Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2598
Творів: 47266
Рецензій: 91992

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Бойовик

ЛИЦАРІ

© Віктор Ох, 17-03-2011
                           (продовження)
За якийсь час лицарі дістались до Дніпра. В відомому їм сховку, в одній з печер, замаскованих на високому березі, знайшли Лук’яна Кияницю – старого козака, що наглядав за їх човном.
– Ну, як, діти? Що бачили, що чули? Чи відвідали рідних? – засипав він запитаннями запорожців.
Іван Сердюк шанобливо відповів:
– Так, дядьку Лук’яне, побули ми у своїх селах.
– Навіть не гадавши, деяку здобич маємо, – додав Петро Безрідний.
– Ляхи з нами своїм добром вирішили поділиться, – пожартував Михайло Маленький.
– О, їх, кровопийць поганих, з кожним днем все більш в Україну наїзджає, – сказав дід Кияниця. – Ще якихось сімдесят років тому ляхів було їй бо’ менше.
Іван поцікавився:
– А скільки ж вам років, діду Лук’яне? Скільки вас знаю, а все не доводилось попитати.
– Мені то й небагато – вісімдесят сім всього. Раніше в дев’яносто козак тільки в силу вбирався.
– Оце так! – схвально вигукнув Михайло.
– Якби не мучили старі рани, я б і досі на Низу сидів і в походи просився. Бо славно загинути в бою – то щастя, а вмерти від старості – ганьба. Великий Луг – батько, Січ – мати. От там і треба проживати. Там же треба й помирати!– при цих словах старий задер догори одежу, показую¬чи безліч жахливих рубців на тілі.
– Ого! – Микитка, як побачив те страхіття, аж відсахнувся.
Заправляючись і підперезуючись, Кияниця розпитував:
– Ви йшли втрьох, а повернулись, бачу, вчотирьох. Що це за хлопчина з вами? Як тебе кличуть?
– Микитка я, – відповів, трохи ніяковіючи, парубок.
– Майбутній козак! – додав Іван. – Беремо його з собою на Низ.
– Щасти тобі, синочку! – благословив юнака старий запорожець.
– Дякую,– сказав Микитка і запитав,– А як ви тут в печері живете? Не важко самому? Я б мабуть не зміг.
– Ехе-хе! Молодий ти ще, хлопче! А старому хочеться спокою, тиші. Я поки-що сам собі раду можу дати. Мені ще не важко – в мене вітер хату мете, сонечко хліб пече, вода сама з неба ллється, все гаразд ведеться. А як стану зовсім немічним попрошусь в монастир – Трахтемирівський, Печерський чи Миколаївський…
– Дядьку Лук’яне, – підступив до діда Безрідний, – мені передали, що мій названий батько із Заріччя перебрався десь сюди у ваші краї.
– Товстолап! Так, дійсно, трохи нижче на лівому березі в байраці Ду-бовому. Я його добре знав. Неабиякий був харцизяка. Він старший за мене, йому, мабуть, уже всі сто.
– Хотів би його провідати, – мовив Петро.
– То дуже добре вчиниш, – схвально кивнув головою старий козак.
– Обов’язково заїдемо, – погоджувались Петрові товариші. – У нас ще ціла доба в запасі. Осавул Сірошапка перед порогами нас чекатиме.
Стали лагодитись в дорогу. Перенесли всю зброю в човен.
– А за коней не турбуйтесь, братчики перегонять їх на Січ, – запев-нив дід Лук’ян.
Запорожці подякували Кияниці, попрощались, сіли в човна і, веслуючи вчотирьох, вибрались на бистрину.
–х–х–х–

Приставши біля пологого лівого берега навпроти байрака Дубового, коза¬ки помітили жовтий дим, що підіймався над кучерявою зеленню дерев.
– Це мабуть пожежа, – стривожено сказав Іван Сердюк.
– Ходімо швидше! – зірвався вперед Петро.
Козаки побігли за ним. Наблизившись до хутора, побачили палаючу хату. На деякій відстані від пер¬шої горіла і друга оселя. Стовп чорного диму йшов і від третьої. Близько біля хат не було видно нікого. Стало зрозумілим – трапилось лихо. Приди¬вившись до слідів на землі, Іван промовив страшні слова:
– Це татари!          
Аж біля четвертої, уже  догораючої хатини, запорожці побачили шість непорушних тіл. П’ятеро – то були забиті татари, а шостий – весь порубаний шаблями, православний хуторянин, кремезний, сивоголовий дід. Він лежав в квітнику перед хатиною, широко розкинувши руки, серед барвистих квітів. Петро підбіг і припав до нього.
– Батьку! Батьку!  
Старий вже майже не дихав, глибоко занурюючись в останній сон смер¬ті. Та відчайдушний крик Безрідного на хвилину повернув його до цього світу. Він відкрив, гарні старечі очі і посмішка осяяла зморшки скривав¬леного лиця.    
– Петре! Синку! – прошепотів він.
– Хто це вас так? – на очі Безрідного навернулись сльози.
– Десь взялась зненацька татарва... Зо три десятки їх... Налетіли, підпалили все, забрали дітей і жінок... Чоловіки на полюванні... На хуто¬рі залишився  я один... Я зміг тільки п’ятьох покласти. Ех, якби мені на ту хвилю шаблю та коня, скуштували б вони від мене добрячого гостинця!  Та й  так добре, що помираю не в ліжку... – очі старого Товстолапа поча¬ла знову затуманюватись.        
– Я помщусь за тебе, батьку, тільки не помирай! – вигукнув Петро.
– Я радий був тебе бачити, синку, – сказав сивий козак на останньому видиху.                
Петро зблід, стистув до хрускоту в пальцях кулаки, сльози покотились по його щоках. За мить він вже мчав стежкою:      
– Я за ними!    
– Хто ми будем, якщо не підемо з тобою, – сказав Іван.
– Вони далеко не втекли, – додав Михайло.
Пробігши трохи, козаки і Микитка зупинились в переліску і прислуха¬лись. Десь, далеко почулися викрики і плач. Пройшли ще і побачили серед стовбурів дерев постаті вершників.Татари їхали нешвидко, впевнені, що їх розбійницький набіг залишився ніким не поміченим. На вірьовках вони тягли за собою прив’язаних за шию жінок і дітей. Руки бранців були спу¬тані за спиною сирими ремінцями.  
    Безшумно, мов ящірка, Петро підкрався до найближчого з татар.
– Ну, друже, досить спочивати, берись до роботи, – шепнув він, вихоплюючи з піхов свій чингал.          
Стрибок – і татарин з перерізаним горлом, навіть не зойкнувши тру-пом упав на землю, а Петро на його коні помчав вперед. Поки татари второ-пали що сталося, Петро заколов вже шістьох.  
Знялися в повітря криві турецькі шаблі і  засвистіли, розтинаючи по-вітря. Та не могли вони нічого вдіяти з Петровою хоробрістю, помноженою на праведну лють. Під’їхав ще й Іван Сердюк, який з такою шаленістю роз-махував двома своїми шаблюками, що здавалось ніби їх у нього десять. Та лише коли бусурмани побачили  на невеличкому, хоч і витривалому, татарському коні велетенську постать Михайла Маленького – їх взяв розпач і вони, кинувши ясир, стали тікати перелякані на смерть.  
Чотири молоді, жінки і дві дівчини плакали від щастя, дякуючи козакам. Десятеро сполошених дітей стояли, продовжуючи ще тремтіти.
– Звільни їх від пут і відведи на хутір, – загадали козаки Микитці, а самі помчали за нехристями в погоню.
Татари вже вискочили з балки і понеслись в степ, де і вони самі і їх коні почували себе набагато краще. Та і в полі запорожцям вдалося ви¬бити із сідел, настигнувши, ще з пів-десятка ворогів. Чудові вершники – татари, щоб не збавляти швидкість на  всьому скаку перестрибували на сві¬жіших коней, що по двоє, по троє бігли поряд. Та й козаки не згірше роби¬ли те ж саме.
Раптом, вискочивши на пагорб, татари призупинились, мабуть вирішили прийняти бій. Коли слідом за ними туди піднялись запорожці, вони зрозу¬міли причину їх сміливості. В цьому місці, в високій  траві ховався загін татар. Їх було зо три  сотні, а коней біля них – не менше тисячі. Всі вони стояли мовчки чорною стіною, яка могла викликати жах і паралізувати во¬лю кого завгодно…
Та тільки не козаків.
На якийсь час вони зупинились, наче вагаючись. Насправді, кожен зних налаштовував себе на екстремальну ситуацію, включаючи потаємні резерви сили.
Нарешті, Петро Безрідний сказав першим:
– У полі дві волі, хто кого нагне, той того  й поб’є.
– Хто стане вівцею, того вовк з’їсть!– сказав Іван Сердюк.
– Скільки не козакувати, все одно помирати!– сказав  Михайло Маленький.
Запорожці, набравши швидкість, з розгону влетіли в самий центр бусурманської зграї і відважно кинулись на ворогів. На цей раз зав’язався справжній запеклий і жорстокий бій. Петро несамовито носився взад-вперед з чингалом і кривою турецькою шаблею, щохвилини перестрибуючи з одного коня на іншого. В цій страшенній метушні, що зчинилася, він безжалісно сік і різав татар на капусту. Липка і гаряча бусурманська кров бризкала фонтанами, заливаючи його з ніг до голови, застеляючи очі, затікаючи в рот. Він ви¬пльовував її, і не маючи часу витерти обличчя, рубав і колов, вмиваючись кров’ю знов і знов. Іванові шаблі, наче два виблискуючі на сонці диски, крутились з надприродньою швидкістю, косячи татар мов траву. Смерть че¬кала на кожного, хто наважувався наблизитись до нього на відстань коротшу за Іванову шаблюку. Найшлась робота і Михайловому келепу. У кожного, кого торкалась та цяцька, тріщали зламані кінцівки і черепи, хрускотіли  перебиті хребти. Об’юшені чужою кров’ю, не помічаючи власних ран, коза¬ки поринули всім своїм єством в жахливу оргію війни.
Трупи падали і падали на землю з лякаючою методичністю. І татари таки боялись козаків, але зважаючи на свою значну чисельну перевагу, вони, віддалившись на незначну відстань, збирались в купу і мовчки, впе-рто нападали знову, мов злі, дикі собаки. Запорожці ж під час бою здійма¬ли страшенний галас, викрикуючи прокльони на адресу бусурманів, підка-зуючи і попереджуючи один одного про небезпеку, підбадьорюючи себе молодецькими вигуками чи, навіть, піснею.
– Ой, панночко наша, шаблюко!
   З бусурманом зустрічалась,
         не раз, не два цілувалась, –
на весь голос виспівував Сердюк.
– А козак козачий звичай знає.
   Келепом по ребрам торкає! –
вторив йому Маленький, і від одного його голосу татари випадали з сідел.
Ординці посилали в козаків десятки, стріл. Та чи неймовірна майсте-рність козаків, чи заступництво Божої Матері допомагало їм їх уникати. Петро прихитрявся ухилятись від стріл і навіть упіймав декілька на льоту. Іван відбивався від стріл шаблями, чим викликав у татар чимале здивування і збентеження.
Не допомогло бусурменам вміння накидувати аркани. Ті татари, кому вдалося заарканити Михайла Маленького, самі ж і падали разом з кі¬ньми, бо не вони тягнули козака, а він їх. Іван, на льоту перерубував ар¬канну петлю. Петра декілька разів валяли з коня.Та він і на землі по¬чувався не згірше ніж верхи. Використовуючи якісь чудернацькі, незвичай¬ні методи пересування, блискавичні оберти, низькі шпагати, під час  яких повністю ховався в траві, карколомні стрибки і проворні ухили, він за¬лишався недосяжним для ординців. А застрибнувши без видимих зусиль на коня на повнім скаку, Петро знову з гарячністю брався стинати бусурма¬нам голови.
Та не зважаючи на цей надгероїчний спротив і просто неймовірну бойову майстерність, татари щільніше затискали в кільце запорожців, все важче доводилось козакам все більше на  їх міцних і вправних ті¬лах з’являлось ран. Вже три стріли встрявало в Михайла. Він виривав їх з м’ясом і, скаженіючи від болю, продовжував бій. Та не маючи змоги спи-нитись, щоб перев’язати рани, потроху втрачав кров,  а  разом з нею і си¬ли.
Наступив такий момент коли козакам здалося, що це останній їх бій. Їм потрібно було лише триматися купи, не давати татарам розтягнути се¬бе в різні боки і перебити по одинці. Хотілося продати своє життя якнай-дорожче і не датись нехристям в полон. Відбиваючись з останніх сил, за-порожці гримнули тужливу пісню:
– Як козака турки вбили,
  під явором положили,
  Під явором зелененьким
  лежить козак молоденький.
  Його тіло почорніло,
а від вітру пострупіло.
над ним коник зажурився,
по коліно в землю вбився.

Від цього співу навіть татарам, що не розуміли слів, ставало мото-рошно. Та вони раз по раз йшли на новий штурм, бажаючи нарешті розпра-витись з козаками.
Аж ось десь за пагорбом почулись голоси:
– А-гей, хлопці, держіться!
– Ми йдемо вам на підмогу!
– Зараз ми покажем триклятим бусурманам!
– А-гов, ми тут, – крикнули козаки, підбадьорені появою своїх, і з подвоєною енергією взялися колошматити татар.      
Почувши, що козакам йде підмога татари в паніці розсипались по сте¬пу навсебіч.  Тепер, виснажені до краю гарячим боєм, запорожці змо¬гли перевести дух. Озирнувшись, вони побачили, що до них’під’їзджає  Микитка.
– А де ж підмога? – запитав Сердюк.
– Я і є підмога, – відказав хлопець.
– Так це ти сам викрикував на різні голоси?
– Авжеж!
– І ти не побоявся наразитися на небезпеку?
– Було трохи лячно, але я вирішив спробувати.
Козаки переглянулись.
– Ну, тепер ти не простий хлопець, а рівний нам козак, – мовив Михай¬ло Маленький, а Петро та Іван ствердно закивали головами.
Треба було відходити, бо ординці могли повернутись в будь-яку хвилину. Козаки поїхали до байраку, залишивши на полі не менше пів-сотні татарських трупів.
В хуторі жінки вже трохи оговтались і допомогли козакам перев’я-зати їх рани.
– Вам би десь пересидіти цю навалу, – сказав, звертаючись до них Сердюк.
– Так, ми зараз підемо і заховаємось в плавнях, як завжди. Там тата¬ри нас не знайдуть.
– х – х – х –

Козаки поховали названого батька Петра славного лицаря запорожського Якова Товстолапа і на його могилі випили по добрячому ковтку горілки. А потім сіли в човен і, поставивши парус, заспішили далі вниз по течії.
За пів-дня вони прибули на збірне місце, де стояли дві запорожські чайки. Тут під командуванням осавула Остапа Сірошапки запорожці займа-лися господарськими справами. Продавали привезену з собою солону рибу і звірині шкури, закупляли порох, оливо, пшоно і борошно. Завантаження чайок цими припасали саме завершувалось.
Осавул сидів на березі і покурював коротеньку люльку-носогрійку.
– О! А я вже думав ви там всі пооженювались і ми без вас поплевем, –сказав він, забачивши човен, в якому наближалися Михайло, Іван та Петро.
– Добридень, пане осавуле, – привітались козаки. – не збирались ми же¬ниться, тільки трохи спробували підженитись та погуляти.
– Отак! А чого обдряпані всі, як травневі коти? – запитав він, вказу-ючи люлькою на перев’язані рани.
– Та це, батьку довго говорити... – почав було Іван Сердюк.
– Ну, добре, – обірвав його Остап Сірошапка. – Утік – твоя сила, не втік би – твоя  спина. Зараз ніколи ваші побре¬хеньки слухать. Пізніше розкажете. А хто це з вами?
– Це – Микитка, – пояснив Петро Безрідний. – Він з нами на Січ хоче.
– Ти православний, чуро? – поцікавився осавул.
– Православний, – відповів хлопець.
– Він, пане осавуле, нас всіх від смерті спас, – повідомив Петро.
– О–о! – підняв брови Сірошапка. – Так тоді я його і питати нічого не буду. ідіть, хлопці, на байдак.
Козаки зайняли свої місця в човні, вітаючись зі своїми товаришами, обмінюючись жартами. А за якусь хвилю чайки відпливли від берега і на-правились по козацькому шляху – Славуті-ріці до свого Лицарського Коша.



кінець  першої  частини




Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.9947338104248 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …