відказала Ольга.
— Я правду сказав! — Огризнувся Валентин.
— А твоя правда так потрібна вчительці, що вона готова була її у дупу засунути! — Відразу відказала  Ольга і додала: — Треба знати, що можна казати, а що ні!
— Та досить вже зміїною отрутою плюватися! Краще поясніть, а то я нічого не зрозумів, — перебив їх Волик.
— Нічого сташного, — хмикнула Ольга, — Просто Валентин замріявся про щось своє, а коли вчителька запитала, чому він на такому важливому уроці з російської нічого не робить, то цей друг відповів: «Остогидла мені ваша російська!» Ось і «двійка»! Ольга хотіла щось додати, але до них підійшла незнайома дівчина. Ігор Грантовський підхопився:
— Світлано!
— Доброго дня! — привіталася дівчина і звернулася до Ігоря:
— Зачекався вже?
— Та ні... Я тут друзів знайшов. Знайомтеся: — це моя сестра Світлана, а це — Оля, Валик і Волик, — по черзі показав він на нових друзів.
Волик підкреслив:
- Вольф... З німецької – вовк… - несподівано додав він і густо почервонів.
І завмер…
Русяве як і у брата волосся, було старанно зачесане, та заплетене у товсту довгу косу, трохи кирпатий носик та м’яко окреслений рот у гармонії з сіро-блакитними оченятами робили дівчину схожою на маленьку мишку, таку, якими показують у мультиках: добру господиню, що піклується про свою родину, що все тягне до своєї нірки і потім чаклує над горщиками з кашею. Це поєднання тепла і працьовитості довершував її одяг — гарна біла кофтинка з плетеним комірцем, та сіренька в клітину спідничка. Волик закляк — ще жодна дівчина не полонила його зір так, як ця Світлана. «Господарочка» — назвав її Волик у думках. З цього чарівного сну Волика вивів голос Ігоря, який запропонував всім піти у кіно. Волик з радістю поглянув на товаришів, але ні Валентин, ні Оля не проявили до цього запрошення зацікавлення.
— Та... нам ще в бібліотеку треба, — згадала Ольга.
— І уроків багато задали, — додав Валентин і поглянув на Волика. Воликові так хотілося продовжити знайомство з цією дівчиною. Але як це пояснити товаришам? Волик вагався.
— Пішли разом, Волику, — прохав Ігор, — Там кіно гарне, «Легенда про динозаврів» зветься.
— Так, Вовчику-братику, якщо бажаєш — йди! — підтрунюючи проказала Ольга, — А у нас насправді уроків дуже багато, вибачайте.
Валентин і Ольга підхопили свої портфелі й не поспішаючи почвалали до читальні. Вольф ще хвилину постояв у роздумах, а потім приєднався до Ігорка і Світлани. Хоча в думках бриніло: «З друзями щось не те!»


А й дійсно – було «не те»…
І справа була не у позачерговому занятті з російської мови, яке поставили сьомим уроком – в школі очікувалася перевірка, тож учнів активно муштрували задля високих результатів.
Після шостого уроку більшість школярів висипала галасливою юрбою зі школи. Тільки 9-Б заздрісно виглядав з розчинених вікон на гамірливий двір.
До школи під'їжджали машини  - за тими везунчиками, яких возили до школи та зі школи забирали на авто. Луна від клаксонів примушувала іноді тихо дзенькати старе скло у величезних рамах вікон класної кімнати.
Оля та Валько не штурмували розчинених вікон, що впускали лагідне осіннє тепло та чарівні пахощі перегрітого сонцем листя всередину школи. На підвіконнях і без них було як проса на толоці. Валентин поклав підборіддя на зчеплені у замок руки, сперся об парту та поринув у свої думки, Ольга гортала старий зошит з російської у марних спробах знайти правила, що вчителька наказувала повторити.
- А ще казали, що у дев’ятому ніяких мов не буде! – штовхнула Ольга Валентина. – Лише література…
- А це і є начебто література – твори та перекази писати…
- Гей, Цибульо, а ондечки твій батько! – перервав висловлювання Валентина голос одного з однокласників, що сидів на підвіконні. – Та він не за тобою приїхав!
Поряд хлопці несамовито заіржали, наче почули найкращий на світі дотеп.
Валентин поглянув на Ольгу з німим запитанням: «Це так?». Ольга одними губами відповіла:
- Можливо, я його в обличчя не знаю…
Валентин кинув хлопцям:
- Йдіть на хрін, немає у неї батька!
- Ой, наречений рота роззявив! – гелеготіли однокласники далі. – Йди, тестя майбутнього побачиш! Йди-йди, це він, - на нашій вулиці мешкає…
Ольгу хтось стусонув у спину:
- Йди, з батечком привітайся!
- Відвали! – відмахнулася Ольга.
Але цікавість була: який же він – батько? Ні бабуся, ні дідусь ніколи не говорили, і не показували того чоловіка, що був батьком.
Цікавість пересилила…
Ольга підійшла до вікна і вперлася носом у шибку: внизу стояли червоні «жигулі», до яких саме залазили двоє дітлахів – хлопець і дівчина, приблизно, учні шостого-сьомого класів. Чоловік сидів за кермом, тож Ольга не могла його розгледіти. Діти всілися, водій просигналив, попереджаючи зграйку лупцюючих м’яча школярів, та почав вирулювати зі шкільного двору.
- Гей, дядьку! Дядьку! – заволав один з однокласників. – Ви ще одну доньку забули!
Клас вибухнув реготом.
Регіт був несамовитий, дикий, аж луна котилася від стіни до стіни. Регіт перемежовувався викриками:
- Що, така страшна, що навіть батько знати не хоче?
- Ги-ги, вилупив і забув!
- Бач, нормальних діточок собі завів, бо така насниться – не прокинешся!
На це відпарирував Валентин:
- Тоді твоїм батькам взагалі не повезло: одне опудало є, а інших часу зробить не залишилося.
- Ой, чиє це щеня задзявкало?
Хлопці злізли з вікон і посунули на Валентина, намагаючись його дістати то стусаном, то копняком.
Та до класу ввійшла вчителька. Однокласники знехотя розійшлися по своїх місцях.
- Навіщо ті встряв, Валько? – прошепотіла Ольга. – Адже тебе зацькують!
- Я не хочу більше мовчати і казати на чорне – біле. – відповів Валентин і знову поринув у думки, не бажаючи щось пояснювати.
А потім вже було про остогидлу мову, розмова з комсоргом класу і, навіть, скарга на Руднєва та Цибулинець класному керівнику, про яку Ольга з Валентином і не здогадувалися.


Іван Григорович знову прийшов на міст. Навколо тихо лягали прозорі сутінки. На серці було тяжко, та й само серце, натруджене, зморене, працювало, здавалося, на останніх обертах. Іван Григорович опустив голову, заплющив очі і на хвилинку полинув у спогади.
... Малий Івась не пам’ятав свого батька, бо той покинув його, пішов до іншої жінки. А поті почалося страшне — війна. Івасику було лише три роки, коли прийшли у рідне село німці. Які вони? Він ледь-ледь пригадує їх чудне «гелеготіння» і більш нічого. Який ще спогад про війну? Батько не повернувся… до родини. Ні, з війни він повернувся, проте з новою дружиною–фельдшерицею. Оселився в рідному селі, потім – перебрався до райцентру, зрідка приїжджаючи до старого обійстя восени, щоб зібрати яблука та численні груші-дички, що падали та пеклися під сонцем на жерстяному даху старої хати.
Мама ростила сина. Доклала великих зусиль, щоб зробити з нього чемну порядну, добру, шанобливу людину, щоб виховати, вивчити хлопчину.
Спочатку сільська «сьомирічка», потім від’їзд з рідного села і навчання у міській середній школі. Добре Іванові довалися науки. Особливо фізика, з якою він і пов’язав своє життя.
Дивувалися і раділи в рідному Івановому селі, заздрили матері, — адже її син вже викладає фізику в інституті в самому Києві, та ще і готується захищати кандидатську. Тридцятисьомирічний викладач кафедри фізики одного з провідних столичних вузів Іван Григорович Руденко всі свої сили, всю свою енергію віддавав лише науці. Його не цікавили, не турбували проблеми навколишнього життя, всі сучасні перипетії. Зустрічався з колегами, розмовляв про роботу чи про науковий пошук, виступав на семінарах та проводив лекції. Руденко жив лише одним — наукою. Але раптом, за одну хвилину, довелося опуститися з небес на цю грішну землю. Зовсім несподівано прийшла телеграма: тяжко захворіла мати.
Мати подарувала Іванові все своє життя, піклування і ласку, душу і саму себе. Крім фізики ще існувала і мати. Любов до неї виявилася більшою ніж любов до науки.
Саме тому Іван Григорович покинув кропітку працю і приїхав в рідне село до хворої матері.
Він не знав цього життя, він його ніколи не відчував...
Завдяки матері не відчував.
Тепер прийшов час відчувати…
Дійсність збила з Руденка рожеві окуляри одним вправним боксерським рухом. Підчас Іванів життєвий досвід дорівнював досвіду дитини. Почалося все з того, що Іван Григорович Руденко, без п’яти хвилин кандидат наук, ніде не зміг знайти собі роботу. Всі чомусь вважали, що його там, в далекому Києві, поперли з посади. А за що? Звідкись виникли і поповзли плітки, що за пияцтво. А кому потрібні п’яниці? І не міг нікому довести Іван Григорович, що він не вживає оковитої. А покинув Київ і приїхав додому, бо захворіла ненька. Не розуміли люди, вважали диваком: як, покинути престижне місце з-за хворої матері? Казна-що! Існують інші методи, в країні безліч лікарень, де хвору буде доглянуто, є спеціальні заклади, тож…
За фахом, звичайно, ніде влаштуватися не вдалося. Іванові і байдуже, бо мав він добру душу від щирої неньки, та й роботящий був нівроку. Тож не цурався ніякої роботи: був скотарем, влітку працював на ланах, був електриком і теслярем, деякий час їздив зі свого села за двадцять сім кілометрів на цегляний завод. В останні рік-два заміняв хворих вчителів у сільській школі. Сім років хворіла ненька і поряд з нею був добрий люблячий син. А одного дня неньки не стало...
... Іван Григорович здригнувся при цій згадці. Це трапилося от, нещодавно, навесні.
Все, все поряд нагадувало неньку: ось її хусточка, а ці квіти вона так любила, це деревце вона посадила, коли Іванкові було п’ять років.
Іван Григорович продав матусин будиночок у селі і перебрався до міста. В одній міській школі звільнилося місце вчителя і він з радістю погодився. Дуже скоро він знайшов тут, не дуже далеко від школи і одноразово біля річки, невелику садибу — продавалося півбудиночка.
Житло було маленьке — кімната, кухонька, коридорчик. А що для холостяка треба? Знов з’явилися мрії про підготовку до кандидатської, треба було щось діяти та надолужувати втрачене. Але трапилося несподіванка — з’явилася зведена сестра Івана, батькова донька від другого шлюбу, Лідка, яку вигнав з двору, як шолудиву сучку, черговий чоловік.
Та їй і байдуже - впевнено переступила поріг зі словами:
— Ту хату, що ти продав, і мій батько будував. Тож там моя доля була. Я поживу поки у тебе. А будеш суперечити — по судам затягаю. І грюкнула свої валізи на підлогу.
Вони з Лідкою ніколи не родичалися. Лідка й у рідному селі за своїх нечастих відвідувань набула слави легковажної та сварливої жінки, а Іван Григорович не поважав таких людей. Бо його мати іншого вчила. Він обурився цій несподіваній появі, але Лідка суворо попередила:
— Будеш рипатися - я тебе так знеславлю, що останнє місце роботи загубиш!
Іван Григорович добре знав кепську Лідчину натуру, тож вирішив трохи потерпіти її присутність. Довелося чекати, коли Лідка перестане водити до нього в хату коханців та, нарешті, хтось її знову візьме заміж. Проте кавалерів було багато, та ніхто не мріяв про таку дружину. Іван Григорович завжди сонний, геть зморений, бродив майже до ранку біля річки, бо до хати йти було бридко. Руденко відчував, що він якийсь слабкий, невпевнений, непристосований до життя.
Проте ще більше невпевненості додавали думки - що робити з 9-Б, де він став класним керівником? Його бентежили ці бійки та сварки у класі, неприховане знущання над однокласницею, знервовані скарги вчителів, яких він вислухав з добрий десяток лише за останній тиждень.
І це лише початок роботи!
У класі, що достався на дев’ятому році навчання Іванові Григоровичу, разів з чотири, а то й п’ять змінювалися класні керівники.  Перший класний керівник за рік пішла на пенсію, тож не особливо цікавилася особистими стосунками між дітьми. Важливо було лише одне – виконання правил школи, боротьба за гарні оцінки. Інші класні керівники уходили теж з поважних причин, не вбачаючи ніяких проблем у колективі.
Клас жив сам по собі: виконання завдань зі збору металобрухту та макулатури, боротьба за оцінки та санітарні норми, виконання вимог піонерії, потім – комсомолу. Загальна думка класного колективу була важливою для керівництва школи, але ніхто не зазирав глибше, ніж сухі слова протоколів класних комсомольських зборів та засідань учнівської ради.
Ольга Цибулинець... Вона Руденкові сподобалася чомусь відразу, з тієї першої зустрічі на ранковому шкільному подвір’ї. В Ольжиному характері вирувала якась дивна сила, якої не було в його чоловічому характері. Можливо — велика воля, а може, вміння протистояти напрузі життя, твердість, незламність. Так, саме незламність...
Вчитель пройшовся мостом. Осінній холод забирався під комірець старенького піджака і тілом раз по раз пробігали хвилі холоду. «А взагалі школа — це пекло», — промайнуло в думках Івана Григоровича. — Я ніколи не думав, що все діється саме так: теорія завуча, відкрита зневага до шкільних правил з боку синка партпрацівника, і діти... Що ми робимо з дітьми? Адже ми скалічуємо їх душі, плекаємо з них не вільних громадян, а підлабузників. Чи я щось зможу  змінити в цьому бедламі?.. Мабуть, ні...»


Уроки історії проводила завуч. Цього разу вона зайшла до 9-Б  класу у доброму настрої і з якоюсь хитруватою посмішкою. Швиденько зашелестіли підручники: а раптом ця посмішка віщує щось недобре? Але Ніна Миколаївна владно запевнила:
— Успокойтесь. Сегодня урок-повторение, урок-дискуссия. В учебниках всего этого нет. Помните, я вам конспекты давала, тема гражданской войны и революции...
Клас полегшено зітхнув: адже дискусія у Ніни Миколаївни означала лише те, що треба було погоджуватися, якщо погоджувалася вона, і не погоджуватися, якщо вона незгідна. Завуч довго і монотонно приводила різноманітні приклади, зачитувала уривки декретів Радянського уряду, переповідала події того часу щодо Української Народної Республіки, наголошуючи на проявах буржуазного націоналізму. Учні, підняті нею для відповіді, повторювали ті ж самі факти, висказували, «свої» думки, перед тим вичитані з занотованих в конспектах думок завуча. Нарешті підійшла черга і до Валентина Руднєва.
— Руднев! Что ты можеш сказать относительно этих великих вех истории Советского государства — Октябрьской революции и гражданской войны? Каково их значение? Что они принесли человечеству? Ты что-то сегодня весь урок бездействуешь, все мимо ушей пропускаешь! Повтори хотя бы то, что сегодня уже прозвучало на уроке. — лукаво зіщулила очі Ніна Миколаївна.
— Чому повторювати, я можу і свої думки висказати, — відповів, піднімаючись з-за парти Валентин.
— Ну-ну, давай, мы слушаем!
— Події революції, а потім громадянської війни, лише почали кривавий...
В цю саме хвилину Ольга зрозуміла, що зараз бовкне Валентин і засичала: «Не треба дурню!..». Але Валентин її не почув, проте Ніна Миколаївна суворо поглянула в Ольжн бік. А Валько впевнено продовжував:
— ... шлях Історії Радянської держави. Ці події принесли людям горе, братовбивство, вони перетворювали людину на звіра. І це тягнеться майже сімдесят років до сьогоднішнього часу!
— Что ты плетеш? — рапом, зрозумів слова Валентина, заволала завуч.- Где ты начитался этой гадости? Кто тебя этому научил?
— Ніхто, я сам зрозумів... раптово!
— «Голос Америки», буржуазную пропаганду слушаешь? — не заспокоювалася Ніна Миколаївна. — Отвечай! И говори нормальным языком!
— Я і так розмовляю нормальною мовою!
— Эту свою «нармальну мову» оставь для базара! Ты в русской школе учишся и говори на русском языке!
— А до чого тут школа? Я живу на Україні і розмовляю рідною мовою — це за Конституцією дозволено.
— Умник какой выискался! Как выйдешь на улицу семечки плевать, там и разговаривай своей мовой!
— Ніно Миколаївно, — не здавався Валентин. — Ви даремно образили мову Шевченка і...
— Марш за дверь, живо! Не срывай разглогольствованиями мне урок! —  завуч перешла на крик. — Мы на перемене еще обо всем поговорим в присутствии классного руководителя!
За Валентином грюкнули двері. Ніна Миколаївна перевела подих і люто поглянула на клас.
— Может еще кто-то имеет свое мнение?
Серед загальної тиші впевнений голос відповів:
— Так!
— Вон за дверь!!!
Ольга Цибулинець слідком за Валентином Руднєвим з силою грюкнула дверима. Ледь продзеленчав дзвоник, як до Ольги з Валентином підбіг комсорг класу і, не звертаючи ніякої уваги на Ольгу, суворо повідомив Валентина:
— Після цієї твоєї відповіді на уроці, я сумніваюся, що ти, Руднєв, залишишся комсомольцем. Ти не відреагував на моє перше попередження, коли на уроці російської мови відповів, що російська тобі остогидла. Нам в комсомолі такі, як ти, не потрібні!
— А якби я сказав, що мені остогидла математика чи фізика? Що б ти тоді сказав? — запитав Валентин.
— Ти не викручуйся і не мороч мені голови! То одне діло, а це друге. Це вже політикою пахне...
— Ну і дурень же ти, — тихо проказав Валентин і відвернувся.
А комсорг нарешті помітив Ольгу Цибулинець:
— А по тобі, Цибуля давно вже в’язниця або цвинтар плаче. І чого ти не здохла разом зі своєю мамочкою! Увесь наш клас ганьбиш!
Ольга не встигла відповісти, бо з класу вийшла Ніна Миколаївна і мовчки махнула рукою. Руднєв і Цибулинець подибали слідом за завучем. Завуч зайшла на хвилинку до вчительської і відразу з’явилася знов, тільки вже з Іваном Григоровичем. Всі разом пішли до кабінету директора, який зараз займала Ніна Миколаївна, бо директор був на курсах. Тільки-но завуч переступила поріг, як почала свій довгий нескінченний монолог, весь час без перестану жестикулюючи:
— В неше время, когда комсомольцы, все сознательные юноши и девушки, активно трудятся, чтобы создать общество наивысшей формации коммунизм, вы, как предатели, как трусливые капиталистические прихвостни, фальцифицируете факты истории, ведете себя как националисты, очерняете самое святое в жизни каждого советского человека — достижения Великой Октябрьской Социалистической революции! Мы ведь изучали материалы Пленума ЦК комсомола! Что там говорится...
Ольга і Валентин стояли, опустив очі додолу, неначе роздивлялися всі шпаринки фарбованої підлоги директорського кабінету. Ні, не просто роздивлялися – ретельно досліджували, наче від цього залежала їх подальша доля. Та думали вони кожен про своє, пропускаючи повз вуха патетичні слова Ніни Миколаївни. Ольга краєм ока спостерігала за Іваном Григоровичем. Той стояв біля вікна, одну руку тримав у кишені піджака, а нігтем другої колупав фарбу на підвіконні. Іноді він скоса поглядав на завуча, яка натхненно проголошувала свою промову, неначе виступала з трибуни урочистих зборів. А Валентинові чогось ставало одноразово і боляче і смішно, коли він краєм вуха ловив затерті, завчені фрази Ніни Миколаївни. Вона згадувала про всі досягнення, завоювання радянського часу, про дружбу і братерство, про людяність і демократію, про чемне і поважне ставлення до людини, до її прав. І відразу перед очима поставав загиблий дядько Дмитро — життєрадісний, веселий, чесний чоловік, поставала його вбита горем дружина і донечка, яка тепер напівсирота. І губи Валентина кривилися у ледь помітній саркастичній посмішці.
Ніна Миколаївна продовжувала:
— ...О Цыбулинец я вообще не могу сказать ничего хорошего. Казалось бы, чего тебе надо, все для тебя, делается, жалеем мы тебя, сироту, понимаем, что ты осталась без родителей...
— Не потрібна мені ваша жалість! — зло кинула Ольга.
—  Вот видите Иван Григорьевич, сколько ей добра не делай — она все волком смотрит. А мы ей пару раз материальную помощь оказывали. По двадцадь рублей! Обед на большой перемене бесплатный предоставляли. Ну, Цыбулинец, в этом году ничего не жди! Что ей еще нужно, ведь все, что положено делаем. Мы без тебя проживем, а вот ты без нас — никогда! Я вообще не хотела, чтобы ты в девятый класс шла. Твое  место в ПТУ. Пусть бы там с тобой, сироткой, помучались!
Ольга міцно зціпила зуби. Вона відчувала, що кожне слово, проронене зараз, може коштувати подальшого навчання у школі. А так хотілося кинутися на завучку й розтовкти її бридку жирну пику, яка перетворювала кожне, навіть саме чарівне слово, на слизький бруд. Завуч тим часом  звернулася  до Валентина:
— Ну, а от тебя Руднев, я такого не ожидала. Это все результат твоей задушевной дружбы с Цыбулинец. И куда твои  родители смотрят?
— А до чого тут батьки? — з викликом запитав Валентин.
— А вот увидишь при чем! Я сегодня же звоню твоему отцу на завод, сообщаю в парторганизацию. Пусть разберутся, как передовик производства, начальник цеха ремзавода, комунист, воспитывает своего сына! Все свободны!
Завуч різко скінчила свою промову і додала:
— Иван Григорьевич, вызовите родителей Руднева и опекунов Цыбулинец, не оставляйте это дело без обсуждения с родителями и классом...
Класний керівник і учні вийшли за двері кабінету. Ольга і Валентин зупинилися в очікуванні розпоряджень. Іван Григорович сумно поглянув на дітей.
— Ідіть на урок.
— А батькам коли приходити? — запитав Валентин.
— Йдіть на урок. — знов повторив Іван Григорович і покрокував до вчительської.
А Волик цього дня взагалі вперше в житті прогулював уроки. Зранку він надів білу сорочку, пов’язав краватку та вибрав на клумбі біля свого будинку самі красиві квіти. Він довго перебирав букет, весь час змінював різні за кольором айстри, нарешті, вже в котрий раз перерахував всі що були у нього гроші — один карбованець шістдесят три копійки, сам сяючий неначе та нова копійка, побіг до міського кінотеатру.
Цей день був видатний для Вольфа — він вперше в житті поспішав на зустріч з дівчиною, яка йому так сподобалася! Волик ходив взад-вперед біля кінотеатру і спостерігав за стрілками годинника. Ті мляво повзли вперед. Волик починав нервувати: чому її так довго немає? Але раптом ніжний голос залунав зовсім поряд:
— Зачекався, Волику? Доброго дня!
Волик миттєво обернувся і на губах його засяяла усмішка. Перед ним стояла чарівна дівчина, «Мишка-господарка», Світочка Грантовська. Сьогодні у неї в технікумі зайняття почалися з обіду і вона погодилася на запрошення Волика вранці піти до кінотеатру.
Залунав дзвоник. Волик чемно відчинив перед Свєтою двері до фойє кінотеатру. Дівчина, трохи зашарілася, подякувала Вольфові і сором’язливо опустила свої чарівні оченята. Раптом Волик згадав, що й досі тримає в руці квіти. Його обличчя враз стало червоним і він вибачаючись протягнув барвистий букетик айстр. Волик запинався майже на кожнім слові, але ласкавий погляд дівчини трохи заспокоював його.
В решті решт в залі згасло світло і на екрані виникли перші букви титрів. Волик полегшено зітхнув — Світлана не бачитиме його буряково палаючих щік, його сором'язливості та якоїсь незнайомої незграбності.
«Невже, — подумав Волик, — я закохався у Світлану? Боже яка, ж вона гарнюня»...
Серце в грудях приємно заскиміло.


Другого дня зайняття у 9-Б починалися з обіду, тому Валентин і Ольга, не поспішаючи нікуди, йшли до школи. Деякі учні, що вже бігли з уроків, вбачаючи двох однокласників, озиралися та щось жваво обговорювали поміж собою. Валентин звернув на це Ольжину увагу, але та нічого не помічала, бо звикла вже до всіх вибриків шкільного життя. Коли вони нарешті зайшли до школи, то все враз стало зрозумілим. На другому поверсі, де був  великий стенд об’яв, сяяв яскравими фарбами терміновий випуск Комсомольського прожектора. Біля нього товклася юрба школярів, яка поволі розступилася, пропускаючи до аркуша Руднєва та Цибулинець.
Через весь аркуш цієї стіннівки червоними буквами було виведено: «Ганьба зрадникам». Внизу був намальований юнак у німецькій касці та вишиваній сорочці, який чомусь підіймав руку у вітанні, схожому на те, як віталися німці у фільмах про Велику Вітчизняну, та дівчина-жебрачка, що простягала руку, на яку з хмаринки, підписаної «Голос Америки», падали долари. Під цією ганебною карикатурою стояли підписи «Руднєв» та «Цибулинець», потім йшли якісь рядки тексту. Позаду Валентина пролунав насмішкуватий голос Єгора-Біча:
— Що, зраднику, гарно? Це моя ідея тебе намалювати! Він штовхнув Валентина у спину, що той аж ткнувся лобом у розмальований аркуш. Валентин відсахнувся і раптом рішуче вчепився у стіннівку, потяг її до себе, кнопки відскочили геть і Комсомольський прожектор зашелестів у руках хлопця.
— Твоя ідея? Так ось тобі, ось...
Валентин із задоволенням пошматував цупкий аркуш ватману на клапті, які з викликом кинув у обличчя Єгорові. Той зняв з себе два невеличких клаптики і мовчки вдарив Валентина ногою в пах. Хлопчина зойкнув і почав поволі осідати додолу. А Єгор поважно пішов до свого класу. Ольга нагнулася до Валентина. Той зіщулився в клубок і хапав ротом повітря. На очах у хлопця бриніли сльози.
— Валю! Валю, як ти? — клопоталася біля нього Ольга.
— Нічого... — видавив той крізь зуби.
— Підіймайся, Валю, пішли до класу.
— Почекай трохи, Олю...
— Що, Валю?
— Я піду додому...
— Погано?
— Ні... Я не того... Бридко! Я не хочу більше ходити до цієї школи.
— Ти гадаєш, що в іншій буде краще? Там теж знайдеться свій Єгор-Біч...
— Я піду додому... Валентин піднявся, все ще притискаючи руки до низу живота і тихенько поплентався зі школи.
А коли скінчився шостий урок, коли заморені та голодні дев’ятикласники позривалися з місць, щоб мерщій бігти додому, до класу зайшли Ніна Миколаївна та Іван Григорович. Ніна Миколаївна проголосила:
— Успокойтесь! Сейчас будет воспитательный час!
Клас засвистів, закричав, почулися обурені вигуки.
— Їсти хочеться!
— Шість уроків відсиділи!
— Цибуля, суко, це через тебе!
— Тихо!!! — гучно крикнула Ніна Миколаївна, — Цыбулинец, к доске! Стань перед всем классом, чтобы было стыдно за совершенные поступки. Вот объявим тебе бойкот, будешь знать! Дружок-то твой смылся, да и он не отвертится. Я сообщила в парторганизацию, на работу его отца...
Ольга стала біля дошки, неначе біля стінки під час розстрілу. За вікном поволі збігав у вечір день, але Ользі здавалося, що загасало її нікчемне життя. Злі слова, як кулі, лучили у саме серце, шаблі люті та ненависті безжалісно сікли душу. Звинувачення падали і падали крижаними словами. Ольга вже не розуміла суті тих слів, вона лише вдивлялися у байдужі або злі обличчя, що виникали проти неї, як привиди з хворобливого марева, бачила класного керівника, який весь час намагався щось сказати, але з-за нескінченної промови завуча, так і не отримав права висказати свою думку. Раптом заціпеніння спало з Ольги. Вона підхопила з парти свій портфельчик і дременула до дверей класу.
— Ты куда, Цыбулинец? — засичала завуч.
— Набридло! — що було сили гарикнула у відповідь Ольга. За нею слідком вибіг класний керівник.
— Олю! Він схопив її за руку, щось кажучи та заспокоюючи, але вона нічого не чула і різко висмикнулася.
— Та йди ти, козел! Ти теж такий, як і вони! — зло накинулася на вчителя Ольга, смиконула руку і швидко побігла коридором.
Вона ще довгий час тинялася містом, майже темними вулицями, заходила у парк відпочинку, потім знову повернулася до школи. Вікна класу вже були темними, лише в учительській ще світилося. Ольга трохи постояла біля школи і пішла додому. Важкі роздуми не на мить не залишали Ольжиної голови. На душі було так погано, що хотілося куди-небудь забігти і завити, немов вовк. Майже не освітлені вулиці підсилювали цей настрій. Ольга йшла у сутінках, міцно зціпив зуби та опустив очі додолу, бо хотілося лише одного — нічого не бачити, нічого не чути, геть відігнати злі думки. А слова однолітків бриніли в душі, неначе всі вони були поряд...
— І через цю смітницю увесь наш клас бідкається!
— Та з її зовнішністю тільки в туалеті волати «Зайнято!»
— Об’явимо бойкот! Щоб ніхто до неї слова не мовив!
— Ніно Миколаївно, ми просимо виключити її зі школи...
— Жебрачка! І як таких земля тримає?!
Раптом Ольга здригнулася, бо хтось ляпнув її по плечу. І відразу в душі похоло, бо поряд стояв Єгор-Біч і ще два якихось парубка. Єгор видихнув на Ольгу важку перегарову отруту і зареготав:
— Ну, що красуне, де ж твій захисник?
— Єгоре, — покликав свого дружка довжелезний парубок, що теж був на підпитку. — У нас сьогодні немає дівчини. Хай хоч ця нам казку на добраніч розповість.
Він засміявся, його сміх чомусь більше був схожий на гикавку. Ольга спробувала дременути, але підніжкою її збили на землю.
— На допомогу не сподівайся. Твій підстаркуватий лицар давно вже свою бабу гріє. Зараз і ти нас погрієш трохи… - Вся трійка як за командою заіржала, неначе табун диких коней.
Ольга просичала:
— Не кажи гоп, доки не перескочиш!
Єгор наблизився до Ольги, роблячи спробу підняти її за волосся з землі, але отримав стусан ногою у живіт. А Ольга чимдуж підхопилася і дременула геть, навіть не розбираючи дороги. З усієї сили вона врізалася у якусь постать, що впевненими кроками наближалася до місця події. «Ще один», — зі злістю подумала Ольга. А ззаду вже тяглася огидна рука Єгора. Дівчина навіть незчулася, як ця невідома постать, до якої вона влетіла в обійми, різко штовхнула її собі за спину, захищаючи від розлюченого Єгора.
— Нумо, дядьку, геть! — визвірився Єгор до незнайомця.
Але добрячий кулак незнайомця мовчки поцілив Єгора в щелепу. Той навіть не зойкнув, мовчки розтягся на асфальті. Захисник трохи повернувся і у світлі ледь блимаючого трохи далі ліхтаря, Ольга впізнала свого класного керівника. Той рішуче стояв, затуляючи своєю спиною невеличку дівочу постать, а на нього, мов танки, йшли два Єгорових приятелі. У руках один з них тримав уламок штахетини, другий просто вимахував кулаками. Єгор трохи очухався від стусана і крутив туди-сюди головою, намагаючись передбачити хід подій. Але як тільки у першого було перехоплено штахетину і він із зойком відскочив, Єгор дременув кудись вулицею. Посіпаки підірвалися слідком — у них зникло бажання випробувати свої сили. Іван Григорович повернувся до Ольги:
— З тобою все гаразд?
Ольга хотіла відповісти, але відчувала, що нічого не може сказати, бо тіло тремтіло, а зуби вибивали барабанний дріб. Іван Григорович зрозумів, що дівча ледь стримує себе. Нервовий зрив, як підсумок всіх подій, готовий був розірвати душу школярки. Вчитель ласкаво доторкнувся до Ольжиного плеча.
— Не хвилюйся, все буде добре.
Сльози мимоволі побігли з дівочих очей, промалювали по щокам дві сріблясті доріжки. Іван Григорович помітив їх відблиски під світлом ліхтаря і чемно, співчуваючи, пригорнув дівчину до себе. Ольга увіткнулася лицем у його піджак і з усієї сили розридалася. Лише одне слово зміг зрозуміти вчитель крізь сльози:
— Пробачте...
Іван Григорович раптом здригнувся: якісь нові, до цього часу невідомі почуття, забриніли у нього в душі. Невикористані батьківський інстинкт прорвався крізь завісу часу. Вчитель несподівано для себе зрозумів всі проблеми цієї дівчини, важкий тягар дорослого життя, думки і почуття, що не дають спокою, але про це навіть нікому сказати. Іван Григорович гостро відчував той біль, з яким була вимовлена Ольгою фраза у відповідь Ніні Миколаївні: «Не потрібна мені ваша жалість!» Адже яка велика прірва пролягала між черствою лаконічною відміткою у особистій справі «сирота» і живою істотою, людиною, яка стоїть за цим написом. Яка велика різниця між позначкою про допомогу і реальною допомогою! Ольга заспокоювалася, мовчки витирала долонею сльози свого недитячого горя.
— Ходімо, Олю, я тебе додому доведу, порозмовляємо трохи дорогою. — запропонував Іван Григорович.
— Іване Григоровичу, пробачте мене...
— За що, Олю?
— За козла, — засоромилася Ольга.
— Та нічого, буває... — Махнув рукою вчитель — Я розумію тебе.
— Та що ви розумієте?! — знов підняла пір’я Ольга —Ви...
— Почекай, не кип’ятись, — перебив її Іван Григорович. — Ти мені все поясни і я намагатимусь зрозуміти краще.
— Добре, Івану Григоровичу, — спокійніше відповіла Ольга. —  Зараз зайдемо до мене і доцільно про все поговоримо, якщо бажаєте. Он мене бабуся зустрічає, хвилюється...
Ольга обсмикнула шкільну форму, поправила фартушок, пригладила волосся і швиденько попрямувала назустріч бабусі. Іван Григорович механічно завченим рухом поправив галстук і покрокував вслід за ученицею. Маленька сухенька бабуся стояла біля хвіртки у очікуванні своєї онуки. Поряд, у віконці, горіло світло, воно кидало слабенькі промені на невеличкий дворик засаджений бузком, добре упорядкований та охайний. Ольга підійшла до бабусі:
— А ось і ми.. Познайомся, це мій класний керівник, Іван Григорович представила вона вчителя. Той чемно привітався.
Бабуся уважно подивилася на Івана Григоровича.
— Бабусю, нам з вчителем треба дещо обговорити. Ми трохи посидимо на кухні.
— А що, — поцікавилася старенька — Щось у школі трапилося?
— Та ні, одні заходи підготувати треба. У школі все добре! — бадьоро заспокоїла Ольга.
— Ви проходьте, проходьте, — заклопоталася раптом літня жінка. — У нас тут тіснувато, й не дуже прибрано, так що, вибачайте...
Ольга затягла Івана Григоровича до кухні зі словами: «Тут найкраще й ніхто заважати не буде». Вчитель розмістився на старому риплячому стільці і поки Ольга ставила чай, оглядався довкола себе. Звичайнісіньке житло, без особливих прикрас. Звичайні огранені склянки на полиці, каструльки, глиняні поливані тарілки. Старий, але міцний дубовий стіл, декілька хитких табуретів. Старенький зелений чайник задоволено пихкає на двоконфорочній плитці, на столі з’являються під стать чайнику кружки. Під стелею - гола лампочка «Ілліча» висвітлює злиденність цього житла.
— Що, дивно? — з посмішкою запитала Ольга, яка весь час тихенько спостерігала за своїм класним керівником.
— Чому?..
Іван Григорович перевів погляд на підлогу, — звичайну, давно не фарбовану дерев’яну підлогу, з килимками, дбайливо сплетеними з кольорових смужок і звернувся до Ольги:
— Ти гадаєш, що я не звик до такого? Помиляєшся. Я сам з села, і моє дитинство — це війна та післявоєнні роки. А тоді гарно нікому не жилося. Тата не було, одна матуся... Я пригадав, що і у нас в хаті такі самі килимки були, тільки підлога долівчана. Це вже потім, як я в школі навчався, дошки наслали.
Ольга поставила перед вчителем чай та тарілку з саморобним печивом з темного борошна.
— От, навіть коржі ми з такого борошна пекли. Як мені це все дитинство нагадує... — сумно зітхнув вчитель.
— А бабуся завжди темне борошно купує, бо дешеве. Нічого, кажуть, темне борошно корисне для організму, — насмішкувато підвела підсумок Ольга.
— Ти давно з бабусею живеш? — раптом запитав Іван Григорович.
— З бабусею і дідусем... Та з восьми років, як мати вмерла.
— Вибач... А де дідусь?
— Він там, - дівчина махнула рукою в бік темної кімнати., - Хворий, не встає вже третій рік.
— У мене мати сім років лежала. — з болем у голосі відказав вчитель.
— А хто ж за нею піклувався? — поцікавилася Ольга.
— Я.
— Ви?
— Так, я... А чому тебе це так здивувало?
— Ну... Адже ви чоловік. Взагалі цим жінки займаються... Але звичайно, ви разом зі своєю дружиною матінку доглядали, — несміливо зробила припущення Ольга.
— Я не одружений. — знітився Іван Григорович.
— І не були одружені, чи покинули родину? — зиркнула Ольга.
— Ні, не був. Не встиг ще...
Вчитель навіть почервонів від прямих запитань Ольги. Він досі по хлоп’ячому сором’язливо ставився до таких запитань, і крім того, Ольжин погляд неначе припер його до стінки. «От, — подумав Іван Григорович, — хотів розпитати про її життя, а тут самого запитаннями мов камінням закидають».
— Ти так, на мене поглянула, неначе збиралася сходинками спустити, — долаючи свою ніяковість, посміхнувся вчитель.
Але Ольга цілковито серйозно і різко відповіла:
— І спустила, якби було за що!
Та й відвернулася, щось уважно роздивляючись на протилежній голій стінці.
— Коли я народився, тут, недалечко, у селі Половинці, — тихенько, неначе сам до себе почав розповідати Іван Григорович, — То мій батько вже був на війні. Потім повернувся з іншою дружиною. Я бачив батька, але він майже не спілкувався. Так, на свята пряника тицьне, і пішов собі зі своєю другою родиною. Батькова дочка від другого шлюбу, хоча вона мені і сестра,.. по батькові,.. весь час казала: «Мій татко! Мій татко!»  Мені тоді було так гірко, так боляче... Він був моїм батьком, та я не міг сказати того. І змінити нічого не міг...
—  То ви з Половинців... Мій дідусь звідти родом... А де зараз ваша сестра?
— Заміж вийшла. Тут у цьому  місті. Іван Григорович у душі додав: «Слава Богу».
Вже три дні, як Лідка перебралася до свого нового чоловіка, тож тепер  у хатині був просто рай.
— Олю!
— Що, Іване Григоровичу?
— Знаєш, коли я йшов до тебе, — перехопив ведучу роль розмови вчитель. — То думав розмовляти з тобою, як класний керівник. А вийшла звичайна дружня розмова. Тож не будемо вже сьогодні і згадувати про школу, краще розкажи про себе, чим ти цікавишся у вільний час... Якщо в тебе буває вільний час.
— Хитрий ви який! — Посміхнулася Ольга. — Це щоб я більше вас не розпитувала! Бувають інколи вільні хвилинки. Коли — читаю, коли — з друзями десь вештаємось, з Валентином і Воликом...
— Волик — це з десятого класу, чорнявий такий? — Перебив вчитель.
— Так. Вольф Сурович... Взагалі наша компанія така, що кожен з нас чимось цікавиться. Валентин — поезією, добре грає на гітарі. Волик має здібності до вивчання мов, любить історію. А я, мабуть, з них сама непутяща, захоплююся лише зоологією, ботанікою, люблю поратися у квітнику. Тільки зараз часу бракує. Так, деколи свої старі гербарії та колекції перегортаю... Цікаво...
— Нічого, Олю, ще все попереду, — рішуче заявив Іван Григорович. — Головне, не губити надію. Віра народжує прояву!
Вчитель поглянув на годинник:
— Боже мій, вже так пізно! Побіг, я, Олю, до зустрічі завтра.
Іван Григорович швиденько поспішив додому. А Ольга стояла біля воріт і,  дивлячись у слід Івану Григоровичу, думала: «Ну і чудернацький день, скільки всього вдіялося... Фартить Валькові, ніяких клопотів!»
Але Ольга помилялася. Валентинові теж припало клопоту.
Батько чомусь прийшов з роботи раніше і відразу ж запропонував Валентинові:
— Нумо, давай поговоримо порозмовляємо, як чоловіки! Валентин здивувався, але потім здогадався, що, мабуть, зі школи подзвонили батькові на роботу. Поки батько розповідав що й до чого, прийшла і мати. Вони всі розмістилися  в залі на велику родинну раду. Але вийшла не рада, а сварка. Батько весь час доводив Валентинові, що той дуже багато ляпає язиком, поводиться, як останній дурень, і взагалі, встряє не у свої справи. Валентин терпляче зносив батькові різні слова. Але терпіння урвалося, коли батько додав:
— Та ще спілкується з тією Цибулинець! Адже вона тобі не компанія. Що її чекає — ганчірка та швабра, а тобі треба робити майбуття: вчитися далі, мріяти про кар’єру. Хай вона базікає що завгодно, а ти не цуцик на ланцюгу. Май свою голову. Щоб я тебе з нею більш не бачив! Вона дурна сама, ще й тебе навчає. Думай про нас, адже он, мені завтра ще від парторга через тебе перепаде. Ваша Ніна Миколаївна так  все яскраво розмалювала! Ясно все?!
Валентин спокійно відповів:
— Ясно тату, але...
— Що, але? Доказуй якщо почав.
— Але по-перше я собі сам буду вибирати друзів, а по друге — ти зрадник!
— Що?.. І кого я зрадив?
— Дядька Дмитра! Ти навіть на поховання не поїхав – прикрився тим, що на заводі замовлення велике, не можна зривати виконання важливих робіт. Ти вже забув його смерть, забув, як він загинув...
— О-о! Заспівав! — Перебив батько Валентина. — Та він заплямував нашу родину! Мені й так вже через нього  пальцем тикали: «Ти ж дивись! Ти ж пам’ятай!» Я спокійно жити хочу!
— Ти зрадник і боягуз!...
Дзвінкий ляпас урвав слова Валентина. Батько розлючено кинув:
— Щеня! Ще він мені в око тицяти буде! Йди геть з очей, і з кімнати — нікуди!
Так Валентин і просидів у роздумах весь довгий вечір. Він чув, як матері викликали «швидку», бо підвищився судинний тиск, як батько весь час ходив по хаті і щось бубонів, як за вікном тихо падало листя, бо осінь крок за кроком відвойовувала у літа свій час...

(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.7452449798584 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …