Василь Фольварочний. Чорний бумер: Роман . – К.: Вид. центр ,,Просвіта", 2008. – 376 с.
Василь Фольварочний – знаний український поет, прозаїк, драматург, громадський діяч. Сьогодні мова – про третій роман письменника (перших два – ,,Сказ" та ,,Обірвані струни" – видані 2004 року) – проблемний сучасний твір, гостро спрямований проти певних соціальних сил, явищ та осіб, сповнений різких звинувачень й одвертого осуду.
Крах ілюзій, пов'язаних із помаранчевою революцією, переважна більшість українського суспільства сприйняла трагічно. Потворна атмосфера соціального застою викликає огиду й відразу. Єгоїзм, бездуховність, міщанська мораль стають об'єктом зневаги, кепкування та їдкої критики. Саме тому вельми на часі роман-інвектива Василя Фольварочного – широкий деталізований реалістичний опис негативних
явищ суспільного життя, поглиблена психологізація побутових локальних сцен та діалогів, докладне розгортання й мотивування тематичних колізій.
У романі кілька сюжетних ліній, що розгортаються паралельно, і, відповідно, кілька персонажів, яких можна вважати головними: Ярина Явір – молода жінка, випускниця-червонодипломниця Дипломатичної академії при МЗС, Влад Гикавий – лікар-сексопатолог та політик і Дана Пазюк – його наречена, Мойсей Клейман – іноземець із українськими предками, й ще багато інших, так чи інакше пов'язаних із головними героями роману. Вільний, прямий виклад родинних історій-хронік наших із вами сучасників, їх думки, переживання, настрої, викликані явищами зовнішнього світу, зокрема, сучасними: катастрофа на Чорнобильській АЕС, вибори Президента, українсько-російські стосунки тощо.
Манера висловлювання письменника своєрідна – вражає повна відмова від тропів. Виразно відчувається нахил до максимальної, майже натуральної узагальненості, особливий потяг до зображальних і оціночних функцій. Мова твору специфічна, багата на риторичні ствердження, риторичні вигуки, в ній нема підтексту, умовчання – все, як на долоні, до найменших дрібниць: ,,Головне не в тому, хто як проголосує, а в тому, хто і як порахує. Отже, не дрейф. Перемога буде за нами. Наша область повинна дати не менше ніж вісімдесят відсотків, й тоді кожен отримає залежно від його внеску. Скажу як другові, по секрету: мені обіцяно міністерське крісло. Я й тебе перетягну в столицю. Скажімо, виб'ємо для тебе посаду заступника міністра охорони здоров'я. Контролюватимеш міжнародні гранти, що плистимуть на боротьбу зі СНІДом, а це десятки, якщо не сотні мільйонів. А ще – бюджетні кошти на закупівлю ліків у зарубіжних фармацевтичних фірмах. Є заради чого старатися, друже! Тож уперед, довіряю тобі".
Діалоги роману органічно пов'язані з етико-естетичними проблемами – це зумовлює внутрішню напругу в них, гостроту й пафос авторської рефлексії. Зовнішні аспекти діалогічної форми віддзеркалюють внутрішню логіку розвитку сюжетних ліній твору. Пейзажі трапляються рідко, і то стислі, лаконічні, словниковий запас різко викривальний, за межі якого автор майже не виходить. За визначенням літературознавця Михайлини Коцюбинської, образність буває ,,внутрішня (в тропах), і зовнішня, створена безОбразними словами. Письменник за допомогою безОбразних слів може малювати точні, пластичні, виразні, зримі й відчутні образи" (Михайлина Коцюбинська. ,,Образне слово в літературному творі". Питання теорії художніх тропів). Наш автор мислить без образів, він матеріально-предметний, прозаїчний (від точного значення prosa – звичайний, простий), але одночасно: саркастичний, гнівний, презирливий, гротесковий, глузливий до карикатури: ,, – З тією скаженною роботою він зовсім омертвіє, а то й відсохне в тебе. Подумай, чоловіче. – Ти про кого? – Досі спиш, не прокинувся? Про кого ж, як не про твого небоєздатного члена! – У нашій партії всі члени боєздатні…".
Я б назвала письменника Василя Фольварочного продовжувачем традицій ,, натуральної школи", основоположником якої (за Дмитром Чижевським) є Микола Гоголь, а на Заході – Т. А. Гофман (,,Берлінські оповідання"), поляк Крашевський (,,Уляна"). Пристрасна думка письменника не може миритися з хворобами суспільства, він різко засуджує ганебні пристрасті можновладців, їх злочинність й аморальність, зажерливість, паразитизм та пихатість, він бачить без прикрас реальну сучасну дійсність і засобами гротеску відображає її глибинні процеси.
Сучасна Україна, на думку письменника, конкретизовано злочинна. Є всі підстави вважати, що відповідь на питання – ,,хто винен" у цьому, ми отримали. А от – ,,що робити"? Головні герої покидають Україну: ,,Влад і Дана перетнули кордон з Угорщиною, заночували на кордоні з Австрією, зупинилися на кілька днів у Відні. У Парижі їх зустріли Мойсей і Ярина, які прокрутили їм репортаж із їхнього скандального похорону. – Країна живцем похованих, земля плазуючих мерців, – із болем мовила Дана".
А що робити тим, хто залишився, тобто нам із вами?
