Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2606
Творів: 47426
Рецензій: 92247

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза повість-казка

Донизу Рікою (частина ІІ)

© Олександра, 17-01-2009
                                              ДОНИЗУ РІКОЮ...
                                                                ІІ

   Чи знаєте ви, що таке озеро? Я також думала, що знаю. Але воно виявилось зовсім не таким.
   Ну от що більшість уявляє озером? Стояча вода. Якщо стояча – отже без руху, отже без різноманіття – а отже й без життя.
   Але ж який хаос тут панував, який стрімкий рух направляв мільйони й трильйони молекул води, який імпульс надавав їм такої неймовірної швидкості! І хоча поверхня води була тиха-тиха й лагідна, як немовлятко, в глибині усе кипіло від життя.

   Більшість новоприбулих поспішили на розподілення. Але я вирішила зостатись тут. Розподілення нікуди не дінеться, а я встигну роздивитись навкруги, можливо, знайду собі якогось друга.
   Скельце вирішило також не поспішати. І от ми разом - два дослідники, які подорожують та вивчають світ.

   За перших дві години ми не обійшли й однієї сотої частини озера. Воно було просто неймовірно величезим! Які таємниці крилися тут – у недосяжних для більшості глибинах! І чого ми тільки не бачили: різноманітні водорості – різних форм та відтінків, істот – гігантів та ліліпутів. А ще ми спостерігали за чудом народження – вилупленням мальків...
   Для нас із Скельцем абсолютно все тут було новим. Я ніколи раніше не бувала в озерах. Скельце ж ніби-то якось бувало в невеличкому озерці, але воно було зовсім не таким.  
- Там і близько не було того, що я бачила тут, - саме розповідало воно, коли ззаду до нас прибув дуже ексценричний пан.
     З вигляду він сильно відрізнявся від решти – дуже ошатна, трохи навіть грізна, крапля з своєрідною манерою поводження.  
- Агов! – хвилею рознеслося у воді. – Я тут ненароком почув вашу розмову... ви ж тільки сьогодні сюди прибули, чи не так?
    Ми мовчали. Я хотіла відповісти, але від подиву застигла на місці.
    Цей дивний незнайомець зайняв таку позицію, що знаходився якраз у промінчику світла, який долинав між листками лілій на поверхні води. Він переливався блакитним та бузковим відтінками, і, на фоні цього дійства, усі інші здавалися безликими й безбарвними. Він блискавично притягував до себе всебічну увагу, як магніт, і в промінчику світла був схожий на актора на сцені.
- Агов! Я ж до вас звертаюся! – весело вигукнув він нам, без жодного натяку на образу, й підплив іще ближче.
- Еге, - Скельце оговталося першим, - так, ми прибули сьогодні. Вирішили трохи роздивитись.
- Ви не були на розподіленні? – підозріливо запитав він.
- Ну...
- По очам бачу, що не були, - він похитав головою й цокнув язиком. – А знаєте, це ж проти правил.
- Ну, ми не знали... – я почала виправдовуватись.
- Не хочу нічого чути. Ходімо за мною.
     Не мовивиши більше ні слова, цей ошатний пан поважно й офіційно поплив у напрямку невеличкої розщелини у скелі. Скельце поглянуло на мене дещо стурбовано і попливло слідом за ним. Я була вимушена зробити те саме. Було зрозуміло – покарання уникнути неможливо.
      У розщелині було темно, зате просторо, адже інших крапельок тут було небагато. Деякі із них спочивали між камінцями, інші – стурбовано озиралися довколо. В цілому, атмосфера була ненайкращою. А пан плив усе глибше й глибше, і, коли ми нарешті опинились у самому кінці розщелини, вся його поважність і офіційнісь кудись миттю щезли. Перед нами з’явився дивний, дещо ексцентричний, проте на диво приязний суб’єкт.
- Го-го-го! Не можна отак розгулювати по озеру, й усім наліво й направо розповідати, що ви не пройшли розподілення! Так умить можна й в кар’єр потрапити!
- Що таке кар’єр? – здивувалась я.
- Це місце, де тримають тих, хто порушує закон – найглибше й найтемніше у всьому озері, - голос його став тихим і таємничим, і дещо лякаючим. І лише від одного його тону у мене похолонуло всередині.
- Але ж!...
- О! – він знову став приязним. – Не лякайтесь, дітоньки мої, я – Рокінвейзер, і я мешкаю в цьому озері лише для того, щоб рятувати таких, як ви.


     Наступні декілька годин ми провели у компанії цього ексцентричного пана. Ми усе розпитували й розпитували, а він, натомість, не втомлювався розповідати. Урешті-решт, виявилося, що усе тут не так гарно й прозоро, як здавалось на перший погляд. Тутешній лад був просто-таки оповитий таємницями.
   В озері існували свої братства та своя ієрархія. До ієрархій входили лише страрожили. До того ж лише ті, котрі проживають на території цього озера не менше, як три тисячі років.
- Такі краплі мають право робити практично все, або ж нічого не робити – на свій розсуд, - розповідав Рокінвейзер. – Старожили ж, які мають, так сказати, менший стаж – працюють. Вони керують процесом розподілення, слідкують за дотриманням усіх правил, за відносинами між братствами.
- А що таке братство?
- Братство... ну, щось на зразок поселення. Краплини, які мешкають на поверхні – входять до одного братства, ті, що вглибині – до другого, ті, які чекають на розподілення або відрядження – іще до третього.
- А до якого братства входите ви?
- Офіційно – до жодного з них. Неофіційно ж мене прилаштували до братства «відрядників», але з тою лише різницею, що відрядження моє відкладене на невизначений термін.
- Тобто?
- Прибувши у це озеро, я мав намір роздивитися довкола, знайти нові знайомства. Взагалі я багато подорожую. За правилами я б давно уже мав стати старожилом – зупинитись десь і відбути, так би мовити, певний стаж роботи. Але мене це не влаштовує. Тому, по прибутті, я вклав договір про те, що я залишаюся мешкати тут. Відплачую тим, що слідкую за дотриманням правил – тобто працюю. Фактично, це й називається «старожильством» з тією лише різницею, що я можу піти з цього озера в будь-який момент.
- І скільки ж ви тут уже перебуваєте?
- Я думаю, близько двохсот років.
- Ого! – від здивування у мене перехопило подих.
- Отож бо й воно. За законом іще п’ятдесят років – і мені б було зараховано уже один стаж роботи, але, оскільки я перебуваю тут... гм... неофіційно...
- Ви хочете сказати, що ви - нелегальний імігрант?
- Називайте, як хочете, але суть залишиться незмінною. Саме так. Я –нелегальний імігрант. За домовленістю я можу без перешкод вийти з цього озера, але, потрапивши в інше місце, мені неодмінно доведеться пройти розподілення, а отже й реєстрацію. І коли інші старожили дізнаються про те, що я подорожую більше ніж десять строків праці, а, тобто, більше дозволеного терміну – мене чекає покарання – примусова праця терміном в один робочий строк плюс той час, який я заборгував. У моєму випадку вийде близько двох тисяч років.
- Ого! – лише й спроможна була вимовити я.
- То ви змушені й далі залишатися в цьому озері? – запитало Скельце.
- Взагалі так. Але якби мені дуже захотілося – я б ризикнув.
- То що вас тримає тут?
- О! Це дуже просто, друзі мої, і, до речі, я уже розповіав про це вам. Я мешкаю тут лише для того, щоб рятувати таких як ви...таких, як я... таких, як усі краплинки, що виступають проти безглуздих правил. Саме безглуздих. Тому що деякі правила все ж потрібні. Так зручніше. До речі, усі краплинки, які перебувають зараз у цій розщелині, ну, крім нас з вами, зрозуміло, – ув’язнені.
- То усі ці крапельки... – я не завершила речення і глянула довкола – на усіх цих притихлих крапельок, яким, здавалось, було до всього байдуже.
- Так, усі вони порушники закону!
    У мене не було жодних слів, і на якусь коротку мить між нами усіма запала глибока мовчанка. Але несподівано вона була порушена гнівним вигуком, який пролунав зовсім поруч мене.
- Ви брешете! – вигукнуло Скельце. – Ці крапельки не можуть бути борцями проти безглузих правил!!!
  Рокінвейзер залишався безпристрастним.
- Чому? – лише й запитав він з відтінком цікавості у голосі.
- Які ж із них борці? Подивіться навколо! – крикнуло Скельце з усієї сили. – Ну які із них борці? Хіба вони мають інтерес хоч до чогось?
    І дійсно – жодна краплина не озирнулася у бік галасу. Ніхто, абсолютно ніхто не заперечив проти такого виверження роздратування, що по своїй суті уже являється виявом енергії зла.
- Вони бай-ду-жі!!! – прокричало Скельце, а поведінка крапельок лише підтверджувала ці її слова.
- Байдужі? – запитав Рокінвейзер, і, ніби, оцінююче подивився на Скельце. Мовчав. Довго мовчав... А потім раптом голосно розсміявся і весело гукнув: «Браво! Ви абсолютно праві!»
    Скельце здивовано гляділо на ексцентричного пана, а до мене щойно почав доходити зміст усієї цієї сцени, і я також засміялася.
- Це перевірка, так? – посміхаючись, запитала я. Рокінвейзер не відповів. Тепер він оцінююче роздивлявся мене. Щоб не розчарувати його сподівань, я швидко продовжила: «Але ж ви і не збрехали! Ви сказали, що рятуєте тих, хто порушує і бореться проти безглуздих правил. А потім сказали, що у цій розщелині усі крапельки – порушники закону. Але ж закон і правила – не одне й те саме, хіба ні?»
   Я відчувала – Рокінвейзер був гордим за нашу поведінку.
     Він захоплено посміхнувся – і ми посміхнулися у відповідь. Скельце, здавалось, також зрозуміло сенс усього щойно мовленого.  
- Браво! Скільки років живу на світі і не перестаю дивуватися, на що ж спроможні звичайнісінькі крапельки! Го-го!!! – вигукнув він. – Отож, якщо ви зрозуміли різницю між правилами та законом і проявили таку спостережливість, я не відчуваю остраху за вас. Саме тому я відведу вас у місце, де дійсно мешкають борці. Ходімо, не будемо гаяти часу. Го-го!!!
   Рокінвейзер, як і завше, залишався неперевершеним.


     Ми випливли з розщелини. А коли випливли – знову опинилися в тісному натовпі вічно кудись поспішаючих крапельок.
І якими ж дивними вони видавалися мені тепер, коли я зрозуміла суть самого закону і хибність усіх його правил.
- Нам туди, - показав Рокінвейзер у бік іще однієї розщелини, яка, було видно, заглиблювалась кудись далеко-далеко і десь там перетворювалась у печеру.
Ми слухняно послідували за Рокінвейзером. Поки ми пливли, багато хто вітався з ним. Схоже, Рокінвейзер був тут поважною персоною.
   Печера здавалась дуже глибокою, проте, коли ми наблизились, стало зрозуміло, що не така вже вона й глибока. Просто скелі утворили тут розщелину у формі закрученої мушлі. Вони ніби усе закручувались і закручувались углиб, стаючи при цьому все вужчими.
   Ми пливли колами досить довго. До того ж відчували постійний тиск згори.
- Ми піднімаємося, - пояснив Рокінвейзер. – Печера здіймається над озером. Це чудова схованка для тих, хто переховується, адже сюди рідко хто запливає.
   І спарвді це було важко. Я раптом зрозуміла, що ми ще досі рухаємось тільки завдяки чудовому капілярному рухові – нашій властивості підніматися вгору у вузькі щілини.
- Вже скоро, - підбадьорював нас Рокінвейзер.
     Але подорож наша аж ніяк не була швидкою. Ми все піднімалися, тиск все збільшувався, краплинок довкола ставало все менше... аж поки нам не відкрилися Зорі... чудові та прекрасні, вони, як магніти, притягували й зачаровували нас і давали поштовх зробити «останній крок».
- Припливли! – урочисто мовив Рокінвейзер. – Скелі утворюють тут такий собі кратер, недосяжний для більшості.
- Чудово!!! – моє захоплення не мало меж.
Наші зусилля були повністю виправдані. Це була неймовірна краса! А атмосфера... яка енергія, який позитив, які емоції линули звідси хвилями! Це було неймовірно. Таємниче та казково. Це не можна описати, це треба відчути...
   І раптом з цієї хвилі радості до мене звідкілясь долинуло спокійне та водночас захоплене: «Едвард».
   Лишень одне єдине слово... і варто було мені почути його, як я згадала все.


   Колись я працювала. Я була краплиною-дослідником. І не раз я бувала у цьому самому озері. Чому? Тому що саме тут знаходився найрозвиненіший науково-дослідний цент інформації в світі.
    Ми вивчали інформацію. Саме ми – краплинки – були носіями її, і саме ми перші навчились користуватися нею.
   Я була дуже відомим науковцем. Саме завдяки мені тут був створений перший у світі інститут зчитування інформації... Здається, я сказала, що згадала все.
   Ні, тепер я розумію, що зовсім забула мною засновану технологію зчитуання.
   Пам’ятаю лишень, що це було щось на зразок під’єднання до певного джерела. Не знаю, якого саме, можливо, й раніше не знала. Але принцип зчитування базувався саме на цьому під'єднанні. Це джерело – ніби база даних. До нього записується все, що стається коли-небудь у світі. При чому, записується не кимось, а просто. Саме по собі. І саме я розробила метод зчитування інформації з цього джерела.
   Так, я згадала, події проносились у моїй свідомості.
   Я багато працювала – саме тому стільки подорожувала. Мене приймали у найбагатших місцях найбагатші старожили як довгоочікувану гостю. Я зробила революцію у галузі дослідження інформації.
   Що ж сталося потім? Чому я опинилася на тій горі? Як?
   Дивно, переродившись із місяць назад у краплинку, я почала згадувати багато подробиць – і про те, як була парою, морською водою, підземним струмком, але чомусь мене зовсім не цікавило, з якої причини і як саме опинялася я в усіх тих місцях. Якою ж я була сліпою! Скільки ж часу я згаяла на те, щоб пригадати усе. Скільки ж можливостей було у мене змінити те, що давно вже мало бути зміненим!
   Отож, я багато працювала. Працювала, подорожувала, доки не заснувала саме тут, у цьому озері, перший в світі інститут по зчитуванню інформації. Пам’ятаю, як зараз, у мене було безліч учнів та ще більше співробітників. Рокінвейзер був одним із них. Одним із найкращих. Наша справа процвітала. Вчені краплинки з усього світу збиралися тут на безліч зустрічей та конференцій для того, щоб навчитись моєму методу.
   Принципу зчитуванню інформації пророкували велике майбутнє. Його збирались навчитись застосовувати в усіх сферах життя.
   Але раптом сталось щось таке, що змусило нас припинити дослідження і на багато років забути увесь світ про джерело всіх знань.
   Переворот. Повстання.
   Тогочасна влада була «скинута з престолу». До влади прийшли повстанці, які виступали за те, що роль краплинок та води в цілому полягає лише в тому, щоб обтікати предмети, приймати форму речей і завжди пливти лише донизу рікою.
   Усі наукові та дослідницькі установи були розформовані. Мене було вислано за межі озера.
   Я довго не могла збагнути чому це сталось. З якої причини крапельки так істотно та блискавично зрадили усім своїм принципам. Адже ми завжди були впевнені, що саме ми є «важелем прогресу» у світі, що саме нашим покликанням є переродження й перетворення світу у щось більше й значніше, ніж більшість про нього думали. Ми всі були впевнені, що саме ми були тією силою, яка здатна на це.
   Не знаю, що сталося потім, але менталітет більшості краплинок був змінений. І, так чи інакше, виникло повстання.
   Пам’ятаю, що повстантський рух уже впродовж довгого часу виникав по всьому світу. Починалося все з пари та невеличких морів та річок. Потім повстання перекинулося на океани і, врешті-решт, на озера. Наше озеро було практично останнім, у якому сталося повстання, адже, так чи інкаше, але воно відділене від решти світу, як, загалом, і більшість озер.
   Своїм принципам не зрадили чомусь лише деякі підземні струмки та джерела. Не знаю чому, але сталось саме так.
   Отож, мене та більшість моїх співробітників було вислано з озера. Але всіх – у різні місця. Деяких залишили, так би мовити, під вартою, під постійним наглядом у цьому озері. Жодним із їхніх ідей не давали права на існування, кожна їхня дія простежувалась і перевірялася. Рокінвейзер був одним із них.
   Але наше становище не було набагато кращим. Ми подорожували по світу вигнанцями. Рідко хто розмовляв із нами, коли дізнавася хто ми такі. Багато сил було прикладено для того, щоб змусити нас забути, ким ми являємось насправді. Впродовж деякого часу нас ніхто не міг «зломити», але, вочевидь, врешті-решт, ми забули про все і таки стали тим, кого із нас намагались зробити – а, тобто, безликою масою, яка тільки те й уміє, що набувати форми чогось і пливти донизу рікою.
   І якось я таки опинилась на тій горі. І якось-бо переродилась у краплинку й потрапила в це озеро, а потім – у цю розщелину. А, отже, якісь сили таки спрямовували мій рух, а, отже, я таки була комусь потрібна. А, отже, я – не безлика маса. Я створіння – покликане у цей світ для його перетворення.
   Усе це пронеслося у мене в свідомості з такою стрімкою силою, з таким відчайдушним поривом згадати усе, що мені самій аж стало дивно.
   «Едвард...» - знову пролунало це єдине слово. «І це слово пролунало для мене, як заклик. Дурень назве це безглуздям, але я знаю, куди й навіщо воно мене кличе – у цю далеку синю даль...»
   Кому ж належать ці слова? Здається, людині. А хто такі люди? Едвард, здається, також людина.
   Точно! Це ж той хлопчак, який, мабуть, став уже чоловіком, і якого я неодмінно маю знайти. Не знаю чому, але відчуваю, що саме для цього покликана я у цей світ. Здається, є таке слово – призначення. Можливо, це і є моїм призначенням?  


   Коли я знову прийшла до тями, помітила, що мене оточили крапельки. Багато крапельок. Серед них був і Рокінвейзер. О! Який же чудовий цей Рокінвейзер! Чекав мене тут двісті років!!! І, я впевнена, вірив, що я таки повернусь.
   Тепер Рокінвейзер дивися на мене разом із іншими крапельками. І  в його погляді я прочитала здивування, стурбованість і разом з тим, очікування чогось надзвичйного, передбачення дива.
   Я миттю підлетіла догори й радісно підпивла до нього. «Рокінвейзере!» - радісно гукала я. А він дивився на мене, вірячи, й водночас, не вірячи своєму щастю.
   Мить радісного воз’єднання. Мить возвеличення істини. Шалена мить, у якій поєднались радість, подив, сум і ще багато-багато змішаних почуттів.
   Рокінвейзер чимдуж приплив до мене і, не вірячи своїй свідомості, не пам’ятаючи себе від радості, усе буркотів собі щось.
- Іскорко, це дійсно ти? Насправді? Я знав, що ти повернешся... Я вірив... Але я не вірю, що це справді ти...
  І він кружляв довкола мене, і розглядав мене з усіх боків.
- Ні! Це дійсно ти! Я знав...
- Ми усі знали, - долинуло звідкілясь із натовпу.
- Так, ми чекали.
- Довго чекали.
- І ось ти тут.
- Справді тут.
   По черзі усі підходили до мене й вітали мене з поверненням, а я починала пізнавати усіх моїх колишніх друзів, учнів та співробітників.
   Спочатку я ніде не могла знайти у натовпі Скельця, але пізніше і воно припливло до мене.
- Я чуло про тебе! – захоплено вигукнуло воно. – Про славетну Іскорку! Але я й гадки не мало, що це ти.
   Довго всі вітали мене. А я вітала їх. Розпитувала. Багато розпитувала.
    А потім була іще довга розмова. Дружня, спокіна, тиха, радісна та щаслива розмова.

     Я розповіла їм про свої пригоди. А потім забажала послухати кожного з них. Виявилось, що лише деякі з них жили тут. Більшість також були вигнанцями, які зуміли таки повернутись. Іще деяка частина були, як і Скельце, так саказати, «сторонніми», але аж ніяк не випадковими гостями.
   Мені стало аж трохи соромно. Адже всі вони чекали мене, вважали мене їх «провідником» до перебудови. Але я згадала про своє призначення значно  пізніше за всіх.
   Ті, хто залишився в озері, незважаючи на постійний нагляд та тиск, змогли, все ж таки, згуртуватись, знайти цю печеру, організувати цілу систему, яка займалася пошуком тих крапельок, які іще не втратили віри.
   Чому ж такі могутні краплини, з таким сильним духом та свідомістю, з такою вірою та натхненням, були змушені чекати мене – крапельку яка так довго не могла знайти дорогу додому? Чому?

   Рокінвейзер, здається, помітив мою стурбованість. Він зробив ледь помітний жест, ніби питаючи, чи хочу я випливти з печери. У відповідь я ледь помітно дала йому знати, що не проти.
- Так, розступіться, любі мої, - скомандував він іншим крапелькам. – Що ж ви так на неї напосілися – вона ж щойно з виснажливої дороги.
- Ой! А ми й не подумали... – залунало в натовпі.
- Вибач, тобі, мабуть, потрібно відпочити...
- Так, мабуть, - відповіла я.
     Рокінвейзер провів мене у найтемніший закуток печери і сказав так, щоб усі почули: «тобі, мабуть, потрібно побути насамоті, все обдумати...» А потім додав ледь звучно, щоб почула тільки я: «Я відверну їх увагу, а ти непомітно випливай назовні й чекай там на мене. Я скоро приєднаюсь».
   Отож, я залишилась насамоті, і тепер дійсно відчула, що дуже виснажена. Але не так від дороги, як від усіх тих почуттів, які щойно пережила, і від усіх тих вражень, які щойно отримала.
   А, тим часом, Рокінвейзер добре виконував своє завдання. На хвилі загального піднесення він засипав усіх блискучими ідеями, повними надій на прекрасне майбутнє. Він розповідав якісь жарти, анектоди, і усі погляди були звернені до нього. Від цього мені стало ще сумніше, адже я не знала, як випрадати їх надії... Але, так чи інакше, я непомітно вислизнула з печери і опинилася у відкритому озері, що потопало в проміннях місячного сяйва... І це було дивовижно!  

   Рокінвейзер не забарився. І, щойно він приєднався, ми розпочали свою прогулянку. Колишній гамір та метушня в озері стихли, і лише зрідка чулись чиїсь приглушені голоси – усі спочивали...
- Що так турбує тебе? Скажи, Іскорко, що не дає тобі насолоджуватись миттю повернення? Адже всі так радіють, усі так сподіваються на тебе...
     Я поглянула на Рокінвейзера, і стало мені сумно-сумно. По всьому його тілу ніби переливалася іскорка. Іскорка надій. Отак і я стала для усіх крапельок іскоркою сподівань.
- В тому то й справа! – у розпачі промовила я. – Усі так сподіваються на мене, так покладаються на мої вміння... але я... я...
- Що ти?
- Я... я нічого не пам’ятаю! Абсолютно нічого!!!
- Як це... не пам'ятаєш? – здивувася Рокінвейзер. – Ти ж сама щойно усім розповідала...
- Ну так. Я пам’ятаю де й коли була, навіщо. Я пам’ятаю за що ми боролись, і за що нас переслідували. Але я й гадки не маю, як зчитувати інформацію!!!
- Але ж... – Рокінвейзер був дуже збентеженим такою моєю заявою, але, побачивши, у якому я розпачі, поспішив заспокоїти мене.
- Нічого... – втішав він. – Нічого страшного... От подивись на Зорі... – він показав на далеке небо, всіяне Зорями. – бачиш...? Як ти думаєш, хіба кожна з них знає, звідки беруться у неї промені, чи яке світло вона відбиває. Га? ... ні, навряд... Але вони світять. Світять і знають, що комусь це світло вказує шлях, і вони впевнені, що колись неодмінно дізнаються про все на світі... І ти колись дізнаєшся. Настане час, і ти усе згадаєш...
- Ви і вправду так вважаєте? – у мене з'явилась деяка надія.
- Ну звісно, - посміхнувся він. – Згадала ж про своє покликання. Згадала про інститут. Згадала свій шлях, залишилось тільки обрати, як ти пройдеш цей шлях – парою, водою, снігом... все дуже просто... Я вірю у тебе. Ми всі віримо. І знай - ми рідко помиляємось...  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.98627305030823 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …