

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	847
Творів:	12967
Рецензій:	20341

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Авторська проза

Нічна електричка

© Василь Приймаченко, 22-09-2008
Сьогодні я вирішив їхати до дому. Пора, вже відчутно набрид столичний гамір, загазоване повітря, безкінечна круговерть, квартира-робота (іноді розбавлена улюбленим кафе чи кіно). До того ж, вже підоспів виноград, плід який оспівував безсмертний Омар Хайям, руки неначе відчувають м’які, піддатливі мов плечі цнотливої дівчини, грона. Вирішено, все к бісу, сьогодні ж їду. Остання електричка впевнено підвезе мене до рідного містечка. До того ж, прихворів друг, треба зайти провідати, полікувати його трішки коньяком. Нарешті дочекавшись закінчення робочого дня, стрімголов біжу геть, необхідно встигнути заплановане. На диво, доїхавши без заторів до свого масиву, заходжу в магазин за вином і лимоном. Сухе червоне вино, сік одного лимона, дві ложки цукру, чайна ложка кориці і мускатного горіха, пригірщ гвоздики, трішки уваги і бажання – класичний глінтвейн готовий. Ніщо матеріальне, осіннього довгого вечора, не може зігріти і зблизити краще, ніж келих запашного гарячого вина. Залите в термос, воно цілу дорогу буде мене розважати. Стою на платформі в очікуванні. Знову, знову і знову картаю себе, з попереднього досвіду добре відомо, що обов’язково треба буде чекати мінімум, на п’ятнадцять хвилин довше ніж про те заявлено у розкладі, але ж надієшся на краще. Дощ уже не турбує, він приємний, як і взагалі ця дивна пора, моя найулюбленіша. Нарешті, далека цятка світла перетворюється на обриси знайомого електропоїзда. З натугою, ніби нехотя, він зупиняється, якомога гостинніше відчиняє двері і я заходжу. – О! Привіт! А ти яким дивом тут? Ти ж мала їхати раніше? – Та не вийшло раніше, їду тепер, рада компанії! Зустрів зненацька свою землячку, Аліну. Зовсім недавно познайомилися в однокласниках. Цікава й безпосередня, багато говорить, неначе боїться, що не встигне чогось розказати, з нею легко і весело, хоч вона й добряче молодша від мене. Всідаюсь поруч, контрольні питання про „Як справи?”, „Що новенького?” плавно перетікають в невимушену розмову. Хвилин через десять згадую про глінтвейн, це ще більше піднімає настрій, причому не тільки мені. Духмяна рідина спокусливо вливається в пластикову чашку, по черзі переходить з рук в руки, наповнює теплом та легкістю тіла й серця. Хочеться розваг. Віднаходжу на ноутбуці третій сезон Сімпсонів, колись я був їх фанатом, щоранку дивилися нові серії, потім обставини змінилися, це відійшло далеко на задній план. Сідаємо щільніше, беремо по навушнику і прислуховуємося до кумедних фраз Гомера, розважливого буркотіння Марж, сміємося над хуліганськими витівками Барта. Непомітно минає час, монотонний стукіт коліс заколисує і незчувшись як – ми засинаємо, схилившись один на одного головами. – І коли ж ми нарешті приїдемо? Пора вже наче... – Та скоро, мабуть не менше години проспали. Годинник показує одинадцяту і дві хвилини. Солодко потягнувшись відкриваю термоса. Таки й же гарячий, ніби щойно зварений, все таки хтось доволі мудрий винайшов спосіб приготування цього божественного напою. Дивно, стільки випили, а ще лишилась майже половина, треба щось із цим робити. Що ми без вагань і робимо. Перевіривши індикатор заряду батареї, дізнаюсь що його лишилося на одну годину сімнадцять хвилин. Розмова вже не клеїться, пропоную додивитись проспані серії. Дивно, не можемо знайти момент, на якому заснули, все знайоме, сюжет, фрази, голоси... мабуть уві сні запам’яталося. Нічого іншого нема, хіба трішки музики. Під схвальну посмішку поринаємо в ніжний розпач Океану Ельзи, „Там де нас нема”. Суцільна темрява за вікном повністю відбиває бажання туди дивитися, очі мимоволі заплющуються, голова хилиться в знайомому напрямку і знову Морфей повертає собі владу. Крізь сон відчуваю, що музика більше не звучить, мабуть таки батарея розрядилася остаточно. Та ні, екран продовжує світитися, просто всі пісні зі списку вже прозвучали, штук двадцять, не менше. Машинально перевіряю заряд, лишилося на одну годину сімнадцять хвилин... подумки вирішую, чи хвалити, а чи сказати „зле й тихе слово” про корейського виробника пристрою, що лежить на колінах. Але техніка не досконала, як і люди, я вже давно перестав вірити на сто відсотків як тим, так і іншим. Несподівано помічаю годинний в правому нижньому кутку, одинадцята нуль дві... тру очі, ні, все правильно. Стає трохи моторошно, озираюсь навкруги, все як і було раніше, люди читають, дрімають, слухають музику. Мабуть мені це наснилось, хоч і дивує своєю реалістичністю. За вікном все та ж непроглядна темрява. Між рядами сидінь неквапливо просувається нічний продавець пива, горішків-сухариків та насіння. Я пригадую, що попередні рази він так само проходив, я чув його кроки, шарудіння пакетами, стомлений голос... і ці ж самі слова. Чи мені це снилось? Думки починають плутатися, засинати знову – страшно. Блискавкою прорізує свідомість думка. Схоплюю термос з глінтвейном, тремтячими руками відкриваю – лишилась майже половина, такого ж гарячого і запашного. Що за дурні сни?! Пити його нема ніякого бажання, більш того, навіть острах. Виходжу в тамбур і акуратно виливаю в щілину між дверей. Повернувшись на місце, щільніше застібаю куртку, неначе підсвідомо намагаюся захиститись від всього. Глянув на годинник. Ні... цього не може бути! Одинадцята нуль дві... Як?!! Слідкую за секундною стрілкою, вона врешті має зробити шістдесят маленьких кроків і перейти цю межу. Не втримався, кліпнув очима, знову уважно спостерігаю, знову не втримався. Що ж це таке? Налаштовую себе якомога серйозніше, максимально напружую очі і вдивляюся. Секунда, ще одна, ще... стомлені очі втрачають різкість і виступають сльози. Відвожу погляд до вікна, та ж сама непроглядна темрява і той самий монотонний стукіт коліс. Годинник показує ті ж дві хвилини дванадцятої. Десь глибоко, народжується думка, примарна й прозора, я боюсь її чіпати, боюсь що вона – правдива. Трохи апатично беру в руки термос, трішки менше половини, але чомусь, це вже не дивує так сильно. Озираюсь, все як і було, нічого не змінюється. Ніхто не зійшов, ніхто новий не з’явився. Апатія все більше заволодіває мною, а поряд з нею виникає суха постать самоаналізу. Що встиг ти зробить? Що встиг дізнатися? Що ти можеш згадати? З чим тобі їхати в цьому вагоні, котрий мчить в суцільній темряві.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Згенеровано за 0.00961494445801 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design