Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2601
Творів: 47344
Рецензій: 92109

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Соціальна драма

Назавжди

© Роман, 30-01-2010

Сергій – сучасний тінейджер, коротко стрижений, вільний одяг, розкута ходьба і манери.
Олег – друг Сергія, нижчий ростом і вічно балакучий.
Колян – знайомий Сергія та Олега, часто нахмурений і завжди хитрий молодик.
Сергій2, Сергій3, Сергій4 – глюки Сергія.
Просто інші люди.

* * * (5 хв відео)
Ясний божий день. Мабуть, осінь. "Крихітки Цахес" "Пароль":
...Звідки ти знаєш мій пароль?
Я вперше вийшла з дому без зброї.
Я готова бігти по краю сонця за тобою.
Звідки ти знаєш мій пароль?..
Камера біжить під пісню "Крихітки Цахес" "Пароль" попри людей, попри машини, попри будинки і натрапляє на "Експоцентр". Біжить далі (пришвидшений режим) попри фонтани, споруди, дерева всередину Голосіївського лісу. Камера доходить до поваленого дерева, на якому сидять троє юнаків – вигляд ззаду, – помалу наближається.
Сергій: ..."Завжди" – що за дебільне слово? Нема такого. Є сьогодні, є завтра, але так, щоб назавжди – це тупо. Небагато часу ми проживемо з таким способом самовираження. Незабаром загнемося, нам незабаром захочеться чогось серйознішого, потім навіть і чогось сильнішого... Але до чого тут це "назавжди"?
Олег: Вистачить тобі заганятися, – передав щось у руки Сергія. – Тримай.
Сергій курить з "сухого" бульбулятора траву, передає третьому юнаку, але нічого не говорить. Бо тримає дим, що так цікаво пахне. Через кілька хвиль видихає, прокашлюється і говорить.
Сергій: Щось зовсім не зачіпає.
Колян: Та зачекай ще трохи. Вона повний бум, – почав захищатись. – Я ж вам казав, що вона не зразу гребе. Чуваки, в яких я брав, казали, що все буде пучком.
Сергій: Дивися мені!
Усі знову сидять, мовчать. Олег закурює сигарету. Розмова ніяк ще не йде. Нічого, незабаром піде, якщо тільки Колян не обманює.
Сергій: Хоча мені було все одно, бо на траву не я давав „лавуху”, а, як кажуть, не своє – не жаль.
Олег: Я давав "лавуху", тому не пофіг.
Через якийсь час хлопців почало гребти, бо Сергій і Олег встають, починають помалу танцювати. Сергій включає на мобільному телефоні пісню "Prodigy" "Voodoo People". Хлопці підкурюють сигарету за сигаретою. Набирає гучності і якості пісня "Prodigy" "Voodoo People", танець стає божевільним.
Сергій: Не обманював Колян – трава убійна. І я вже відчуваю, що трьох хапок було забагато. Принаймні, для мене, – кричить на вухо Олегу. Обоє танцюють..
Колян сам сидить на поваленому дереві і вже розказує якусь дивовижну історію про растамана і його растаманську мишу.
Колян: ...Отже, цілком вона знахабніла і з’їла всі „ніштяки”, а потім, коли прийшов крутий растаман, пожалкувала про те, що вела себе настільки вульгарно, просила, щоб не приводили до неї растаманського кота, хоча той уже давно лежав, обкурений в кізяки. Коротше кажучи, в кінці казки всі зажили мирно між собою, – помітив, що ніхто не слухає. Колян теж почав підтанцьовувати і приєднався до Сергія з Олегом. – Мені було не зовсім зрозуміло, що до чого в цій пригоді, але загалом я пойняв, мишці піпєц. Бо ганджа була – просто клас.
Камера повертається через десять хвилин. Колян дико регоче, показуючи пальцем то на дерево, то на нас. Сергій з Олегом і собі потрохи посміюються.
Сергій: Ти відчуваєш, що в ногах деяка аморфність, в руках – сила, а в голові – безтурботність. Якась дивна ця солома. Може, хімка? – помі-чає, що ні Олег, ні Колян не слухають його. – Все класно, всім весело.
У кадрі розмиваються силуети людей і дерев. То сутеніє, то світліє. В камері то пришвидшення, то уповільнення.
Сергій: Так, справді, третя хапка була зайвою – я уже відчуваю сухість у горлі. Олег, йдемо зі мною, поп’ємо десь водички.
Колян: Ви що, психи?! – очі хаотично закрутилися, а обличчя враз посуворішало. – Не пийте, бо перестане гребти. Не пий, цапком станеш, – і він знову впав на землю, тримаючись за живіт і регочучи донестями.
Олег: Колян, вистачить тут валятися, йдемо поп’ємо якогось пивка. Ти чуєш мене, кєнт?
Колян: Ладно, топаєм. А то жор починається. Заточимо приколи.
З-за кадру: І справді починається жор. З’їв би зараз цілого слона. Тому ми пішли з цього дикого парку до цивілізації, щоб купити цього „слона”, – відео змінюється калейдоскопом фотографій: слон, набігають люди з луками, парк, хмарочоси, бігають веселі хлопці. – По дорозі то і робили, що тикали один в одного пальцями і реготали. Інколи проходили поруч незнайомі люди – в цьому був самий жир, щоправда Коляну ми закривали рукою рот, щоб хтось часом не викликав правоохоронні органи, – люди з пагонами на фотографіях. – Вони не зрозуміли би нашої радості та безтурботності. А я не забув "наперсток" в парку? – фото зі схемою наперстка і бульбулятора. – Ні. „Наперсток” я забрав разом з собою – набридло посилати кожен раз когось додому по шпильку і фольгу. Такі речі, як і гаманець, треба завжди мати при собі.
Знову грає пісня "Prodigy" "Voodoo People". Камера блукає від стіни до стіни, знаходить двері квартири, ключі, знімається взуття – кадри з очей Сергія, – заходить в дитячу кімнату, темрява.


* * * (10 хв)
Темрява.
З-за кадру: Їжак нишпорив по всіх закутках, незадоволено пчихав, то підносив, то опускав свої голки – він настирливо шукав яблуко, запах якого розносився довкола, – фотографії або анімація з їжаком, яблуком. – Він був добрим їжачком, просто дуже голодним. Мабуть, години зо дві, та ні – все життя він шукав це яблучко. А його ніде нема... Взагалі нічого їстівного немає. Якщо подивитись в очі їжачка, то можна побачити там єдине бажання: Ну, дайте мені яблучко!
Нарешті знайшов. Червоне ситне яблуко лежало, притягуючи до себе погляд. Їжак дуже хотів його з’їсти, але ж дома діти – вони теж голодні. Тому він засадив червоненьке собі на голки і побіг. Їжачок швидко перебирав ногами, в його голові бриніла „сі” радості, тому і не міг помітити, як з його ж величенького яблучка виліз худий і бридкий хробак. Ця тварюка сповзла з яблука і, потрапивши на голчасте тіло, почала гризти шкіру. Їжачок був радий знахідці, що не помічав нічого... – все це супроводжується яскравими фотографіями або анімацією. – А я бачив. Я бачив, як всихалися м’язи, западали голки поміж ребра, сочилась кров. Через пару хвилин уже видно було кості та внутрішні органи їжачка. А він усе біг...
Камера показує Сергія, який біжить на місці. Він розплющує очі. Голосно грає музика діджея Лайта. Сергій йде на кухню. Камера слідує за ним, тримаючи попереду себе спину героя.
Сергій: Я завжди знав, що в мене ззаду є якісь крила чи вінт. А, точно! Вінт, як в старого, всіма забутого Карлсона! – Сергій починає крутити руками, імітуючи польоти. – Просто тверезим я не бачу цього двигуна, тому і не використовую. А що це у нас таке в коридорі?
Камера наближається до павутини, всередині якої сидить павук. Знову йде калейдоскоп з павуків, які заплітають мух та інших комах.
Сергій: Я давно вже помітив того дивного і доволі великого павука, але ні він мене, ні я його не зачіпав – ми дружили.
Сергій заходить у кухню і сідає за стіл. Сидить непорушно. Вмикає денну лампу.
Сергій: Так, і для чого я сюди прийшов? Я полетів з вітальні на... А, може, я в туалет хотів? Ні, здається таки, що не хочу. Треба попускатись – пора припиняти дію наркотику. Що взяти? Ага, молоко!
Сергій бере з холодильника пачку молока і наливає в стакан, відпиває трохи молока, забиває тапочком нахабного таргана. Тоді ще одного. Ще одного... Камера змінюється анімацією з навалою тарганів, які лізуть з усіх сторін – можливий варіант кліпу "Rammstein" "Links".
Сергій: Враз вони масово полізли на мене з усіх щілин кухні. Глюк?! Головне – не звертати на них уваги.
Картинки зникають, натомість камера показує Сергія, який п’є знову молоко. Потім закурює сигарету, закриває очі – темрява в камері. На фоні музика Лайта.
З-за кадру: Я почав пригадувати, як почався сьогоднішній день. Мабуть, як і всі інші. Прокинувся я вже ближче до обіду. Надворі йшов дощ, тому йти тинятись кудись не хотілось зовсім. Я повтикав у телевізор, спробував почитати книжку, але через кілька хвилин облишив це нікому не потрібне заняття. Взяв Трамадольчику трішки з „нички на чорний день”. А чим сьогодні не чорний день?.. Ну, я ковтнув – пішов контакт, – пішли фотографії з наркоманськими приколами. – Скрутило, розкрутило, розчинився у всесвіті, всесвіт у мені, а все інше зникло. А мені так добре літати в своїй квартирі, спостерігати за подіями за вікном, втикати у телевізор – повністю все робити по приколу. От тільки книгу читати ніяк не виходило, – фото з книгою, з дітьми за партами. – Так, непогано ці жирні письменники пишуть, але я міг би краще. Правда, місцями заважали відчувати гармонію всілякі кажани, жирафи, іхтіозаври, їжачки... – фото з цими істотами. – Але це єдиний мінус,
який до того ж ховається перед можливістю залишити тіло і ширяти духом по світу. Так, принаймні, здається. Але вже досить на сьогодні.
Камера показує кухню і Сергія. Сигарета вже пече пальці.
Сергій: Можливо, хоч завтра піду на пари, бо скоро вже сесія, а я „дупля не відбиваю” ні в чому. Та нічо, викрутимось! Не вперше.
Сергій допиває одним залпом все молоко.
Сергій2: Привіт!
Камера обертається від Сергія і налітає на Сергія2, який стоїть в білому посеред кухні. В кадрі – здивоване обличчя Сергія.
Сергій: Я мав би здивуватись, – хто це попав у мою квартиру, – але кислота дала мені прозріння, забравши зацікавленість. Та я обернуся від тебе, ок? – Сергій обертається і дивиться в вікно.
Сергій2: Ок, чувак.
Сергій: Та пес ся всрав, fucking mother, – обертається обличчям до свого двійника: –Ти чого приперся?
Сергій2: Так просто. Дивлюсь, втикаєш ти, сумуєш без компанії. Дай, думаю, розвеселю.
Сергій: Ну, валяй тоді, – озвірився Сергій на „конкурента”.
Сергій2 зреагував миттєво: вдарив кілька разів у долоні, показуючи, що фокус почався, а тоді завив „Ленінград”:
Мы на кухне сидим и пьем,
А нам сейчас принесут ганджубас,
А мы его с нетерпеньем ждем,
И латинские ритмы пульсируют в нас.
Дайте бананы, марихуаны, Солнце дайте…
Камера крутиться кухнею, потім зупиняється, а в центрі вже крутиться один собі Сергій.
Сергій: А куди він подівся? Ей, глюк, ти куди пропав? Я ще не зовсім веселий, – Сергій заглядає під стіл, до смітника. – І фіг з Ним. Я допиваю молоко і лечу спати.
Сергій допиває молоко, йде з кухні. Камера повертається і показує Сергія2, що сидить за столом. Він жує банани і далі тихо наспівує:
Дайте бананы, марихуаны, Солнце дайте…
До пісні додається Шнур зі своїми інструментами – справжній запис "Ленинграда". На кухні вже сидить Сергій2, Сергій3, Сергій4 в різних кутках і жують банани, малюють, танцюють.

* * * (10 хв)
Камера в лісі. Співають солов’ї, гавкають ворони, скрегочуть трясогузки – природа. Камера над лісом, але поступово опускається на
землю, біжить стежкою, перебігає струмок, наздоганяє дві постаті попереду.
Сергій і Олег ледве помітною стежиною йдуть зеленим лісом, який по-літньому пахне.
Олег: І куди ми вийдемо?
Сергій: Куди вийдемо, туди і підемо. Звідки ж я знаю?!
Олег: Ти ж казав щойно, що ми правильно йдемо?
Сергій: Я і зараз можу тобі це повторити: я сподіваюсь, що ми йдемо правильно. Ти також сподівайся, і тоді все буде добре. Стежка обов’язково виведе нас кудись. Кудись...
Олег: Я хочу не кудись, а додому.
Сергій: Все, задрав. Я не менше, ніж ти, хочу додому, тому не рви мою душу, – прикрикнув на сусіда.
Камера відстає від хлопців, наближається до пташки, що співає, а потім летить кудись собі. Камера знову повертається до юнаків.
Сергій: Єдине, що радує мене в усьому цьому, що разом з нами нема Коляна і не йде дощ чи сніг, – Сергій показує на те, що він одягнутий лише в шорти і футболку. – А Коляна... Просто добре, що не було з нами Коляна.
Олег: Так це ж ти почав нити: "Йдемо на мухомори, йдемо на мухомори". Ось тобі і мухомори, куряча мама.
Камера знову відстає від юнаків, заглядає в звірину нору.
З-за кадру (з темним екраном): Пішли, знайшли, з’їли. Почався прихід. Все було пречудово, ми з Олегом бігали лісом всю ніч, насолоджувались матінкою-природою і братом-грибом. Під ранок наркотик попустив, – пішли фото з попусками, похміллями, ядерним вибухом, – ми зрозуміли, що знаходимось... не знаємо, де. Довго ми блукали просто поміж деревами, плекаючи єдину надію на жорстоку до нас карму, поки нарешті не натрапили на цю стежину, чому, звичайно ж, дуже зраділи, – фото з лісом, стежиною, страшними звірами. – Та з часом ця радість трансформувалась у відчай, тому що кінця стежки не було видно ні через годину, ні через дві, ані через три. Мобільний зв’язок сюди не досягав. Ніякої тобі цивілізації. Справжні монахи-аскети з головним болем, токсикозом і пустим животом.
Камера показує незадоволеного Сергія, який тягне за собою Олега.
Сергій: Дивись, дика коза! – показав Олегові пальцем на швидко біжучу тінь в десяти метрах. – От би захавати такий ніштяк зараз!
Олег: О, справді, давай покличемо її сюди, погладимо і затопчемо.
Сергій: Не прийде вона. Боїться нас – блукаючих монстрів НТП.
Олег: Киць-киць-киць, – не вірив Олег.
Сергій: Спробуй тихенько підійти.
Олег зробив три обережних кроки, але на четвертому коза повернулась і зникла за парканом дерев.
Сергій: Страшний ти, друже. – не пропустив шансу поглузувати.
Олег: На себе подивись, нахаба.
Сергій взяв за рукав Олега і потягнув його далі в ліс. Знову в кадрі природа, птахи, гризуни, опале листя. Потім камера наїжджає на річку.
З-за кадру: Через пару сотень метрів з’явилася ріка, але мочити одяг не сильно хотілося. Ми не є останніми героями, тому мерзнути немає необхідності – не видадуть медалей. Олег вирішив, а я затвердив постанову піти попри ріку в пошуках хоча б якогось моста, – камера показує блукаючих друзів. Вони йдуть берегом річки. – Пішли іншою стежиною вздовж течії і натрапили таки на перекинуте дерево. Береги були круті, тому висота містка сягала до двох метрів, до того ж над поверхнею води випиналося велике каміння. Олег пішов стоячи по дереву. Через хвилину він уже був на другому березі та стібався з мене.
Олег: Давай, слабак! Зможеш, як я?
Сергій: Олег, я не хочу калічитись через дебільні приколи.
Олег: Я так і знав. Тоді давай рачки, як останній когутик на зоні. І дивись не намочи штанини.
З-за кадру: Розум – добрий вчитель, але завжди була і буде в началі мужчини дурнувата мужність, бажання показатись кращим. І я пішов стоячи, – камера показує Сергія, який йде стоячи через річку по дереву. –. Олег з іншої сторони ріки і далі підколював мене... В цьому місті течія і справді наче сказилася, перетворившись на справжній вир води, піни і повітря... На третині шляху нога моя посковзнулася...
Сергій немічно махає руками і падає вниз із дерева. В кадрі каламутна вода, лунає пісня "Плач Єремії" "Каламутна вода":
Я забуваю голос твій,
Я забуваю очі твої,
Вода по пояс.
Я забуваю твоє лице,
Я забуваю твої ім’я,
Вода по шию... Ти на човні, а я у воді.
Ти на човні, а я в каламутній воді...


* * * (10 хв)
У кадрі ліс. Камера під’їжджає до Сергія і Олега, які сидять на березі ріки.
Сергій весь мокрий і дивиться на свою ногу, що кровоточить.
З-за кадру: Було боляче, дуже боляче. Але було і чому радіти: я не вбився. Виліз на берег – весь мокрий – на своїх чотирьох кінцівках. Ні, навіть на трьох. Ліву ногу я забив об каміння, і тепер вона висіла перебитим хвостом ледь живого собаки та заважала пересуватись. Але я був живий!
Олег: Ти як, чувак? Піти зможеш?.. От блін, вляпалися.
Сергій: Ти не мною переймайся, а тим, що вже сутеніє.
Сергій підіймається, кривлячись, намагається піти. Олег бере його за руку і допомагає йти. Вони йдуть далі від ріки. Камера їх обганяє і біжить стежкою. Врешті-решт камера вибігає з лісу і показує село, яке розляглося недалеко від лісу.
Потім у кадрі знову з’являються хлопці.
Олег: ...Пам’ятаю, як ми будували шалаші. Знаєш, що це таке? Я тоді ще в селі жив, у бабусі.
Сергій: Давай топай швидше, – напружувався, але йшов, – я вже голодний і злий, а ти мені розказуєш тут байки. Теж мені Езоп знайшовся.
Олег: Ми бігли в наші шалаші, знімали весь одяг, крім трусів, на які навішували пояс з листя, запихали у волосся пір’я, – з самих красивих когутів, до речі, – розфарбовували глиною обличчя, ділились на два табори і воювали. Ніхто не хотів бути ковбоєм – не популярними були вони у нас. Тому ми зазвичай кидали жереб, кому цього разу не пощастило грати ковбоя, – ставало все темніше і темніше – скоро ніч. – Причому ковбоїв було завжди менше, і тому вигравали індійці. Проти їхніх рушниць, які стріляли лише словом „Бах! Ти мертвий!”, ми воювали майже справжніми луками. Стріли, звичайно, були без наконечників, але доволі... Я згадую, як мені попали раз такою стрілою в лоб – я потім місяць ходив з синяком. А гуля одразу така виросла, як...
Враз Сергій зупинився, схопився за груди:
Сергій: Серце, серце...
З-за кадру: Різкий біль вколов у серце – його стріла помалу проходила через грудну клітку, розтягуючи страждання від наконечника до оперення. Перед очима поплило, – Сергій падає на землю, ефект уповільнення. – Я впав. У темряву...
Бам! Бам!
З-за кадру: Луна дзвону котиться по всесвіту. По мені. Я є всесвітом. Я є зорею у момент її спалаху, – йдуть аналогічні фото або анімація. – Я є орлом, що ширяє над степами. Я є гайкою у механізмі наручного годинника. Я є...
Бам! Бам!
З-за кадру: Дзвін розбиває слух. Не слух, а думку, бо дзвін цей не справжній (я знаю це), а ментальний, – аналогічні фото або анімація. – Хоча в той же час і найреальніший зі всього, що я чув чи бачив за своє життя. Цей ліс, листя, земля, небо – це лише людський світ, всього лиш мультфільм...
Бам! Бам!
У кадрі з’являється відео в лісі.
Олег: ...Вставай! Будь-ласка, піднімись, – звуки ляпасів, як б’ють лежачого на землі, по обличчі. – Вставай! Не прикидайся, що ти не живий. Хочеш, зараз повернемось додому і курнемо разок?..
Бам! Бам!
Олег: ...В мене ще є косячок. Збрехав я, що нема, ще є на пару хапок під плінтусом у спальні. Навіть не пару хапок, а накуримось в кізяки. Вставай, будь-ласка, – смішний Олег думав спокусити растаманським кайфом, коли тут таке... таке...
Бам! Бам!
З-за кадру: Я вишу над своїм тілом, яке нещадно б’є Олег, – знову фото. – Я чотиривимірний, ні, п’ятивимірний, мабуть. Я все хочу, я все можу, я все роблю...
Бам! Бам!
З-за кадру: Дзвін. А попри нього починає долинати звідкись кар-кання ворон. Знаю, що в радіусі 7037,8 метрів немає жодної ворони, але:
Кар! Бам! Кар!
З-за кадру: Чомусь небо хмарне. Але я знаю, що саме так є добре. Я є цим небом. Помічаю, що за струмком на відстані 38,7 метра від мого тіла, яке намагається розбудити Олег, ліс не такий, як тут. Саме звідти долітає це дивне каркання ворон. І дзвін теж...
Бам! Кар! Бам!
З-за кадру: Я йду назустріч дзвону, йду, щоб зайти за струмок – незриму межу поділу лісу, – камера в лісі в ясний день. Камера біжить до струмка. За водою – яскраве світло. – Я йду, лечу, ні, проникаю ближче до струмка...
Кар! Бам!
З-за кадру: Я помічаю, що є всім всесвітом до цього струмка, але там уже не я. Я не є частиною дзвону, я не є лісом за струмком. Я вже осяяний, але ще не блаженний...
Бам! Кар!
З-за кадру: І я знаю, що за межею струмка я буду блаженним. Я тягну свій всесвіт туди, щоби з’єднатись...
Бам!
З-за кадру: Хтось накидає ласо на мою шию і тягне назад, у моє тіло, – камера не доходить до струмка, а падає додолу. У кадрі опале листя. – Я не хочу цього...


* * * (5 хв)
Темрява в кадрі. На фоні тиха музика діджея Лайта.
З-за кадру: Того разу витримало моє серденько, я вижив. Воно не раз вже ловило мене і перед тим, але таких видінь не було ще ні разу. Ми з Олегом вже за півгодини вийшли до якогось селища і того ж вечора пили в мене дома чай. Я тоді переказав Олегові все, що бачив – він, звичайно ж, не повірив мені, як і будь-яка психічно здорова людина, сказав, що я зійшов з глузду, що це глюки сірих клітин через нестачу кисню, – фото або анімація на біологічну тему. – Я знав, що це не глюки, тому що нічого реальнішого не було у мене протягом всього життя, я і зараз чітко пам’ятаю той свій стан, хоча нічні сни одразу ж забуваються. Потім я розказав Олегові, що в його спальні під плінтусом є ще косяк трави, – картинки з травою і бульбуляторами. – Він почав кричати, що нечесно підглядати. На його здивування я процитував його слова і дії під час мого „сну”, – на фоні голос Олега з минулої сцени. – Тоді Олег повірив, але порадив нікому не розказувати. З цим я був цілком згідний.
З-за кадру: Більше я ніколи в житті не вживав наркотиків. Через одинадцять років я натрапив на книгу Моуді „Життя після смерті” – американського психолога, який займався проблемою клінічної смерті та дослідив більше трьохсот випадків цього рідкісного явища, – аналогічні ілюстрації. – Деякі з пацієнтів Моуді перейшли „струмок” (у декого була межа в іншій, але схожій інтерпретації), побачили Світило, Яке зважило усе життя померлого, але чомусь відправило його назад.
З-за кадру: Одинадцять років тому я зрозумів, що не варто спалювати так просто своє життя. Потрібно горіти, але не намарно. Необхідно ясно палати, щоб зігрівати своїм теплом інших. А ще потрібно вчитися. Все життя вчитися...
Бо небагато часу даровано небом.
Бо незабаром мене не стане.
Бо це вже назавжди.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.77021598815918 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …