Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2580
Творів: 46838
Рецензій: 91227

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Хронікально-документальна повість

Розділ 10

© Творча Асоціація "500", 10-06-2005
Ірпінський дебют. Необхідний лікнеп для невтаємничених. Перші книжки лауреатів. Кастрований Жадан. Термінатор. Поет у кватирці. Термінатор-2. Нічні русалки.  Добові для киян.  $50 на викуп документів. Ранкові читання. Викладач у шортах і босий Ципердюк. Нецензурно! Брудершафт з вівчаркою. Порожні пляшки. Останній день. Графін коньяку. Стратегічна помилка Архістратега. Розбір польотів.

Відвідавши рік перед тим семінар творчої молоді України, влаштований Спілкою письменників, директор видавництва “Смолоскипу” Осип Зінкевич лишився не те щоб незадовлений побаченим і почутим, але дещо розгублений та трохи збентежений. Молодіжні зібрання він собі уявляв не так. Принаймні, коли ТА “500” на його прохання складала приблизний план “альтернативного” семінару, головна його вимога зводилася до тези: “Вся влада молодим!”
Розшифруємо: “творча молодь” не повинна тупо сидіти й вислуховувати повчання старших письмеників і преймати від них якісь “секрети майстерності”. Молоді мають самі виступати один перед одним, власними силами організовувати різні круглі столи та влаштовувати диспути, до участі в яких і будуть запрошені, за бажанням організаторів, класики української літератури. Всі повинні отримати рівні права. Немає старших і молодших. Ну, ось приблизно так ми зрозуміли замовника. Перші два роки, поки захід в Ірпені ще не набув достнього розголосу, список учасників, запрошення іногородніх та програму семінару повністю контролювала Асоціація. Далі за наполегливими побажаннями єдиного спонсора заходу, пана Зінкевича, склад оргкомітету почав розростатися. Туди почали входити як достойні, так і відверто зайві люди. Останніх чомусь виявилося більше, і, що цілком логічно, саме вони намагалися максимально втрутитися в мистецьку частину семінару.
Тут ми мусимо пояснити структуру “смолоскипівського” Ірпеня, бо спілчанські заходи нехай не в таких масштабах, але теж відбуваються. Нехай наступний абзац виглядатиме трошки сухуватим, але подальша оповідь про драматичні й комічні події, котрі відбувалися щотравня в ірпінському Будинку творчості протягом 1995-1999 років, без цієї стислої довідки буде надто сумбурною і малозрозумілою.
Отже, в розумінні пана Осипа Зінкевича “творча молодь” – це люди, віком до тридцяти років. І не лише митці. Творчими особистостями він вважав і досі чомусь вважає також молодих політиків та політологів. Причому чим далі, тим більше він особисто віддавав перевагу політологічній частині семінару, де двадцятирічні симпатики політичного життя обирали свій альтернативний парламент, президента, влаштовували дебати, одним словом – будували демократичну Україну в невеличкому конференц-залі Будинку творчості.
Перший семінар, якому власне присв`ячений цей розділ, проходив ще без такого розподілу. Юні політики та митці тусувалися разом. Вірніше, митці не горіли бажанням тусуватися з політиками, натомість політики вважали за честь долучитися до мистецтва. Через те багато хто з “політологів” не признавався, хто він, і його помилково вважали поетом-початківцем. Аби подібної каші не виникало надалі, пан Зінкевич послухався нас і погодився розмежувати семінар на дві частини – політологічну та мистецьку.

Коментар Максима Розумного:
Надалі опозиція митці-політологи набула в Ірпені форми стійкого протистояння на зразок нинішньої футбольної колізії “Динамо”-“Шахтар”. Але причини були не лише в природній схильності активної молоді ділитися на своїх і чужих, але й у суттєвих розбіжностях психологічного характеру. Крім мене та ще хіба Івана Андрусяка, ніхто з однієї категорії в іншу, здається, не переходив, тому скажу про найзагальніші стереотипи взаємного несприйняття. Митці вважали політологів снобами і сухарями, які дотримуються надто багатьох умовностей і сповідують хибні цінності – наукові доповіді, кар’єра, поважність. Політологи, у свою чергу, вважали митців істотами нижчого порядку, дещо тваринними або ж інфантильними у своїх основних проявах. Але таке співіснування, безперечно, було корисним для обох сторін, тим більше, що конфлікти, як правило, носили символічний і більше декларативний характер, і таким чином самі перетворювалися на шоу. Не без допомоги Кокотюхи, звичайно.

Тож, починаючи з 1996 року, захід відбувався протягом дев`яти днів. Спочатку приїздили політики і три дні чесно розбудовували державу. Потім відбувалося урочисте вручення щорічних нагород, політологи поступалися місцем митцям, котрим Будинок творчості віддавався так само на три доби. Другій частині ми приділяли зазвичай більше уваги. Хоча Розумний як кандидат філософських наук і автор ряду есеїв на суспільно-політичну тематику так само був зайнятий і з занудними політологами. При цьому вони намагалися всіма правдами і неправдами лишитися й на мистецьку частину, цілком підставово вважаючи її змістовнішою і веселішою. І якщо перша “зміна” семінару відповідала вимогам та поглядам директора “Смолоскипу” на всі сто, на другій наші інтереси кардинально розходилися. Ми вважали, що дисциплінувати митців справа невдячна, тому безглузда. І охоче спрямовували зібрання у відверто тусовочне русло. Пан Зінкевич вимагав, аби творчі люди писали, зачитували та слухали доповіді з літературознавства. Навіть обурено виговорював дирекції в особі Кокотюхи:
– Чому на зустрічах з письменниками багато людей є, на літературних вечорах так само багато, а на семінарах половини немає! Раз приїхав, то мусить всюди з`являтися, бо, в такому разі, пощо приїздити?!
Він не бажав припускати просту істину: дійсно творча молодь бере участь в тих заходах, які відповідають внутрішньому стану кожної конкретної творчої одиниці. Закономірно, що багато хто з достойників уже після третього семінару стали потрапляти в немилість до директора “Смолоскипа”. Особливо обурювали його актори харківського театру-студії „Арабески”, що приїздили в Ірпінь на правах лауреатів “Смолоскипа” і не ходили слухати доповіді філологів про нове трактування творчості Шевченка чи мотиви творчості котрогось із “дев’ятдесятників” (такі доповіді теж з’явилися досить скоро).
Зате правильні хлопчики й дівчатка швидко просікли, як треба себе поводити. Тому виробили для себе чітку лінію поведінки, маячили просто перед очима пана директора, виступали де треба, і де не треба, мало не носили за ним портфеля. Пам`ять у пана Зінкевича завжди була прекрасною, тому він щороку намагався особисто контролювати, аби ці крикливі активісти значилися в списках запрошених. Майже всі вони, поряд зі справді вартісними мистцями, стали згодом лауреатами “Смолоскипа”.  
Але поки що ірпінські лідери та аутсайдери не визначилися, на початку червня 1995 року всі вперше зійшлися докупи в Будинку творчості, наче в Ноєвому ковчезі. Вручення нагород “Смолоскипа” відтоді проходило одночасно з презентацією книжок лауреатів минулого року. Показово, що успіхи “гастролей” з “Молодим вином” (відгуки в місцевій пресі й т.ін.) надихнули Осипа Зінкевича на продовження теми. А саме – відтепер кожен лауреат “Смолоскипа”, в кого виходила друком книжка, мав повне право так само презентувати її в регіонах, долучаючись до гурту. Поїздку “Смолоскип” оплачує. Тут слід сказати, що скористалися своїм правом далеко не всі. І не кожен, хто скористався, досягнув на ниві пропаганди себе належного рівня та прозвучав у повний голос.
До Ірпеня вийшли перші книжки лауреатів “Смолоскипа”.
Перші “сольники” виходили ненормальним для поезії тиражем – три тисячі примірників. Системи поширення друкованої продукції не існувало так само, як системи видавничої, а самотужки дати раду своїм тиражам зуміли лише двоє з четвірки „смолоскипівських” первістків – Сергій Жадан і почасти Сергій Дзюба. Твори дівчат-поеток ще роки два дарувалися всім бажаючим і не дуже відвідувачам наших акцій і офісу “Смолоскипа”. Натомість книжка Жадана “Цитатник” досить швидко розчинилася в літературній та кололітературній тусовці. Звичайно, сам автор активно займався її пропагандою, допомогла закордонна поїздка, але на сьогодні подібним влучним виходом можуть похвалитися хіба лауреати подальших років Іван Андрусяк, Роман Скиба, Юрій Бедрик, Оксана Куценко... здається, все. При тому, що тиражі наступних видань, у тому числі – згаданих авторів, виходили вже значно меншими тиражами і зупинялися переважно на позначці 1 тис. примірників.
Жадановий “Цитатник” мав свою видавничу історію. Спочатку ілюстрації Валерія Бондаря мало не поставили догори ногами. А потім тексти першого лауреата піддалися цензурі з боку пана Зінкевича. Конкретно: з вірша “Цитатник”, котрий дав назву книжці, з волі видавця викинули кілька строф. Зокрема, директорові “Смолоскипа” не подобалося порівняння Бога з презервативом (“І Бог, що, мов презерватив, охороняє нас”). Жодного богохульства тут не було за визначенням. Інші “кастровані” строфи не торкалися релігії. Здається, там уважний видавець виявив якісь інші сумнівні рядки чи приховану крамолу. Жоден інший автор окремої книжки такій процедурі не піддавався. Принаймні, на нашій пам`яті. Сумнівні, на думку пана Зінкевича, тексти чи рукописи просто вилучалися з конкурсу чи не давалися до друку. Цим самим видавець декларував своє право видавати те, що вважає за потрібне – дотримуючись власного морально-етичного кодексу немолодої вже людини, вихідця з прикарпатського села, яка більшу половину свого життя провела за межами України і має свої, нехай відверто консервативні, але тверді погляди на літературу та мистецтво. Тим, кому вони не подобалися, видавець радив шукати інше видавництво.
По-своєму він був правий, хоча нашим планам подібна правота відверто шкодила. Але треба визнати – станом на 1995 рік жодне українське видавництво не займалося подібною справою і не видавало молодих українських письменників на конкурсній основі пристойними книжками.
Але повернемося до опису ірпінських подій.
Гості з регіонів мешкали безпосередньо в кімнатах Будинку творчості. Від самого першого семінару проблеми з місцями для митців стояли гостро. Всі спроби їх вирішити кожного разу розбивалися об реалії лімітованої кількості койко-місць, як штормові хвилі об скелястий морський берег. Щоразу ми обумовлювали кількість запрошених, буквально розписували ліжка по прізвищах, а в результаті народу прибувало самопливом значно більше, і в кімнатах спали покотом. У їдальнях, відповідно, кожен нічний гість вимагав на ранок окрему порцію. Чомусь на сніданок загулялі кияни та гості гостей семінару прибігали першими, тоді як дисципліновані дівчатка та хлопчики мало не плакали разом з жінками з кухні: замовлену кількість їжі вже встигли підмести, поки законні учасники чепурилися та виповзали до їдальні.
Електричкою “варягам” приїздити з Києва було ліньки. Тому вони каталися туди-сюди спеціально замовленим автобусом. Водія на ім`я Сергій вже на другий день прозвали Термінатором. Молодий хлопець, отримавши можливість харчуватися тричі на день та ще й отримувати булочки на підвечірок, проникся безшабашним духом молодіжного заходу, подружився з найбільш неформальними його учасниками і призвичаївся надавати салон свого „ЛАЗу” для розпиття спиртних напоїв. Поступово травневе тепло перейшло в червневу спеку, а збагачене киснем соснове повітря і наявність компанії подіяли на водилу розслабляюче. Він почав і сам потроху випивати з митцями. Результат – одного вечора при спробі виїхати з території Будинку творчості він поваляв кілька молоденьких сосонок та лип. Кияни, що поверталися того фатального дня додому, потім розповідали, що дуже боялися всю дорогу до Києва, але обійшлося.
Вчинок Термінатора несподівано позбавив деяких осіб закладених природою лінощів – вони стали приїздити з Києва до Ірпеня електричками. Водія такий підхід уже не зупиняв: наступного дня він приїхав з двома дівулями, горілкою та шампанським, увімкнув у салоні автобуса радіо, влаштував там альтернативну щодо програми семінару творчої молоді дискотеку і, Богу дякувати, не ризикнув того вечора навіть їхати в бік столиці, заснувши в автобусі до ранку. Тому навіть найбільш екстремальні його вранішні пасажири, котрі таки наважилися зайти на борт автобуса після вчорашнього нічного раллі, подибали після вечірньої зустрічі з Юрієм Андруховичем на останню електричку.
Перший Ірпінь під егідою „Смолоскипа” взагалі завдав Будинкові творчості найбільшої шкоди. Таким він у пам`яті організаторів і залишився, бо надалі природу і майно тут ніхто з наших не псував. Адміністрація ж самого комплексу поставилася до руйнацій з філософським стоїцизмом: у порівнянні зі спаленим не без участі поетів Олександра Ірванця, Віктора Неборака та, кажуть, Оксани Забужко першим корпусом, збитки від нас виявилися мінімальними. Окрім поламаних Термінатором деревин, у одному з корпусів на першому поверсі розгатили скло в першу ж ніч заїзду. Трапилося це через поета Івана Андрусяка.
Як уже говорилося вище, заявки на участь у семінарі приймалися наперед. Згідно зголошеним прізвищам складалися списки. На першому Ірпені фільтрацій за територіальними ознаками та особистими симпатіями ще не ввели. Але впродовж наступних років усе одно знаходилися митці, котрі приставали до гурту і ставили оргкомітет перед фактом своєї присутності. Аби якось прилаштувати їх, ми попервах наступали на власні інтереси. Наприклад, представник оргкомітету Андрій Кокотюха всі дні першого семінару спав на одному дивані зі своїм тоді вже кумом, харківським поетом Ростиславом Мельниковим. На сусідньому ліжку спав Максим Розумний. І час від часу кого-небудь п`яного доводилося пускати на підлогу.
Найбільше необлікованих “хвостів” привезла з собою “Нова дегенерація”. Андрусяк виявився єдиним, хто по телефону повідомив за тиждень до заходу, що з ним приїде молодший колега Іван Бойчук і його бажано врахувати. Зробивши це завчасне попередження, старший товариш логічно розсудив: обов`язок по відношенню до молодшого виконаний повністю, далі можна ним не опікуватися. Андрусяка з Бойчуком ясна річ, поселили в одній кімнаті. Ключ від неї Андрусяк поклав собі до кишені, і після церемонії нагородження, познайомившись за звичкою з молоденькою поетесою, подався з нею гуляти вечірнім Києвом, не подумавши передати ключа від “хати” сусідові. Гуцульський хлоп повівся нестандартно: попросивши когось підсадити його, він поліз у прочинену кватирку, аби відчинити замкнене на шпінгалет вікно, вільно зайти всередину і далі прочинити вхідні двері вже зсередини.
Вікно в будинку старої забудови виявилося зависоким. Поет – занизьким. До того ж він попхався у квартирку дуже дивним способом – примудрився з вулиці залізти в отвір ногами вперед. Кілька невдалих рухів – і він завис просто між небом і землею. Ноги не знаходили опори всередині, теліпаючись за кілька сантиметрів від підвіконня. Руки теж втратили опору. На живіт давила рама і цілком могла його перетиснути. Подивитися на посинілого поета, котрий стримить з кватирки, почали сходитися митці з усієї території Будинку творчості. Поради, як водиться, сипалися рясно. Тим часом врятуватися Іван Бойчук міг лише в один спосіб: розбивши ногою шибку. Тоді вікно відчинять ззовні, тиск послабиться і екстремал зможе нарешті знайти опору під ногами. Відчуваючи, що доступ повітря до легенів перекривається з кожним різким рухом усе сильніше, поет закликав:
– Бийте скло, я плачу!
Платити, звісно, довелося згодом оргкомітету, але нестандартний хід покутського гостя додав присутнім рішучості. Коли нарешті від удару ногою посипалися скалки і Бойчук звільнився з полону кватирки, саме нагодився Андрусяк з ключем у супроводі означеної поетеси. Іван Ципердюк, котрий був присутній при цій сцені від початку до кінця, прокоментував:
– На старого це схоже. Ми не дивувалися, коли він запізнювався на вечори. То до старого треба звикнути.
Свою провину Андрусяк визнав на диво легко, навіть погодився принести Кокотюсі за полагодження з адміністрацією проблеми розтрощеного скла літру горілки. Могорич наступного дня чесно запили. Це дало початок іншій довготривалій історії, до якої ТА “500” начеб-то відношення не має. Проте для самого Івана Андрусяка вона мала абсолютно несподівані наслідки аж через вісім років. Тому кількох слів вона варта.
В процесі споживання спиртного Андрусяк запросив Кокотюху з Жаданом до себе в гості, в село Вербовець. За півтора місяці обидвоє запрошених справді гостювали в Івана, заїхавши по дорозі ще до кількох знайомих. Коли гостини закінчилися, господар повіз колег до косівського автовокзалу на справжній фірі – заради екзотики. Минуло вісім років, і цей незначний епізод, без задньої думки переказаний свого часу харківському поетові і літературному критику Ігореві Бондарю-Терещенку, став досить вагомим аргументом у критичному випаді на адресу знаного вже поета Івана Андрусяка в газеті “Книжник-ревю”. Мовляв, не так давно Андрусяк катав друзів на фірі і кричав коняці “вйо”, а тепер всюди козиряє словечками на зразок „дискурс” та „парадигма”. Поет кажуть, образився... Та на те вони й поети.
Наступної ночі знову трапилася пригода з ключами. Цього разу – від машини. Активіст політологічної частини семінару приїхав з Тернополя на власному авто. До речі, його вшанували премією за рукопис історичної книжки, яка так і лишилася в рукописі. Не виникав більше ніде і лауреат. Чому? Про це можна буде здогадатися з подальшої оповіді.
Його швидко охрестили Термінатором-2: він так само їздив п`яний за кермом, салон його машини так само використовували для розпиття горілки. З ним подружив так само молодий політик і лауреат “Смолоскипа” Віталій Чепинога. На пару вони каталися серед ночі по території Будинку творчості, намотуючи коло за колом. Уже під ранок до них приєднався ще цілий гурт не зовсім тверезих учасників семінару. Хтось запропонував збігати на річку і покупатися голими, поки ще світить місяць.
Єдина дівчина з компанії відразу відкололася, хоча й не засудила несподівану примху молодих людей. З невідомої причини ключі від машини Термінатора-2 Чепинога прихопив із собою. Викупавшись голими при місяці в теплій воді, „русалки” зустріли перший промінчик світанкового сонця і почали вдягати штани. Коли вже відійшли від річки, Чепинога раптом зупинився і повідомив: десь випали ключі від машини. Термінатор-2 мало не влаштував істерику. Гурт купальників повернувся і дисципліновано почав рачкувати в траві довокла берега, вишукуючи дорогоціні ключі. Чепинога участі в пошуках не брав. Постоявши хвилин десять на одному місці і замедитувавши кудись у бік сходу сонця, він рішуче нахилився і підняв загублені ключі просто у себе з-під ніг.
– Тверезим хрін би знайшов, – буркнув Віталій, запхав знахідку до кишені і вирушив до машини. Там заліз у салон і проспав до сніданку.
Після обіду машина Термінатора-2 знадобилася. На першому Ірпені пан Осип Зінкевич зробив одну тактичну помилку, якої більше не повторював: він розпорядився виплачувати учасникам семінару добові. Здається, по дві сотні купонів на день. Усім без винятку, навіть, киянам. Згодом добові платилися за перший і останній день перебування і лише іногороднім. Справді, окрім безкоштовного харчування, отримувати ще додаткові гроші – класична надвитрата. А кияни взагалі можуть поїсти вдома. Цю логіку взяли на озброєння пізніше, після підрахування витрат, втрат та зализування моральних ран. Тоді ж, у червні 95-го митці та решта творчої молоді, озброєна добовими, негайно обміняла їх на горілку, вино чи пиво. Кияни, зрадівши несподіваній халяві, взяли оргкомітет в облогу, вимагаючи законних добових. Гроші швидко скінчилися, а в подібних випадках ми міняли долари. Найближчий обмінник знаходився біля метро “Святошин”, куди машиною з Ірпеня можна заїхати хвилин за двадцять.
Коментар Андрія Кокотюхи:
– Ми прихопили по дорозі пляшку сухого вина і пили її в машині з горла на ходу. Куди їхати в бік метро, я поняття не мав. Водєві було так само до лампочки, він отримував кайф від самого процесу крутіння “бублика”. Їдучи, куди очі бачать, ми успішно заблукали десь на околицях Ірпеня. Запитуючи дорогу в місцевих, несподівано нарвалися на міліцейський патруль. Побачивши в моїй руці пляшку, вони методом нескладного логічного припущення зрозуміли –біля мене за кермом сидить людина у стані алкогольного сп`яніння. Після тривалих гарикань менти все ж таки заарештували права Термінатора-2. Місцеві, що були свідками процедури, тут же почали давати поради, як краще викупити документи. Посилали нас навіть до незнайомого нам Задериголови. Начебто він має в місцевій ментовці “крюки”.
У будь-якому разі, на той момент лихові зарадити було неможливо. Тому ми вирішили довести до кінця хоча б одну справу – таки розміняти долари на купони. Дорогу нам так ніхто й не пояснив, тому водій поїхав кудись через ліс, вирулив на грунтову дорогу, і тут ми на великій швидкості заїхали в пісок. Вгрузла тачка капітально, виштовхати її з піщаного полону не видавалося можливим. З відчаю ми почали відгрібати пісок з-під колес, спочатку копирсаючись у ньому паличками, а потім, плюнувши на все, руками.
За годинником ніхто не стежив, тому невідомо, скільки часу це в нас зайняло. Нарешті, обкопавши машину з усіх боків, ми таки виштовхали її і вирішили не випробовувати долю, а вертатися назад. Нехай спраглі потерплять без добових до завтра. Історію про те, як засіли в пісок, переповіли чесно. Зовнішній вигляд свідчив про правдивість історії красномовно. Інше лишилося за кадром. Термінатор-2 сходив таки до того самого Задериголови, той перетер про щось із міліцією, врешті-решт порушник отримав змогу викупити свої права за $50. Тут розкрилася ще одна таємниця: виявляється, галицький Термінатор уже встиг напозичатися грошей у творчої молоді, тому переконав мене: йому вже ніхто не ризикне позичати. Гроші на викуп мусив позичати я, як співучасник злочину. Потрібну суму на пару днів мені позичили в театрі-студії “Арабески”. Гроші я, ясна річ, повернув. Правда, викручуватися довелося самому: лауреат пообіцяв передати їх з дому. Передає досі. Тепер ви розумієте, чому нашого друга Термінатора-2 ніхто в “Смолоскипі” більше не бачив.

Описуючи п`яні пригоди, ми якось забули про основну ціль ірпінського зібрання і про факт, що переважна більшість учасників заходу – поети. Тому вірші тут читалися при першій-ліпшій нагоді. А також активно обговорювалися. Наприклад, поетичне подружжя Сергій і Тетяна Дзюби, навіть гуляючи наодинці серед ідилічних сосон тихою алейкою, обговорювало між собою журнальні публікації останнього часу. Тут літгурт “Нова дегенерація” теж поставив своєрдний рекорд.
Обходячи якось на початку шостої ранку всі кімнати, де ще не вклалися спати, ми забрели через веранду до франківців. Картина, що постала перед нашими очима, вартувала пензля Рєпіна: на ліжках лежать і, судячи з усього, мертво сплять поети, стать і особу яких визначити неможливо – тіла закутані в простирадла з головою, наче мумії з єгипетських гробниць. Посеред кімнати стоїть розкладачка, на ній теж куняє хтось закутаний. В ногах розкладачки, спершись не її край ліктем, поважно сидить Степан Процюк із зошитом в руках. Ми застали саме процес декламування в голос чергового поетичного тексту. Не зреагувавши на появу сторонніх, Степан дочитав, перегорнув сторінку і задумливо промовив:
– Що б вам ще почитати...
Взагалі Степан Васильович Процюк своєю природньою поведінкою викликав обурення пана Зінкевича від самого початку семінару, щойно той побачив імпозантну постать поета у шортах – вбранні, що цілком відповідало спекотній погоді. Логічно, коли людина віддає їм перевагу перед тісними штанями. Втім, обурення директора “Смолоскипу” не мало принципового характеру, в принципі він не засуджував Процюка. Просто він не міг змиритися з думкою, що кандидат філологічних наук, доцент, зрештою – інститутський викладач – може дозволити собі ходити серед людей у коротких штанцях. Саме так пан Зінкевич оцінював Степанові шорти.
Традиції повної релаксації підтримав трохи згодом Іван Ципердюк. Сталося так, що ведучий одного з літературних вечорів Максим Розумний обмовився:
– Зараз слова просить літгурт “Нова дегенерація”!
Ципердюк став перед слухачами першим і відразу категорично заявив:
– Ми за виступ не просили!
Далі він усе ж таки погодився, що виступати франківці не проти. Але формулювання слід погоджувати. Перед тим, як почати читати, він зробив невеличку передмову-експромт. Суть її полягала в його особистому кайфі від того, що всі зібралися тут, близько до природи, і є можливість ходити босим, як це практикував Сковорода. Тут народ нарешті звернув увагу – ноги Івана Ципердюка були справді босі. Розвиваючи тему, письменник згадав, як його разом з кількома іншими письменниками возили кудись у гості до культового галицького літератора Олега Лишеги, котрий саме зловив карасика і урочисто, перед публікою, випустив його на волю, в ставок, у звичне рибі середовище. Перейшовши ближче до власне літератури, Іван пошкодував:
– На жаль, тут немає мого доброго колеги, чудового письменника Тараса Прохаська. Йому оце не так давно подзвонив з Америки Юрко Тарнавський і сказав: “Старий, твоя повість є класна!”. Аби Юрко Тарнавський мені подзвонив і так само сказав, було б не зле.
Після цього Іван нарешті перейшов до читання власних текстів.
Не менш колоритно поводився на сцені інший учасник “Молодого вина” поет Юрій Бедрик. Вийшовши перед очі аудиторії, він якось задумливо почав гортати свій блокнотик із віршами. Пауза дещо затяглася і ведучий делікатно анонсував:
– Слово має поет Юрій Бедрик...
– Дякую, я пам’ятаю, – знайшовся дослідник творчості В.Стуса.
Семінари, на яких пан Зінкевич так і не зміг побачити переважної більшості представників української творчої молоді, класично відповідали нудній академічно-науковій суті цього слова. Цікаво на них було лише самому директору „Смолоскипа”, а також тим, хто записався на виступ. І лише доти, поки не надходила їхня черга ставати за трибуну і читати доповідь. Потім інтерес до заходу моментально згасав. Але траплялися приємні винятки. Наприклад, народ нетерпляче чекав семінару, присвяченого проблемам цензури. Від самого початку його учасники почали зводити поняття “цензура” до з`ясування, чи можна вживати в художніх текстах матюки. Дискусія відбулася після обіду, під час якого частина її учасників устигла прийняти традиційний допінг, тому розмова довкола матюків велася доволі жвава. Аудиторія вимагала нарешті промовляти їх уголос, ілюструвати тези прикладами тощо. Сталося так, що за жартами чомусь ніхто не розвинув далі проблеми вживання чи невживання матюків дуже актуальну для видавництва “Смолоскип” тему цензурного втручання в тексти. Згодом дехто з авторів відчує це на собі. Скажімо, Михайло Бриних та Вікторія Стах теж стали лауреатами премії “Смолоскипа” за збірку інтерв`ю з відомими діячами сучасної української літератури і культури. Книжку своїх лауреатів “Смолоскип” так і не видав: рукопис не пройшов внутрішню цензуру директора видавництва. Пан Зінкевич десь угледів у розмовах з митцями яскраві прояви антисемітизму, чого не помітили чомусь редактори українських газет і журналів, на сторінках яких ці інтерв`ю друкувалися ще до того, як потрапити на смолоскипівський конкурс.
Тема вживання матюків виявилася настільки актуальною, що на семінарі 1996 року її знову винесли на порядок денний. В обговоренні взяв участь тоді ще голова Спілки письменників України Юрій Мушкетик. Саме в той момент, коли він нарешті аргументовано довів, що нецензурні вирази не характерні для суто української культури і, здається, переконав у цьому частину молодих слухачів, до залу встромив голову Андрій Кокотюха і голосно нагадав:
– Ви, мудаки, не забудьте – за півгодини обід!
Сміх, з огляду на ситуацію, прозвучав стриманий. Але подальше обговорення проблем вживання ненормативної лексики остаточно втратило будь-який сенс.
Оцінюючи загальний стан витривалості учасників першого “смолоскипівського” семінару тепер, через вісім років, ми лише даємо логічні та тверезі пояснення особливостям поведінки нетверезих людей. Адже дві доби перманентного вживання алкоголю, коли спільно, коли – у вузькому колі, – здатні укатати не лише митців, а навіть пролетарів. Зрозуміло, що під кінець третьої доби люди відчули, наскільки низький взяли старт, тому алкоголю напередодні фінальної п’янки почали уникати. Саме тоді відзначився Олег Гаврильченко, наречений Архістратегом. Ейфорія перших днів захопила його цілком і повністю, поглинула з головою. Проявилася й основна його негативна риса: бажання і здатність пити з першою-ліпшою особою, готовою долучитися до гурту. Він приводив до нашої кімнати то сторожів, то пожежників, то чоловіків у військовій формі, одного разу притяг навіть міліціонера. Присутність сторонніх спочатку сприймалася байдуже. Потім, коли вони почали вимагати, аби їх далі поїли й годували, це почало дратувати. Та вигнати їх ставало дедалі важче.
На третю ніч, коли втома нарешті здолала митців, Гаврильченко несподівано для себе лишився без компанії.

Коментар Андрія Кокотюхи:
– Десь о другій ночі я плентався з іншого корпусу від гостей. В коридорі нашого корпусу побачив Олега. Він дико зрадів і негайно потягнув мене до найближчої кімнати. На канапі глибоким сном спав хтось із митців. Інше займав сторож, він розлігся долічерева впоперек ліжка. Біля столу сиділа його собака, вівчарка на прізвисько Чара. Гаврильченко запропонував випити і навіть підсунув закуску: куплену в магазині трилітрову банку консервованих кабачків, вже майже спорожнену. Хоча стаканів не було, горілку Олег налив у кришечку від графіна. Я відмовився, хоча на семінарах робив це не так вже й часто. Дика втома перемагала бажання продовжити гульню. Архістратег виглядав розгубленим і ображеним одночасно. Розпачливо глипнувши на Чару, він промовив: “Давай хоч з тобою вип`ємо”, – і простягнув до собачої морди кришечку з сорокаградусним напоєм. Псина сприйняла частування на диво спокійно, почала залюбки хлебтати горілку. Виявляється, сторожа її поступово привчили до спиртного. Хоча потім, коли я прочитав книгу про собак, поведінка вівчарки видалася мені дуже дивною: відомо, що тварини, і пси зокрема, не переносять навіть запаху алкоголю, просто кидаються на п`яниць.

Останній день уславився загальним усвідомленням, що гроші в когось закінчуюються, а в переважної більшості – вже скінчилися. А оскільки не випити останнього вечора зі старими та новими друзями дорівнює особливо тяжкому злочину, творча молодь виявила нарешті найбільш темні якості людської натури. Тотальне братання, яким знаменувалися перші дні, перетворилося на загальну недовіру, підозріливість, а дехто навіть почав вдаватися до дідівських партизанських методів шифрування і ничкування. Ті, в кого залишися алкоголь або збереглися гроші на нього, потай змовлялися і ховалися від інших, аби не виникло претендентів на заначену горілку та й взагалі – хвостів. Уже після вечері хвосторубка велася неприховано.
Театр-студія “Арабески”, що тримався дещо осторонь загального гурту митців, відзначав тоді чийсь день народження. Актори погуляли на славу і лишили після себе цілий графін коньяку. Ми з Жаданом вирішили приговорити напій у дуже вузькому колі,  а на випадок, якщо коньяк не піде, прихопили пляшку горілки. Під час вечері потурбувалися про додаткову закуску – члени оргкомітету мали можливість вициганити залишки з кухні, тим більше, народ розсмоктався, багато хто мусив їхати додому раніше.
Щойно ми прилаштувалися довкола скромно, але пристойно накритого журнального столика, як у двері постукали. Один митець розшукував іншого. Зважаючи на закони гостинності, ми запропонували чарку коньяку з графіна, самим тоном даючи зрозуміти, – в нас приватна розмова, тому вибачте. Пригостившись, митець подякував, трохи посидів для порядку і зник. За кілька хвилин постукав і зайшов інший митець. Той самий, кого щойно шукали. Він розшукував товариша, котрий вже пішов від нас. Довелося почастувати і цього гостя.
Протягом наступних тридцяти хвилин на вогник, мов нічні метелики, почали злітатися по одному різнокаліберні залишки творчої молоді України. Ми лише сприйняли це за належне і приречено спостерігали, як просто на очах гості, котрі нібито лише проходили повз цю кімнату, впевнено спорожнили графін. Щойно на денці нічого не лишилося, народ раптово перестав шукати один одного, і ми втішено витягли зі сховку горілку. Так що останній вечір виявився не остаточно зіпсованим.
Прибиральниці були дуже задоволені, вигрібаючи в день нашого від`їзду порожні пляшки з кімнат. В результаті, вони мусили йти додому за мішками. А за сніданком ті, хто залишився, радісно переповідали один одному щойно народжений анекдот, заснований на реальних подіях. Прибиральниця поцікавилася, скільки тижнів ми жили в Будинку творчості. Дізнавшись, що лише чотири ночі і три дні, від подиву вклякла із роззявленим ротом.
Ці гори спорожненої склотари, котрими митці так явно пишалися, дуже скоро нам пригадалися. Пан Осип Зінкевич запросив авторів цієї оповіді для остаточного підбиття підсумків першого семінару. Говорили ми наодинці – і відразу вислухали претензії за залишене в кімнатах сміття. Зокрема – десятки пляшок з-під алкогольних напоїв, залишених практично в кожній кімнаті. Далі директор “Смолоскипа” перейшов на персоналії і висловив незадоволення поведінкою своїх земляків-франківців. Він невідомо чому вважав: саме вони мусили являти собою зразок згуртованості, дисципліни, тверезості й моралі. А насправді вони гуртувалися лише для того, аби зачинятися в кімнатах і, за висловом пана Зінкевича, “п`яньствувати”.
Та на цьому претензії несподівано вичерпалися. В цілому заходом головний спонсор виявився надзвичайно задоволений. А ми у свою чергу, помилки врахували і надалі вже їх не припускалися. До честі директора “Смолоскипа”, він більше жодного разу не порушував алкогольної теми, принаймні, коли розмова стосувалася ірпінських семінарів. Побачивши, що ріки горілки шкодять здоров`ю самих членів оргкомітету, та аж ніяк не впливають на здоровий організм молодіжного зібрання і не зривають як захід взагалі, так і кожен його пункт зокрема, пан Зінкевич почав сприймати алкоголь як невід`ємну та неуникну частину семінарів і почав більше звертати уваги на особистісні якості тих, хто цю саму горілку п`є. Хоча поза семінарами за вживання спиртного в приміщенні “Смолоскипа” працівники видавництва могли тримати сувору догану.
Минув місяць – і по-дитячому проколовся Гаврильченко-Архістратег. “Смолоскип” заохочував творчу молодь в Києві та в регіонах висвітлювати події Ірпеня в пресі. Публікації бажано було надсилати на адресу видавництва. Далі їхній зміст доводився до відома благодійників з-за океану. Тому, самі розумієте, резонанс мусив бути лише позитивним. Хоча жодного негативу описані вище події не носили, наголошення саме на розбишацькій поведінці молодих митців пан Зінкевич не вітав. Олег Гаврильченко або не знав цього, або не врахував, коли описував нетверезих літераторів і п`яну вівчарку Чару в свої лубенській районній газеті.
Навряд чи хлібороби вчитувалися в зміст його статті, та й обраний для пропаганди Ірпеня друкований орган не поширювався ніде, окрім власне Лубень, отже, інформація, в принципі, лишалася мертвою. Архістратег написав хуліганську замітку лише для власного задоволення, а в „Смолоскип” її послав, аби підтвердити свою лояльність та засвідчити про користь, яку здатен принести в плані популяризації подвижницької діяльності видавництва і його неабиякого значення в українському культурному просторі.
Натомість, прочитавши статтю Гаврильченка, пан Зінкевич неабияк розлютився. В тому, що Архістратег не просто насмілився таке написати, але й прислав писанину на його ім`я замовним листом, директор “Смолоскипа” вбачав акт знущання над благородною справою і, зрозуміло, дуже переживав, що лубенська газета стане широко доступною не лише в Україні, а й за її межами. Одна справа, коли митці бешкетують без публічного розголосу. Інша – про це відверто написано в газеті. Олег потім довго не міг реабілітуватися.
Нижче ми розповімо, як Архістратег остаточно підірвав свою репутацію в очах директора “Смолоскипа” і отримав негласну заборону на подальше відвідування ірпінських семінарів. Але перед тим у наступному розділі – про речі значно буденніші за мистецькі збіговиська.


Продовження

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.65638399124146 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …