Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2606
Творів: 47426
Рецензій: 92247

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Новела

Вигаданий (част. 12,13,14)

© Олександра, 29-08-2008
Частина дванадцята
Долина та закутки


- Звідки ти будеш? – запитав її хтось із натовпу. Еліас озирнулася. Справа від неї стояв молоденький хлопець. Одягнений він був по-звичайному, і Еліас вирішила, що він із третьої цивілізації.
- Я… - почала Еліас, не знайшовшись що відповісти. – Мене звати Еліас.
- А я Ротмарік, - вони потиснули один одному руки.
- За мною, за мною, - скомандувала десь неподалік жінка, вдягнена в одіяння з пелюсток квітів. – Зараз ми рушимо до відомого усім вам водоспаду Альфремка, після чого пройдемось вздовж ріки до озер Мадірки… Прошу не відставати… тримайтеся однією групою…
Ротмарік йшов поряд з Еліас, і вона відчувала себе якось незручно. Він постійно якось підозріливо поглядав на неї. Урешті він сказав:
- Щось я не бачив тебе у селищі альфремійців. Де ти зупинилася?
- Я… е-е… у мене своя палатка…
- А-а… тоді зрозуміло… А то подумав… раптом ти з того… з мавпячого плем’я… - ніяково посміхнувся хлопець.
Еліас вимушена була посміхнутись у відповідь.
- Ні, що ти… правда, я чула про них.
- Ще б пак! Хто ж про них не чув.
- Точно…
- О! Ти, мабуть, з провінції Торотто. Чи не так? Чув, у них там зараз в моді подертий одяг…
Група щойно звернула направо, обходячи альфремійський ліс, і Еліас скористалася можливістю і сховалася за юрбою дівчаток-туристок які живо щось обговорювали на незрозумілій Еліас мові. Вирішила, що так буде краще, бо надто допитливим виявився її співрозмовник.
А тим часом група обігнула ліс. Фреська стіна опинилася десь позаду…
А попереду згущувалась рослинність. Вона усе згущувалась і згущувалась, аж поки вони не опинилися в хащах.
- Тримайтеся тісною купкою, - продовжувала застерігати жінка-провідниця. – Остерігайтеся людей-мавп. Вони рідко нападають на великі групи людей.
Одна жіночка, боязко озираючись по сторонам, заговорила до Еліас.
- Ви були тут колись раніше? – запитала вона.
- Так, один раз.
- А я не була. Мій чоловік був, він не захотів іти на екскурсію, залишився в селищі… А мені тут так моторошно…
- Нічого, - заспокоїла її Еліас. – Люди-мавпи ж не нападають на великі групи людей…
- Так, але ж… не знаю, все одно якось лячно…
- Заспокойтесь, ми скоро вийдемо до ріки, - сказала Еліас просто, аби щось сказати. Але виявилось, що це дійсно так. І вже за двадцять хвилин вони почули плескіт води, а ще за десять зору їх відкрилася широка блакитна смужка чистої води.
- Вліво, шановні, уліво, - продовжувала жінка-провідниця.
Слухняною вервечкою усі звернули наліво, і в передніх рядах почулися захоплені «охи» та «ахи». Еліас іще не бачила, що ж там таке. Але відчувала, що саме. Повітря стало на диво вологим, таким, ніби саме повітря можна було пити.
Так. Це воно! За декілька секунд Еліас нарешті побачила його – могутній, величний, неперевершений водоспад Альфремка. Центнери води з’являються нізвідки – просто з самого неба – зливаються докупи, і в один прекрасний момент впадають в русло ріки.
- Передавайте це далі, шановні, в останні ряди, - продовжувала декламувати жінка-провідниця.
Спочатку Еліас не розуміла, що передавати, але потім і до неї дійшла трійка пляшок. Кожна – по два літри.
- Що це? – здивовано запитала вона у своєї співбесідниці.
- Це вода з водоспаду. Чиста, джерельна… Природна дистильована вода.
- Це входить до програми екскурсії?
- Так, звичайно. За все вже заплачено, тож не хвилюйся.
Еліас зняла кришку і спробувала воду. Такої м’якої вологої води, здавалося, вона ще ніколи в житті не куштувала!
- Вода має виняткові цілющі властивості, - пояснювала жінка-провідниця. - В атмосфері вона збагачується газами курфульських чагарників. Саме тому ця вода дуже корисна для серцево-судинної та дихальної систем… Ця вода може зберігатися дуже довго і не псуватися… У 20-х роках вчений Жан Франціско Берлен дослідив її цілющі властивості на енергетичному рівні. Виявляється, структура такої води в замороженому стані являє собою кільцевовидні ламокси, які, як ви знаєте, є проявом позитивної енергетики…
У юрбі почувся схвальний гул.
- Що воно таке, ті кільцевовидні ламокси? – запитала Еліас у своєї співрозмовниці.
- Не знаю, - безтурботно відповіла та, також схвально киваючи. – Просто ми завжди робимо вигляд, що все знаємо…
- Ми – це хто?
- Ну, люди третьої цивілізації… Стоп. А ти хіба не з третьої цивілізації? – здивовано запитала жінка. – Бо ти так вдягнена, що я подумала, що ти з провінції Торотто, там зараз в моді такі штучки, – жінка показала пальцем на роздерті рукави сорочки Еліас.

Отак спочатку розмови і не клеїлись. Можливо, Еліас була надто втомленою, можливо їй було надто нудно, а можливо просто кожному кортіло одразу все про неї дізнатися. Так чи інакше, але справжня розмова зав’язалася лише тоді, коли, розморені спекою, усі, на півдорозі до озер Мадірки, повсідалися у затінку дерев перепочити. Ось тоді зав’язалася справжня дискусія.
Почалося усе з того, що одна з тендітних леді у рожевому сарафані почала дорікати на спеку.
- І як альфремійці можуть жити в таких умовах?
Потім хтось кинув, що умови життя тут просто-таки мерзенні. Це був якийсь неприємний чолов’яга, явно одомашнений чоловік третьої цивілізації, що мав великий живіт, кислу мину на обличчі і довжелезний язик, який постійно когось критикував.
- Уявляєте, - сказав він, - я заплатив такі гроші, а живу в звичайнісінькій халупі!
- Так, - погодилася жінка з натовпу, одягнена у розкішний, проте, напевно, не надто зручний, сарафан. – В туристичному агентстві сказали що все буде найвищого ґатунку – номер люкс з виглядом на живописну місцевість, а там одні хащі… Та й ще ці мавпи…
- От потрібно було і їхати на якісь острови в Арабатському морі, - живо запротестував бійкий молодий юнак. – Сюди люди їдуть не заради комфорту, а заради розваг та нових відчуттів.
На це жінка байдуже поглянула на юнака і, насупивши губи, відвернулася.
Але на цьому дискусія не закінчилась. Більше того, вона іще й не починалась.
Справжня, гідна дискусія, зав’язалася між Еліас і Ротмаріком, який нарешті знайшов її і почав допитуватись, куди це вона тоді так раптово зникла… Коли ж у натовпі мова зайшла про комфорт і нові враження, Ротмарік поспішив заговорити.
- Ці дикуни такі дивні, - сказав він. – Не розумію, як можна з ними ужитися. Наприклад вчора. Я собі вийшов з свого будиночка з наміром просто сходити до ріки й подивитись, на який градус сьогодні змістилося сонце порівняно з вчорашнім днем. З ріки найкращий вигляд на сонце, а то тут одні лиш непроникні хащі… Так от… Я взяв з собою провідника із цих дикунів, ну ти ж знаєш, альфремійців, щоб той відлякував мавпяче плем’я… Так уявляєш, коли я йому розповів про ціль свого походу, він відмовився мене вести і кинув на півдорозі до ріки! Він звернув назад до селища, і мені також довелось повернутися, щоб не потрапити у мавпячий полон.
Більше із ввічливості, ніж із цікавості, Еліас запитала:
- Так? І чому ж він відмовився?
- Та це просто сміховинно! Він сказав, що сонце не потребує, щоб вимірювали градус, під яким воно знаходиться. Уявляєш?
Еліас сподобалась відповідь альфремійця, і вона засміялась. Але тоді побачила засмучений вираз на обличчі Ротмаріка і поспішила йому пояснити.
- Ти не правильно зрозумів, - скзала вона. - Він мав на увазі не сонце, а Сонце!
- Ти говориш так само, як вони! – здивовано й водночас обурено, ніби Еліас щойно порушила питання його честі та гідності, сказав Ротмарік. – Яка різниця між сонцем, і Сонцем? Немає ніякої різниці!
- Це для тебе немає. А для мене є.
- Ти точно, як вони, - уже зовсім збитий з пантелику, пробурмотів Ротмарік. – Ти вже тут, мабуть, дуже довго. Живеш там у своїй палатці, чи де. І вже зовсім здичавіла, як і вони?
Еліас мала б образитись на таке, але чомусь її це зовсім не зачепило. Вона навіть розсміялася.
- Чого ти смієшся? Я ж правду кажу… Ось послухай. Усіх людей чомусь називають Homo Sapiens, але ж це неправильно! Ви – Homo, а тільки ми – Sapiens! Ви просто люди, а ми розумні. Ми цивілізовані!
Еліас бачила, що Ротмарік справді вірить у те, про що говорить, і від цього їй ставало іще смішніше. А від наростання її сміху, наростав його гнів.
- Але ж це у нас вертольоти, у нас машини і заводи, у нас усі плоди діяльності мозкових клітин та центрів. А ви так і живете дикунами, ніби еволюція вас нічому не навчила! Отак тимерійці дожилися. Тепер гнояться десь під руїнами вулкану. А раніше все казали – «ми вільні, ми вільні!», у той час, як ми їм давали точні сейсмічні графіки залежності клімату від коливання земної кори і планети в цілому. А вони нам не вірили. Хоча могли тоді врятуватися!
- Зате ви боягузи! – також запалилася Еліас, згадавши про тимерійців, які помирають десь там, у той час як люди третьої цивілізації бояться і ніс туди поткнути. – Ви боягузи, от ви хто! Там люди гинуть, а вам і байдуже. Ви просто боїтеся, що як підете туди у своїх термостатичних комбінезонах, то в вас обвітриться лице й долоні!
- Це…це…це не так! – схвильовано запротестував Ротмарік.
- Усе так, - спокійно і знову з усмішкою сказала Еліас, побачивши спантеличення на обличчі свого співрозмовника. – Усе правда. Ви від усього ховаєтесь і всього боїтесь. І ви не отримуєте справжньої насолоди від життя. Цю насолоду ви замінюєте синтетичними замінниками – такими, як виміри градуса сонця, яке насправді є Сонцем. Тоді ви відчуваєте себе всесильними і вам не зрозуміти, що всесильними ви є без усілякого прогресу науки та техніки, без ніякої еволюції. Всесильними ви є з самого народження і започаткування виду Homo Sapiens, якщо тобі так зрозуміліше. І всесильними ви є не через те, що ви Homo або Sapiens, а саме тому, що ви є гармонічне поєднання обох половинок цієї безглуздої, на мій погляд, назви. І доки ви будете саме гармонійним поєднанням розуму і серця, тіла і душі, доти ви будете залишатися всесильними.
- Ви… ви…. Ти нічого не розумієш! – знічев’я викрикнув Ротмарік і пішов геть.
- До того ж, - тихо сказала Еліас наостанок, - усі свої наукові винаходи ви запозичили у землян, про існування яких навіть не підозрюєте…

Група знову рушила вперед, і Еліас, радіючи від того, що спекалася Ротмаріка, і будучи задоволеною їхньою дискусією, рушила вслід за іншими.


По мірі наближення до знаменитих озер Мадірки ставало все важче дихати. Повітря було іще вологішим ніж біля водоспаду. Крім того у водоспаду воно було наповнене свіжістю і давало життя, а тут воно було задушливим, і ви просто захлиналися. Температура також підвищувалась.
Згодом кожному видали по повітряній масці, зробленій із тієї ж альфремійської кори, яка відфільтровувала водяну пару назовні, а повітря – в легені. Ці маски також мали додаткові функції по охолодженні цього повітря.
І у той час, як дихання заспокоювалось, тілу усе ж залишалося некомфортно – було дуже спекотно, але пітніти і разом з тим виводити з організму зайве тепло, воно могло дуже неінтенсивно через велику вологість повітря. А, отже, воно просто варилося.
Тому, пройшовши іще з декілька сот метрів, провідниця видала кожному в групі іще й по комбінезону, що був оснащений приблизно тим же, що й повітряна маска, і виконував приблизно ті ж функції.
І у той час, як тіло заспокоювалось, душа Еліас перебувала в напруженні. По-перше, через те, що екскурсія от-от закінчиться, і, коли усі повернуться у селище, буде зрозуміло, що Еліас не числиться у списку жильців. По-друге, Еліас зовсім забула про ціль того, чому вона перебуває тут. Їй потрібно було іще тоді залишитися в альфреміях, адже стежка, яку вона тоді бачила, була саме між альфреміями і курфульськими чагарниками.
І у той час, як душа її перебувала в напруженні, мозок потихеньку заспокоювався. Мозок нагадав тоді душі, що саме Воно повело тоді Еліас у нетрі джунглів долини Елькгардо, і що саме Воно нацькувало її на людей-мавп для того, щоб Еліас опинилася біля того скупчення Альфрем. І саме воно зробило так, щоб підвернувши ногу, Еліас опинилася на узбіччі лісу і зустріла групу туристів. Отже Вона мала піти з цими туристами. Поки що не розуміла чому, але повністю поклалася на Нього. Адже саме Воно зробило так, щоб Еліас опинилася у цьому, вигаданому нею світі, у той час, як Вона зовсім про це і не думала.
І у той час, як мозок розповідав усе це душі, підсвідомо Еліас уже розуміла – Чому?
І у той час, як Еліас уже на підсвідомому рівні зрозуміла – Чому?, душа її миттю заспокоїлась.  
Підсвідоме передало сигнал Душі, Душа – Мозку, Мозок – Тілу, а Тіло – Диханню. І Дихання стало збуджено частим. І от коли натовп захоплено закричав, побачивши озера Мадірки, Аліас кинулася бігти праворуч – туди, куди петлями забігала стежка, туди, де туман розсіювався, повітря свіжішало і знову давало життя, туди, де росли альфремії і курфульські чагарники.




Частина тринадцята
Розбитий (зламаний) горщик (кошик)

Здалеку все ще вчувалися вигуки захоплення і здивування, але Еліас уже з усіх сил, ні разу не оглянувшись, безпечно добігла до альфремійського лісу, де і сховалась на короткий час.
Дорога передбачалась бути довгою – стежка заводила все глибше й глибше в ліс.
Отож, Еліас сіла перепочити. З великими зусиллями стягла із себе повітряну маску і комбінезон. І лише тепер згадала, що нічого не їла майже цілий день. Фрема, яку Еліас тоді взяла з собою про запас, випала у неї від здивування іще тоді, на узбіччі, і Еліас так і не підняла її. Ну нічого, тут також повно фрем – висять собі на маленьких гілочках десь високо-високо. Ці маленькі жовтаві ліхтарики!
Трохи перепочивши і випивши води, яка лишилась з водоспаду Альфремки, Еліас рушила в дорогу.
Стежка то вужчала, то ширшала, то зникала десь від ока, то несподівано з’являлась знову, і все петляла й петляла між деревами.
Йшла уже дві години. Зупинилася, знайшла каменюку, збила фрему, насолодилася її соком і поживилася її насінням. Запила усе це джерельною водою з водоспаду Альфремки і рушила далі.
Іще через дві години тілом, що пекло від болю та втоми, відчула, що вечоріє. Вогники-фреми світили уже не так яскраво, як доти. Отже, Еліас влаштувалася на нічліг. Підвернута нога, втомлена довгою пішою екскурсією і всіма попередніми та подальшими подіями, знову почала потихеньку нити й розпухати. Еліас знову підняла з землі каменюку, збила одну з фрем, зробила собі компрес, поживилась насінням і насолодилась соком, прохолода і якесь щеміння розтеклося по хворій нозі… Наостанок Еліас випила води, якої залишалось уже не так багато, і заснула на теплому листі дбайливих альфремій…

Удруге прокинулась від яскравого сяйва.
Еліас сіла і милувалася цим видовищем. Вона знала, що це востаннє вона може насолодитися світлом із цих маленьких генераторів-листочків.
Сріблясте сяйво потихеньку згасало, поки процес місячного відбиття не прийшов до свого завершення, і на верхівках дерев не почали запалюватись ліхтарики-фреми.
Еліас в котрий раз повторила процедуру: взяла каменюку, збила фрему, поживилась насінням, насолодилась соком, запила усе це джерельною м’якою водою з водоспаду Альфремки. Нога уже не потребувала компресу, оскільки набряк і біль зникли, не залишивши по собі жодного сліду.
Іще якусь мить Еліас посиділа так, дивлячись на жовтаві ліхтарики і пригадуючи усі чудеса долини Елькгардо… і рушила далі в дорогу.
Йшла довго. Годин приблизно чотири. Вода давно закінчилася. Але Еліас знала, що вона більше не потребує цієї води. І ось, коли подорож перевалила за п’яту годину, дерева почали непомітно розступатися. Жовтавих ліхтариків-фрем ставало все менше й менше, але вони уже не були потрібні, адже десь там, трохи вдалині пробивалось уже натуральне сонячне світло.
І Еліас знову бачила зелену-зелену Траву і яскраве-яскраве Сонце, між якими все ще виднілися подекуди альфремії і курфульські чагарники.
І ось тепер, йдучи по Стежці, і в останнє, мабуть, дивлячись на альфремії і курфульські чагарники, Еліас впізнала цю Стежку. Десь тут має бути розбитий горщик чи то кошик, але ні, його ніде немає.
Проте Еліас знала, що він має з’явитись, адже якби не він, вся її подорож була б марною. Воно ніколи не робить нічого просто так. А отже, Воно і зараз допоможе їй. Має допомогти.
Еліас сіла у затінку найближчої альфремії і стала дивитися, дивитися, дивитися… Ось тут… зараз. Зараз має з’явитись розбитий горщик чи то кошик. І ось… ось… ще трішечки…
Але нічого не з’являлося. Вона сиділа сама у затінку найближчої альфремії…

…Чула, як б’ється її серце, її вільне Серце, перекачуючи тонни крові… відчувала, як напружуються і заспокоюються її легені, її могутні Легені, перекачуючи галони повітря… знала, як звужуються і розширюються судини її мозку, її велемудрого Мозку, пропускаючи тисячі думок і переживань в одну лише мить… І в цю Мить Еліас почула Його присутність.
Воно було поряд… Еліас відчувала Його… Воно дунуло невпинним Вітром, наповнило ласкаве Повітря свіжістю життєдайної Води і теплом пристрасного Вогню…

        Воно трансформувалось у веселий голос і пісню десь неподалік.

А згодом Еліас і побачила саме джерело цього голосу й пісні. З лісу йшла дівчина… Молода дівчина, що тримала в одній руці кошик із квітами, а в іншій маленький глиняний горщик.
Дівчина йшла, і ніби не помічала Еліас. І співала вона пісню про те, що душа її – це її квіти. І про те, що квіти її в кошику, а душа в полоні…
І от, коли дівчина зрівнялася з Еліас, так і не помітивши тої, вона поклала кошик та горщик зовсім поряд. І пішла далі… Горщик та кошик так і залишались стояти, а квіти дівчина понесла з собою. І заспівала вона вже іншу пісню. Про щастя, любов, про її квіти, які тепер на свободі, ростуть у різнобарвному полі перед Фреською стіною.

Дівчина зникла десь вдалині, і Еліас відчула, що Воно пішло від неї. Воно зробило усе, що могло. Тепер черга залишалась за самою Еліас.

А Еліас хутко звелася на ноги і ближче підійшла до горщика та кошика.
І поглянула вона на них.
Один із них – кошик, інший – горщик. Кого ж вибрати? Який із них приведе її до мрій? Який до реальності? Хто із них зможе поєднати ці два непоєднувані між собою світи?
Еліас сіла навпроти і ще довго-довго сиділа так, дивлячись на них обох, і знаючи, що обери вона будь-який шлях, вибір її буде вірним…


         … Насправді усе сталося дуже швидко й несподівано. І дуже просто. Еліас просто підійшла і розбила глиняний горщик.
У ту саму мить, як маленькі друзки розлетілися по сторонам і задзвеніли, торкаючись землі, дівчина відчула, як щось всередині неї вивільнилось і вийшло на свободу.
Усе перед очима якось замерехтіло, розпливлося, розпінилось, затанцювало, заграло, заспівало і кудись раптом зникло.
Еліас відчувала своє велике Тіло, свою могутню Душу і пристрасний Дух. Ці троє ніби заполонили усе довкола, вони ніби заповнили увесь простір і на землі, і під землею, і над нею. І тепер тільки це мало значення.
Еліас простяглася від Альп до Ай-Петрі, від Альфреміїї до вулкану тимерійців.
Вона прибувала у космос, споглядала за зірками, бачила Чорні діри… могутні Чорні діри, які пожирали усе довкола, і сама поглинала їх.
Кожен її порух був сповнений свіжістю весняної роси, полум’яністю рожевих щічок обрадуваної дитини. Кожен її порух мав тепер значення. Кожен вигин її суглобів, кожен білок її м’язів були витонченими, життєдайними і такими простими.
Еліас вдихнула у себе повітря – таке свіже та ласкаве. Повітря дійшло до її могутніх легень, обдало їх прохолодою літньої ночі і подарувало їм іще одну незбагнену Мить. І ця Мить запам’ятається їм надовго…



         Еліас розплющила очі. Вона лежала на ковдрі у парку. Вечоріло…
Пташки співали на деревах. Про що вони співають? Про те, чого не можна передати словами.
Розквітає брунька. Навіщо вона це робить? Для того, чого не можна пояснити.
Біжить мурашка. Вона несе листочок. Для кого вона несе цей листочок? Для своєї родини, яка сховалась у мурашнику і якої не можна побачити очима…
Лає собака. Кого вона хоче налякати? Того, хто боїться почути музику її співу.
Росте травинка. Що її чекає попереду? Те, чого не можна передбачити.
Світить Сонце. Кому несе воно своє тепло? Тому, кого любить.
Під землею тече вода. Кого вона хоче освіжити? Того, кого поважає.
Подуває вітерець. Для кого він шепоче? Для того, хто приймає його.
Навколо шелестить листя. Для кого воно шелестить? Для того, хто не забуде його.
Довкола ходять люди. Для чого вони йдуть сюди, для чого розмовляють? Для того, щоб радіти і радувати.




Частина чотирнадцята
Просто так

Відтоді пройшло багато часу. І багато чого змінилося. Можливо, на краще, можливо, на гірше, але, у будь-якому разі, змінилося. У житті Еліас почалася нова фаза – старе відійшло і зникло у неосяжні лабіринти історії; майбутнє іще не прибуло, і також перебувало в історичних нетрях. Було лише теперішнє.
Ессенс відійшов у минуле разом із іншими людьми, речами, подіями, переживаннями, враженнями, спогадами. Для неї відійшов. Для когось же Ессенс є майбутнім, на когось іще чекає зустріч із Ним – така незрозуміла і незбагненна, але така необхідна. Для когось Ессенс саме зараз, у цю саму Мить, є теперішнім. Для когось Ессенс пішов і повернувся, і знов піде. Але для Еліас Воно відійшло у минуле. Вона була безмірно вдячна Йому за все, хоча й знала, що Воно не потребує Її подяки.

Еліас лише раз відвідала іще лікарку Вонескі, але лише для того, щоб востаннє насолодитися її скрипучим, проте таким світлим та приємним голосом, і подарувати їй свою радісну посмішку, посмішку, якої лікарка іще ніколи не бачила. Еліас хотіла лише, щоб лікарка запам’ятала її такою, якою вона є зараз, якщо тільки захоче пам’ятати… Лікарка продовжує лікувати людей, рятуючи їх від багатьох них, що живуть всередині їх же.
Сама ж Еліас більше не була Еліас. І у неї почалося нове життя.
На перших порах шкодувала лише, що більше ніколи не побачить Фреської стіни – величезного екрану з фільмом про Життя. Але вона знала уже, що сама грає Роль у цьому фільмі, і, якщо вона стане глядачкою, то фільм цей буде неповноцінним.




Поговоримо про Фреську стіну.
Фреська стіна – височенна фантастична скеля – знаходилась за кілометр на захід від знаменитого скупчення альфремій.
Її насправді не можна ні з чим порівняти. Хіба що з величезним екраном, на якому постійно міниться картинка.
Ця стіна, ця могутня скеля, мала багато тріщинок, випуклостей, западин, гострих та тупих кутів, сукупність яких і складала собою екран. У ясні сонячні дні Сонце вирушало по небу, освітлювало екран, від чого на ньому з’являлося певне зображення. Сонце усе рухалось і рухалося, піднімалося все вище й вище, поки не застигало на самому вершечку неба. На якусь мить. Але у ту мить Фреська стіна зяяла золотистою імлою. І картина покривалася блискучим золотом.
А потім Сонце скочувалося до самісінького краєчку неба, застигало там знову на якусь незбагненну мить, ніби прощаючись зі світом, і зникало десь  для того, щоб наступного світанку з’явитися знову.
Картинки увесь цей час мінилися й мінилися, складаючи собою фільм. А фільм цей ніколи не повторювався. Так само, як не буває жодного однаково сонячного дня, так само не буває жодного однакового фільму на Фреському екрані. Адже десь та й на якусь мить пролетить пташка, пропливе хмарка, десь зміниться тиск, десь вологість атмосфери. Десь маленький черв’ячок чи жучок відгризе шматочок від стіни, і та втратить свою випуклість. Десь зі скелі проб’ється травинка й кине тінь, від чого зображення також переміниться. Десь Юпітер, Сатурн або Марс змінять свою фазу, і Сонце буде кидати на Землю уже не таке ласкаве проміння. Десь виросте нове деревце, хтось стане навпроти стіни і буде милуватись видовищем. А десь хтось напише про усе це книжку або намалює картину, або заспіває пісню, або станцює танець почуттів, кожний порух якого буде мінитись так само, як і картинка на екрані. Хтось прочитає цю книжку, побачить цю картину, почує цю пісню, відчує цей танець, і подумає: «А чи було це все насправді?»
І відповіддю на це запитання буде: «Так. Але не зі мною».

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.88253402709961 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …