

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	826
Творів:	12482
Рецензій:	19313

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Елегія

Розмова в смерканні свічки

© Зоряна Замкова, 26-09-2008
Вона розквітла, коли жінки ще тільки вчилися бути надто самостійними. Вчили їх то революції, то війни, то чоловіки. А уся інтелігенція лише починала транжирити своє коротке (завдяки владі) життя на докучливі церемонії з гучними незмовкаючими оплесками. Я не знайомилася з нею. Тоді ще мене не було. Тепер немає її. Здавалося, знаю цю, забарвлену у тяжку роботу, жінку ще з іншого життя. Всі досі звуть її згустком добра. Та в неї на це був інший погляд: хвалити доброту в людині, яка не має твердості характеру, аби раз-пораз бути злою, не раціонально. Це, доводила вона, лише свідчення слабкої волі або бездіяльності. Сама ж особливо діяльною, в сучасному розумінні цього слова, перестала бути вже давно. Після того, як її виключили з компартії. Ото ж, розумієте, таке й добро те... А ще досягла вершин у досконалому самоїдстві. Постійно прагнула усамітнення, а змушена спілкуватися з нецікавими їй людьми. Власне, навіть роки не підточили її духовно вивершеної краси, яка лише оздобилась мудрими зморшками. І тепер, на фотокарточці, вона не здається високою. Швидше підтягнутою. І незафарбована сивина в косах додає її римському профілю якоїсь аристократичності. Ми не товаришували. Не звіряли одна одній душевні таємниці. Розумілися на відстані. Проте, хотілося з нею поспілкуватися. Складалося враження з розповіді людей, які жили з нею під одним дахом, що ця жінка знає про все на світі, як про себе саму – ніби й все, ніби й нічого. І це знання породжувало в неї якщо не протест, то, принаймні, внутрішній неспокій. Якщо вже заспокоїшся душею, казала вона, то кінець твоєму життю. Краще ловити вітер... Життя заставляло гнути спину в щоденному добуванні куска хліба. Хліба тяжкого, сільського, повоєнного. Гнути спину, піднімаючись піснею. Ми розумілися на відстані. Приходила до неї нечасто – лише кілька разів на рік, приносила її улюблені квіти. І так потайки перекліпувала сльозу. Якось перед жнивами – розказували мені сусіди - вже збирались в поле. Та загавкав собака і на подвір'я до неї зайшла циганка з двома дітьми. - Господине, дай щось поїсти, - не просячи, а домагаючись причепилась до господині. - Та не готувала нічого. Переднівок, хіба не знаєш? – стомлено відповіла жінка. – Маю одне тісто на молоці. Дати? - Нащо мені твоє тісто. Дай сала, - наступала, наче обвинувач, обтріпана зайда. - Сала і сама б з'їла, але де ж воно ходить в переднівок? – гостро глянула господиня. - Ти не скачи. І так будеш скакати все життя, як заєць по полі... Не раз згадувала ті слова, що стали якимись наврочливими . Життя збирало ординщину, полчищами негараздів дублячи шкіру і душу. Коли усвідомлюєш свою безвихідь, ніщо вже не завадить гарно думати про світ. Жалкувати і не було за чим. - Хіба я бочка для пам'яті? – здавна ожередила вона спогади, кутаючи старечі ноги. Народилась на початку століття четвертою дитиною в сім'ї. Старші три брати не вдались лагідною вдачею. Важкі роки після першої світової, після революції, наступу поляків, стрімкого припливу і такого ж відпливу червоних забрали маму. Померла, залишивши ще двійко маленьких дітей. Тож вона в дев'ять років залишилась найстаршою господинею. З дев'яти літ – без матері. З дев'яти літ – навари, напери, дай ради полю і худібці. Коли місила слабосилими руками діжу тіста, солі не давала: від сліз той хліб мав смак. Батько заохочував: - Міси, міси, ти в сім'ї найстарша дівчина. Більше нема кому. Знала – сміється останній, а плакати можна і без черги. - О, тепер не треба буде борщ варити, - ще й дошкуляли малолітній газдині невичищеними від бадилля буряками, - він сам рости буде... Брехати не вміла. Та й мати ще змалечку вчила: коли сумніваєшся – кажи правду. Тому всім рубала правду в очі і мала від того одні неприємності. Варила для п'яти старших чоловіків і двох найменших. З дитячих років запам'яталася... Хіба, важка праця. Минав час її дитячих вірувань. Минав тривожний час, що вплітав їй у коси переднівки і норми, що вкладав їй у руки серпа та косу, батога та сапу. Той час навчив не жахатись. Ні роботи нелюдської, ні таких же нелюдських чи недолюдських стосунків в громаді. Минув її час наприкінці сімдесятих... ...Ото говорила з нею в листопадові дні поминального тижня. Її улюблені хризантеми лягли на плиту в смерканні свічки - запалила і для неї, і для себе вогник пам‘яті.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.0111908912659 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Розмова в смерканні свічки

[ Без назви ]