Надворі ще й не сіріло, коли Петро, мій товариш «по нещастю», вже приперся до хати.
- Лежиш? – чи то запитав, чи констатував приятель.
- А що?.. – промимрив я, продираючи очі і тримаючись за голову, яка ще й досі гула, наче барабан, після «вчорашнього».
- Свято ж сьогодні – Андрія… - переминається з ноги на ногу, не знаходячи собі місця, Петро. – Треба щось думати…
- А вчора що було? – питаю його, потроху приходячи до тями.
- Учора був вівторок, - ніби знущаючись, бовкає Петро і, не дочекавшись запрошення, гепається на стілець.
- Свято яке вчора було, дурню?! – серджуся я, пересилюючи дошкульний головний біль.
- Здається, - ніякого…
- А чому ж ми тоді «набралися», як жаби мулу?..
- Та нічого ми не «набралися»! Ну випили… Літру. І тільки! – пхекає Петро, і з виглядом знавця продовжує: - Це в тебе з незвички. Ти пенсію саме перший рік отримуєш, а я, дай бог пам’яті, третій уже пішов…
- Коротше, - підводиться він, - я побіг. До Мотрі. А ти ворушись, пошукай там хліба, сала…
- Гроші візьми! – гукаю навздогін.
- А я що, по-твоєму, - злидар? – перекривляє мене приятель. – Не хвилюйся, за тобою друга «ходка».
Коли Петро повернувся з півлітрівкою і ми вихилили по чарчині, зав’язалась сяка-така розмова.
- Хороша штука – життя! – філософськи резюмує мій товариш, смачно цмакаючи маринованим огірком.
- На пенсії! – зауважую я, піднявши догори пальця.
Не помітили, як і пійло скінчилося.
- Сходжу я, мабуть, у генделик, тюльки куплю, - кажу до Петра, - щось рибки закортіло…
- Ні-ні! – махає руками той. – Ти мандруєш до Мотрі, твоя черга. А я – в магазин, принесу кілька оселедців, бо від сала дійсно вже верне.
- А не забагато буде? – ляскаю я себе щиглем по горлянці. – До вечора ще далеченько…
- Увечері само собою… Ти ж не забувай, - сьогодні свято, тож одним літром не відбудемось.
- І справді, - погоджуюсь я, входячи у звичний ритм, - треба ж нам якось одрізняти празники від буднів.
Коли оселедці були з’їдені і друга пляшка наполовину спорожніла, Петро несподівано пустив сльозу.
- Ти чого? – здивувався я.
- Батька шкода…
- Якого батька? Та твій старий, певно, років із тридцять, як помер… Царство йому небесне!
- Тому й шкода, що помер, - пхинькає і далі Петро. – Ти знаєш, скільки він пенсії отримував – дванадцять радянських карбованців. А покійний любив чарчину хильнути… Земля йому пухом.
- Тоді ж самогон коштував руб чи два, - вдарився і я в спогади.
- А хоч би й руб… - не вгавав приятель. – Ну й що він міг собі дозволити – всього-на-всього дюжину півлітрівок. Це коли зовсім без закуски…
- Авжеж, - киваю я головою. – Виходить, жити стало ліпше, жити стало…
- А хіба ні? – перебиває Петро. – Ось порахуй: у нас із тобою майже однакові пенсії – шістсот з копійками. Півлітра смердогону – вісім гривень. Множимо вісім на тридцять… Без вихідних. Навіть половини ми не пропиваємо. Хіба ж порівняєш з минулим?.. Дякувати богу, в нас зараз не життя, а… суцільне свято!
- А ще всюди торочать про якихось нужденних, злиденних і малозабезпечених…
Петро енергійно відмахується.
- То все дурниці! Потрібно ж за щось чи за когось гризтися…
- Еге ж, - підтакую я, - пани чубляться, а в мужиків…
- … печінки тріщать! Га-га-га!! – повеселів нарешті приятель.
- Ну, - підняв Петро черговий келих, - щоб ми, «нещасні», так всігда жили! За свято!!
