Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2630
Творів: 48061
Рецензій: 92819

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

D.stiny(Початок)

© Ірина Новіцька, 08-10-2009
Віка проходила до бібліотеки повз пам’ятник Грушевському, - один з останніх теплих днів, можливо, і студіки поспішають дістати кайф від сонячного проміння, обсівши з усіх боків постать культурного діяча, як горобці. Настрій неробочий. А треба врешті-решт скласти список літератури на дипломну. Віка любила робити все завчасу, навіть форсувати темп розмірених і набридливих цією резиновою розтяжністю буднів. Із Києва приїхала невдоволена собою й обставинами. Їздила в гості до хлопця, зустрічі з яким теплі, але безперспективні, він як валізка без ручок, і любити на відстані – наче користуватися зіпсованою електротехнікою: ось-ось замкне або пропаде контакт. Віка хотіла побути сама, подумати, ввійти в роботу, і Санчес, який виокремився з меону незнайомих строкатих постатей, був зовсім не до речі. На біду, ще й помітив її, певно, раніше, ніж вона його.
- Вікуль, чого не вітаєшся? Справа є. Як там у тебе на тому фронті?
- Все окей. Кажи, що там у тебе.
- Одне пиздливе створіння хоче втикнути свій ноутбук. Знаєш якусь кнайпу з розетками?
- А чому не зробити цього в універі?
- Тупе питання. Він ще не вчиться. Знаєш?
- Не проблема, проведу. – Віка зітхнула. - Де твоє пиздливе створіння?
- Та он. Іди сюди.
Віка без цікавості окинула оком компанію, яка оточила щасливого власника цяцьки: п’ятеро чи шестеро людей, переважно хлопці (тільки одна якась мала ще дівка). Санчес було почав знайомити її з ними всіма, але вона запам’ятала тільки, що хлопця з лептопом кликали Раш, а дерешуватого шкета у картатій сорочці – Бодик. Почувши поганяло малої дівки, Віка витягла було з кишені куртки її тезку – пачку «Прими синьої срібної» й тут же згадала: от чорт, полетів кремінь у запальничці. Майже наголо стрижений молодик зі зрослими бровами спритно підскочив із запальничкою «Лакі Страйк» («Все тільки починається», автоматично прочитала вона напис).
- Я Шайтан, - ліз в очі. – Ватасіва, - додав, по-японськи склавши руки з поклоном. - Ти з нами вип’єш?
- У мене мало часу, я вас лише проведу і піду у своїх справах.
- Хоча б кави, - продовжував умовляти той, але без успіху. Віка з певними труднощами пригадала, де вони стикались: ще влітку, на святі Дня Незалежності, вона тоді звернула увагу на кента з сусідньої тусовки, який протикав її уважним, хижацьким якимсь поглядом. Не подобалась їй ця зустріч. Неприємний осад лишався від піскуватих очей, якими Шайтан, слідуючи за нею по тротуару, супроводжував її рухи.
Поруч з ним, мов тінь, крокувало пиздливе створіння з кейсом, у який було заховано лептоп і який дивно контрастував із безалаберним прикидом (стильна, але затягана тонка футболка на довгий рукав, джинси-драники з широкими холошами, на плечі школярська сумка) й тим більше з виразом обличчя. Долоні спітніли: раз по раз витирає їх об стегна, відгортає фарбовано-чорне волосся з чола. Припікає. Гарний день.
- Мене з хати випирають, - жалівся Санчес, - господар знайшов якихсь іноземців, вони більше пропонують. Хата поблизу центру, в елітному районі. Доведеться до предків переходити. Ох, як він побачить, що я зробив з його помешкання… Там флет типовий.
- Ти складися з дружбанами і винайми іншу квартиру, - порадила Віка з огляду на дороговизну житла на початку навчального року.
- Але жаль покидати насиджене місце. Стільки спогадів з ним пов’язано.
- А мені жаль, що я так у тебе й не побувала, на твоєму хваленому флету.
- Менше треба по києвах екзотики шукати. Львівські панки теж не в тім’я биті. Ось, наприклад, як ми початок року святкували, то можна було впасти…
У Санчеса була погана звичка нагружати історіями п’янок і дебошів. Хоч годі шукати такого клінічного відмінника і кар’єриста, як він. Воістину, в людині стикаються світи. Тим часом у перспективі показалася непримітна вивіска пункту прибуття. Віка вказала на неї хлопцям і з почуттям виконаного обов’язку повернула голоблі назад, але Раш затримав її питанням:
- А нам дозволять користуватися розетками?
- Я вряди-годи підзаряджаю тут мобільний, а щодо лептопа… Чому б і ні? Треба звикати до просунутих технологій.
- А ти можеш домовитися про нас, що ми втикнемося на кілька хвилин? Ми просто всі гуртом зібралися, хлопці хочуть подивитися начинку, характеристики і таке… Жаль, що я його ще у школі розрядив під нуль.
Віка з досадою ввійшла з усіма. Перехопила барменку, що сновигала між столиками, і попросила про злощасний лептоп.
- Та добре, хай підзаряджають. Каву будеш?
- Буду.
- А столики можна зсунути? – виник за її плечима Шайтан. – Бо нас багато.
- Зсувайте, - уже не так поблажливо дозволила хазяйка бару. Шайтан із двома хлопцями тут же взялися зсувати столики й розставляти стільці. Віка подумала: точно не занесуть потім на місце, буде незручно. Раш тим часом витяг шнур, всунув штепсель в роздовбану розетку, ввімкнув лептоп і почав роздупляти папки. За його плечима вишикувалися голови товаришів.
- О, покажи, покажи! Звідки скачав?
- Це з одного комуніті… а це з персонального сайту, там ще багато такого є. Ну, це туфта, я так, для приколу стягнув. Це взагалі шо попало. – Він упевнено, з шиком ковзав пальцями лівої руки по віконечку сенсора. - Тільки систему грузить.
- А твої де?
- Забудьте. Більше ви їх не побачите.
Віка сьорбала каву і мало зважала на цей галас. Хлопці були зайняті своїм, Санчес пішов подзвонити на батьківщину, а Шайтан вів біля стійки перемовини щодо пляшки коньяку. Треба тусувати.
- В честь чого тобі цей ноутбук придбали? Підфартило, крута машина.
- Мама була в шоці, коли побачила… - Раш ховав пальці в рукавах. – Сказала, що дасть себе розп’ясти, щоб тільки я більше про це не думав. І купила мені лептоп, бо я давно вже просив. Лікуйся, каже, від депресухи.
От уже не повіриш, що у цього чуда може бути депресія. Приємна м’яка усмішка на тонкому обличчі, позитивні, іскристі очі, навіть розсіяна тінь на столі від його фігури здається світлою. А втім, чого дивуватись. Вічно у них що-небудь не так. Віка пішла розраховуватись.
- Чого так рано? – переловив її Шайтан. – Ми тільки-но почали святкувати.
- Мені треба працювати.
- Але штучку годиться обмити. Зроби собі обідню перерву.
- Дякую, я не п’ю.
- Хвалю! – випірнув з-за її плечей Раш і усміхнувся. – Посидь ще трошки.
- Ні, - рішуче відповіла Віка і попрощалася.

Сонце сідає за містом, обливаючи полупані оранжеві й сірі стіни навколишніх будинків пастельним сяйвом. Графіті темніють, гуснуть і западаються в сутінний туман. Легко тягне листяним димом. У дворику на Кривій Липі біля обчухраного Дерева свободи колом розсілися Санчес із хлопцями; у центрі кола – пляшки з пивом. Мала вже кудись пішла. Раш невимушено розлігся на газоні, мов грецький курос на бенкеті. Приспущені до відказу штани мішком на худому торсі, між футболкою і ременем – смуга голого тіла. Sex appeal, просотується її стомленою головою, поки вона проходить повз них, прямуючи в універ. Шайтан совою втупився в майже допиту пляшку портвейну, яку тримає в руках, і, здається, не помічає нікого навколо. Але його обличчя оживає, коли погляд фіксує і впізнає спину Віки, і він нечутним рухом прискакує ззаду. Хапає за плече.
- Та не шугайся, мала, - примирливо каже. Віка почуває дедалі глибшу антипатію.
- Я тобі не мала. Щоб ти знав - п’ятий курс.
- Ну й що, що ти п’ятий, а я перший. Нібито я від цього не людина. – Шайтан міцно пахне перегаром, проте чітко тримається на ногах. – У мене є для тебе блага звістка. Там у нас стоять два літри пива.
- То й пийте їх.
- В лом. Я тут почав один важливий філософський диспут. На тему: хто більший лох – той, хто старається робити вибір, чи той, хто вірить, що все наперед визначено.
- Цікавий диспут. Але до чого тут я?
Шайтан робить поважну міну.
- Не має значення, куди це все веде, - продовжує він раніше почату думку, обертаючись до кола і водночас притримуючи Віку за передпліччя, - головне – шлях. Іти своїм шляхом, знати свій шлях – бути в темі, в процесі, вічно… тобто допоки не здохнеш. А задаватися якимсь там вибором – це, знаєте, для слабонервних, ось типу його. – Він киває на Раша, який не звертає на нього і ні на кого жодної уваги.
- Ти випустив один момент, - вступає Віка, - як бути з тими, з ким тобі може бути не по дорозі? Ти живеш не на безлюдному острові, навколо соціум, і…
- Це все вирішується, - ухильно відповів Шайтан. – Ти теж не розумієш. Є ще воля.
- У тебе й у всіх інших.
- Яке мені діло до решти?
- Шкода мені тебе, - повільно проронив Раш (очевидно, до Шайтана), - у світі насправді так багато того, чого ти не хочеш.
- Дурниці, - роздратовано відрубав Шайтан, - якщо я чогось не хочу, то до цього мені просто нема діла. Все або може бути, або не має сенсу.
- Сенс – тільки добре прорахована випадковість, - не погодилася Віка.
- Премію в студію. Всі наукові відкриття – добре прораховані випадковості. А потім випадково виявляється, що закони не діють на добру половину випадковостей. Бо їх просто забули прорахувати. Ньютонова механіка враховує те, що ближче до нашого носа. Тривимірна геометрія – аналогічно.
- Задрав ти мене… - зітхає Раш, привстаючи і розправляючи заниклі плечі. – Розмовами своїми інтелігентськими… Не думай ні про що, просто живи собі в кайф, ось і все.
- Ти так нічого й не навчився, - Шайтан, пустивши Віку, авторитетно нависає над ним. – Живи в кайф, живи в кайф, а сам до пива не торкнувся за вечір. І щось пиздить про кайф.
- Я веду здоровий спосіб життя. Не п’ю, не курю, баб не шатаю. На відміну від декого.
- Мудро, - насмішкувато каже Шайтан. – У святі записався. Тільки не пізнувато чи? Може, раніш треба було думати, як кажеш, Шел?
- Раш!! – рявкнув той різко.
Віці здалося, що вони розмовляють якоюсь несправжньою мовою, абсурдною і водночас місткою. Це цікавило її й дратувало, а особливо бісив Шайтан, якого вона вже починала тихо ненавидіти.
- Ну й писок у тебе сьогодні. Повний дзен, - шпетив далі Шайтан. – Очі сині-сині, як волошки в житі, блін.
- Май бога в серці, - попросив Бодик.
- Та ти подивись, - скривився Шайтан, - його ж кури затопчуть. Пітухи засеруть, нах… Вчи-вчи – одні двійки.
Віка не витримала.
- Ми всі мітимо в учителі, - презирливо сказала вона, - і переважно без жодної підстави. Просвітлений не виділяється, не нав’язується, не гордиться собою… Ти погано знаєш східну мудрість, раз не сповідуєш таких істин. Як уже на те пішло, то я б ще повірила, що тут є один просвітлений, і це – він.
Раш, на якого вона несподівано для всіх вказала, вражено подивився їй в очі. Але не сказав нічого.
- Ти надто багато знаєш, - з притиском мовив Шайтан, неприємно просвердлюючи її своїми піскуватими очима. – Такі люди мені подобаються до пори до часу. Слухай, забий на свою дипломну. Пішли зі мною до Фріди, поспілкуємося.
- Ні, я не налаштована на ще якісь знайомства і перемелювання фраз. Тільки й того, що буду чутися втомленою на ранок. А у мене купа роботи.
- Продовжимо тему, - не зважав Шайтан. - Знаєш, у мене дуже чутливі руки. Якщо втомишся, я застосую одну езотеричну методику, мені казали, дуже допомагає.
- На жаль, мене не цікавить езотерика. Я вважаю це шарлатанством.
- Даремно ти так, - ласкаво, вкрадливо сказав Шайтан, беручи її за зап’ясток. – Ти щось сказав? – обернувся він блискавично до Раша, який за його плечима відчайдушно мотляв головою до Віки, ніби відмовляючи. – Малий, ти мене сьогодні точно виведеш. – Він стиснув руку міцніше. Віка подумала, що Шайтан, мабуть, міцно сидить на системі: його очі так і горіли якимись золотавими іскорками.
- Ну, годі, - пручнулася вона. – Мені пора на пару.
Але Шайтан раптом міцно, мало не виламуючи, рвонув її руку і її всю на себе.
- Ти куди?
Санчес, на щастя, мав швидку реакцію і доволі здоровий глузд навіть після випитого. Він кліщами стиснув Шайтанове передпліччя. Той обернувся через плече і трохи попустився.
- Дай їй іти, - примирливо і разом з тим наказово попросив Санчес.
- Дякую, - потирала руку Віка. Блін, від таких чутливих рук, мабуть, часто бувають переломи.
- Я її проведу, - встав за її плечима Раш. – Бодик, ідеш зі мною? Я одразу додому.
- Я тебе дожену, - пообіцяв той.
- Коли пошле – задзвониш, - мляво кинув Шайтан і спроквола взявся допивати портвейн, вочевидь остаточно втративши інтерес до розмови.

- Чому ти назвала мене учителем? – допитувався Раш дорогою до універу. – Мене, а не його?
- Це окрема тема, - відкосила від відповіді Віка, якій подобалося шикувати своїм знанням психології, але не відкривати секретів. - Я непогано вмію читати по обличчях.
- А хто тоді Шайтан?
- Лапшовішатель він і мудак.
- А я вже боявся, що ти з ним підеш.
Віка неквапливо закурила. Раш ішов поруч, з підвітряного боку, крадькома вдихаючи дим, та незадовго здався і попросив лагідно:
- Дай одненьку.
- А це бачиш? – Віка кивнула на кіоск, де на вітрині написано: «Я не продаю цигарок неповнолітнім». - Заборонено законом.
- От злюка… Справді не даси?
- А на фіга ти оцю демагогію розводив? Ну, хочеш курити – кури собі, скільки влізе, хто тобі що каже? Бувши твоєю мамою, я б тебе не похвалила, але це особисте діло – гробити своє здоров’я чи ні.
- Така моя доля – спокушатись і каятись… - Раш про щось задумався. Витяг із кишені у міру наворочений мобільник із навушниками і почав на ходу набирати якусь есемеску.
- Класний у тебе телефон.
- Це не мій, а мамин. Дала мені поюзати. Вона взагалі тепер мені ні в чому не відмовляє. Аж страшно у неї щось попросити, їй-богу.
- Через твій депресняк?
- Ага. – Він на секунду відкотив рукав футболки, - типу 25-м кадром, - і Віка вгледіла кілька шрамів.
- Вени різав?
Раш кивнув.
- Чого? Дівка кинула?
- Ну тіпа да.
- Я завжди казала, що у світі 99,9% придурків.
- Більше. У крайньому разі я точно.
Дві дівчини років п’ятнадцяти проїжджали мимо на роликах, одна з них ненароком наїхала на бордюр і ледь не впала.
- На тебе косять, малий, - підколола Віка, - маєш щастя.
- Я тебе прошу! – обірвав Раш. – Знаєш анекдот про собаку? Без лапи, без вуха, одне око сліпе, озивається на кличку «Щасливчик». Писок би собі облити кислотою… - Він раптом безпомічно закрив обличчя руками. – Мене, певно, хтось прокляв…
- Ти якийсь дивний.
- Я не дивний, я ненормальний, - уже спокійно уточнив Раш. Він оглянувся і додав упівголоса: - Просто є якась така фігня в організмі, яка… ну ніби потрібна для того, щоб виглядати більше мужиком, і мені її бракує. Часто з дівчиною плутають. А мене це харить. Навіть обстригся, і то не допомогло.
- Все з тобою гаразд, просто такий тип зовнішності. Але це не головне. Головне те, за кого сам себе вважаєш. Забий на все. Можуть до кого завгодно вчепитися. Навіть до Шайтана, якщо не ходитиме з дводенною щетиною, - статура у нього худорлява, і обличчя надто довгообразе.
- Ну, сказала, - похитав головою Раш, - Шайтан – це, мабуть, від слова шатати. Він уже півміста перешатав. Навіть заразився від одної дівки не скажу чим, зовсім недавно. Лікувався тиждень.
- Та мені пофіг твій Шайтан.
- І правильно.
Вони вже дійшли під універ. Площа біля великого Франка була заповнена студентами та скейтерами, дерева в парку тихо в такт вітрові хитали гіллям, на кінчиках уже то жовтим, то багряним. У Віки було ще кілька хвилин. Під пам’ятником вона простягла руку на прощання.
- Почекаєш, поки Бодик підійде? – запитав Раш, шукаючи очима вільне місце на півкруглій балюстраді за фігурою Яковича. – Зле мені. Голова закрутилась.
Він присів на камінь і притулив чоло до колін, обхопивши литки руками. Віка розгублено дивилася на нього, він раптом став зовсім дитячим і зворушливо безпорадним. Надійшов Бодик, і Віка підкликала його рукою.
- Каже, йому погано, - пояснила вона.
- Знову? Ти б кров здав, - порадив Бодик, - мало що.
- Я боюсь, - самими губами вишептав Раш, піднімаючись і сідаючи на балюстраду.
- Іти можеш? – спитала Віка у нього, він кивнув. – Ну все, я вже біжу в універ.
- Посидь ще п’ять хвилин, я трохи відійду. Бодик тим часом казку розкаже. – Раш благально обернувся до Бодика, що зло глянув на дисплей мобілки. – Будь ласочка.
- Шеллі, тобі ніхто не говорив про те, що ти заїбіст не гірш Шайтана? Яку казку? Про дуб зелений і цепь на дубі том? Щас, розігнався: іде наліво – сонґ заводить, направо – фейрі тейлз пиздить…
- Бодик, блін, я серйозно… – тихо сказав Раш і вмостився зручніше. Розстебнув босоніжки і визувся, поклавши на взувку свої непропорційно великі ступні. – Мені прохолодно, мабуть, знову температура… - пожалівся він, здавалося, що от-от заплаче. Або й прикинувся, чорт його зна. Бодик зітхнув. Віка все-таки лишилася на хвильку – теж послухати, що ж той такого видасть.
- Ладно, для самого больного чєловєка в мірє… На голову… Так от, був собі один такий чувак на світі, що вмів ходити по стінах і стелі. Він вигадував собі друзів, тому що нікого-нікого на землі не мав, щоб з ним поговорити по душах. Аж почав вважати, що у людей навколо несправжні вуха – не для того, щоб когось почути, а типу для краси. Ще він умів літати вві сні, але цим даром рідко користувався, щоб його не переплутали зі сновидою. А найбільшим його бажанням було стати як усі, тому що він боявся виходити вдень на вулицю, де біля під’їзду сиділи злі бабці і крутили пальцем біля скроні щоразу, як він їх минав. Одного разу він побажав їм наглої смерті, й одну бабцю за два дні переїхала машина швидкої допомоги. Ці польоти уві сні та мандри по стелі задрочили зрештою його так, що, виходячи в магазин, він мусив одягати важезні черевики зі спеціальними присосками, які прикріплювали його до землі. Треба рухатися, - нагадав Бодик, - по дорозі докажу.
- Слухай, позич дві гривні, - попросив його Раш.
- У мене нема двох гривень, - відповів Бодик.
- А скільки є?
- Я на нулі. Курива ні штуки.
- Я позичу, - відгукнулася Віка. – Скільки там тобі треба?
- Не давай, - попередив Бодик.
- Чому? – спитали вони обоє водночас.
- Тому що він на голову хворий, - відповів незлобиво Бодик. – Ну, ходім, Шел.
- А чому ти називаєш його Шеллі? – зауважила Віка.
- Так просто! – сердито відповів замість Бодика Раш. – Не знаю. Не діставай.
- Все ж це цікаво: чому Шеллі, а не Байрон, наприклад?
- Тому що я не Байрон. – І не Шеллі, - додав Раш із притиском. – Я інший.
- Добре, симулянте, давай чешемо додому, бо мені кришка буде, - нетерпляче взяв його за рукав Бодик. – Вечоріє вже.
- Будемо прощатися, – обличчя Раша згасло.
- Ну, давай руку, мужик, - жартома сказала Віка.
Раш простягнув їй делікатну долоню з довгими тонкими пальцями, – такі руки, згадала Віка, антропологи звуть «психічними», - і несильно потиснув. І чомусь, ніби щоб щось шепнути на вухо, нахилився ближче, так що Віка відчула в осінній прохолоді легке тепло його дихання. Вона нахилила голову вперед, і вони класично стукнулися лобами.
- Не роби більше так, бо посваримося, - попередила Віка, потираючи чоло.
- Більше не буду. Ми ще побачимось, - пообіцяв Раш, - я тобі передзвоню… Ой! Диктуй! – Він висмикнув телефон з кишені й заклацав кнопками. Віка сказала номер, упевнена на сто відсотків, що він його зітре завтра ж. Або навіть сьогодні: телефон-то мамин.

Віка пройшла крізь турнікети на сонний нічний перон. Був п’ятничний вечір, віяло димком, легким туманом, вокзальні лампи густо хитались на дротах, і плитами перону від того йшли брижі. Людей стояло мало, було тихо, мов у вусі. Віка стала обличчям до вітерцю і відчула втому. Але приємну втому. Небо ясне, з великими, аляпуватими, як акварельні спроби малюка, зірками. Місяця не було. Головний вокзал неподалік відгукувався дизелями, вихлюпуючи запах пального. Жовті квадратики вікон гусеницями повзали по дальніх насипах. Стояв тільки мостиський поїзд. Від вуличного освітлення чи ще від невідь-чого небо стало бурим, червонуватим, немов посипаним залізною окалиною, зовсім не земного, а швидше марсіанського вигляду. Щось дивне клубилось у клітці ребер, щемко підходячи під горло. Віка присіла на пероні, притиснувши руки до грудей. Під’їхав її потяг. Вона підскочила і відчула похолодніння повітря. Не барячись, ускочила в потяг, але не йшла у вагон, а лишилася в тамбурі й закурила. Подумалося про Раша: це було несподівано. Стало соромно за те, що мимохіть подумала днями. «У школу підеш, стара кобило, таких от дітисьок учити, а то й ще менших, а таке собі дозволяєш!» На хвильку ще виник Шайтан із його чуйними обценьками на зап’ястку, але про нього Віка не хотіла більше знати. Небо та нічна свіжість знову нагадали розмову біля університету. Раш як знав: затенькав телефон.
Двері зачинилися. Віка ввалилася на східці й прийняла дзвінок. Вона закурила другу цигарку, струшуючи попіл у здоровенну щілину, яка періодично утворювалася між підлогою і розхлябаними дверима.
- Що поробляєш?
- Стою у дворі, курю. Дивлюся в небо.
- Чого ти куриш?
- Я не свої. Пані Олині, це наша сусідка. Психолог.
- То ти не сам?
- Сам, вона пішла вже. А я згадав про тебе. Коли на зорі дивився. Ну, і вирішив подзвонити…
- А я також на зорі дивлюся. Їду в потязі до мами. Тільки вікно брудне.
- Відкрий його.
- Я не у вагоні, я в тамбурі. Сиджу, курю…
- І ти?
- Я ж не обіцяла вести здоровий спосіб життя.
- Слухай, давай кинемо разом. Від завтра.
- Ага, а як я тебе простежуватиму? Махлюватимеш.
- Не буду. Хочеш – буду всюди з тобою ходити.
- У тебе школа.
- Подумаєш!
- Не вигадуй. Давай краще на зорі дивитися.
- А ти віриш у казки?
- Ні, звичайно.
- Тоді чому слухала Бодикову казку?
- Не вірю, але слухати люблю.
- Нащо слухати те, у що не віриш?
- Всі по житті часто змушені слухати те, у що не вірять. Ну, я не шкодую про казку: мені це принаймні принесло задоволення. Слухай, а що це за вигуки у тебе?
- Мама кличе, щоб уже заходив до хати. А я не хочу… Поговори зі мною.
- Та хоч усі півгодини. До моєї зупинки. А потім піду пішки – хочеш, будемо балакати по дорозі.
- Це класно… - Мам, скоро буду! - Просто так не хочеться йти звідси, наче перед смертю. Я тут під каштанами сиджу, а… все це… небо… таке глибоке, прямо душу витягає. Зірки і все… Напевно, я щасливий. Сьогодні день якийсь такий… Хочеться жити, щось зробити таке – хороше, щоб усім… Побачить мене зараз… розпитувати… чорт, я якогось дідька… - у слухавці – нервові затяжки вкупі з нетамованими схлипами.
- Чого ти, Раш?.. – питає Віка здивовано. – У тебе щось…
- Може, коли-небудь розкажу… - Раш поволі заспокоюється. – Ну сказав же – скоро буду! – кричить він кудись убік і наспіх закінчує: - Ти завтра будеш у центрі?
- Завтра ж вихідний. Чого я попруся до Львова?
- Тоді до понеділка. На добраніч.

«Що робиш? Давай сьогодні зустрінемось. – Ні, я не маю часу, поспішаю до бібліотеки. – Ти й так усе встигнеш. Ходім на каву. Я хочу сказати тобі дещо дуже важливе». – Віка не має нічого проти, але щось підказує: може, піти сьогодні іншою дорогою, щоб не перетнутися, відімкнути телефон, ти ще маєш можливість піти іншою дорогою…
- Хвала богам! Життя прекрасне! – не обминути: Раш з’являється перед нею з-за фігури Грушевського з жовтою квіткою в руці - явно з якоїсь клумби. – Ми йдемо на каву?
- Ти малий негідник. – «Я знаю, чого ти хочеш, писав Стіві Кінг, - блін, я не встигла випити кави… гаразд!» - Давай підемо в одну кафешку, де я люблю засідати, - пропонує вона, щоб заплатити по-голландськи (кава там дешева).
- Це тобі.
- Жовті зазвичай дарують до розлуки.
- Я не знав! – він злякано розмахується квіткою.
- Лиши собі, тобі дуже пасує.
- Ні, мені стрьомно по вулиці з квіткою йти. Хай тут.
Раш втикає стебло в клумбу і бере Віку за руку. Вони йдуть проспектом до центру, щоб обійти Дім книги і попасти в апокаліптичного вигляду підвальчик. З проспекту до площі Міцкевича веде підземний перехід. Упірнути в прохолоду й темряву. Як і вчора – припікає, мовби й не осінь.
- Я днями багато думав, - каже Раш.
- І про що ж?
- Про зорі, про життя… найбільше про людей. Зорі – вони чимось благородніші. Люди нариваються на свою загибель, а зірка просто прагне йти своїм шляхом. У кожної з них свій шлях. Наперед визначений, як покликання. І вона не збочується, не відволікається… А люди дурні. Закидаються наркотиками, бухають спирт, міняють щодня баб, шукають смерті, намагаються просікти серед безлічі свій власний шлях… І не знають, що все про них уже написано десь на небесному вінчестері, - ідіоти, дебіли, можна не думати про ніякі проблеми вибору, можна бути вільним, можна кайфувати від того, що просто живеш… Відчувати кайф! Реально! Ой… Провтикав, як завжди… - ледь-ледь вивертається з-під чийогось велетенського кучмовоза, за ними – розлючений бас: «Куди преш, дельтапланерист!? Повилазило?» - Ну чому всім кажуть – обережно, а мені – курва мать?..
Він кидає монети гітаристам, що розмістилися на п’ятачку; аскер із капелюшком дякує кивком голови. Лунко дзвенить метал, біля книжкових лотків – вигуки й перемовини. Повітря ідеально пропускає звук, надможливо, ніби й справді під кайфом.
- У тебе не виникало такого враження, що ти буквально потопаєш у небі? А мені зараз хочеться руки розкинути і…
Із сонця – в сліпоту підвалу, сходи; вони несамохіть стикаються плічми й руками; впівоберта – Рашеве обличчя, що в сутіні видається неприродно білим, з застиглою напруженою, тривожною півусмішкою.

Першим ділом Раш видобув з кишені пачку червоних «Прилук» і поклав на стіл. – Що тобі замовляти?
- Каву, - відповіла Віка.
- Ок, - він підійшов до стійки. – Каву і гарячий шоколад, будь ласка. Ага, тоді дві кави. – Вернувся і плюхнувся на крісло. – Боже, як тут накурено!
- Хто б говорив.
Раш витяг з пачки цигарку і підкурив запальничкою. «Якась повальна мода на Лакі Страйк».
- Сили волі у тебе нуль.
- Пофіг, - блаженно відповів він із цигаркою в роті і смачно пакнув. – Хочеш, покажу, як один мій друг курить, - скорчив гримасу, з видимим зусиллям намагаючись випустити кільце диму, - блін, а раніше виходило. – Раш зосереджено, зі знанням справи витягнув солідну порцію диму з цигарки, після чого, чортихнувшись, сильно закашлявся і пальцем збив попіл у блюдечко з-під чашки. «Курець сраний», - мало не розреготалася Віка.
- Тебе не пече, коли ти прямо пальцем збиваєш?
- Не знаю, я завжди так, - знизав плечима Раш. – Дай перевірю. – Він чвакнув цигаркою в руку між великим і вказівним пальцями. Не одразу відняв, стиснувши щелепи, - на руці виросла пухирчаста червона пляма з цятками врослого попелу.
- Дурню, це ж болить.
- Ні, зовсім! Я вмію переносити біль чьотко!
- Тьху, таки на світі більше за 99,9% придурків, і ти однозначно серед них.
«Ну, що, товаришу магістре, - подумала Віка собі песимістично, - ось ще менш ніж рік, і ти підеш до школи – з отакими мучитися… блін, через одне це варто пробиватися в аспірантуру».
- Як твоє здоров’я? – поцікавилася вона. Раш спантеличено зиркнув.
- Нормально… Ти з наших когось бачила?
- А кого ти маєш на увазі? Шайтана?
- Ні! – аж відсахнувся Раш. – Нащо це тобі?
- Та власне нінащо. Злий він якийсь у вас.
- Він не у нас, він сам по собі. І не злий, просто… - Раш довго підбирав потрібне слово. – Він злоститься не тому, що є у світі речі, яких він не хотів би, а тому, що не дістане того, чого хоче.
- Не розумію.
«Пошлю его на небо за звездочкой…» - завивала Лоліта в динаміку. Раш надпив каву і відкинувся на спинку крісла. Він розпружено курив, з тихою, чудною, мов до самого себе, усмішкою. Віка мимохіть залюбувалася його профілем і гривкою, що звисла на одне око, мов у емо. Він усім виглядом ніби намагався показати, як йому спокійно і затишно тут.
- Я знову почав малювати… - сповідально сказав через деякий час. Віка витримала паузу, після чого він дістав із сумки потріпаний товстий зошит у клітинку (старий, логотип: «Мрії збуваються»), з якого стирчало кілька видертих аркушів, і нерішуче тримав у руці. – Тільки боюсь показувати.
- Та ладно.. Як уже почав, то показуй.
Він ще повагався, потім швидким рухом висмикнув видертий аркуш і поклав на стіл. – Глянь.
Віка взяла малюнок. На ньому було зображено масивний цегляний мур, до якого прихилилася непоказна людська постать – лицем до стіни. Людина тяглася руками до виступів у цеглі, певно, щоб перелізти, однак не бачила, що за муром, мов лабіринт, виростають ще й ще перепони, аж майже до верху аркуша. Тільки у горішньому мурі манячила якась подоба проходу, а у неї виглядало чомусь чорне сонце. Під низом було підписано:
d.stiny
і ще нижче:
by RuSh
Віка відклала аркуш. Раш розімкнув кисті, стиснуті до білизни в пальцях, і поклав другий, уже порядком затяганий.
безодня
Викривлені, неправильні геометричні фігури з ніби зміщеним, ледве вгадуваним центром взаємно накладалися і вкладалися, ніби павутиння поблизу павучої нори. Чим далі до центру, тим невловимо хаотичне нагромадження фігур переходило в чорноту. Віка дивилася довше, аж до різі в очах, і коли зображення почало світитися фосфоричним блиском, її струсонуло від дивного враження, наче осяяння.
- Чого ти так боїшся?
- Сатани.
- І тому ти так боїшся Шайтана?
Раш помовчав, обдумуючи відповідь. Вирішив не вигадувати двозначностей і сказав просто:
- Тому.
- А що він думає про мене?
- Я не можу сказати, що він думає. Тільки не входь із ним у розмови. І ні в якому разі не пий з ним. Особливо на самоті.
- «Еге ж, це ти явно не про каву…» У що ти вляпався?
Раш напівістерично, тихо розсміявся.
- Я вляпався, - констатував він замість відповіді. – Не говори з ним ні про що. Все починається з суперечок. Але йому складно протистояти. Дуже складно. І закінчується тим, що ти спокушаєшся. І бац… вляпався. Тупо. – Він відрухово клацнув запальничкою, тримаючи в пальцях малюнки.
- Заспокойся, Раш, - лагідно сказала Віка, забираючи від нього аркуші.
- Можеш називати мене Шеллі. Однаково ніхто не сприймає цього серйозно, і я теж.
- Я, здається, все розумію. Проте в твоїй волі все змінити. Не дозволяй йому більше з себе знущатися. Не спілкуйся з ним сам, і все.
- Я не можу. Він і так вважає себе чортом у людській подобі. Тільки назовні цього не показує. Але я все одно знаю.
- Нехай. Він сам винен.
- Він не винен. Я нарвався. Малий і дурний був, - видихнув Шеллі густим прилучним димом, зажмуривши очі, ніби втікав від чогось. – Може, так написано, - щоб я нарвався і… Тобі який малюнок більше сподобався?
- Другий.
- Жаль, тобі його не можна брати. Я його спалю. Не хотів, але все-таки спалю. Він… ще до чорного дня мальований. Один з небагатьох, що лишилися.
- Поясни. Що таке цей всраний чорний день і взагалі.
Шеллі довго набирався духу.
- Я розкажу тобі не свою історію, - врешті сказав він якось урочисто, значуще. – Це просто: викреслювати факт. Їх не було четверо, і вони не приходили з бухлом до нього до квартири, і ніхто не розпивав і не курив і не трахався на підлозі, в той час як він не чекав, що відбудеться ритуал. І вони не прив’язали його до стола і не різали рук, щоб націдити крові. І не пили її, а потім жоден з них не виганяв решти з хати і не залишався сам на сам з ним… І вони не замітали сліди, щоб ніхто не здогадався, що тут не відбувалося. І потім, зранку, ніхто не згадав, що нічого не сталось…
Йому здали нерви.
- Не говори нічого. Руку дай, - запропонувала Віка.
- І ніхто не пив на кухні пеніцилін, щоб збити температуру. Коли повернулася мама, все було на своїх місцях. Тільки на тілі лишилися знаки… І наново вчитися розмовляти, ходити, жити... Тільки не смійся – я ж попереджав, це не моя історія… І ніхто не хворий, і проблем ні в кого…
- Помовч…
Він подивився на неї широкими, потемнілими очима. І простягнув тонку долоню. Віка взяла його прозорі пальці в свої, бережно, крихко, і стрепенулася від статичного струменіння чогось непоясненного. Неправильного, недоречного, але такого чистого і всеохопного, як тільки та чиста енергія, про яку говорив Флорій Сергійович на спецкурсі з філософії мови як про еманацію бога. Це було чистої води богохульство чи богоявлення – в цих тонкощах неохота було розбиратися. Просто: вони трималися за руки, очі в очі, і Шел упивався думкою, що ось, вона знає – і бере за руку, цю руку, якої він тоді не міг упізнати. Широкий рукав його футболки сповз униз майже до ліктя, і в темнавому повітрі зали проступив на передпліччі ряд червонуватих ще шрамів. Він невідривно, сухо і темно зорив на неї, мов дивний звір із четвертого виміру, що ближчав і навалювався якоюсь нестерпною легкістю («нестерпна легкість буття… та що там – невагомість… чорт, я, здається, відчалюю») – рубала якась попса, слава богу, хоч тихо, не заважала, водою в клепсидрі важко просочувалися хвилини, танули туманом, і закрадався полудень – Віка перша здогадалася витягти мобільний і подивитися на час, із неохотою пригадавши, що існують пари і що на них треба йти, хоча, в принципі, можна й забити. Усе-таки вона поки що схильна була йти.
- Тобі пора? – зауважив її жест Шеллі.
- А ти можеш свої картини відсканувати і на диск або флешку мені скинути? – спитала вона, перевішуючи через передпліччя куртку.
- Нащо? – м’яко заперечив Шел, - якби й хотів, я їх попалив майже всі. І з вінчестера повидаляв електронки.
- Запиши хоча б ті, що лишилися.
- Ну нащо?..
- У мене просто манька одна є – збирати по диску з різними цікавинками від людей, до яких… - Віка раптом обірвала і швидко підвелась. - Мені вже треба бігти.
- Я постараюсь… Але там копійки будуть, по об’єму тобто, може, ще щось записати? Щоб одразу весь диск був і мультисесії не робити? Ну, там музику можу скинути, прості картинки, заставки, всякі фінтюшки…
- Та запросто.
- А тобі взагалі яку музику писати? Якого стилю?
- Ну, те, що ти найчастіше слухаєш. Незалежно від стилю. Зробиш таке?
- Добре, ходімо…
Вони вийшли з прокуреної кнайпи на свіже, холоднисте повітря вулиці. Поверхівки центру мріли в оманливому передчутті обіцяного на сьогодні дощу. Шеллі нічого не бачив: ткнувся поглядом кудись їй у шию і не відпускав руки.
- Ну, бувай…
Віка раптом міцно, щосили обняла його за плечі. Шеллі притиснувся гарячою щокою до її щоки і мовчазно гладив волосся. Їй здалось, що десь у грудях щось от-от вибухне, як бомба. Там ніби колотився і зашкалював таймер, і щоб уберегти їх обох, вона відсторонила його рішучим рухом.
- Чекай дзвінка, як тільки звільнюся.

- Що у тебе з Шеллі? – спитав Санчес несподівано. Віка кілька секунд оговтувалася. Вони сиділи біля Грушевського і пили каву з одноразових горняток. Віка куталася в куртку – вночі був заморозок.
- Тобто? Все нормально. – Вона кліпнула і додала: - Між нами нічого не може бути.
- Бо я було подумав... кілька днів він якийсь сам не свій. Тоді, певно, через чорний день… а вихвалявся: переживу!
- Ви що, всі знаєте?!
- Ну, я, наприклад, знаю. Тобі він теж розказував?
- Так. Шкода його неймовірно. Що з ним сталося? В сенсі… ця температура…
- Банальне зараження крові.
- Нічого собі банальне… Мене дивує, чому він не заявив. Це ж підсудне діло.
- Ти не ображайся, але… мені, віриш, якось Шайтана більше шкода, - заперечив Санчес, критично похитавши головою.
- А що ти такого доброго можеш про Шайтана сказати? – спитала Віка. Адже вона справді про нього знає всього нічого, зловила себе на думці.
- Непоганий чувак, між іншим. Кінчений бухар, кажуть, що й коловся донедавна, але взагалі розумний. З родини видатних фізиків, між іншим. Правда, сімейка ще та. Я не дивуюся, що він такий нарваний. О, а ось і він сам. – «Згадай гівно, ось і воно», стиснула щелепи Віка. – Здоров, прогульнику.
Шайтан злісно копнув ногою постамент Груші, раз, другий, третій. Не вітався, зиркав на Віку, чи то чекаючи, що вона піде, чи то, навпаки, бажаючи наразитися на відверту сутичку.
- Не дочекаєшся, - процідив нарешті невідомо до кого. – Малого не бачив?
- Це до неї. – Віка промовчала. Санчес зіжмакав порожнє горнятко й підвівся. – Ще побачимося в корпусі. Ви тільки постарайтеся не зчепитися.
- Не каркай, - чи то заспокоїв, чи то попередив Шайтан. Він невимушено, ніби найкращий друг, сів поруч Віки на постаменті й розслаблено підставив невиспане обличчя під вітерець. Потім збігав до кіоску. Віка сиділа на місці. Він хотів спитати про Шеллі, вона бачила, але мовчав і нібито без думок відсьорбував каву. Вона теж хотіла спитати про Шеллі і теж не могла почати розмову. Нарешті Шайтан розвернувся до неї всім корпусом і, задерши бороду, вичікувально вп’явся очима в її обличчя.
- Що між вами вийшло? – ця розмова їй була неприємна, і сам Шайтан теж, але вона мусила у цьому розібратися. Шайтан звузив сторожкі щілинки очей і трохи повагався.
- Багато будеш знати, стара скоро станеш. Маленькі-синенькі любити не будуть, - зрештою відрізав він і нервово облизав кінчик папіроски, перед тим як усунути в рот.
- Ти вважаєш, що мене цим можна зачепити? – здвигнула плечима Віка. – Втім як хочеш. Усе-таки ти багато чого боїшся.
- Цього – ні. Просто не хочу згадувати.
- То було-таки! – вирвалося у неї; він стійко витримав флюїди люті, що накочувалися з її оманливої незворушності.
- Ти мене осуджуєш? Взагалі-то з пиздоболів чи з нормальних, я розібрати не можу, - вів він далі скоріше сам до себе. – Слухай, може, давай не будеш зайобувати?
- Чому це сталося? – Віка справді не хотіла продовжувати, це була радше її думка, а не питання до Шайтана. Проте він розцінив його як звернення до себе.
- Вийшло вже так. Сиділи, слухали музику. Знаєш, яку він любить, таку з заморочками. Видно, я трошки здурів. Кажуть, бог як хоче когось покарати, то йому розум відбере. І що тепер? Вирішили мене заложити обоє? – без ніякого страху після короткої паузи спитав він.
- А сенс? Просто не пхайся в його життя. – Віка стисла кулаки. – Бо тоді справді погано буде.
- Ось як. – Шайтан чомусь зітхнув і підвівся. – Ну, твоя справа. Хто попереджений, той озброєний. І все-таки ти Санчесу збрехала.
- Про що? Але й ти брехав. Про езотерику, наприклад.
- Я про себе не брешу ніколи. Хотів би збрехати – сказав би, що Шел усе вигадав. Він то, звісно, немало нагнав, але мені це по барабану. Ну, ще стрінемось, - він погасив скептичний смішок. – Аріведерчі.

Музика була щонайрізноманітніша, переважно всяка психоделічна, ембіент, трип-хоп, інструментальна, статичне струменіння, чорні діри, затактові й закадрові голоси й шуми, перешкоди, побічні ефекти, якась невідома терапія від надмірної безпечності, музика, яка доводить до параної й галюників – чорт забирай, не дивно, що Шайтан так її не злюбив, хоча прохолодне звучання викликало якесь катартичне блаженство місцями, коли вдавалося нарешті розслабитися. З духу цієї музики народжувалося щось підозріле, тиха трагедія замовчуваних фігур, десь унизу живота, мурашками і лагідними пальцями, манірний стогін жіночого вокалу, що розгойдувався в немислимих фіоритурах. Віка вимкнула вінамп і полізла дивитися папки з малюнками. Плакати, нечисленні постери, милі заставочки, фантики на Windows XP (What the nice day on the nice planet!), темки на мобільний телефон, їй зовсім без користі, бо у неї був простий як двері, все в свіжих, аж прозорих тонах, мов крихка акварель уяви. Плакати оповідали про страх, поєднаний зі стоїчним терпінням, про одвічність страждання і рідкісні хвилини радості, легкої, майже нереальної (нестерпна крихкість буття…); концептуальні, з розпливчастим сенсом зображення, нечіткі сплутані контури. Його власних малюнків було обмаль – усього два чи три, та ще щось кілька сторінок густого, акварельно значущого тексту (так само відсканованих; «і слово було богом»). Надворі западали вечірні тіні. Дощу все не було, і так не могло продовжуватися весь час, колись та й мусив урватися на чомусь цей надлегкий безхмарний анріел, але есемески, що двічі відривали її від комп’ютера, були бадьорі й позитивні. Вона писала про неправильну геометрію, про те, що зрозуміла ту крихкість буття, в якому він був, такий же крихкий і багатозначний, і про те, як їй хотілось би, щоб він був бережений світлою силою від помилок і прикрощів. Він відповів: «Навіщо робити те, чого не сталося: адже воно не варте того, що може статись». І від прочуття того, що може статись, фосфорична гаряча хвиля хлюпнула їй кудись проміж ніг; це вже не було ідеальним світлом, це було чимось іншим, від чого стає солодко й лячно, - ану ж його джерело вичерпне… Вона не витримала й подзвонила, він уже лежав у ліжку (як сказав) і нарешті остаточно відходив від лихоманки, він дивувався, як можна бути таким щасливим, коли тобі кажуть «ні», й усміхався, пояснюючи, що ходив з Бодиком робити аналіз крові. Жалівся, що давно її не бачив (якісь чотири дні), вона домовилася зустрітися назавтра десь о п’ятій («у мене пара… та чорт із нею, реферат напишу»), також зізнавалася, що скучила («якось аж нездорово скучила»), я також, відповів він, на коротку мить задишкою хлюпнула мовчанка, потім несподівано, мов постріл: «Люблю…»
Це слово, вишептане в слухавку, бовтнуло в найглибшу з її безодень; осяяло її тремким і щемним світлом, як мосяжний ліхтар – гнотик глибоко прихованої свічки. Незглибно.
- Мені чомусь дуже страшно… Не знаю, від чого. Я так – ніколи ще, взагалі ніколи, - віриш?
- Вірю… - Віка недовго повагалася: слова набули вагу і незворотність. – Я теж…

Шеллі йшов назустріч, розкинувши руки і плутаючись у намоклих штанинах, у курточці з каптуром, насунутим на голову, уже й так ущент мокру; він усміхався здалеку, і Віка, яка була без окулярів, пізнала його тільки по розкинутих руках і по усмішці, одній з-між тисяч такій світлій. Вони стали на хвилину навпроти себе і ніби чогось очікували; їй пересохло в горлі; вона видушила з себе:
- Малий негіднику… негіднику…
Він притягнув її до себе і поквапливо, - вона ледь устигла перехилити голову, - притулився до її губ своїми, - легко і несміливо, ніби не зовсім упевнено, - і вона поклала руки на його мокрі плечі.
- Яка ти холодна!
- Я не холодна… - заявила вона, в один момент усе йому простивши: двогодинне чекання, дощ, втрачений час… - але їй насправді не попадав зуб на зуб, і губи у неї були сині, як у зомбі, і від жару та холоду, у які її кидало поперемінно, - то від його присутності, то від перестояних годин, - їй починала боліти голова. – Ходімо! Показуй, де цей ваш флет.
- Санчес казав, що там є глінтвейн… Ні, я не пив, ми лабораторну...
- Розберемось. Це якраз вчасно, мені дико холодно насправді.
- То побіжимо! Дай руку! – вони помчали мокрою вулицею, забігаючи одне поперед одне, ставлячи підніжки і регочучи. Шеллі виснув на ній усім тілом, не даючи випередити; вона тримала його за руку на переходах, а то вони обоє, осліплі від дивного якогось, майже патологічного щастя, рвалися на червоне світло в пориві азарту.
«мов діти: скільки тобі років – п’ять? П’ятнадцять? Двадцять п’ять? – ніби починаєш жити, щойно від сьогодні…»
І коли нарешті стали на другому поверсі, захекані й розіпрілі, - допіру тоді Віка згадала, звідки їй знайома ця адреса.
Шеллі щосили тиснув на дзвінок, умираючи від сміху.

- Урочиста церемонія новосілля оголошується відкритою! – промовляв Санчес. Посеред столу вивищувався трилітровий слоїк із цигарковим попелом, старанно збираним постійними й випадковими замешканцями флету для якихсь культових цілей. Підлога була всіяна плямами від розмоклого в калюжах кави-чаю тютюну. І – попри все – тут було вільно й добре. – Є такі, хто ще не в’їхав? Ще раз пояснюю: мій господар провалив домовленість із іноземцями, ось тому ми всі тут.
- А класно він усіх розіграв! – сипав їй з-за плеча Шеллі, передихаючи від приступу реготу. – Ти тут уперше, невже? Як тобі? Суперська квартирка! Є де розвернутись!
Санчес окидав присутніх оком доброго чарівника.
- Отже, як сказав би відсутній тут Шайтан, у мене є для вас дві благі звістки. Перша – оренду квартири продовжують на невизначений строк. Уявіть собі, вони застали тут Шайтана з Люксиком і якимись дівками. Майже на гарячому. Потім я виштовхав усіх за барки. Шайтан хоч мав совість, полагодив шафку, а решта ні вухом не повела. Робіть висновки, народ. От, так коротко виглядає блага звістка номер один. Але подія ця має один негатив. Після того, як я мав розмову з господарем і останнє китайське попередження, моя Лялька скіпішувала, склала речі і пообіцяла не повертатись, поки не забереться весь цей набрід. Так що від сьогодні я холостяк. Отак виглядає моя друга блага звістка, панове.
- Так і сказала?
- Фігня, я не проміняю святої дружби на якусь дівку. Ви собі уявляєте, як нудно стане тут, коли флет розбіжиться? Срач ще якось можна пережити, але не мати з ким посидіти, побухати, покурити, повчитися… ну, добре, більше не жартую… Правда, що забагато, то свині не хочуть, тому, само собою, ноги Шайтана і Люксика більше тут не буде. Ну, хіба що вони візьмуть участь у громадських роботах.
- Ти просто зашибенний кент.
- Не дякуйте. Давайте пити глінтвейн. Погода не сприяє абстинентам. Тут ще є звичайне вино в пакетах, а кому відігріватися по-особливому – і коньячок знайдеться.

Віка вирішила сьорбнути глінтвейну; Санчес кілька раз пліснув їй зігрівального в келих, і тепло вселилося нарешті в судини. Виникла думка розковбаситися танцями. Туса вигребла з-за столу в велику кімнату. Ввімкнули комп і квадро.
Шеллі агітував Віку танцювати до упаду.
- Розігрійся! Ти вся як айсберг! – кричав він їй крізь музику в русі. – Дивись, як я! Та ти коли востаннє на дискачі була? Таке відколювали ще за моєї прабабці!
- Поговори ще у мене.
- Ну, не ображайся… Я ж не зозла.
- А ти, бачу, профі.
- А то! Глянь, ось іще!
- Я на хвилинку, - вибачилась Віка і вийшла на балкон. Дзвонив Андрій. Якось невчасно і незручно. Ламати голову над вирішенням цієї проблеми Віка не була поки що налаштована. Все ставалось якось швидко, стрімко і – страшно зізнатись! – вело до одного, без найменшої тіні сумніву. Вона ледве змогла витиснути з себе кілька неінформативних фраз. Андрій захоплено розповідав про якийсь всеукраїнський проект, але Віка навіть приблизно не вдуплилась, у чому полягає його ціль. Врешті вона сяк-так зам’яла тему і ввійшла знов до кімнати. Там уже всі встали колом і втикали, як Шеллі старався встати на голову.
– Чувак, твоє майбутнє – цирк, однозначно! – казав Клим, спостерігаючи за його зусиллями. - Ти, певно, невідомий син Девіда Копперфілда.
– Малий, ти явно в ударі, - підтвердив Санчес. – Що любов робить із людьми.
– Я зараз буду показувати фокуси! – Шеллі підірвався з підлоги. – Санчес, дайош карти, хустинку, стілець! Асистент Прима, знімай свій перстеник! Кепочку сюди, Тоха!
З нього, мов із рогу достатку, сипалися приколи. Вдалі й невдалі, все гамузом. Напевно, припустила Віка, хтось сердобольний уже наливав йому: щоки пашіли широким рум’янцем, він неприродно збадьорився. «От малий негідник».
- Я ще умію, - згадав Шеллі. – Дайте мені мале пиво соку. Так, у той бокал повний налийте. Поставте на стіл.
- І шо?
- Дивіться. Без рук!
Він обхопив вінця бокала губами і повільно, обережно підняв голову з посудиною зі столу. Помалу перехиляв вміст собі в горло, поки не спорожніла.
- Льогко, - не йняв віри Тоха.
«Це глінтвейн, - думала Віка, гамуючи повільне закипання крові, - мій внутрішній ворог. - Якщо він показував такі трючки перед Шайтаном, то я не дивуюсь, що сталося те, чого не сталося». Перед очима починали мінятися контури речей.
Десь за дві години людей почало злегка тягти на лірику. Хтось запропонував поставити щось повільне. Звуки висіли в повітрі кімнати, мов срібні дзвіночки на шворці. Запалили ароматичну паличку, і вкупі з усеможливими ароматами тютюну вона остаточно туманила голову. Народ почав розбиватись на пари. Санчес із Фрідою, переморгуючись, грали роль закоханих. Це було б дивно для тих, хто не в курсі, але, чесно кажучи, ніхто тут не вірив, що Санчес із Лялькою посварилися довше ніж на два дні. Це була пара зі стажем. Майже сімейна, якщо це було можливо при такому розкладі. А з Фрідою вони дружили ще зі школи, і вона любить виключно дівчат. Хоча, хтозна, може, здуріють і перепихнуться.
«З ним танцювати – справжня розкіш», визнала Віка; вже вп’яте поспіль Шеллі, щільно притиснутий до неї – нестерпна пружність буття!.. – невтомно вів її по химерних дорогах музики, які, здавалося, знав як свої п’ять пальців. У порівнянні з ним вона була штивною, негнучкою, а його зграбна фігурка прилягала і рухалася ідеально, все щільніше, музика вкрадалася нижче й нижче до пупка й далі, і лишалося тільки уявляти, що буде через кілька годин, якщо пощастить. І хто кого вестиме. Це буде точно щось із чимось, щось неймовірне. Він умів, як ніхто, якби це був який-небудь шкільний випускний, то їх неодмінно визнали б зірковою парою. З Шеллі поступово сходила скутість і невпевненість, ниточка музики була тим, що скеровувало; але хтось вимкнув цю розімлілу казку, бо прозвучала ідея поновити. Всі тусонули на кухню, й оскільки лишився тільки якийсь елітний, бережений для нагоди коньяк, то всі без винятку – включно з осмілілим Шеллі – хильнули по келишку. Заварили каву, Віка з Фрідою розпакували печиво і розставили на столі. Фріда дивилася на неї ледь насмішкувато, але доброзичливо. Вона була з журналістів, і то з того потоку, з якого Віка знала ще по помаранчах купу народу.
Потім усі повалили в кімнату грати в мафію. Віка, яка принципово не грала в карти, відмовилася, і Шеллі, здивувавши всіх, заявив, що лишиться з нею на кухні. Зося, племінниця Санчеса, в меншій кімнаті, долаючи спокуси, героїчно готувала якісь практичні, і від цього було якось стрьомно. Туди-сюди по кухні часом сновигали люди: переважно покурити, а то, як Тоха, вже п’яний в зюзю, просто так повтикати. Шеллі майже добродушно порадив йому усамітнитися в ванній, але ситуація була безвихідна, і Віка вже будувала плани, як його забрати до себе на інший кінець міста, де теж могло статися западло з боку колежанки по кімнаті. Тут могла тільки цілувати його вимогливо, але обережно, не лишаючи знаків на тілі, - очі, губи, щоки, вуха, шию, - відгортати горловину кофточки, щоб торкнутися голого плеча, а він нітився під її важким, прицільним поглядом з-під приспущених повік, де коротким замиканням зблискували золоті іскри. Обличчя йому блідло і безкровилось, - він угадував, куди це все веде, але не міг зорієнтуватися, чи хотів того, чи ні. «Схаменися, не поспішай… З першого разу взяти те, що погано лежить? Навіщо? Як єдиний спосіб виправити те, що не мало статися?»
Зайшов Санчес.
- Ми тут вирішуємо, хто лишається на ніч. З вами мені що робити? Ти, Шел, додому йдеш чи як?
- Ще не знаю… - нерішуче мовив Шеллі.
- А хто має знати? Вікуль, соррі, але окремого кутка для вас нема, хіба що горище. І то зачинене, а ключ Лялька кудись поділа.
«Ну, на крайняк можна і в тій же кухні. Але ні. Люди з сушняка бігатимуть пити і курити на балкон будуть шлятися».
- От чорт… Санчес, шукай мені ключ від горища! Півцарства за ключ!
- Не спіши поперед батька в пекло, Вікуль, - усміхнувся Санчес. – Зроблю, що зможу. – Він побіг когось проводжати. Потроху народ розходився чи розтусовувався по кімнатах. Санчес, як провідник, бігав із постіллю. Шеллі глянув у темне вікно, потім на Віку. Його очі були теплі й водночас якісь болісні.
- У нас нічого не вийде… - стиха проказав він; Віка ледь чутно лукаво засміялася.
- Ну… є лише один спосіб перевірити…
- Я згадав! – ні сіло ні впало підхопився Шеллі й крикнув у двері: – Саш, можна я вкраду зиму в Африці?
- Що?! – не зрозуміла Віка. Шел вискочив у сусідню кімнату й за кілька хвилин повернувся зі щепкою пухнастого кактуса, що її бережно затис у кулаку.
- Дай подивлюсь, можна?
- Не дам, поламаєш. Або поколешся. – Він сховав долоні за спину.
- Ти на щось образився?
- Ні, що ти! – Шеллі огрів її відчайдушним поцілунком, проникаючи до піднебіння язиком і кінчиками пальців зарившись під світер. «Хоч би ніхто не зайшов, хоч би…» - повторювала Віка про себе.
- Блін! Ну що за… - він сягнув рукою до наколінної кишені. Там вібрував телефон. – Я зараз! – Він побіг зі щепкою в коридор, де висіла його сумка, і на ходу в чомусь виправдовувався перед співрозмовником. Віка про щось несуттєве перемовилася з Санчесом, вийшла покурити на балкон і побачила в світлі брами силует, що спішно рухався вулицею, притуливши до вуха мобілку і незграбно всуваючи руки в рукави курточки.
- Куди це Шел? – вернувшись, спитала вона у Санчеса.
- Забрав речі й пішов додому. Мама дзвонила. Тут є безлімітка, якщо хочеш…
- Та ну його, - спочатку відмахнулася Віка. Одразу впав настрій. Вона побрела в кімнату, взяла свою сумку та одяг і почала збиратися теж. Санчес скрушно зітхнув. Віка все-таки набрала номер на безлімітці.
- Хоч попрощатися було можна?
- Вибач, будь ласка! Мама повернулася з гастролів, а мене нема вдома. І ключів у неї теж нема. У нас одні на двох. Добре, вона передзвонила з вокзалу, то я побіг на маршрутку, може, ще встигну до її приїзду. Інакше влетить.
«Що за зв’язок! Тільки щось скажеш, одразу якась луна… аж вуха болять!» – досадувала Віка. Її розбирала злість.
- А ти зараз де? – допитувався Шеллі. – Ти ще у Санька? Могла б мене почекати, я зараз щось вигадаю, змотаюся з дому і…
- Абсурд. Я додому поїду, не вперше… щастить мені на таких, як утопленику.
- Правда, що у тебе у Києві хлопець? – раптом спитав він. – Санчес сказав.
- Не зовсім. Друг у мене там. Був чи є, чорт зна.
- Я зрозумів, - запевнив її Шеллі. У слухавці клацнуло і повисло в повітрі мовчання – суцільною перешкодою на лінії.
Віка терпляче вичекала, поборюючи спокусу швиргонути телефоном об стінку.
- Давай завтра поговоримо, - пробився нарешті крізь мури тиші кволий голос, - мені ще уроки готувати і… йокелемене, ще й лабораторну з фізики переписувати на чистовик. Відвик без Шайтана робити домашки, блін.
- Не варто взагалі з ним водитися.
- Це мені вирішувати, - ненав’язливо нагадав Шеллі, - ти, головне, не нервуйся, все гаразд. Я сильний… відносно. – Він помовчав. – Ну, на добраніч. Цьомаю… На великій перерві задзвоню.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.35449981689453 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …