У ванні чоловік років 35-ти голить собі голову і дивиться у дзеркало. То Чет. В нього сумні очі і рот кривиться у посмішці. Ще більш невеселій. Рухи лезом по намиленій голові, струшування волосся в раковину. Поголивши раз, милить голову знову, ще голить. Нарешті вимиває її, витирає рушником, у якому ховає обличчя, весь здригається, здається, плаче. Дивиться у дзеркало. Сльози біжать з розчервонілих очей. Наче цілує когось.
- Я вже йду, мила, я вже йду. – шепоче тихо і напружено, відводить погляд. Йому наче важко дивитися у дзеркало.
Потім чоловік одягається, приміряє перуку, поправляє краватку, чистить черевики щіткою, перевіряє, чи не включений газ та електрика, зачиняє двері, збігає сходами і йде вулицями невеличкого провінційного міста. Кілька хвилин і він вже біля прохідної великого підприємства, над якою виблискують великі букви його назви: ВАТ "Конотопській комбінат повної людопереробки".
Чет проходить через прохідну, яка добре охороняється. Підставляє під сканер браслет. На екрані у охоронця з'являється фотографія Чета, з зачіскою, як перука. Охоронець уважно перевіряє данні, чи він дійсно повинен йти на роботу в цю зміну. Тільки коли охоронець впевнений, що все правильно, відкриваються двері і Чет проходить далі. Там ще один кордон. На вході у цех, ще один. Тут вже без охорони, просто засіб який спочатку зчитує інформацію з браслета, а потім перевіряє малюнок на вказівному пальці правої руки. Все нормально і двері відчиняються, Чет йде до свого робочого місця.
Чет перевдягається у роздягальні. Разом з іншими робітниками. Потроху розмовляють один з одним. Він чекає, поки всі вийдуть. Потім йде сам. В коридорі зупиняється, відкриває майже непомітний люк, лізе у туди. Там стягує з голови перуку. Потім ножицями по металу ріже браслет на руці, далі клеїть собі бороду. Одягає спортивний костюм. Брудна майстерка, штани з обвислими колінами. Дивиться на себе у невеличке дзеркало. Задоволено киває головою і крадеться кудись далі. Потім сидить і щось чекає, прислухається. Чутно якісь скрегіт, потім наче десь за стінкою йдуть люди. Чет виглядає у невеличку щілину, бачить якихсь людей. Чекає, поки всі пройдуть, швидко вилазить і біжить за ними по освітленому коридору. Наздоганяє останніх, випереджає їх, занурюється у натовп таких само погано одягнених людей.
З ними виходить в зал. Там стоїть чоловік у костюмі, з краваткою і текою в руках. Звертається до людей, щось балакає, потім роздає мотузяні браслети на яких номери. Показує, що їх треба одягнути на руки. Всі так і роблять. Чоловік все говорить, Чет ховається у натовпі. Потім люди розходяться. Чоловіки - праворуч, жінки – ліворуч. Чет йде з чоловіками, знову коридор, потім кімната з маленькими віконцями. Там чоловіків зустрічає зваблива жінка у білому халатику. Щось розповідає, потім показує, що у віконця треба сунути руку. На хвилину не більше. Далі проходять знов коридором і нова зала зі зручними кріслами. Жінка запрошує всіх сісти. Всі сідають, майже лежать, бо крісла опущені низько. Чет теж вкладається. Посміхається і глибоко дихає. Потім закриває очі, щось шепоче. Потім перестають рухатися і губи. Він непритомніє з посмішкою на обличчі.
Я мріяв працювати тут з дитинства. Усі, хто жив в Конотопі завжди мріяли працювати на Комбінаті. Це був рай на Землі. Мрія, досягнення якої давало людині щастя. Спроси будь-кого з моїх однокласників, ким він мріяв стати і всі б відповіли: робітником Комбінату. Не космонавтом, не зіркою кіно чи спорту, не президентом, а просто робітником ККПЛ, чи як його називали усі "Комбінату". Точніше, його називали КОМБІНАТОМ, всі великі літери до єдиної. Самим найщасливішим сном мого дитинства був той, де мене приймали на працю до Комбінату. Навіть сон, в якому я бачив своїх батьків живими, навіть він не був таким мені радісним. Бо я знав, що батьки загинули і то назавжди, а ось Комбінат залишався поруч і міг прийняти мене у щасливе братство свого колективу.
То десь років з семи я жив лише для того, щоб опинитися на Комбінаті. Всі мріяли про Комбінат. Що там казати, коли люди радо кидали Москву чи Київ, коли отримували запрошення працювати на Комбінаті. Підприємство було флагманом переробної галузі, гриміло на весь Союз. Навіть коли почалася перебудова, а слідом бурхливі дев'яності, воно було променем світу у темряві навколишньої невизначеності.
Так, ті роки, коли імперія впала, багатьох збили з пантелику. Ходили чутки, що Комбінат взагалі закриють, що він не вписується в демократичний лад, що йому не вистачатиме сировини і ККПЛ стане, буде порізаний на метал і розкрадений, як то трапилося з багатьма іншими підприємствами. Але Комбінат встояв, Комбінат працював в самі тяжкі часи завдяки як керівництву, так і колективу, який вишикувався і втримався. Був період, коли борг по заробітній платі складав вісім місяців! Але люди не розбіглися, люди приходили на роботу і робили свою справу з натхненням і самовідданістю. Бо на Комбінаті працювали лише найкращі.
Конотоп був містом невеликим, а працівники Комбінату, були як інопланетяни. Вони виглядали краще за всіх, вони не пили і не билися, у них були машини і комфортабельні квартири, путівки на південь чи до бази відпочинку на Сеймі. А головне, їм був встановлений Пайок. Це слово завжди вимовлялося з придихом і було символом якогось вищого, не тутешнього добробуту. Коли моя віруюча бабуся розповідала мені про рай, то я завжди уявляв, що це місце, де всі одержують Пайок. І я дуже хотів потрапити в рай, для чого не брехав, не крав полуницю з сусідських городів, а коли пішов в школу, то старанно вчився. З першого класу я став відмінником, першим учнем на всьому потоці. Я не був розумнішим за всіх, я був стараннішим. Я міг сидіти днями за уроками, підходив до вчителів на перервах, займався з двоєчниками. У школі мною гордилися і ставили всім в приклад, тому діти мене не любили, але лізти до мене не наважувалися. Тому що по фізкультурі у мене теж було п'ять балів, я ходив на секцію самбо і нікому не дозволяв себе ображати.
Мені всі говорили, що я обов'язково працюватиму на Комбінаті, адже я був кращим, а туди якраз приймали тільки кращих. Але я не заспокоювався, я знав, що працювати на Комбінаті таланить далеко не всім. І щоб отримати там роботу я повинен бути ще краще. У сьомому класі я став брати уроки англійського, тому що в школі у нас був тільки німецький, а я почув, що англійський важливіший. Уроки мені давав Савелій Сергійович, колишній начальник діляниці переробки людокрові, що нині виріс в цех продуктів крові.
Савелій Сергійович став інвалідом в результаті нещасного випадку, був звільнений, міг їхати до Петербургу, де в нього була квартира, але залишився в Конотопі, щоб бути поряд з комбінатом. Вранці він приходив до прохідної і всідався я на лавці поруч з декількома іншими пенсіонерами. Частенько вони просиджували за розмовами до кінця першої зміни, щоб потім змішатися з натовпом працівників і йти додому. Комбінат так входив у життя людей, що вони не могли жити без нього, намагалися хоча спогляданням прохідної, відчути присутність Комбінату у своєму існуванні.
Я приходив до Савелія Сергійовича вечорами, він розпитував мене, дуже злився, коли я припускався помилок у домашньому завданні, чи забував слова. Савелій Сергійович кілька разів навіть бив мене своєю милицею, за що потім вибачався. Я не ображався на нього, я був йому вдячний, бо він не брав з мене грошей. Частково тому, що я був сирота, але більше через те, що поважав моє прагнення працювати на Комбінаті.
- Ти зробив правильний вибір, хлопчику. Дуже правильний. Прагни потрапити на Комбінат. Якщо будеш працювати там, то станеш щасливою людиною, а якщо ні - життя твоя буде порожнє і нікчемне, як у більшості людей.
Савелій Сергійович повісився незабаром після мого від'їзду до Харкова, де я поступив в університет. Його знайшли на липі, поруч з центральною прохідною. Він висів обличчям до Комбінату. Останнє, що бачив у житті, то своє улюблене підприємство. Я розумів його вчинок. До того ж, так робили багато хто. Рівень самогубств серед звільнених і робітників Комбінату, що вийшли на пенсію, був надзвичайно високий, люди просто не могли змиритися з втратою раю, яким був для них Комбінат. Навіть я, що жодного разу не бувала далі музею Комбінату, куди водили всіх школярів Конотопу, навіть я так пристрасно мріяв про Комбінат, що якби не зміг потрапити на нього, то теж повісився б. Я вирішив це цілком серйозно, хоча нікому не говорив.
У Харкові я був самотній. Бідність не допомагає до знайомствам, а я був бідний, наче церковна миша. Мої батьки давно загинули в автокатастрофі невдовзі після мого народження. Дідусь і бабуся сильно хворіли і не могли допомагати мені. Навпаки я відсилав їм стипендію, а сам ночами розвантажував на товарній станції вагони. Бувало, що не спав по декілька діб підряд, але жодного разу я не дозволив собі не вивчити предмет і одержати не те що двійку, навіть трійку.
Я закінчив університет з червоним дипломом і повернувся до Конотопа, поступати на роботу. Мене намагалися переконати, що на Комбінаті мені робити нічого. Що майбутнє за бізнесом, треба крутитися, проводити оборудки, хапати сотні відсотків прибутку. Бабкі, баби, весело! Але я знав, що то – примара, ніщо, тінь. Я пішов на Комбінат, хоч там давно вже не платили грошей. Записався у кадровий резерв. Попереду мене було кілько сотень претендентів. Мені сказали, що подзвонять. Я влаштувався працювати сторожем автостоянки і почав чекати. Сім місяців, сім довгих місяців, коли я днями сидів біля телефону, не зводячи з нього очей. Інколи піднімав слухавку, щоб переконатися, що апарат працює. Коли засипав перед нічною зміною, то ставив телефон поруч, щоб тільки не пропустити дзвінок. Не скажу, що я був впевнений, що він буде. Може і ні, але те означатиме лише те, що я не гідний Комбінату. Знаєте, це як в стосунках між людьми: якщо тебе не люблять, то це значить лише одне – ти сам любиш недостатньо сильно. Якщо мені не подзвонять, значить я недостатньо сильно хочу попасти на Комбінат.
Та нарешті дзвінок. Мені запропонували роботу прибиральника у цеху прийому людосировини. Це була не дуже приємна робота, робота не для людини з червоним дипломом вищої освіти, але я погодився. Неважливо, що саме, головне - я буду працювати на Комбінаті. Вранці буду прокидатися, виходити на вулицю і вливатися у щасливий натовп людей, що йдуть працювати на комбінат. Я знаю, якими поглядами супроводжували цих людей інші, ті, хто вимушений був жевріти поза комбінатом. І ось я потраплю до напівбогів, які працюють на Комбінаті!
Після того дзвоника я дві доби не міг заснути, так хвилювався від майбутнього щастя. Коли був у відділі кадрів, то важко було дихати, а коли йшов до цеху у перший робочий день, то ноги тремтіли, як у змерзлого собача. Та все пройшло, коли почалася робота. Важка але цікава. Наша задача полягала у відмиванні оцинкованих стін і підлог вагонів від залишків людосировини. Особлива увага приділялася тому, щоб у вагонах не залишилися написи попередньої партії людосировини, які могла б прочитати наступна партія. То після обробки з шлангів, коли ми змивали залишки бруду й екскрементів, треба було уважно обдивитися стіни, підлогу, навіть стелю, бо сировина могла залишити надписи будь-де. Кров чи звичайна паста змивалися легко, фарби доводилися прибирати хімікатами. Гірше за все було коли надписи видряпувалися на стінках. Тоді доводилося зчищати їх, що приводило до пошкодження шару цинку. Але інструкція була така, щоб написів не залишати. А на Комбінаті завжди твердо дотримувалися інструкцій.
Я пропрацював у цеху прийомки сировини рік, потім був переведений до цеху шкіряних виробів, де робив прибиральником, а пізніше робочим у вантажній бригаді. На третій рік праці на Комбінаті я нарешті отримав карточку робітника. Вона свідчила, що я став штатним працівником Комбінату. Карточка дозволяла мені отримувати повну зарплатню згідно своєї категорії, а також харчуватися у їдальнях Комбінату, яких було аж три. В їдальні я мав гарантований Пайок згідно зі своєю посадою.
Чи треба казати, що я був на сьомому небі від щастя, як я сумлінно працював! Якби я міг, я б радо залишався і після закінчення зміни, але на Комбінаті, була чітка трудова дисципліна. Коли твоя зміна закінчувалася, приходив робітник з наступної і тобі треба було поступитися йому місцем. Я так не хотів повертатися додому, бо ж життя поза Комбінатом було позбавлене для мене будь-якого сенсу? Що робити шістнадцять годин до наступної зміни? А вихідні? Ці страшні вихідні, коли я не міг прийти на Комбінат, вимушений був валятися вдома. Та насправді моїм домом був Комбінат, а та кімнатка, в якій я спав, вона була мені тюрмою, я ненавидів її. З яким жахом я чекав відпустки! Що мені робити три тижні без Комбінату?
Чесно кажучи, я не замислювався над тим, чи так і буду працювати у робочій професії, чи потраплю у заводоуправління. Мені було достатньо і того, що я працював на Комбінаті. А вже ким, то питання другорядне. Я вантажив готову шкіру, розвантажував хімікати для її обробки, інколи нас забирали для роботи в інші цехи. А колись мене викликали до головного інженера підприємства. Я і керівника власного цеху бачив лічені рази, а тут головний інженер цілого підприємства! Я затамував подих, коли йшов до нього. Не розумів, для чого мене, звичайного робітника вантажної бригади, було викликано. Я не зробив нічого поганого, я працював старанно і завзято, був одним з кращих в бригаді, але серце тривожно щемило від невідомості.
Та головний інженер запропонував мені прийняти участь в експерименті.
- У нас тут є ідея, як уникнути втрат якості людосировини. Ідея досить суперечлива, але варто спробувати. Тебе вибрали бо ти ж в самодіяльності виступаєш, у виставах. Так?
Я дійсно виступав в самодіяльності, грав ролі у якихось не дуже цікавих п'єсах. Робив це через почуття вдячності до Комбінату, а також тому, що це дозволяло мені бути на території Комбінату і в неробочий час, а також у вихідні. Кажу ж, саме перебування на території Комбінату було для мене щастям.
- Так, я виступаю.
- Добре, тобто грати, як актор можеш.
- Чесно кажучи, я - поганий актор. – відповів так не через те, що не хотів приймати участь у експерименті, а лише тому, що вважав необхідним попередити керівництво про свої реальні можливості. Я звик працювати на Комбінаті чесно. – Але я буду старатися.
- Ось і добре. Зараз підеш в кабінет номер сорок, до пана Василя, він керує експериментом і розповість тобі, що треба.
- А як же робота в цеху?
- На тиждень ти закріплюєшся за групою по проведенню експерименту. Зі збереженням платні. Якщо вам все вдасться, то у тебе будуть добрі перспективи зростання. Старайся.
Та я землю готовий був їсти! Пішов до пана Василя, його кабінет знаходився на четвертому поверсі заводоуправління.
- Доброго дня, я Чет Загорулько, прибув у ваше розпорядження. – сказав я. Він подивився на мене уважно, потім встав, обійшов мене, розглядаючи з усіх боків. Це була дивна поведінка, але частіше за все диво то є нестача інформації.
- Звідки таке дивне ім'я? В роду були іноземці?
- Ні. Чет, це скорочено від четверга. Я в четвер народився, от батьки мене і назвали Четвергом. А потім вже всі звали Четом. – відповідаю я, хоча розумію, що він це і так знає, він же дивився моє досьє, а там все докладно про мене написано. На Комбінат не можна було потрапити без достеменної перевірки.
- Добре. Сідай. – він гасить світло і вмикає телевізор з відеомагнітофоном. – Зараз я тобі покажу проблему, яку ми маємо і яку нам конче потрібно вирішити.
Показується вагон, в якому везеться людосировина. За нормами, якщо відстань перевезення не більша за 500 кілометрів, у кожен вагон завантажується до двохсот голів людосировини і вона перевозиться в настойки. Якщо відстань більша, то норма зменшується до 150-ти голів, щоб частина людосировини могла час від часу лягати для відпочинку. Ось цей вагон, судячи по тому що деякі голови людосировини лежать, їде з відстані більшої за 500 кілометрів. У вагоні грає заспокійлива музика. Це повинна пригасити нервування у людосировини. Ось вагон зупиняється. Це означає, що він прибув на дільницю прийому. Зараз до вагону підключаються труби з газом. Ось почалася його закачування у вагон. Газ повинен всипити людосировину.
Він непомітний, ані кольором, ані запахом. Людосировина просто повинна заснути. Але газ діє на різну людосировину не однаково. Ось одні туші вже починають падати на підлогу, тоді як інші ще не сплять і в них починається паніка, вони починають кричати, панікують, гупають об стіни вагону, будять навіть тих, хто вже заснув. Так триває кілька хвилин, аж поки не падають й найвитріваліші.
- Оці кілька хвилин паніки, вони найбільш проблемні. Людосировина чула про газові камери у концтаборах і думає, що це те саме. То її охоплює паніка та страх смерті. І саме в такому стані вони засинають. Це неминуче має наслідки на якості тієї ж людом'ясної продукції, бо стрес, у якому людосировина втрачає свідомість, різко погіршує смак. До того ж під час паніки часто трапляються пошкодження шкіри людосировини і деякі інші проблеми. Як результат, ми несемо досить великі втрати. І наша задача, досить амбітна та важка, суттєво зменшити їх тут.
- Яким чином?
- Ми звернулися за порадою до психологів. У нас є договір про співробітництво з відомим київським інститутом. Його спеціалісти розробили цілий комплекс заходів, який би дозволяв уникнути стану паніки серед людосировини до моменту забою. Частину тих заходів ми відкинули, як занадто дорогі, частину, як ті, що не можуть бути виконані, але дещо здалося нам досить прийнятним. Ідея полягає в тому, щоб людосировину зустрічала людина.
- Людина?
- Так, співробітник Комбінату. Психологи кажуть, що це допоможе налагодити контакт з людосировиною. Тепер ми будемо проводити усипляння не в самому вагоні, як раніше, а в спеціальній камері. Завдяки кращій ізоляції це дозволить зекономити газ. Але головна наша ціль, щоб співробітник Комбінату вступив з людосировиною у емоційний контакт і заспокоїв її, переконав, що боятися нічого, щоб людосировина втрачала свідомість у спокійному стані.
- Але ризиковано вступати в контакт, бо ж людосировина може бути налаштована вороже.
- Так, ця проблема, безумовно є. Її ми будемо вирішувати так. По-перше, ми ж будемо вести відеоспостереження за всіма вагонами з людосировиною. Наші спеціалісти будуть оцінувати рівень агресивності кожного вагону. Якщо агресивність буде занадто високою, то цей вагон буде відправлятися на переробку за старую схемою. По-друге, ми розробимо такий текст, який повинен діяти заспокійливо на прибулу людосировину. Такі тексти вже написані. Ось.
Він передав мені кілька аркушів.
- Зараз іди додому і вивчи свої виступи. Спробуй перед дзеркалом розповісти текст. Слідкуй за тим, щоб все виглядало натурально. Щиро. Це головне, людосировина повинна вірити тобі. Ти повинен говорити від серця, повинен бути переконливим.
- Може, для цього краще запросити професійних артистів? Я усього грав кілька ролей в самодіяльності.
- Артисти – не вихід. Бо ми повинні опиратися на власні сили. На власних робітників. До того ж, ми спробували артистів театру з Сум, але вони так грають, що навіть нас не переконали, що там казати про людосировину. А от в тебе обличчя таке, що віриш. Йди, тренуйся.
- Слухаюсь.
Я пішов додому і почав читати тексти. В мене непогана пам'ять, за годину я вже знав їх напам'ять. Почав читати їх перед дзеркалом. І відразу ж зрозумів, що виглядаю невпевнено. Я хвилювався, потів, нервував, я не вірив сам собі, що там вже казати про людосировину! Я намагався заспокоїтися, я робив все нові спроби, але нічого не виходило. Я простояв перед дзеркалом до самого ранку. Я знав, що все одно не зможу заснути, я намагався, я пробував і так і інакше, але все виглядало погано.
Зранку я прибув у заводоуправління.
- Чого очі, як у кролика. – запитав пан Василь.
- Я тренувався всю ніч.
- І як?
- Чесно кажучи не дуже.
- Ладно, зараз подивимося. Я буде тебе записувати на відео. Я всіх претендентів записую. Потім ми будемо відбирати вас на експертній раді.
- Звісно.
Поки він налагоджував камеру, я ще раз повторив текст. Потім кілька разів затамував подих. Закрив очі, зосередився.
- Починай.
Я вийшов і почав говорити текст. Я вже знав, що не можна, щоби текст висів над тобою. Треба спробувати жити текстом, щоб він виходив з тебе природно, а не ти біг від одного речення до наступного. Бо якщо так бігти, то рано пізно чи впадеш, якщо так бігти, ти як сліпий, а треба ж бачити глядачів. Я говорив, звертаючись к уявній людосировині. Я розповідав, що вона прибула в Конотопський центр корекції поведінки, де буде проводитися перевиховання новоприбулих. Тобто, ніякого центру не було, був Комбінат, але ми повинні були заспокоїти людосировину, втримати її від паніки. А заспокоює більше за брехню? Надійний метод! Я продовжував балакати про уявний центр і відчував, як спочатку ще йшов, а тепер уже лечу у тих словах брехні. Я розійшовся, але я не дозволяв собі тріумфувати, я повинен був зберігати спокій і впевненість!
- Супер! Чете, ти молодець! Ти поки що найкращий! – закричав пан Василь, коли я закінчив виступ.
- Але я помітно нервую. І кажу не дуже щиро. І...
- Недоліки є, я не сперечаюся, але рівень, який ти зараз показав, вже досить серйозний. Зараз я покажу запис колегам. Можливо ми перейдемо до польових випробувань раніше, аніж планувалося!
- А можна трохи змінити текст?
- В чому саме?
- Там є декілька фраз, які погано звучать.
- Про це поговоримо пізніше, а зараз почекай!
Він убіг і повернувся десь за півгодини з кількома людьми, серед яких я впізнав кількох вищих керівників Комбінату. Раніше я ніколи не бачив їх, тільки портрети на дошці пошани Комбінату. Я ледь не знепритомнів, коли ці великі люди почали розмовляти про мене.
- Та ви самі на нього подивіться! Вживу! – казав пан Василь.
- Але це ризиковано! – суперечив йому якийсь чоловік, здається заступник директора з виробничих питань.
- Але ми зможемо оцінити, чи слід продовжувати цей експеримент, чи ні! Зекономимо гроші в гіршому випадку і заробимо величезні гроші у кращому! – наполягав пан Василь.
- Добре, нехай вживу покаже.
- Давай, Чете, виступи.
Це було дуже важко, бо керівництво все тут. Як можна спокійно виступати, коли такі люди, люди, яких я і не мріяв побачити наживо! Але наказ є наказ і я знову розповів свій текст. Я так старався, що мене аж почало паморочити, ледь встояв на ногах. Коли закінчив, то настала тиша. Керівництво мовчало і я мовчав. Мені було соромно, бо серце так калатало, що здавалося – цю паніку чують інші.
- Добре, завтра робимо експеримент. – сказав заступник гендиректора. Встав і вийшов. За ним вийшли усі інші. Пан Василь поплескав мене по плечу.
- Молодець, хлопче! Здається зараз ти робиш свою долю! І входиш в історію нашого Комбінату!
Я тільки безпорадно кивав головою.
- А тепер іди додому і виспись, обов'язково виспись. Завтра ти повинен бути свіжим і повним сил, завтра ти повинен узяти людосировину в голову. Зрозумів?
- Так. Але я не засну, я схвильований.
- Ось на тобі пігулки. Дві, краще три, випий і лягай у ліжко. Завтра о сьомій ранку ти повинен бути тут.
Я прийшов додому. Я жив у невеличкому флігельку, який знімав на окраїні Конотопу. Ковтнув пігулки, завів будильник, ліг під ковдру і закрив очі, наказавши собі заспокоїтися. Раз керівництво сказало спати, треба спати.
Я заснув, прокинувся десь о четвертій ранку і до шостої тренувався перед дзеркалом. Потім побіг на завод. Там мене повели на дільницю приймання сировини, де для експерименту був оснащений окремий вихід.
- Дивися, вагон підгонять сюди. – розповідає пан Василь. - Коли двері відчиняться, ти будеш стояти ось тут. Не починай відразу. Дочекайся, поки всі вийдуть з вагону. Потім зачитуєш текст і пропонуєш йти за тобою в камеру усипляння. Там роздаєш номерки і пропонуєш усім сісти. По легенді це буде кімната обробки від паразитів. Заходиш ось в оцю скляну кабіну і читаєш далі Правила поведінки у Конотопському центрі корекції поведінки. Починається подаватися газ, ти читаєш все тихіше і повільніше, аж поки всі не заснуть. Зрозуміло?
- Так.
- Щодо безпеки. По всьому коридору розташовані пости охорони. Їх вісім. І ще чотири в камері усипляння. У разі нападу твою задача відстрибнути подалі від людосировини, бо по ній буде відкритий вогонь. Тобі зброї ми не даємо, бо ти будеш поруч з людосировиною і навряд чи встигнеш її використати, а ось ризик потрапляння зброї до людосировини ми залишити не можемо. Ти не хвилюйся, охорона все триматиме під контролем, тобі немає чого боятися. Зрозумів?
- Так.
- Повтори, що треба зробити.
- Я чекаю...
- Ні, не розкажи, а повтори. Ось вагон приїхав, починай.
Я сім разів зустрічаю вагон якого немає, звертаюся до людосировини, якої немає, веду її в камеру усипляння, там зачитую правила поведінки Центра корекції, якого теж немає.
- Ну що, здається непогано. – каже пан Василь. – Зараз доповім керівництву.
Він уходить, я залишаюся стояти. Звісно хвилююся. Більше того, мені страшно. Бо ж раніше на Комбінаті був заборонений безпосередній контакт з людосировиною. В сенсі до усипляння. А ось тут мені доведеться залишитися з нею наодинці. Звісно, поруч буде озброєна охорона, але я розумів, що це ризик, великий ризик. Та ще краще я розумів, що я згодний на цей ризик. Бо він – ціна за ті перспективи, які відкриються мені в разі, коли експеримент буде успішним. Моє життя нічого не важило без Комбінату і заради Комбінату я був готовий ризикнути.
- Так, ну що, за півгодини почнемо. Ми вибрали дуже добрий вагон. Там представники сільської інтелігенції, люди смирні і забиті. Вони і не мріють про спротив чи про напад. Але трохи схильні до депресій. Будь впевненим, веди їх за собою!
Я подумав, що важко буде чекати ці півгодини. Краще відразу, в бій. Та тут прийшов офіцер з охорони. Він наполягав, щоб я одягнув бронежилет під піджак.
- Але бронежилет буде помітний! – сперечався пан Василь.
- У разі стрілянини це зменшить вірогідність нещасного випадку!
- Офіцере, ніякого нещасного випадку не буде. – зненацька сказав я, так впевнено, що пан Василь аж зрадів.
- Тоді підпишіть заяву, що берете відповідальність на себе. – наполягав трохи збитий з пантелику офіцер.
- Залюбки.
Поки я писав заяву, поки мені в черговий раз показували, де за стінами з таємними вікнами ховаються охоронці, час настав.
- Все, Чете, вагон вже їде сюди. – пан Василь підійшов і обійняв мене. – Давай, зараз робиться історія. Ти зможеш!
Він пішов, охорона зайняла місця, я залишився сам на невеликій площадці, схожій зупинку метро. Кілька хвилин і ось я побачив вагон, який обережно сунувся по колії. Зупинився навпроти мене. Між вагоном і пероном була щілина всього у кілька сантиметрів. Так само і вгорі. У людосировини був тільки один шлях. Вперед. На мене. Я ковтнув слину, щоб трохи промочити пересохлу горлянку. Хотів зробити кілька подихів, щоб заспокоїти серце, але вирішив діяти по іншому. Почав думати, що це, усього робота. Звичайна робота. Зачитати рутинний текст і все. Чого там хвилюватися?
Гримнули замки на дверях вагону. Вони почали відкриватися. Я побачив людосировину. Судячи з того, що вона стояла, її було двісті голів і везли її недалеко. Людосировина перелякано дивилася на мене. Мабуть, не чекали побачити людину в костюмі та з текою.
- Виходимо, швидше! – сказав я. Голос трохи підвів, прозвучав не так впевнено, як я хотів. Але я вже знав, що під час виступу важливо тільки те, що буде. Що було, то загуло, головне зіграти добре далі. – Виходимо, виходимо! Це кінцева зупинка. – сказав я і засміявся своєму жарту.
Людосировина перелякано дивилася на мене і тупцювала на місці. Як їх було витягнути з того вагону, в якому вони почувалися хоч в якійсь безпеці?
- Шановні, ну виходьте вже! – я розумів, що починаю програвати. Що я не можу переконати цих людей. І чим далі, тим менше в мене буде шансів переконати їх. – Що, в туалет ніхто не хоче?
- В туалет? – спитав хтось з людосировини.
- Так, в туалет. Прийняти душ, поснідати. У нас режимний заклад. Якщо за півгодини не встигнете пройти санітарну обробку, то доведеться чекати до обіду.
Я верз бозна-що, але воно подіяло! Крига скресла! Кілька голів людосировини обережно вийшли з вагону. Напружено оглядалися, але бачили навколо лише стіни з металу.
- Це всі, хто бажає снідати? Добре, за мною. Інші нехай чекають обіду. – я стою на місці, лише трохи повертаюся, наче збираюся уходити.
- Зачекайте! – і людосировина вже рушить з вагону. Швидко, навіть тісняву зчинили.
- Так, дотримуватися порядку! Це вам не на стадіоні! І не переходити червоної лінії!
- А де туалет?
- Спочатку санітарна обробка, потім туалет, а далі сніданок.
- Де ми?
- Зараз я все розповім. Всі вийшли?
Вони стояли переді мною. Дві сотні голів людосировини. В п'яти метрах, вишикувавшись перед червоною лінією. Вони жадібно дивляться на мене.
- Доброго дня! – я роблю паузу. Людосировина вирячилася на мене, як барани на нові ворота. – Доброго дня!
- Доброго дня. – невпевнено повторюють вони.
- Так, вже краще. Вітаю вас у Конотопському центрі корекції поведінки, в якому ви пробудити наступні кілька років. Та як це буде ваш рідний дім тепер, то ви повинні засвоїти кілька правил, які тут обов'язково дотримуються. Правило перше: ви повинні виконувати накази. Накази вам можуть видавати співробітники нашого центру, або особи, ними вповноважені. Невиконання наказів тягне за собою покарання від зменшення харчової порції до переводу у відділення посиленого режиму. Останнє лишає вас права на дострокове звільнення.
- Хіба звідси можна вийти? – питає якийсь чоловік, який тупцює на місці, мабуть хоче в туалет. Але ось цікавиться.
- Звідси можна і треба виходити. Але для цього треба дотримуватися правил. Правило друге: ви відповідаєте не тільки за свої вчинки, але й за вчинки сусідів. Щоб зняти відповідальність за них, ви повинні сповіщати про порушення дисципліни співробітникам нашого центру, або особам ними вповноваженим. Правило третє: скарги та пропозиції щодо роботи центру приймаються лише в письмовому вигляді з обов'язковим, підкреслюю, обов'язковим зазначенням особистого номеру. Саме на цей номер вам будуть нараховуватися бали за хорошу поведінку, а також вираховуватися штрафні бали. За підсумками року буде робиться висновок щодо прогресу у вашій поведінці.
- А як узнати свій номер?
- Трохи пізніше я їх роздам. З іншими правилами перебування на території Конотопського центру корекції поведінки ви будете ознайомлені пізніше. Тепер, розібралися по троє і за мною.
Я сміливо повертаюся спиною до людосировину і потроху йду коридором.
- Куди ми йдемо?
- На пункт санітарної обробки. Ми слідкуємо, що в центрі не було всіляких вошей та клопів, то обробляємо всіх нових клієнтів. Так, прошу пришвидшитися, інакше і ви не встигнете на сніданок і я. Давайте!
Людосировина слухняно тупцює за мною до камери усипляння. Там стоять крісла, як в кінотеатрах.
- Так, сідайте, не товпитеся! Місць вистачить усім. Сідаймо! Сідаймо! Проходьте, проходьте! Ось так, добре. Тепер дивіться, я зараз роздам вам номера, одягайте їх на праву руку, як браслети. Далі буду зачитувати вам інші правила перебування в центрі. Намагайтеся зосередитися на них. Тим часом вас будуть обробляти спеціальним випромінюванням, яке нешкідливе для людей, але вбивче діє на паразитів.
- Що за випромінювання?
- Не знаю, я в цьому не спеціаліст. Але воно використовується стільки, скільки я тут працюю. Нічого страшного.
Я починаю ходити між кріслами і роздавати номерки. Посміхаюся, плескаю по плечу, щось жартую. І бачу, як люди заспокоюються, вже не нервують, деякі посміхаються, жартують, що скоріше б у туалет.
- Так, всі отримали номера? Дивіться, без них ви не зможете розраховувати ані на комплект постільної білизни, ані на продуктові порції. Всі? Закатайте рукава на правій руці і підніміть її.
Вони піднімають, ліс рук, я обдивляюся і бачу, що номерки є усюди. Добре.
- А тепер я уходжу в дикторську кабінку, зосередитися на правилах. Від того, як ви їх засвоїте, буде залежати, як швидко ви звідси вийдете.
Я захожу в кабінку і починаю говорити в мікрофон. Тим часом через невидимі щілини у стінах в камеру починає подаватися газ. Його неможливо побачити, він розповсюджується приміщенням і починає свою дію. Я уповільнюю читання неіснуючих правил. Бачу, як одна за одною відкидають голови людосировини. Здається, майже все заснули у стані приємного очікування. Принаймні жодного випадку паніки. Всі були більше-менш спокійні і намагалися зосередитися на правилах.
Ось в камеру заходять робітники приймальної дільниці. Вони в протигазах, то їм не загрожує міцний сон, як у людосировини. Працівники вантажать туши в контейнери і на електрокарах відвозять їх на первинну переробку. В її ході туші людосировини роздягаються, проводиться очищення шлунків. Далі туши сортуються за розмірами та вгодованістю. Після чого вони підвішуються за ноги на спеціальний транспортер, який доставляє туші на дільницю забою.
Але то потім. Зараз же мене хвалять.
- Все пройшло просто чудово!
- Сировина йшла за тобою, як бандерлоги!
- Жодного випадку паніки чи масової істерії!
- Я думаю, що результати лабораторних досліджень повинні бути чудовими!
Ми чекаємо дві години, поки туші проходять дільницю розбирання, а шматки м'яса поступають на аналіз в смакову лабораторію. Прибігає її керівник.
- Та ви що! Майже делікатеси! Покращення смаку на сім експертних пунктів! Якщо зможемо давати такий продукт, це буде щось!
Пан Василь звідкілясь бере пляшку шампанського.
- Ну що, вельмишановне товариство. Пропоную трохи відсвяткувати цей успіх!
Відкорковує пляшку, розливає по бокалах, які теж заздалегідь підготував.
- Прошу всіх запам'ятати цю мить! – каже пан Василь. – Зараз ми стоїмо на порозі нововведення, яке принесе нашому Комбінату сотні тисяч, та що там, мільйони гривень прибутку! Слава Комбінату!
- Слава! Слава! Слава!
Ми випиваємо залпом, за Комбінат тільки так і треба пити.
- Ну, а тепер до справи. Тепер ми повинні довести, що цей вагон не був випадковістю! Ти готовий, Чете?
- Так точно!
В той день, я прийняв ще вісім вагонів. А потім знепритомнів. Психічне навантаження виявилося занадто важким. Кожна нова партія людосировини забирала в мене сили, я ще не навчився дозувати емоції, кожного разу викладався на повну. Потім, з досвідом я навчився витрачати рівно стільки, скільки потребувала ситуація. Я мав на чому вдосконалювати свою майстерність. Щодня я опрацьовував 25-30 вагонів, в залежності від важкості людосировини.
Згодом технологія прийому людосировини була добре відпрацьована. Ми внесли в неї деякі зміни, щоб підвищити ефективність. Наприклад, зробили так, що заспокоювач (так офіційно звалася моя професія), не зустрічав людосировину біля самого вагону. Ось вагон запиняється, його двері відчиняються автоматично. В цей час з гучномовців ллється приємний жіночий голос: "Вітаємо вас в Конотопському центрі корекції поведінки. Будь ласка, проходьте у відділення прийому клієнтів. Слідуйте за кольоровими покажчиками". Ці три речення повторюються доти, поки остання людина не виходить з вагону. Його двері закриваються.
Люди йдуть вперед вузькими, добре освітленими коридорами. Боязко озираються, підозріло прислухаються. Всі йдуть мовчки. Але важко боятися чогось у добре освітленому в коридорі, в якому грають якісь спокійні мелодії. Нарешті коридор приводить у зал. Білі стіни, рясне, але не різке світло. У одної з стін, в якій видно двоє закритих дверей, стою я в строгому сірому костюмі, в сорочці і краватці. Тримаю в руках теку для документів, привітно посміхаюся.
- Добрий день. Давайте дочекаємося, поки всі сюди прийдуть і я почну інструктаж.
- Хто ви? – питають з натовпу, який весь просяк страхом і нервами. Я посміхаюся. Важка партія. Таке буває.
- Що з нами зроблять? Це помилка, я потрапив сюди помилково! Ви хочете нас вбити! – кричать люди. Чет крутить головою і заспокійливо піднімає руки.
- Шановне товариство, хвилинку терпіння і я дам відповідь на всі ваші питання.
Я стою перед натовпом один, ввічливий і безпечний, це заспокійливо діє на людей. В цей час з відкритих дверей виходять остання людосировина. Двері за нею зачиняються.
- Отже, всі зібралися, тепер я проведу первинний інструктаж. Мене звуть Четвер Загорулько, я менеджер по роботі з клієнтами Конотопського центру корекції поведінки. Прошу запам'ятати, як мене звуть, оскільки у разі виникнення якихось непорозумінь, вам потрібно буде назвати мене, як свого куратора. Мене зразу ж викличуть і я допоможу вирішити виниклу проблему. Щоб я міг розрізняти вас, кожен отримує особистий номер. Ось я їх роздаю. Будь ласка, вішайте їх на праву руку. І бережіть. Бо особистий номер дає право на отримання чистої білизни, порції в їдальні, а також потрібен для нарахування балів. Якщо ви загубите браслет, це буде вважатися порушенням дисципліни середньої важкості. Краще до цього не доводити. А тепер виходимо по п'ять і отримуємо браслети з номерами.
Вони виходять, отримують, при мені одягають.
- Ось так, добре, тепер, коли ви з номерами, ми продовжуємо.
Натовп дивиться на мене по-різному. Хтось, як на доброго чарівника, такі вслухуються і намагаються запам'ятати кожне слово, кивають головою, немов би розуміють навіть більше, ніж говорю я. Жінки і діти, підлітки та пенсіонери, стоять і дуже уважно слухають.
Звичайно, є декілька таких, які тільки фиркають і крутять головою, показуючи, що не вірять жодному слову. Це сировина з труднощами, вони, як сучки в деревині, вони можуть погіршити якість продукції. Я ходжу уздовж натовпу, говорю неквапливо, але упевнено, не збиваючись, вдивляюся в незадоволених.
- Зараз я зачитаю вам правила перебування в нашому Центрі, після чого ви відправитеся на медогляд.
- Навіщо?
Запитав один з натовпу, високий, чорнявий хлопець із зухвалим лицем. Розлючений, сильний – важка сировина. Тут головне не спасувати перед ним. Я не звертаю уваги, продовжую:
- Потім обід, після цього я розведу вас по відділеннях, де ви зможете відпочити. Увечері загальний збір, а із завтрашнього дня ви включитеся у виробничий процес центру.
- Це правда, що нас пустять на ковбасу?
Знову цей чорнявий. Я стою поруч з ним і кривлюся, як від невдалого жарту.
- Ні, ковбаса і інші продукти харчування не входять в асортимент продукції, яку виробляє наш центр. Ми робимо одяг, інвентар, також здійснюємо крупно-вузлове складання побутової техніки.
- Я потрапив сюди помилково, я не винуватий!
Якийсь худенький, червонолицій чоловік, з рідкісним світлим волоссям.
- Я нічого не зробив, мене просто заарештували, трагічна помилка!
Я проявляю на обличчі максимум уваги і співчуття, знизую плечима.
- Шановні, я не суддя, щоб визначати, хто винен, а хто ні. Я менеджер по роботі з клієнтами. Кожний з вас може подати апеляцію по своїй справі, пізніше я розповім процедуру, як це можна зробити. Отже, ми приступаємо до правил перебування в Центрі.
Посміхаюся, бо відчуваю, що мені вдалося вступити в емоційний контакт з цією партією сировини, вдалося переконливо відповісти на слизькі питання. Я веду свою гру далі. Продовжую говорити, люди мене уважно слухають, вони вже не такі стривожені, іноді переглядаються один з одним, мовляв, ось і не так все страшно, як думали.
- Правило четверте. Кожен клієнт нашого центру повинен цінувати і поважати життя і здоров'я персоналу, а також інших клієнтів. Будь-які прояви агресії, навіть лайка, можуть служити підставою для переводу у відділення строгого режиму. Якщо агресія виявляється до вас, зразу ж повідомите про це мене або іншого представника персоналу. У разі виникнення бійок необхідно лягти на підлогу і чекати прибуття співробітників служби безпеки.
Насправді, у випадку бійки чи якихось заворушень, вас покладуть на підлогу і так. У кожному залі сидять снайпери. Тут теж, онде, за світильником сидить троє, на протилежній стіні ще троє і по бійцю над входами. У них автоматичні гвинтівки з бойовими патронами. Цим хлопцям потрібно менше десяти секунд, щоб покласти всю партію сировини. Зал поділений на сектори, у кожного з бійців свій, регулярно проводяться тренування з манекенами, механізм відпрацьований і працює відмінно. Але це крайній випадок, якщо виникає загроза менеджеру. Таке буває лише кілька разів на рік, зазвичай при молодих спеціалістах, які втрачають контроль над натовпом. У мене таке було лише раз.
Ось Чет стоїть в костюмі і з текою перед натовпом людосировини, проводить інструктаж, не помічає, як декілька чоловіків в натовпі переглядаються і кивають головами. Потім кидаються до нього, семеро міцних, досвідчених мужиків, які чули дуже багато поганого про комбінат і не хочуть здаватися. Вони роблять кілька кроків, перші вже біля Чета, хочуть схопити його, але він тренований, ухиляється від них, кидається в невелику нішу позаду. Тут же починається стрілянина. Спершу падають нападаючі, а потім і всі інші. Адже їх вже не заспокоїш, вони побачили смерть, одержали шок і тепер будуть забраковані. Вже коли всі лежать, в зал заходить бригада з ділянки обробки. Вантажать туші на візки. Чет стоїть, його трохи тіпає. До нього підходить офіцер охорони.
- Як ти?
- Нормально. Як же я їх не помітив?
- Вони хитрі, у вагоні мовчали.
- Сволота. Ладно, нічого.
Дякувати Богові, такі випадки траплялися нечасто. Я вмів тримати контакт з людосировиною, контролював її.
Продовжую свій інструктаж. Мене вже слухають практично усі.
- Правило восьме. Клієнти нашого закладу можуть відмовитися від праці, проте в цьому випадку вони будуть відправлені до окремого сектора для відмовників. Там більш строгий режим утримання, крім того, у них удвічі буде скорочений раціон.
- Нас що, ще і годувати будуть?
Я усміхаюся і повертається до того, хто запитав. Знову цей же чорнявий хлопець. Все ніяк не вгамується. Зухвало дивиться, усміхається, дратує сам себе, щоб зірватися в істерику і не бояться.
- Думаєте, ми не знаємо? Нас тут просто уб'ють і зроблять з нас ковбасу! – кричить чорнявий прямо мені в очі.
Ситуація починає виходити з-під контролю. Партія сировини захвилювалася, всі знову пригадали ті чутки про забій, зняття шкіри і рубачів з величезними сокирами, які шматують ще живі тіла засуджених. Про Комбінат чого тільки не розповідали! Паніці не можна давати розростися. То я роблю серйозне обличчя і різко махаю рукою. Всі замовкають.
- Хлопче, якщо ви хочете потрапити в порушники дисципліни, то це ваше право. Я зробив вже другу позначку проти вашого особистого номера. Третя позначка і ви будете видалені з групи. Правило дев'яте. Клієнти нашого закладу можуть подавати прохання про скорочення терміну перебування, але тільки через рік після прибуття і потім повторювати прохання не частіше, ніж раз на квартал.
- Так що ви нам голову морочите! – кричить чорнявий.
- Третє попередження.
- Та пішов ти!
Чорнявий хлопець кидається до мене. Я валю його відпрацьованим ударом в щелепу. Всі заспокоювачі навчені прийомам самооборони. Спершу, тримісячний курс, потім по два тренування на тиждень для підтримки форми і що півроку здача нормативів. У цього хлопця не було шансів перемогти мене. А я ще і не показав всього свого уміння.
- Будь ласка, чергові, приберіть! – наказую. У зал заходять троє чоловіків в білих халатах. Вони виглядають, як звичайні санітари. Беруть хлопця під руки, той щось намагається крикнути, починає вириватися і тут же обм'якає. Йому непомітно вкололи заспокійливе. Виносять. Я хлопаю в долоні, привертаючи увагу людосировини, яка вирячилася на все, що відбувалося. Але жоден навіть не спробував допомогти чорнявому. Бо я дав їм надію, що все ще обійдеться. А людина згодна багато чого витримати заради надії.
- Якщо далі він не буде робити помилок, то за два місяці ви зустрінетеся. Хоча мені здається, що цей товариш просидить в зоні посиленого режиму весь термін корекції. Що ж, продовжимо інструктаж.
Далі розказую пункти правил. Я вимовляв ці пункти тисячі раз, вони врізалися мені в мозок, я пам'ятаю їх слово в слово, розповім, хоч розбуди мене серед ночі. Ось закінчив інструктаж і посміхнувся. Людині з такою усмішкою неможливо не довіряти.
- Тепер прошу пройти на медогляд. Жінки в двері ліворуч, чоловіки - праворуч. І у мене прохання не затримуватися в роздягальні, за годину всі повинні пройти медогляд.
Сировина починає розходитися, це називається статевим сортуванням. Його запропонував я. Також, як і подальше самостійне роздягання. Раніше туши людосировини роздягалися вже після усипляння. Але це потребувало великих затрат часу. То я запропонував. Щоб людосировина роздягалася сама, а потім вже усиплялася. Пропозиція була прийнята, за неї я отримав премію, завдяки якій я купив квартиру для себе і жінки. Та про це згодом, бо ось виник невеликий затор біля двері з літерою "Ж". Поспішаю туди, бачу хлопця, що тримає за руку перелякану дівчину. Хлопець нервує, голос у нього зривається.
- Я піду з нею!
Я дивлюся на нього по-батьківськи.
- Це заборонено правилами.
- Мені плювати на правила!
- Я ставлю вам перше попередження.
- Хоч десять!
- А ви його підтримуєте? Вам теж ставити попередження? – питаю у дівчини і кількох голів людосировини, що зупинилися і дивляться. Людосировина вмить зникає, а дівчина перелякано дивиться на мене. Це перше правило: розділяй і володарюй. Головне не дати людосировині відчути себе однім цілим. Розділити, відокремити! Такий старий і надійний спосіб. Ось і зараз дівчина перелякано відсахнулася від хлопця. Поки вони там цілувалися у вагоні, все було добре і ясно, а зараз у неї сумніви, адже тут зовсім не так, як розказували. Цілком пристойний заклад, а не бійня, як в чутках. Навіщо ж накликати на себе покарання? І цей чоловік з текою, він зовсім не схожий на вбивцю. Дівчина намагається відійти. Хлопець відчуває її сумніви і злиться цій слабкості.
- Не треба її лякати!
- Хлопче, я нікого не лякаю.
Він звертається до інших, але вони поспішають у відповідні двері і відвертаються. Їх не обходить, що тут відбувається, вони не хочуть порушувати правила.
- Куди ви йдете, вас же вб'ють! – кричить хлопець. Та людосировина тільки прискорюється. Я підхожу до хлопця. Він у розпачі, він хапає дівчину, яка намагається вирватися.
- Відпусти її. Не чемно так поводитися з жінкою.
- Я піду з нею! Ви повинні мені дозволити!
- Хлопче, я всього лише державний службовець і я мушу виконувати свої посадові інструкції. Згідно з ними, під час проходження медогляду, також як і при перебуванні в секторах після відбою, чоловічий і жіночий контингент центру повинні бути обов'язково розведені. Тому я вимагаю, щоб ви йшли на медичний огляд окремо. Панно, ви вже вирішили, чи підете, чи залишитеся з ним і потрапити у штрафники?
Вона майже плаче, перелякано гойдає головою, раптом вириває свою руку і біжить від хлопця до дверей для жінок.
- Олено, стій!
Він кидається за нею, але я хапаю його за руку.
- Хлопче, вона зробила свій вибір, поважай його.
- Ви налякали її! Олено, ми повинні бути разом! Та відійди ти!
Відштовхує мене. Тим часом, вже вся людосировина вийшла з залу. То далі можна перейти від слів до справи. Хапаю хлопця і б'ю у сонячне сплетіння, щоб не міг крикнути. Він з виряченими очима лише стогне, валю його на підлогу. З непомітних дверей в стіні вивалюються кілька чоловіків з гумовими кійками.
- На особливу обробку.
Хлопець намагається крикнути, але йому затикають рот кляпом і тягнуть. Я йду до дверей "М". Захожу в роздягальню. Там чоловіки стоять біля кабінок, куди складають свій одяг. Перед ними жінка інструктор. У білому халаті, досить сексуальна, всі на неї косирують, у повітрі запахло хіттю.
- Віро Миколаївно, все нормально?
- Так, Четвере Валентиновичу. А що там у вас?
- Так хлопець якийсь, мабуть наркоман чи збоченець. Захотів проходити медогляд з жінками.
- О, господи! - вона сміється, великі білі зуби, великий рот, губи, які губи! А ще цицькі, що так і виплигують з-під халатику, колінка у чорних панчохах, та вона богиня! Дивлячись на неї починає усміхатися і людосировина. Регочуть, той хлопець здається їм дурнем. Чого ото було комизитися? Проти лому немає прийому. Треба виконувати вимоги і тоді все буде нормально. Он яка баба! Яка баба!
- Звідки вони тільки беруться? – зітхає Віра Миколаївна.
- Погане виховання. Ну добре, хай з ним розбираються психіатри. Значить так, бійці, не затримуватися, чекаю вас після медогляду.
Я виходжу і спокійний голос жінки починає розповідати про правила медогляду.
- Спершу, у вас візьмуть кров з пальця, потім зміряють тиск, потім очищення желудку, перевіримо, чи немає у вас глистів та інших кишкових паразитів. А далі релаксація в психологічній кімнаті на двадцять хвилин. До цього часу аналізи будуть готові. Потім здорові відправляються в центральний корпус, а ті, у кого проблеми зі здоров'ям, підуть в медичну частину. У нас одна з кращих медичних частин в країні, піднімемо на ноги будь-кого.
Вона усміхається. Вона так зваблива, що у всіх, окрім самих пропащих, починає вставати. Віра Миколаївна, одна з найкращих заспокоювачів. Вона вже п'ять років на цій посаді і продовжує показувати прекрасні результати. Вона сексуальна, але в тій прекрасній пропорції, яка діє не тільки на хіть, але і на романтику. Людосировина не просто хоче трахнути її, а хоче трахнути і бути з нею, носити на руках, дарувати квіти, возити на мопеді, це вже у кого яка фантазія. Завдяки Вірі Миколаївні, чоловіча частина людосировини входить в потрібний тонус.
- Так, роздягаємося і ось сюди, по коридору. – каже вона.
Людосировина спочатку соромиться роздягатися при жінці. Хоч за рішенням суду людосировина і перестала бути людьми, але якісь крихти колишнього стану залишаються.
- Роздягайтеся, роздягайтеся! Я тут працюю вже п'ятий рік! Думаєте, я чогось не бачила? – сміється Віра Миколаївна.
І людосировина починає роздягатися. Вже голі виходять в зал з безліччю віконець. Сують туди руки, їм проколюють палець. Далі міряють тиск. Але чоловіки не помічають тих процедур. Перед очима у них її губи, її стегна, її груди під тісним халатом.
Потім проходять в кімнату очищення. Там окремі кабінки з електричними клізмами. Жіночий голос розповідає, як користуватися. Все просто, вставляєш в дупу, тиснеш на кнопку, під тиском подається теплий розчин ліків, які очищають шлунок. За хвилину треба сісти на унітаз і спорожнитися. Це теж я вигадав, бо з дільниці розбору туш приходило багато скарг, що під час розбирання частенько рвалися кишки і забруднювалися туши. До того доводилося промивати кишки, які теж йшли в подальшу переробку. То я запропонував, щоб людосировина робила все сама. По-перше, це вигідніше, а по-друге, це діяло заспокійливо, бо люди думали, що якщо такий вже медогляд детальний, то хіба ж будуть вбивати? Ні. Звісно, кілька відсотків людосировини не робили собі клізм, але це не впливало великий економічний ефект мого нововведення.
Так, усі швиденько спорожняють свої шлунки, миють руки, після чого Віра Миколаївна запрошує до зали релаксації. Там зручні крісла, що відкидаються, і приємна спокійна музика. Чоловіки розсаджуються і Віра Миколаївна пропонує їм згадати щось приємне. Світло поступово блякне, а голос Віри Миколаївни розповідає про те, що зараз вони дихатимуть різними трав'яними запахами, що мають цілющі властивості. Ледве помітні цівки газу з отворів в підлозі, кімната заповнюється газом, чоловіки дихають і поступово непритомніють.
Через п'ять-сім хвилин вся партія сировини знепритомніє, перед тим переживши приємну маячню. Хлопці з наукового інституту при комбінаті розповідали, що перед тим, як знепритомніти людосировина згадувала найкращі моменти зі свого життя. Впевнений, що більшість згадувала саме Віру Миколаївну. Адже вона дійсно була кращим, що в них було.
За десять хвилин у залу заходять люди в протигазах. Стеля розсувається, на ній з'являється стрічка конвеєру із звисаючими ланцюгами. Люди в протигазах підвішують голі туші людосировини за ноги. Працюють швидко і вміло, ось вже всі туши висять. Конвеєр починає рух і туші відбувають на дільницю забою. Там голови туш закріпляють на спеціальній дошці. Спеціальним лезом розрізається шия, у сонну артерію автомат вводить шланг через який насос відкачує з тіла кров. Смерть людосировини наступає саме через знекровлення. Далі туша на тому самому контейнері відправляється на дільницю розбору.
Я так упевнено кажу, що буде з тушами далі, тому що добре знаю весь процес виробництва. Раз на рік кращі працівники Комбінату отримують право на екскурсію по всьому виробництву. Це робиться для формування командного духу, щоб працівники окремих цехів і дільниць розуміли, що працюють на великому і суперсучасному підприємстві. Хлопці з дільниці розбору чи з цеху внутрішніх органів або з кісткового виробництва, відкривши рот дивляться на мою роботу з партіями людосировини. А я і мої колеги дивимося, як відбувається забій, як зціджують кров, як відбувається її переробка, розбір тіла, розділ медичної і гастрономічної продукції і так до самого кінця. В Комбінаті безліч служб і підрозділів, кожне з яких досягає вагомих успіхів в своїй роботі. Завдяки цьому Комбінат здійснює найглибшу в світі переробку людосировини. У нас практично немає відходів – в хід йде все: м'ясо, кров, внутрішні органи, кістки, волосся, шкіра. Причому принцип Комбінату – не виробляти напівфабрикати, а виключно готову, високоякісну і ексклюзивну продукцію.
На підприємстві завжди шукають шляху підвищення ефективності роботи. Наприклад, нещодавно була відкрита ділянка по виробництву виробів з кістки, яка раніше просто мололася на кісткову муку. За перше півріччя виробництво кістяних виробів удвічі перевищило найсміливіші прогнози, тепер там працюють у три зміни.
Однією із запорук успіху Комбінату є введена у нас система кружків якості. Кожного тижня працівники окремих цехів і ділянок проводять нараду з питань підвищення ефективності праці. Висловлюються різні пропозиції, відбувається обговорення і ухвалюється рішення про їх введення. У випадку, якщо результат нововведення є позитивним, воно вводиться в технічний процес і закріплюється в ньому. Я був автором двадцяти двох нововведень з яких аж сімнадцять були введені в дію. Я запропонував проводити попередній відбір найагресивнішої сировини ще у момент висадки з вагонів. Також я придумав легенду, що по номерах, які привласнюються кожній голові сировини, воно, нібито, одержуватиме їжу. Так вдалося розв'язати проблему одягання номерів на зап'ястку. Номери були важливі для того, щоб ідентифікувати кожну тушу, щоб далі, за результатами аналізів, вибраковувати хвору людосировину. Також згідно моїй пропозиції був введений супровід сурдоперекладачем партій глухої людосировини, яка раніше перероблялася за старої схемою.
За всі ці досягнення, я одержував премії і цінні подарунки, а мій портрет вже сім років знаходився на Дошці пошани комбінату. Мені кілька разів пропонували переходити на керівні посади, але мені так подобалася моя робота, що я не міг її покинути. Хіба може нишпорення у папірцях замінити спілкування з людьми, всі ці щоденні пригоди і битви? Всю цю радість перемоги, коли чергова партія уходила на ділянку усипляння. Як на мене – ні.
В моїй роботі був постійний драйв, змагання. Людосировинна маса дуже ірраціональна, нестабільна, може гойднуться в будь-яку сторону. Не можна давати їй нервувати. Вона повинна стати радісною і задоволеною, не залежно від того, якою вони прибула на підприємство. Кожного разу потрібно входити у довіру і радувати сировину, підводити к полегшенню та усмішкам. Це можливо лише в тому випадку, якщо між мною і сировиною встановлений хороший емоційний контакт. Можна розповісти анекдот або якусь смішну історію. Зняти напругу, підбадьорити, але якось щиро, ніби я це роблю просто унаслідок гарного настрою.
Ось я усміхаюся перед насупленим натовпом.
- Знаєте, сьогодні моя дочка перший раз сказала "тато", я такий радий, що мені співати хочеться!
Така проста, нехитра брехня, але дивіться, як їх зморшки розповзаються, недовір'я зникає, вони бачать перед собою не якогось чиновника, що працює у ворожому закладі, про який що тільки не говорять, вони бачать звичайну людину, починають тепліше до мене відноситися, прислухаються до моїх слів. А я говорю, що заклад у нас зразковий, створений на гроші Євросоюзу, третина клієнтів виходить достатньо швидко, і лише шість відсотків, засиджуються надовго та і тих, врешті-решт, відпускають, тому що довічна корекція поведінки не передбачена законодавством. Вони слухають і розслабляються. В середньому на групу йде чверть години від висадки з вагону до статевого сортування. Але жорстких нормативів немає. Я командую відправку на медогляд, коли відчуваю, що людосировина готова. Звичайно, буває, що деякі голови потребують додаткового опрацьовування, але ж тут масове виробництво, а не кустарна майстерня, де можна надавати увагу кожному.
Ось цей істеричний чоловік, який зривається на крик, все щось вимагає та ремствує. Мені б вистачило хвилин п'яти розмови з ним, щоб заспокоїти його і підготувати до усипляння. Але в мене немає часу, бо ж наступні партії вже чекають. Тому я залишаю його з собою, чекаю поки вся людосировина піде на медогляд, потім валю на підлогу і викликаю охорону. Хлопці відносять тушу, в неї береться аналіз крові, потім її відправляють на ділянку забою, але зі звичною людосировиною не змішують. Це не кондиція – під час забою він був в стані стресу, тому м'ясо не таке смачне, а органи поганої якості. Піде за зниженою ціною для країн третього світу.
Групи перебувають самі різні. Норматив не більше двохсот людей, інакше порушується керованість. Хоча, в крайньому випадку, я можу працювати і з трьома сотнями голів сировини. Моя задача заспокоїти їх, запевнити, що чутки, які ходять про Комбінат, не відповідають дійсності. Я апелюю до логіки. Навіщо розповідати людям про правила, якщо їх уб'ють? Навіщо присвоювати номера і роздавати браслети? Навіщо міряти тиск і очищати шлунок? Навіщо видавати новий одяг (звісно, ніякий одяг не видається, але ж брехня важить не менше правди)? Я апелюю і до відчуттів. У мене зовнішність, що розташовує до довіри. І моя манера спілкування, жорстка, але коректна, моя охайність в одязі і ретельність в інструктажі, вона заспокоює людей, примушує забути про погане і сподіватися на краще. Це дуже важливо для якості продукції.
Часто буває, що в партії є одна або дві голови людосировини, які всьому заважають. Моя задача зробити так, що вони не змогли розгойдати решту. Для таких випадків немає якихось усталених схем, кожного разу доводитися приймати рішення виходячи з конкретних обставин. Буває, що достатньо натиснути на саму людину, іноді доводиться нацькувати на нього інші голови з партії людосировини. В крайньому разі я можу викликати охорону. Декілька голів висмикнуть з натовпу і відведуть. Не кращий варіант, тому що потім доведеться згаяти багато часу на те, щоб заспокоїти людосировину. Графік зірветься, а це погано. То краще обходитися власними силами, без охорони. Майже завжди так і буває. Зупиняюся перед натовпом, оглядаю людосировину. Хороша партія. Вгодована, більшість голів досить молоді. Непогано.
- Отже, інструктаж закінчений. Далі медогляд. Після ми зустрінемося в корпусі "Б" і я відведу вас до їдальні. Зараз же чоловіки йдуть в двері позначені буквою "Ч", а жінки, відповідно, до дверей з літерою "Ж".
(Далі буде)
