

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	847
Творів:	12969
Рецензій:	20346

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Оповідання

ПОВЕРНЕННЯ. СПРОБА 2

© Ежен Щукін, 06-11-2008
У своїх снах про Одесу Алла Несторівна Шендрик бачила пісок, хмільних відпочиваючих, липи, що тіснилися на приморських схилах, але найчастіше – Тринадцяту станцію Великого Фонтану. Пообіднє сонце ще не давало змоги вийти у місто і доводилося цілими днями читати книгу на відкритій веранді у тіні виноградника. Добре, якщо це улюблена Анна Карєніна чи, принаймні, поезія Лєрмонтова. Увечері вони з Сонечкою завжди приходили на Аркадію. Їм подобалася місячна прохолода ночі й ті ненав’язливі (а часом навіть філософські) розмови зі старшими чоловіками та жінками. Особливо Аллі Несторівні (тоді ще такій молодій і гарній) подобалося у чоловічому товаристві запалювати цигарку на довгому мундштуку, випускати угору дим і грайливо-романтично закидати голову набік. При цьому вона ледь помітно посміхалась і на її білих одеських щоках з’являлися симпатичні ямочки. Старші чоловіки тоді завжди були одягнуті у теніски, легкі світлі брюки та сандалі. Серед інших їх виділяли стриманість і свого роду псевдоінтелігентність, чи навіть квазіаристократичність. Алла і Соня товаришували з дитинства і майже завжди були разом. Сусідство будинків і абсолютна відсутність однолітків у околиці мали не останнє значення. Вони часто полюбляли ходити на пірс і просто стояти, мовчати та вдивлятись у нікуди, яке час-від-часу розсікали поодинокі кораблі. В такі моменти у зовсім юних серцях плекалися мрії про світле майбутнє, особистісну користь для суспільства, велике кохання та дітей. А ще там було безліч подорожей. Ось чому Алла відразу після шкільного випускного занесла документи до геофаку університету, вирішивши пов’язати своє життя з географією. Проте, в силу політичних причин Аллі так і не судилося розпочати навчання. Сім’я Шендриків за фіктивними ізраїльськими документами змушена була тікати на захід. Аллі про все повідомили перед самим від’їздом і вона навіть не попрощалась із Сонею. Потім була нервова ніч на кордоні, гавкіт собак, Бескиди, уривки маленьких міст і містечок (скільки їх було – десятки, сотні?), нарешті кілька місяців Праги, зовсім мало Цюріха і, на завершення, протяжність Амстердаму – але вже на довгі роки. Сім’я почала винаймала невелику кімнату на Van Baerlestraat. Батько – Нестор Шендрик, колишній відмінник освіти і гордість усієї кафедри біології – влаштувався працювати на електрозавод, а мати давала приватні уроки російської для онуків емігрантів післяреволюційної хвилі. Все пливло само собою. Алла дорослішала, здобула ступінь з архітектури і стала працювати у провідній амстердамській студії дизайну. Світлини її чудернацьких крісел, столів, ваз, скатертин та посуду все частіше з’являлися на сторінках спеціалізованих кольорових видань. Кілька разів Аллу Несторівну запрошували до співпраці Ergonomy Design Gruppen, але вона чемно відмовлялася, знаючи, що не зможе проміняти свій Амстердам на якийсь там ледь не провінційний Стокгольм. У неї було два шлюби, однаково невдалі. Перший чоловік мав російське походження і не затримувався на жодній із своїх робіт довше двох місяців. Одного разу він просто не повернувся з бару, де працював, а через чотири дні прийшов і сказав, що не може далі жити у брехні, спакував свої речі у величезну брунатну валізу і більше ніколи не повертався. Алла навіть не плакала. Другий чоловік був канадським художником. Вони знайшли одне одного на венеційському Бієнале і одружилися після двох тижнів знайомства під час спільної подорожі його сітроеном по Старій Європі. Алла вперше у житті відчувала таке світле і тепле почуття, від якого всередині усе кипіло і вирувало. Ще ніколи їй не хотілося жити лиш сьогоднішнім днем і не думати про щось інше. Але подорож закінчилась, і він полетів у Торонто. Далі були довгі очікування (бачилися вони на частіше ніж раз на місяць, а потім все рідше і рідше). Вона кілька разів відмовляла йому у переїзді до Канади, а коли усвідомила усю абсурдність ситуації, сама виступила ініціатором розриву. Їхньому шлюбові не було й п’ятнадцяти місяців. Про дітей усі ці роки якось і не думалось. Далі була смерть матері, а за два роки і батька. Алла залишилась абсолютно одна. Робота давала змогу забутися, але ненадовго. І тут вона почала писати. Спочатку це були просто листи до себе, набрані на лептопі десь у поїзді, готелі, ранковому кафе, станції метрополітену, туалеті, офісі, безсонній спальні чи прокуреній кухні. Інколи вони приймали досить чудернацьку форму вираження, але кожний новий лист був довшим, ґрунтовнішим і ще більше схожим на філософський трактат. Приблизно у цей же час їй почала снитися Одеса. Сни були реалістично чіткі і, як правило, відображали давно призабуті події з її дитинства та юності. Один сон – один день життя. І не інакше. Алла, мабуть, здогадувалась, що існує якийсь напівтаємний зв’язок між її „листами до себе” та снами. Бо тільки коли вона падала у своїй епістолярній відвертості надто низько, у ту ж ніч їй снилися насичені, глибокі сни, з яких вона пригадувала найнеобхідніші, найпідставовіші речі. Ті речі, що в якусь мить були насильно викреслені з її пам’яті. Речі, які дають можливість знову віднайти себе справжню. Саме тому Алла свій останній 101-й лист закінчувала словами: „… серед безлічі незрозумілих фраз і висловів, які трапляються нам щохвилі, необхідно віднайти ті, які лише періодично можуть стримувати цей океан у полоні всесвіту, адже звільнитися від них – значить позбутися себе старого, такого яким ти був на початку, і натомість отримати себе нового, такого яким ти будеш у самому кінці, й не важливо, що цей проміжок пустоти між ними ми звикли вважати чимось більшим, переоцінюючи саму суть процесу як такого та забуваючи, що все – минуле, теперішнє і майбутнє – існує поряд і одночасно одне з одним, звісно, якщо припускати, що взагалі щось існує...”. Наступного дня Алла Несторівна роздрукувала 101 сторінку своїх листів, скріпила їх степлером, на титульному аркуші червоною кульковою ручкою написала: „СНИ”, поклала машинопис на стіл, трохи подивилася на нього й викинула до смітника, так і не заглянувши досередини, відповіла на один телефонний дзвінок, випила грейпфрутового соку, потім взяла одну невелику чорну сумку і поїхала до аеропорту. Алла Несторівна так ніколи і не довідається про те, як зранку її нова покоївка Наталка Здубко, випускниця Золочівської середньо школи № 2, буде викидати сміття і натрапить на зшиток з написом „СНИ”, мимоволі зазирне до нього (нічого такого, тільки заради цікавості), щоб потім бути поглинутою чтивом на довгі години. І вона його не викине, а візьме додому і дочитає все до останньої краплі. Потім дасть почитати своїм знайомим, а знайомі – своїм знайомим, і одного чудового дня цей монументальний текст опиниться у Вебі, а за пів року навіть здобуде там якусь медійну відзнаку. Російськомовні літературні форуми будуть горіти питаннями, хто ж насправді цей геніальний невідомий автор? Проте, для нас це вже не має ніякого значення. Чотирнадцятого квітня, рівно о десятій нуль дві, ступаючи по нагрітому сонцем перонному асфальту, Алла Несторівна Шендрик з ностальгічним виразом обличчя переживала своє остаточне повернення до Одеси. Легку куртку розвівав приємний теплий вітерець і їй здавалося, що попереду ще ціле нове життя, яке, при належних стараннях, можна прожити навіть дуже яскраво. На очах проступили сльози і кілька крапель скотилися донизу по її рум’яних від весняного вітру щоках. Старі будинки і голі сквери. Будь-яка дрібниця, кожний камінчик і кожний кіт-волоцюга піднімали з глибин її душі ті давно неторкані пласти емоцій, від яких тремко щемило у грудях і перехоплювало подих. Усе було не таким, як раніше, усе змінилося, але водночас залишалося своїм. Скуштувавши шаурму біля оперного і запивши її колою, Алла Несторівна поїхала трамваєм до Аркадії. Старий червоний чеський вагон нагадав їй про школу, літні канікули, які вона завжди проводила в Одесі, та морозиво пломбір по дев’ятнадцять копійок за штуку. Непогано було б його знайти і порівняти смак тоді й тепер, хоча й так зрозуміло, що тоді було краще. І справа не у схильності людини до ідеалізації минулого – справа у сприйняті. Зійшовши на Аркадії, Алла пішла в сторону набережної. ЇЇ неприємно здивувала шалена кількість барів та клубів біля моря, а найголовніше – та нестерпно голосна музика, яка доносилася звідусіль. Тому Алла, геть забувши про пломбір, побігла до зупинки, щоб якнайшвидше зловити авто і поїхати до Тринадцятої станції Фонтану. Водій червоної дев’ятки виявився досить балакучий, це трохи додало їй настрою. Він встиг розповісти їй про своїх трьох дітей (усі троє – дівчата), про невдячну, але улюблену роботу та кілька найсвіжіших новин зі світського життя міста – новин, про які можна довідатися лише у таксі. Вона попросила зупинити на початку їхньої вулиці. Водій (вона так і забула запитати його ім’я) побажав їй приємного дня і помчав далі. Алла стояла і дивилася. В голові крутилося безліч думок, від чого було не по собі. Так все дивно. Ніби й не було цих довгих років еміграції, виставок і проектів. Ніби вона нікуди і не від’їжджала, а так, була відсутня певний час. І що все це амстердамське життя – воно зовсім нереальне. Її справжнє життя було тут. Вона знала, що не слід було цього робити, але не змогла стримати себе, щоб не піти далі. Як виявилося багатьох будинків вже не було, а на їхньому місці повиростали кількаповерхові вілли. Її будинок все ще стояв. Вона дивилася з протилежного боку вулиці на двір, виноградник, жінку яка розвішувала білизну після прання і малого хлопчика, який бавився порожніми пластиковими пляшками. Тут майже нічого не змінилося. Жінка помітила її. Аллі стало незручно і вона пішла далі – у напрямку будинку, де мешкала Соня. Алла подумала про те, що її подруга ще може тут жити. Що вона тоді їй скаже? Звичайно, вона розповість Сонечці про все на світі. Про те що сталося і могло би статись, про своїх обидвох чоловіків, про красу Амстердаму (вона би обов’язково запросила її до себе в Амстердам), про довгі ночі, проведені у творчих шуканнях, і, обов’язково, про свої сни. Але варто було певної миті відірвати погляд від асфальтованого тротуару, як весь потік думок різко припинився. Будинку, де колись мешкала Соня, вже не було. Алла засміялася – голосно, майже істерично. Вона все знала і все відчувала. Повернення не могло бути інакшим. Алла почала спускалася до моря. Зробила лиш невелику зупинку, щоб віддати залишок своїх грошей циганським дітям, які крутилися біля кіоску. Вони без упину тарабанили на невідомій мові, бігали довкола, але ніколи не дозволили собі видирати гроші з її рук. На морі штормило. Її знаний з дитинства пірс все ще був тут. Вона йшла по ньому. Хвилі, ніби у безвиході, дико билися об бетон і солоні краплі вкривали її обличчя. Вони (також у безвиході) змішувалися зі слізьми, спогадами, тушшю. На краю пірсу. На краю свідомості. Алла просунула руку під куртку і міцно стисла у долоні свій срібний хрестик. Наступне, що вона відчула – це нестерпний холод води, від якого судоми різко пройняли усе тіло, і жах задухи. Далі не було нічого. Далі було ніщо.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Згенеровано за 0.0097827911377 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design