Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2606
Творів: 47426
Рецензій: 92247

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза повість-казка

Донизу Рікою (частина ІV)

© Олександра, 19-01-2009
                                                                 ДОНИЗУ РІКОЮ...
                                                                             IV

   І потім я опинилася в кар’єрі.
   Не відразу, звичайно, адже я навіть не знала, де він знаходиться. Тому вирішила піти у напрямку найменшого спротиву і попрямувала прямісінько на розподільну станцію.
   Там  мене зустріли з неприхованою байдужістю. Мабуть, тут мене і не думало шукати керівництво. Декілька годин я пробула в очікуванні, і от, коли черга нарешті дійшла і до мене, я почула холодне й байдуже запитання «Ваше ім’я?»
   І тут я раптом зрозуміла, що просто зараз можу легко видати себе за будь-кого і попливти собі кудись. Жити, як звичайні крапельки. Ні про що не турбуючись, ні про що не думаючи. Забути все, що я тільки-но почала пригадувати, і знову стати безликою масою, яка тільки те й робить, що набуває форми чогось.
   Спокуса? Відраза? Але ж ні. Я відчувала до цієї раптової думки лише презирство.
   Презирство? Ні, воно також кудись зникло. Тепер тільки впевненість у своїх силах, віра у них і знання того, що я здатна на все.
   Я зрозуміла нарешті, і так раптово, чому я стільки часу витратила на пригадування того, що мої колеги ніколи не забували, і за що вони завжди продовжували боротись.
   Як там пояснював мені Чистий? «ми всі – краплинки, частинки одного великого цілого. А тепер уявіть, що вас не існує. Вас більше немає. Залишилось одне єдине ціле – одна суть. Ви  більше не частинки, ви і є цією суттю. Відчуйте це.» О! Я відчувала це краще за інших. Я змогла найбільше повірити у те, що мене більше не існує. Я найліпше й найглибше могла злитись із одним єдиним єсством. І саме завдяки цьому одна я навчилась зчитувати інформацію, і, у той же час, це й зіграло головну роль у тому, що я єдина забула про своє призначення.
   Ну що ж... тепер я згадала! І тепер я можу все! Адже я більше не частинка, я – ціле, я – суть.
- Ваше ім'я? – знову повторила краплинка холодно й байдуже. Але мене більше не дратувала ця її байдужість. Я була усім і мала сили вибачити її за цей найбільший в усьому світі гріх.
- Іскорка! – спокійно і, можливо, трохи пафосно, мовила я і спостерігала лишень, коли ж нарешті краплинка зрозуміє, що тільки було мовлено.
- Іскорка? – так само байдуже запитала вона.
- Так, це я.
- Вільні місця залишились лише у подорож парою й вітром в річку. Звідти – прямо в океан... Якщо, звичайно, можете почекати...
  І тут, нарешті, вона зрозуміла, що й до чого.
- Тримайте її! – істерично заверещала вона. – Охорона! Охорона, це Іскорка, тримайте її!...
  Але у мене й гадки не було кудись тікати...

   Ми довго пливли. Ми – тобто я в оточенні близько п'ятдесятьох охоронців. Пливли годин приблизно три. Деякі охоронці зникали. На їх місце приходили нові, а я відчувала себе у центрі почесного караулу.
   Отож, пливли довго, поки не опинились нарешті у дійсно, мабуть, найглибшому й найтемнішому місці озера – кар'єрі.
   Охоронці «провели» мене у саму серцевину кар’єру – в одну з найглибших його розщелин. І, ніби по команді, зникли. Як виявилось, команда таки була. Я спочатку не помітила, але, коли трохи звикла до темряви, побачила, що розщелина не була пустою. Але й не було тут надто гамірно.
   Був тут один великий пан – тобто начальник, а довкола нього метушились іще деякі крапельки. Десь у самій глибині я запримітила засновників – збентежених моєю появою і дуже виснажених.
- Ну от нарешті й збачились, - сказав начальник. – То це ти – славетна Іскорка?...

     Я б ніколи в житті не назвала себе славетною. Важливою? Так. Значущою? Так. Грандіозною? Але не славетною.
   Проте за даних обставин сперечатись було не варто. Це не мало ніякого сенсу. Але, оскільки я не була славетною, вирішила за потрібне просто промовчати.
   Але начальник наполягав:
- Я запитую – ти Іскорка?
- Так, це я.
  Він почав пильно роздивлятись мене з усіх боків.
- І що в тобі такого? – дивувався він, ніби, сам до себе. – Отож, ти Іскорка, - сказав він, розставляючи всі крапки над «і».
- Так, це я, - мені вже трохи почало набридати це запитання. – А ви хто?
- Гм... питання тут задаю я, - наголосив начальник, проте, видно, самолюбство у ньому перемогло над гордістю, і він вирішив назватися. – Я – Бульбак!
   Це ім’я накликало на мене хвилю сміху, проте я  вирішила, що краще спинити цей порив – Бульбак явно був гордим за своє ім’я. Мій сміх лише б засмутив і роздратував би його.  
- Отож, якщо ми вже знайомі, - перейшла я на серйозний тон, - можливо, перейдімо до справи?
- Перейдімо, перейдімо... – Бульбак знову почав мене зацікавлено розглядати. – Навіщо ви прибули в озеро?
- Я лише пливла вниз течією.
- Брешете! – проревів він. – Невже у вас не було ніяких завуальованих намірів?
- У-у, - тільки й мовила я.
- Ну що ж... Можливо, воно й так... проте, беручи до уваги ваше минуле...
- До чого тут моє минуле? – здивувалась я.
- До чого? – перепитав Бульбак. – Ми розшукуємо вас уже понад двісті років. І розшукуємо не для того, щоб запросити вас на прогулянку, а для того, щоб тяжко вас покарати за ваші злочини і втечу! А ви запитуєте «для чого»?
- За втечу? – у свою чергу здивувалась я. – Та ж ваше керівництво саме мене вислало!
- Люба моя, наше керівнництво – це я, - з неприхованим насміхом відповів на те він.
   Мене почала родратовувати беззмістовність нашої бесіди, і виникло раптом відчуття, що якщо я негайно не здійсню потрібних заходів, суперечка може продовжуватись годинами, а то й днями.
- Гаразд, я готова прийняти покарання, - сказала я.
- Ви... щ-що? – Бульбак явно не сподівався такого повороту подій. І здивувався не він один.
- Іскорко, що ти робиш? – почулося з глибини розщелини. Я впізнала голос. Це був сміливець Променистий. – Якщо це заради нас, то знай – він же всеодно нас не звільнить!
- Я знаю.
- Але ж! Іскорко, як ти можеш?!
- Заспокойся... – почулось звідкілясь іще. Мудрий Рокінвейзер! – Я думаю, вона знає, що робить. Ти ж знаєш?
- Я знаю, - спокійно повторила я.
- От бачиш – вона знає! – весело вигукнув він, і Променистий, ніби, заспокоївся.
   Увесь цей час Бульбак переводив погляд то на мене, то на засновників, проте нічого не міг збагнути. Врешті-решт він розлючено кинувся до мене.
- Ти щось задумала! Задумала ж, правда? Ану зізнавайся!!!
- Не буду заперечувати, - спокійно сказала я не так Бульбакові, як засновникам.
- Ах ти ж!! Ах ти ж... – проте Бульбак не знаходив слів, які могли б передати його почуття.
- Охорона! Охорона! – загукав він. Охорона вмить з’явилась у розщелині. Видно, вони й не відходили далеко. – Заберіть її у найглибшу печеру в кар’єрі. Стережіть її і вдень, і вночі! Тобі не вдастся утекти... ні, не вдастся... – з насолодою вимовляв він останні слова, переконуючи у цьому не так мене, як себе самого.
   І я, у супроводі охорони, мирно собі попливла, залишивши у розщелині розлюченого Бульбака, який кричав мені наостанок: «Ні, не вдастся. Ти ніколи звідси не втечеш! Ніколи!»
   Проте я знала, що він помиляється.


    Проведені у кар’єрі дні стали важким випробовуванням моєї віри. Не те щоб мене часто викликали для допитів чи якось погано зі мною поводились. Мене дійсно двічі розпитували офіційні особи - про мене, про  інститут, про печеру. Але то була чиста формальність. Всім і так було зрозуміло, що я нічого не розповім. На одному з таких допитів навіть не був присутнім Бульбак. Але мене повільно вбивало те, що усім було просто байдуже. Байдуже хто я, байдуже хто такі засновники, байдуже до інституту. До всього світу, та й взагалі до самих себе.
   Охоронці привели мене тоді в чи не найглибшу й найтемнішу, й найтіснішу розщелину, яку я коли-небудь бачила, і залишили мене там саму. Отож ті хвилини, які я проводила в їх оточенні дорогою на допити ставали для мене справжнім святом.
   Єдиною розрадою було те, що я ще досі могла зв’язуватись зі своїми.
   Я була усім. Отож легко виходила на хвилю й частоту тієї чи іншої краплини. Я передавала їм послання. Казала, що зі мною все добре, із засновниками також, от тільки нам немає з ким побалакати. Але більшість краплин якщо й сприймали ці повідомлення, то не могли відповісти на них – для цього їм не вистачало віри у свою здатність бути всім.
  По-справжньому я могла розмовляти лише з Чистим – він майже завжди міг вийти на мою хвилю. Інколи це виходило й у Рокінвейзера, і він не приховував свого захоплення цим відчуттям, адже це вдавалося йому вперше. Він ніби-то також намагався налаштуватись на Чистого та інших крапельок, але для цього в нього не вистачало досвіду, отож він міг лише відповідати на мої послання. З таких наших розмов я й зрозуміла, що із засновниками все добре, але їм також не вистачає уваги й спілкування. І, хоча вони перебували в одному місці, але не мали «сполучень» із рештою світу.
   Впродовж таких от розмов ми почали розробляти план дій, а точніше, план втечі. Чистий сповістив мене про те, що «наші» активно виконують розвідувальну діяльність. Отож, тепер мені стало відомо, що я відбуваю покарання за невчасне проходження процедури розподілення, переховування від властей, а також, що на відміну від двох попередніх звинувчень є  неправдою, за спротив при арешті і відмові надавати будь-які пояснення.
   Рокінвейзер був схоплений на підставі закону «про надмірне використання права на вільножийство», переховування від властей і спротив під час арешту. Променистий був заарештований за шпигунство, а усі інші засновники – за підривну діяльність і відмову у співпраці з вастями.
   І, хоча більшість звинувачень проти мене були дійсно правдивими, але те, у чому звинуватили засновиків – «шпигунство», «спротив при арешті» - просто абсурдно! Променистий лише намагався дізнатися за що арештували Рокінвейзера – і це вже шпигунство? Якщо так, - подумала я якось, - то «наші» зараз дуже ризикують. Розпитуючи про мене та засновників, вони ж також «шпигують»!
   Я сказала про свої сумніви Чистому, але він відповів на те, що не варто так хвилюватись. Бульбак не посміє заарештувати іще когось зараз – навіть у «безликої маси» це може викликати певні підозри чи занепокоєння, а паніка й безлад у рядах цього слухняного месива Бульбакові нідочого, особливо у такий час, як тепер.  
   Я знала, що Чистий каже так лише для того, щоб заспокоїти мене, щоб мене не гризла думка, що через мене може постраждати іще хтось. Але в якійсь мірі він був правим. Справді, Бульбакові зовсім не потрібно було, щоб стався якийсь «збій» у системі. Для цього він розшукував мене, для цього він запроторив засновників у кар’єр. Тепер він зрозуміє, що задля цього йому потрібно спинити арешти. Ні, Бульбак не дурний. Можливо, йому не вистачає кмітливості, але він аж ніяк не дурний. Тому має й сам зрозуміти, що подальші арешти призведуть до «збою».
   Отож, я заспокоїлась, і ми знову почали розробляти план втечі.
   В цілому, план був простим, проте на нас іще чекало вирішення декількох важливих питань.
Чистий сказав, що вони планують визволити спочатку засновників, а потім мене, тому що, по-перше, моя розщелина знаходилась глибше від усіх, а по-друге, мене постійно чатували із півсотні охоронців. Але я попередила Чистого, що засновники охороняються надійніше. Їх, звичайно, не охороняла група краплин-охоронців, проте вони постійно перебували у западині самого Бульбака, а там завжди була його прислуга, яка при найменшій небезпеці викличе краплин у сто разів більше, ніж охороняють мене.
   Отак і було вирішено рятувати спочатку мене, а потім уже всі разом іти до Бульбака.
   Проте й досі залишалось незрозумілим, як усім «нашим» пройти через увесь кар’єр непоміченими, звільнити мене з-під варти, а потім знову пройти в інший кінець кар'єру і переконати прислугу не викликати охорону, та просто піти із засновниками куди очі дивляться.
   І тут до мене раптом дійшло, що я ж – усе. А якщо я, будучи усім, можу виходити на хвилю й частоту тієї чи іншої краплини і передавати їй послання, то хіба не можу я сказати заразом усім охоронцям робити те чи інше? Ніби це – команда Бульбака. І якщо всі одразу отримають моє повідомлення, то ні в кого не виникне жодних підозр у його істинності, ніхто не поцікавиться, хто ж першим отримав цей наказ. Просто всі будуть знати, що повинні робити.
   Це рішення було таким простим і геніальним! І неважливо, що не всі крапельки настільки розвинуті, щоб сприймати послання. Якщо хоча б третина із них здатна на це, то план повинен здійснитися без жодних несподіванок.
   Отак і було вирішено. Після втечі ми усі збиралися зникнути з озера. На розподільній станції з’являтись не можна – як тільки керівництво дізнається про нашу втечу – станція буде надійно охоронятись. Тому ми вирішили попливти прямо до виходу у підземні струмки. Як усім було відомо, підземні струмки – одні з небагатьох, кому вдалося уникнути перевороту – тоді, двісті років тому. Отож, там ми будемо в безпеці.
   І, хоча я знала, що доведеться провести багато годин, а то й днів, ба навіть тижнів у важкій праці – проникаючи у свідомість сотням і тисячам охоронців, настрій у мене значно покращився. Адже тепер я знала.
   Я довго чекала на диво. Чекала й вірила. І от воно прийшло. І тепер мені усе зрозуміло.

     Отож, я почала довгу й важку, проте на всі сто відсотків виправдану працю. Але все виявилось не настільки простим. Я «продіагностувала» своїх охоронців тим, що наказувала їхній свідомості сказати те чи інше слово. І тільки половина із них, ба навіть трохи менше відгукнулись на моє прохання. Отож, вирішила я, більша половина не зможе сприймати мої повідомлення.
   Другою проблемою виявилося те, що потрібно ж буде якось відволікти Бульбака – по-перше, забрати його з розщелини, у якій тримають засновників, по-друге, затягнути його у таке місце, де він не заважав би нашим планам. Проникати у його сідомість було небезпечно – як я уже згадувала, він не був дурним. Він би поцікавився, звідки у нього та чи інша думка і міг би щось та й запідозрити.
   Але незабаром план – простий та геніальний – визрів у моїй свідомості. Єдиним його недоліком було те, що діяти доведеться миттєво. За моїм планом я не могла підготувати свідомість моїх охоронців до початку здійснення плану. Ні, точніше якраз «приготувати» її до втручання я могла. Але не наказувати. Свої послання мені доведеться передавати саме під час виконання плану. І якщо мені не вистачить тоді віри, сил чи іще чогось, усе може піти шкереберть. Але саме зараз я була впевнена у собі.
   Я почала приготування. Давала охоронцям якісь прості накази – такі, які б не викликали жодних підозр ні у них самих, ні у оточуючих їх крапельок. Я розділила всіх їх на групки – тих, які добре сприймають послання, ті, які просто сприймають і ті, які не сприймають.
   Загалом у мене вийшло, що крапельок, готових до втручання – 25, а тих, на яких не можна розраховувати – 35.
   Тепер я розділила їх на групи в залежності від того, яку роль будуть вони виконувати у моєму плані. Наразі я мала три основних групи. Одній з них – загалом туди входили ті кралини, які найкраще піддаються втручанню – я почала навіювати думку, що приблизно за тиждень я про щось їх попрошу, і вони неодмінно виконають моє прохання. На цьому підготовчий етап завершився.
   Прийшов час очікування. А чекала я на сигнал від Чистого.
   Він та інші наші «розвідники» з’ясовували зараз, де знаходиться вихід до підземних струмочків, і як потрапити туди непоміченими.
   І Чистий подав знак. Наступний ранок мав стати знаменним.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0509719848633 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …