Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2615
Творів: 47690
Рецензій: 92550

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза повість-казка

Донизу Рікою (частина ІІІ)

© Олександра, 19-01-2009
                                                       ДОНИЗУ РІКОЮ...
                                                               ІІІ

   Наступні дні я провела, як у казці. Я розмовляла зі старими друзями... Ми багато думали та планували. Мене більше не гнітила думка про те, що я досі не згадала, як здійснити підключення до джерела усіх знань і, таким чином, навчитись зчитувати інформацію.
   Мене ніхто ні про що не запитував, але, як я зрозуміла, більшість уже знали про цей мій недолік. Але ніхто не засуджував мене. Усі продовжували вірити й сподіватися.
   Як я дізналася із наших численних розмов, ніхто з моїх учнів так і не спромігся до кінця освоїти метод зчитування. Деякі могли на інтуїтивному рівні пізнавати світ, що у певній мірі і є зчитуванням. Але під час інтуїтивного пізнання здійснюється підключення не до джерела усіх знань, а до розсіяної енергії, яка, по своїй суті, є переносчиком цих знань. А саме ж джерело – значно потужніше.
   Багато часу я проводила з Рокінвейзером. Разом з ним та Скельцем ми обійшли більшу половину озера. Мені дуже подобались наші прогулянки, адже під час них я дізнавалась багато нового й цікавого. Ми багато розмовляли. Під час однієї з таких розмов я розповіла Рокінвейзеру про Едварда.  
- Якщо ти впевнена, що це твоє покликання, то я буду надавати тобі яку завгодно підтримку у його пошуках, - запевнив він мене. А я була безмірно вдячна йому за це.
Іще більше часу проводила я у роздумах. І майже завжди приходила до думки, що усе веде мене до пізнання методу зчитування.
   Усі краплинки сподіваються на мене. А точніше на те, що я зможу вивести їх на істотно новий рівень пізнання світу. Для цього мені самій спочатку потрібно вийти на цей рівень.
   Я повинна знайти Едварда. Для цього мені потрібно знати, де саме шукати. А інформація ця зберігається у джерелі всіх знань. Це, у свою чергу, також приводить мене до методу зчитування.
   І саме тоді я вирішила не зволікати. Мої учні освоїли інтуїтивне пінання. Це є першим кроком. Але, щоб зробити другий, їм потрібен провідник. Цей провідник – я. Але для того, щоб я дійсно змогла навчити їх другому крокові, спочатку вони повинні навчити мене першому.
Міркуючи так, я звернулась по допомогу до найздібнішого свого учня – Чистого.
   Чистий отримав своє ім’я за здатність завжди зберігати внутрішню чистоту. Адже внутрішній стан краплини завжди залежить від зовнішнього середовища, від навколишньої атмосфери. Але Чистий завжди залишався чистим усередині, і, коли інші, під дією тих чи інших обставин, ставали злими або байдужими, він завжди знаходив правильний вихід. Він умів відсторонюватись від зовнішнього світу і заглиблюватись у власне добро. А, знайшовши добро у собі, знаходив його і в інших.
   Отож, я звернулася до Чистого. Спочатку він дуже здивувася моєму проханню, але вислухавши усе і зрозумівши мій стан, погодився.      
- Це буде великою честю для мене навчати тебе, - сказав він. А я відповіла: «це для мене велика честь, що саме ти будеш моїм вчителем».
   Це й поклало початок моєму навчанню.
- Коли ти нас навчала, - розповідав мені Чистий, - завжди казала таку річ: «ми всі – краплинки, частинки одного великого цілого. А тепер уявіть, що вас не існує. Вас більше немає. Залишилось одне єдине ціле – одна суть. Ви  більше не частинки, ви і є цією суттю. Відчуйте це».
- І ми намагались відчути. У деяких виходило, а в деяких - ні. Але жоден з нас не міг відчути того, що відчувала ти...
   Я розуміла, про що він говорить. Ці слова були для мене до болю знайомими. Але я й гадки не мала, чому ніхто крім мене не міг відчути себе суттю сповна.
   Тут мені на думку спало, що я могла лише вдавати, ніби відчуваю це. Адже ж у будь-якому разі, ніхто й ніколи не зміг би перевірити правдивість моїх слів.
   Але краплинки у мене вірять. Рокінвейзер сказав, що вони рідко помиляються. Та хіба не помиляються зовсім?


   Ось уже третій день поспіль Рокінвейзер не з’являвся у печері. Востаннє я його бачила, коли він вирушав на «нічну варту», що входить до його обов’язків. І вигляд у нього був звичайний, і, ніби, він нікуди не збирався...
- Зникли іще троє засновників, - повідомив мене якось Чистий. (Засновниками тут називали тих, кого після перевороту залишили під наглядом у цьому озері. Тих, хто заснував усю організацію.)
- Що? Як це – зникли?
- Їжака та Хмаринку бачили востаннє, коли вони повертались з денного чергування. Променистий вирушив на їх пошуки день пізніше, і також зник.
  Так, казка тривала недовго.
- А що інші засновники?
- Усі зараз в безпеці. Дикунка хотіла піти й розпитати «що і як», але ми її не відпустили. Вирішили спочатку з усіма порадитись і виробити певний план дій.
- Правильно, - я була шокована, налякана і, водночас, збентежена. – Тут явно щось криється.
   Ми поглянули один на одного, і погляди наші сказали більше, ніж слова. Тільки тепер я зрозуміла усю серйозність ситуації.
- Коли нарада? – запитала я.
- За півгодини у центральній залі. (Так ми називали те місце у печері, над яким знаходився кратер, і яке було відділене від решти розщелин перегородками. Дістатись туди можна було лише вузеньким каналом.)
- Гаразд, - сказала я, і Чистий поплив попереджати когось іще.
   Я залишилась насамоті, і лихі думки заполонили мою свідомість.
   Я не могла робити нічого. Я так і залишалась на тому самому місці, де розталася з Чистим.
   За декілька хвилин до мене припливло Скельце.
- Я... мені подумалось, що ти хочеш із кимось поговорити... – сказало воно.
- Насправді ні,- відповіла я. – Але мені страшно...
- Мені також, - відповіло на те Скельце. - Я чуло, як один із засновників казав іншому, що це через нас.
- Тобто? – запитала я.
- Ходять плітки, що керівництво довідалось про двох новоприбулих, які не пройшли розподілення, і про те, що їх бачили поряд з Рокінвейзером. А його й раніше підозрювали у переховуванні порушників... – Скельце було просто в паніці. Я хотіла його втішити. Але не знайшла потрібних слів.
- Ти будеш на нараді? – запитала я.
- Ні, я буду одним із тих, хто охороняє виходи з печери... власне, мені вже потрібно йти.
- Щасти тобі.
- Тобі також, - Скельце глянуло на мене, і знову наші погляди сказали більше ніж слова. У погляді його було прощання. І звідкілясь до мене прийшло відчуття, що ми більше ніколи не побачимось...
   Натомість, я попрямувала до центральної зали. І дорогою десь усередині мене з’явились іще два незрозумілих відчуття. І осмислити змогла я їх лише біля самого входу. Це були скоріше не відчуття, а констатація фактів. Перший із них був таким, що засновники потрапили у велику халепу. Другий заспокоював тим, що покищо з ними все гаразд.
   Я зрозуміла, що здатність моя інтуїтивно пізнавати світ значно зросла.

     Нарада почалася рівно в той час, на який вона й була запланована.
І почав її ніхто інший, як Чистий. За даних обставин він залишився тут за головного.
- Ми зібралися тут задля того, щоб вирішити вельми складну й неприємну ситуацію, - розпочав він. – Усім вам відомо, що зникло четверо наших засновників... за останніми данними стало зрозуміло, що їх тримають  у кар’єрі...
На мить у залі запанувала цілковита тиша, а потім звідусіль почали розносить вигуки жаху, протесту, здивування, стурбованості і ще багатьох інших змішаних емоцій.
- Що?!
- Чому?
- Хто?
- За що?
- Нічого не розумію...
- Коли?
- Друзі мої, не все віддразу! – Чистий виконав дивний жест, який, проте, всіх одразу втихомирив. І коли гамір стих, Чистий продовжив:
- У нас є достовірні джерела, які повідомляють, що Рокінвейзера, Їжака та Хмаринку бачили востаннє на роботі, коли їх викликало кудись керівництво. Променистий вирушив на їх пошуки, тому, цілком природно, що коли він почав задавати неприємні запитання, йому також вимушені були «закрити рота»... Нам залишається лише сподіватися, що з ними все гаразд.
- З ними все гаразд! – вигукнула я раптом, сама не усвідомлюючи того, що кою. Усі довкола озирнулися до мене із деякою підозрою в поглядах. Беручи до уваги те, що навколо поширились чутки, ніби все це сталося саме через мене, то така їх поведінка була цілком природною.
- Ти щось хочеш сказати? – голос Чистого все ж залишався спокійним та приязним.
- Я... – я схопилася з місця й припливла до нього, – я лише хочу повідомити вам усім, що з засновниками все добре. Я відчуваю, що вони потрапили в халепу. Велику халепу. Проте я також відчуваю, що покищо їм не зробили нічого поганого. Не зробили й не зроблять впродовж найближчих декількох днів...
- Ага... – після довгого проникливого погляду заспокоєно мовив Чистий. – Бачу ти засвоїла інтуїтине пізнання, - посміхнувся він. – Мушу визнати, що я нічого подібного не відчуваю, але відчуваю, натомість, що ти таки кажеш правду. – Тепер він звернувся до решти: «Отож можемо поки бути спокійними – з нашими товаришами все добре».
   У залі луною рознеслося полегшене зітхання, проте напруження від цього не поменшало.
- Це не знімає проблеми! – вигукнув хтось із зали. Я впізнала голос - це була Дикунка – завжди смілива й готова до рішучих дій. – Їх всеодно потрібно визволяти.
- Так, ти маєш рацію, але тепер у нас є час добре все обміркувати і спланувати... Скільки у нас днів? – звернувся він до мене. І у моїй свідомості миттєво визріла відповідь.
- Три! – сказала я.
- Три дні... – задумливо мовив він. – Отож вирішуємо так. Збираємось тут через дві години. Кожен протягом цього часу намагається виробити стратегію...
- Що тут думати? – перебила його Дикунка. – Діяти потрібно негайно. Поки керівництво не розгадало всіх наших намірів. Будемо брати «штурмом»!
Подекуди в залі почулися схвальні відгуки, але Чистий одразу відсік цю ідею:
- «Штурмом» не вийде. Там охоронців в десять разів більше нас. Крім того, ми не знаємо де саме тримають засновниів... А щодо розгадування наших намірів, то тут ти права. От коли ми виробимо план дій, тоді й будемо думати про секретність. А зараз... якщо комусь потрібно вийти з печери – ідіть групками по три чи чотири, а краще взагалі не залишати ці стіни... Отож, зустрічаємося тут за дві години.
   Я розвернулася і хотіла відпливти у дальній закуток, щоб усамітнитись там і подумати трохи, але Чистий покликав мене:
- Іскорко, можна тебе на два слова?...
   Чистий зачекав, доки усі довкола розійдуться на «розумну дистанцію» або ж перестануть звертати увагу на нас і займуться кожен своєю справою.
- Не хвилюйся, це не займе багато часу...
- Так, звичайно. Ти хочеш поговорити?
   Погляди наші зустрілися, і я вже втретє за цей день зрозуміла більше, ніж можна передати словами. Але Чистий все ж таки сказав:  
- Я, звичайно, не хочу на тебе тиснути, але ж ти, сподіваюсь, розумієш, що зараз усі надії покладаються тільки на тебе.
- Я...
- Не треба заперечувати. Ти робиш великі успіхи. Ти уже краще за мене володієш інтуїтивним пізнанням...
- Це не правда, я...
- Дай же мені нарешті закінчити! – розсердився Чистий. – Я виконав свою задачу – допоміг тобі освоїти перший крок, і тепер тільки від тебе  залежить, як ти ним скористаєшся. Не подумай, що я тебе до чогось забов’язую, але я готовий створити будь-які умови для того, щоб ти змогла вдосконалити своє вміння. Я у тебе вірю. Ми всі віримо. І Рокінвейзер, і інші засновники. Чому ж я не відчуваю віри за тобою?...

     Чистий потрапив в саму серцевину проблеми. Він відкрив мені очі на те, що я раніше чи то на свідомому, чи на підсвідомому рівні сама приховувала від себе. Адже, зрештою, все у цьому світі – питання віри.
   Віра у мене крапельок змусила мене навчитися інтуїтивному пізнанню, але я не можу піти далі, доки сама не повірю в себе.
   Я знала напевне, що покищо недостатньо довіряю собі. Для того, щоб здобути віру, я знала, мені неодмінно потрібно потрапити у якісь надзвичайні обставни.
   Зникли засновники – ну хіба це не надзвичайна обставина?
   Але ні, для мого честолюбства цього було замало...
   Відповідь прилинула сама по собі. Я не просила її і не чекала, лише сподівалась. І вона прийшла.  
- Я знаю, що робити,  - сказала я Чистому.
- От і добре, - з посмішкою відповів він.
  Здається, Чистий знав усе набагато краще за мене...
- Я піду з тобою, - одразу мовив він.
- Ні, ти потрібен тут. Тільки ти один знатимеш, що потрібно робити далі. Без тебе крапельки не впораються.
- А ти?
- Я... покищо не знаю...
- Усе залежить від тебе, - серйозно мовив він, але коли побачив, що я знаю це не гірше за нього, вимовив: «В тебе все вийде. Я вірю. Та якщо знадобиться допомога, раптом... я... ти знаєш, як мене покликати...»
   Я лише кивнула у відповідь і попрямувала до виходу. По дорозі запримітила Скельце, але відразу зрозуміла, що у мене не вистачить духу зупинитись і поговорити із ним. Отож, я попрямувала далі – туди, у цю далеку синю невідомість...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.78385710716248 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …