Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2579
Творів: 46816
Рецензій: 91203

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Хронікально-документальна повість

Розділ 8

© Творча Асоціація "500", 10-06-2005
Дніпропетровськ–Полтава–Суми. Старий гіппі. Ніч у художній майстерні. Демарш у Полтаві. Жадан в тенетах стукача. Ранок в Люботині. Сумні голодні Суми. Знову Микола Гриценко.

Цього разу поїхали четверо: автори цих рядків, Жадан та Кухарук. Маршрут ми розробляли, керуючись відстанню між містами на карті України, тому навіть приблизно не уявляли, яким транспортом будемо пересуватися з пункту А до пункту Б. Кожен з них виник у нашому маршруті теж досить випадково. Майбутня авторка “Текстів” львів`янка Наталя Римська, розговорившись якось із Кокотюхою і дізнавшись, що більшість міст виявиться неохопленою презентаціями “Молодого вина” через відсутність “своїх людей у Голівуді”, підказала координати свого приятеля з часів роботи в журналі “Україна”. Невідомий нам Артур Фредекінд мешкав у Дніпропетровську. Тим часом Розумний знайшов у Полтаві чи то рухівців, чи то “просвітян”, одне слово – якусь офіційну свідому українську організацію, котра погодилася організувати прийом поетів у місті. З Сумами вийшло простіше. Один з упорядників антології, Сергій Руденко, народився та виріс поблизу Сум, а в самому місті тривалий час працював. Щоправда, сам він поїхати в останній момент не зміг. Зате саме в Сумах у нас виявилася найбільш реальна зачіпка – вже знайомий поет Микола Гриценко, за плечима в якого був значний досвід організації подібних заходів. І головне – він працював тоді на міському телебаченні. Тобто, забезпечував прямий контакт із засобами масової інформації.
На вокзалі Дніпропетровська тверезих нас (в поїзді пішла, на диво, лише пляшка білого „сухарика”) нас зустріла доволі колоритна постать. Витерті та линялі від частого прання, але справжні джинси, не нова, зате міцна і випробувана часом шкірянка, патли і щербата посмішка – таким постав перед нами Артур Фредекінд. За годину на нас чекало ще одне відкриття: ми приїхали “на базу”, тобто, в хату місцевого художника Ритяєва в пролетарському районі міста. Господар виїхав до Москви, лишивши Артурові і його дружині помешкання без спеціальних умов і на невизначений термін. Старі меблі підсилювали відчуття справжньої богемної атмосфери гіпівської комуни, про існування яких ми лише чули.
Про схильність мешканців до гіпівських ідей яскраво свідчили розмальовані квітами і розписані пацифіками та відповідними гаслами стіни, а також стосик чорно-білих фотографій, на яких голі чоловіки і жінки весло відзначали якісь нікому не відомі свята. Хоча, як для справжньої комуни, помешкання виглядало надто цивілізованим. Швидше оселя підходила під визначення будинку-майстерні. На стелі та стінах сиділи 50-сантиметрові таргани. Де цілі, а де – перерізані навпіл. Як пояснив Артур, художник зробив дерев`яні макети цих набридливих домашніх комах за порадою знайомого, котрий таким чином – розсадивши макети тарганів та напівтарганів у різних місцях на видноті – витравив справжніх комах. Причому засіб діяв ефективніше, аніж різноманітні китайські олівці та пшикалки-аерозолі. Артур підтвердив – таргани зникли.
Наш новий знайомий виявився не лише людиною з великим неформальним досвідом, а й українським націоналістом у хорошому розумінні цього слова. Його німецько-єврейське обличчя добре знали в місцевих патріотичних громадах. Але до організації мистецької акції мала відношення інша тусовка – місцеві архітектори і художники, більшість із яких саме в той час опинилися перед лицем остаточного безробіття. Коли втома після цілоденної оглядової прогулянки містом частково минула, нас завели в стильний зал місцевого Будинку архітекторів і представили доволі пристойній, як для такої акції, кількості глядачів.
Після презентації, де книжку на диво активно й зацікавлено купували, ми невеличким гуртом, до якого приєдналися, окрім четвірки гостей та пари господарів, ще двоє дівчат і один відомий місцевий поет старшого віку, поїхали на “базу” святкувати успіх. З цією метою в найближчому кіоску купили кілька літрових пляшок “Распутіна”. Горілку почали потрошку сьорбати вже по дорозі просто з горла. В поїзді, на привалах і навіть у вечірньому трамваї Кокотюха і Жадан читали тритомник Довлатова. Вони деякий час це робити це нарізно, але довго так не витримували: щастя від спілкування з близьким за духом автором переповнювало митців і вони поспішали поділитися ним один з одним і з оточуючими.
Вже за столом ближче познайомилися з дівчатами. Одна з них, знайома господарів, виявилася художницею Людмилою, її будинок і майстерня знаходилися неподалік. Інша – молода поетеса Олена, яка прийшла на об’яву, виступила з власними віршами, а потім безстрашно приєдналася до гурту незнайомих митців.
На певному етапі спілкування закінчилася закуска. За цих умов (близько першої ночі) частина з нас захотіла спати, а інша частина лише розгулялася. Тому знайшли компромісне рішення: хто хоче спати – хай спить, решта піде до художниці Людмили дивитися її роботи. Вона попередила: в неї немає не лише їжі, а навіть води. На чай вона нині принципово не запрошує, більше того – не надто вірить, що присутнім цікава її творчість. Але проганяти нікого вона не збирається, тому компанія може рушити до неї додому просто так, не вигадуючи спеціальних приводів.
Їжі й води в помешканні художниці дійсно не виявилося. Не знайшлося навіть одненької чайної чашки. Пити горілку знову довелося з прямо з пляшки. Власні роботи мисткиня звалила на купу в кімнаті, відведеній під майстерню. На картинах авторка зображувала багатоголових чорних або зелених монстрів, схожих на пуголовків. Малювала вона чудовиськ переважно на яскраво-червоному фоні. В цьому оточенні ми провели кілька годин, за весь цей час художниця кільканадцять разів повторювала, як ненавидить ситих мужиків у шкіряних куртках, аж поки до скаламученої “Распутіним” нашої свідомості не дійшло – ці закиди могли бути адресовані мало не кожному з присутніх тут. Жодних образ не виникало, бо після випитого о четвертій ночі серед намальованих бабаїв ще й не такі думки можуть прийти в голову.
Потім були танці у вузьких проходах між коридорними стінами і свіжими полотнами. Пам’ять про цю вечірку лишилася мазками чорної і червоної фарби на сорочці в Розумного. Врешті-решт ми залишили художницю разом з поеткою Оленою, студенткою архітектурного факультету, говорити про мистецтво, а самі повернулися до Артура і полягали спати. На чотирьох нам відвели розкладний диван і вузеньку старовинну канапу. Її окупував Жадан, котрий щасливо уникнув нічних походеньок Дніпропетровськом, решта вклалася втрьох.
Вранці харківський поет прокинувся напрочуд рано, і розбудив нас веселою історією про свою спробу похмелитися на місцевому грунті. Серед пролетарських халуп він близько 7-ої ранку надибав на класичну закіптюжену одноповерхову споруду, в якій вгадувалася радянська пивна. Людей навколо не було, а в віконці стояла пожовкла від часу табличка з єдиним словом: “Есть”.
Згодом ми дізналися дві речі. На Полтаву їде лише один рейсовий автобус і то – о сьомій ранку. Поїздом ніяк, на годиннику – перша дня, гостинністю Артура доведеться користатися ще одну ніч, бо презентація в Полтаві аж наступного вечора. Встигаємо. І ще одна новина: художниця тримала поетку розмовами біля себе десь до шостої ранку, після чого спробувала звабити її на інтимний контакт. Дівчина делікатно втекла до свого гуртожитку і згодом сказала:
– Це – єдина в моєму житті історія, котру я не розповім своїй мамі.
Автобус везе до Полтави п`ять годин. Тут нас ніхто не зустрічав, але Розумний заспокоїв – так і мусить бути. Закинувши книжки в готель, ми відразу вирішили дізнатися, чим можна дістатися до Сум. Знову чекав облом: лише з пересадкою в Люботині, а поїзд – о другій ночі. Переварюючи неочікувану інформацію, ми поїхали в центр, де Розумний таки зайшов до української установи бодай повідомити про наше прибуття. Повернувшись, спокійно повідомив:
– Ну, на нас чекають увечері в бібліотеці, там і афіша є.
На вказану годину дисципліновано зійшлося більше півсотні глядачів, серед яких ми майже не побачили людей нашого віку. Видно, так само акуратно патріотична інтелігенція звикла відвідувати всі заходи, влаштовані саме цією організацією, незалежно від того, мають вони літературний чи політичний присмак. До речі, саме мистецьких акцій тут, вочевидь, проводилося не так багато. Бо інакше місцеві революціонери не прийняли б його за чергове політичне зібрання і не спробували влаштувати в рамках презентації антології “Молоде вино” невеличкий антикомуністичний демарш. На сцену вистрибнув дядько з вусами і почав читати актуальний вірш, спрямований проти губернатора Полтавщини. Нас потішило, що борець з “алкоголіками та дебілами” в чиновницьких кріслах сам перебував у стані середнього алкогольного сп`яніння. Організатори акції гуртом стягнули його зі сцени, та поки виводили геть, він устиг тицьнути нам по кілька примірників своєї опозиційної газети. За кілька хвилин з політикою було покінчено і ми з приємністю виявили, що серед слухачів дуже багато вчителів. Вони й стали активними покупцями презентованої книжки.
Виступ Сергія Жадана завжди чимось невловимо відрізнявся від виступів інших поетів. Принаймні в Полтаві ця особливість мало не вийшла поетові боком. Після вечора його відтер від гурту молодик у брунатного кольору джинсах та сірій китайській вітровочці. Його компліменти на свою адресу Жадан сприйняв радісно і вдячно, а головне – щиро. Він, між іншим, і досі щиро сприймає будь-який знак уваги з боку прихильників, старих і нових. Переговоривши про щось із молодиком, Сергій підійшов до нас:
– Тут у гості запрошують. Усіх.
Головний організатор пан Микола негайно відтягнув Розумного за лікоть у бік і зашепотів:
– Не пускайте його нікуди! З ким він злигався? То ж відомий у нас стукач кадебе! Він же завербує, в нього гроші на це завжди є. Напоїть – потім не відмажетеся!
В якості альтернативи чоловік запросив у гості до себе додому. Ми виклали такий варіант Жаданові, той про щось перемовився з молодиком і нерішуче промовив:
– Незручно якось... Він каже, що потім мене до вас підвезе, бо знає, де живе той дядько, з яким ви йдете. Ми ж не дитячий садок, кінець кінцем!
Тримати колегу силою ніхто з нас не мав права. Зате протягом тих кількох годин, що ми сиділи на кухні в нашого організатора в компанії з височенним місцевим художником, колоритна зовнішність якого видавалася до болю знайомою (Розумний його потім згадав як завсідника київських мітингів початку 90-х), і випивали, інших тем для розмови не виникало. Господар і його товариш на всі боки лаяли негідника-стукача і його підлу манеру дурити голови нормальним людям. Спроби змінити тему виходили невдалими – скорше чи пізніше, але персона підступного кадебіста знову незримо опинялася за столом. Згодом він і сам матеріалізувався, доставивши, як і обіцяв, добряче накачаного Жадана на таксі. Господар бубонів щось про витрачені агентурні гроші, але тема швидко була закрита.
Поселитися на кілька годин у привокзальному готелі нас спонукало кілька обставин – пізній час відправлення поїзда, небажання обтяжувати своєю присутністю поважних людей, зрештою, потреба в столі, за яким можна було б сидіти з чарчиною, та ліжка, на яке можна було б впасти (на вибір). Пили якусь червону солодкувату гидоту з назвою “Сангрія”, але на вокзал все одно мусили йти завчасно: поїзд прохідний і треба було встигнути вхопити квитки по приходу.
Чергували біля кас найстійкіші, інші відсиджувалися на вулиці – в залі чекання “Полтави-Південної” стояв страшенний сморід. Жадан влігся на сумці, Кухарук читав книжку. Так минув час до приходу поїзда.
У вагоні попадали на полиці, хто де бачив, і, як виявилося, в різних кінцях вагону. Попри всі запевнення Кокотюхи, що він прокинеться за три години в Люботині і всіх розбуркає, першим продер очі Розумний. Інстинкт підказав йому звернутися до сусідів по купе з питанням, – “Яка станція?”, – тоді, коли вже поїзд стишував хід. Це був Люботин. Провідники зачинилися в своєму закапелку. В результаті, голові ТА “500” довелося не лише розшукувати по вагону колег, передовсім Кокотюху (якого в сонному вигляді легко впізнати за звичкою натягувати чорну трикотажну шапочку на обличчя), але й активно домагатися відкриття дверей безпосередньо на станції.

Коментар Андрія Кокотюхи:
– Жадан десь поблював після вчорашнього і вмостився спати на стільцях усередині вокзалу. Там же пристроївся Кухарук. Розумний нипав пероном, а я прогулявся околицями станції, подивився, як потроху прокидається місцевий базар, і повернувся назад. Ані до, ані після тих квітневих гастролей нічого подібного більше не було: дві третини Творчої Асоціації „500” стоять на пероні розбомбленого перебудовою люботинського вокзалу і дивляться, як упевнено сходить сонце. А з першої електрички вивантажують п`ять мішків картоплі двоє жінок, вочевидь, мама з донькою. Допомогаючи собі матюками, вони беруть кожна по мішку і тягнуть через три колії, закидають на перон, повертаються знову. Останній, найважчий мішок, беруть удвох. Збоку стоїть гурт похмільних мужиків і коментує цю картину.
Не знаю, хто як це оцінить, але більш абсурдної ситуації важко собі уявити. Є час подумати, стоячи отут, на запльованій платформі слобожанського містечка: за яким хріном ми сюди приперлися? Люди он картоплю тягають, надриваються, так хоч знають, кому це все потрібне. А тут четверту добу катаєшся з пересадками країною, їси що знайдеш, ковтаєш горілку, наче воду, ночуєш десь по людях і ось тепер стоїш і вперто чекаєш, поки прийде поїзд на Суми. Знову ж таки, не прямий, а прохідний. Відповіді дати досі не можу, але тоді від усвідомлення, що картопля широкому загалові більш актуальна, ніж поетична антологія “Молоде вино”, такий кайф отримував від власної місії, йо-о-о-о!

Коментар Максима Розумного:
Деякий час поняття “Ранок в Люботині” у нас із Кокотюхою було кодовим і виражало певний стан свідомості й організму, що перебували на шляху до повного очищення, свого роду нірвани. Думаю, це слово підходить. Характерно, що подібне траплялося з нами й раніше. На вербну неділю 1989-го ми удвох вперше мандрували Західною Україною. Проблукавши цілий день Коломиєю, опинилися перед ошатною садибою, на фронтоні якої було вирізьблено саме це слово… Подібним чином моя шкільна вчителька російської літератури тлумачила такі поняття, як “перший бал Наташі Ростової” і “небо Аустерліца” (це, нагадую, про А.Болконського з “Войни і міра”).

Приїхавши в Суми опівдні, тут же вирішили проблеми з квитками. Жадан після презентації рушав на Харків, інші – в бік Києва. Тому готель не варто було шукати. Так само вирішили не поспішати з розшуком поета Миколи Гриценка. Після минулої доби, протягом якої ми встигли побувати в трьох містах, рахуючи Люботин, банально хотілося їсти. По кількості перукарень місто Суми і досі, мабуть, лишається на першому місці в Україні. А ось поїсти там і тепер особливо немає де, тому в можливих змаганнях серед великих українських міст стосовно числа місць, де можна бодай спожити пристойний пиріжок з лівером, Суми, мабуть, просто не взяли б участі. Хоча Руденко після нашого повернення переконував, що пристойні харчевні можна було знайти – в установах та готелях.
Після наполегливих пошуків пощастило знайти ресторан, де довго не хотіли обслуговувати на початку першої години дня. Цей ресторан досі зберігся і надалі вперто дотримується своєї концепції утримання від їжі.
Далі було ще веселіше. Презентацію запланували в ошатному приміщенні обласної бібліотеки, куди нас із нашими книжками попервах не хотіли пускати. При вході висіла афіша з оголошенням про зустріч із письменниками, і, ясна річ, наші прізвища... Ми тицьнули на цей напис бабці-вахтерці, й у відповідь почули:
– Зустріч із письменниками – о п`ятій, там же ясно написано. От о п`ятій і приходьте.
Ми хором почали пояснювати, що оголошення стосується безпосередньо нас, і що згадані там чорним по білому письменники – це ми і є, ми вже приїхали.
– Ви – письменники? – щиро здивувалася бібліотечна церберша і зареготала. Це був добрий знак, нам теж стало весело і на чотири горлянки ми таки умовили пропустити нас, аби лишити бодай книжки.
При вході в конференц-зал на присутніх поетів чекав сюрприз. Виявляється, працівники книгозбірні підготувалися сумлінно. На журнальних столиках лежали старанно розкладені давні журнальні поетичні публікації як присутніх тут живцем, так і зазначених в “Молодому вині” літераторів. На цьому приємні сюрпризи скінчилися: народу прийшло небагато, а сам Гриценко, залишивши оператора з камерою, вибачився і погнав вирішувати нагальні виробничі справи. Пояснивши перед тим, як дістатися до нього на роботу, аби поспілкуватися перед від`їздом у неофіційній обстановці. Тобто, випити.
Врахувавши те, що до укладання нової актуальної поетичної антології був причетний земляк сумчан Сергій Руденко, бібліотечні фонди отримали в подарунок цілу пачку “Молодого вина”. Тут книжок практично не купували.
Посиденьки в кабінеті дяді Колі, як з легкої руки Жадана ми надалі звали Гриценка, могли закінчитися традиційно – разом з горілкою. Микола розводив руками, клявся-божився, що цього разу в нього точно нічого нема, бо тут порядки драконівські, просто так не заховаєш. Автори цих рядків після тривалого гарикання таки повірили поетові і побігли невідомо куди, аби буквально перед закриттям гастроному випросити в тітоньки продавщиці пляшку. Наше переможне повернення Гриценко зустрів широкою посмішкою і широким жестом видобув з тумбочки ледь почату пузатеньку пляшчину коньяку.
А якось нам трапилися люди зовсім без почуття гумору. Знайомство цілком реально могло завершитися криміналом з пролиттям крові. Та про це – наступний розділ.



Продовження

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.37396001815796 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …