Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2606
Творів: 47426
Рецензій: 92247

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Новела

Вигаданий (част. 6, 7, 8, 9)

© Олександра, 29-08-2008
Частина шоста
Зламаний горщик (кошик)

В цю ніч Еліас дуже довго не могла заснути. Вона дивилася на різні речі: розглядала свій стіл, який стояв у цій кімнаті уже років п’ять, розглядала свої шкарпетки, які чомусь були розкидані на підлозі біля ліжка, розглядала ясні зорі, що світили з-за вікна… і боялась, що більше всього цього ніколи не побачить, якщо засне зараз.
Щось тягло її у світ сновидінь. Але свідомість опиралася. Вона не хотіла туди, назад до сріблястих лісів, могутніх водоспадів і стрімких потоків, бо знала, що як опиниться там, то більше ніколи не зможе повернутись. Не зможе, бо не захоче.
Еліас було страшно.

Десь пробамкав годинник. Так, це уже пів на п’яту ранку. Скоро, зовсім скоро, вона почує дзенькання будильника, і пора буде здійматися в небо. Але, як завше, як сотні, тисячі, і мільйони таких разів не буде ніякого бажання стояти в аптеці в черзі за ліками.
Еліас замкнула очі і напружилась. Тільки б не заснути, тільки б не заснути. Але очі уже не відкривались. І хоч як би вона свідомо не намагалась це зробити, підсвідомість уже тягла її до стежок дрімотного світу мрій та фантазій.

…  Альфремія – чудовий ліс, знаний усім світом! з чудовим виглядом на водоспад Альфремка, перед ним простягається чудова долина, а між гілляками Курфульських чагарників стрімко пробігає славетна Курфульська стежка, що може привести кожного до киплячих озер Мадірки!... Як би їй хотілось загубитись десь там, серед курфульських чагарників та Альфрем… Загубитись там… «і більше ніхто й ніколи не зможе сказати, що я не жила…»
«Ні, що ж це я роблю?» - подумала Еліас, біжучи в саму чащу, скупчення жовтавих ліхтариків… Ледве зупинилася й озирнулася. Не було ніяких жовтих ліхтариків… це лише зорі світили ясно-ясно десь за вікном…


Прокинулась у холодному поту, почувши невпинне дзенькання будильника. Він усе дзинчав і дзинчав, і пора було здійматися в небо, але знову не було ніякого бажання стояти в аптеці в черзі за ліками.
Але десь в глибині, в найглибшій западині своєї душі, Еліас відчула, як народжується маленький, тихий, проте яскравий-яскравий промінчик. Такий кволий та безпорадний, він щойно врятував їй життя. І Еліас була безмірно вдячна цьому промінчику, вона прийнялася його лілеяти, обнімати, але так тихо, щоб не налякати, не сполохати цей маленький промінчик. А промінь усе ріс і ріс, поки не став таким дужим, що міг легко злякати і сполохати саму Еліас. Але їй більше не було страшно.
Сонячне сяйво заповнило кожну клітинку її організму, навіть най-найдрібнішу. І, ніби по команді, усе почало оживати. За вікном уже зникли зорі, на зміну їм прийшло сонце, яке тепер ласкаво і ненав’язливо заглядало у кімнату. Воно не натякало, воно лише запрошувало. І Еліас відгукнулася на це запрошення, і Сонце залило усю її Кімнату.
Та ні, це вже не її Кімната, це невеличка зелена галявина на узбіччі альфремійського лісу. Дивне явище, уже день, сонячно, тут так приємно, на цьому узбіччі. А в лісі – непроникна пітьма, лише маленькі ліхтарики-фреми світяться на самих вершечках. І що могло здаватись тут привабливим?
А неподалік біля альфремій стирчали з землі самі гілляки: без листя, без нічого, самі лише задерев’янілі нитки колись живих, але вже давно мертвих курфульських чагарників.
А тут… на цій галявині… «Ха! Як дивно! Сама лише зелена трава, що світиться під ласкавим сонячним промінням, що зігріває усе тіло, всю душу, весь мозок, все свідоме і підсвідоме, Сонце заливає усе навколо!»    

…І бажання з’явилося.
Еліас раптом згадала, чому, коли і навіщо прийшла сюди, у цей дивовижний світ…

Десь неподалік від нитки курфульського чагарничка відірвалася кора. Скибка фіалкового диму вирвалася з-під повітряного шару. Еліас встигла відсторонитися, але нудотний газ усе ж встиг проникнути й обпекти її ніздрі.
Еліас закричала від болю і спробувала видихнути газ, але вже відчувала, як той проникає у легені, обпікає їх і розноситься кров’ю по всьому організму.
Пекучий біль пронісся хвилею. Її ніби роз’їдала кислота… Її організм висихав, і вона добре це відчувала – пекли очі, рот, усі слизові оболонки. Відчувала, як загусає кров в усіх її жилах…
Еліас повалилася на землю й поповзла подалі від чагарника, який іще досі випускав і випускав отруйний та їдючий газ.
Проповзла метри з два, після чого сили покинули її. Голова пішла обертом…
Еліас лягла обличчям до неба, силкуючись не заплющити очі. Вона не хотіла втратити це Небо, не хотіла втратити це Сонце, яке й досі заливало все своїм ласкавим промінням… Зелена-зелена Трава, навколо неї, яскраве-яскраве Сонце…
«Що? Сонце? Трава? Яке Сонце? Яка Трава?»

Еліас розплющила очі. Так, це Сонце. Світить десь за вікном і кидає своє проміння на Траву. Зелену Траву і зелені Дерева.


Частина сьома
(енергетичні стовпи)

Існує п’ять енергетичних стовпів. П’ять абсолютно різних і не схожих один на одний. Але всі вони, всі ці п’ять енергетичних стовпів – це колони вільної енергії.
Два з них – стовпи добра, інші двоє – стовпи зла. А третій – стовп нейтралітету. Саме він і є найнебезпечнішим.
Адже відчувши цей стовп, відчувши його енергію, що вільно ллється через край і розпливається по всіх твоїх жилах, забуваєш – де добро і де зло… інша справа, якщо ти цього взагалі ніколи не знав.
Енергія стовпа нейтралітету – в’яла енергія. Вона не несе в собі ні добра, ні зла; ні позитиву, ні негативу; ні світла, ні темряви; ні здоров’я, ні хвороби; ні праці, ні відпочинку; ні життя, ні смерті. Це енергія без діяльності, яка діє за принципом – «моя хата з краю, я нічого не знаю». Це енергія Сонця й Місяця, енергія Вогню й Води. І Сонце, і Місяць, і Вода, і Вогонь – усі вони знаходяться поодаль від Нас, але виконують свою Роль, своє Призначення. І нема їм до Нас ніякого діла. У жарку погоду – Вони печуть ще більше, і не можна знайти Нам прохолоди у затінку Дерев, у лютий холод – Вони не з’являться на Небі, Вогонь не затанцює на Нашій Долоні і не скаже Нам?: чи хочете зігрітись.
Ні, Вони будуть триматися поодаль саме для того, щоб Ми не забували про Них.
Отак і стовп Нейтралітету – він поодаль, він «з краю» (хоча й знаходиться між Добром та Злом) він бездіює саме для Того, щоб Добро і Зло не забували про нього. Не забували, що стовп цей, цей могутній Нейтралітет, може забуяти з неймовірною Силою, з такою Силою, що здолає і Добро, і Зло. І саме тому у всі часи та всі віки, на всьому просторі не перемагає ні Добро, ні Зло. Вони бояться стовпа, який може зруйнувати і те, і друге. І саме тому, протягом усього часу і всього простору, Добро збалансовує Зло, а Зло збалансовує Добро. І саме тому ніхто ніколи не чув про стовп Нейтралітету, але всі безумовно знають, що десь він таки існує…


Світ людської фантазії не знає ніяких меж і застережень. Він безкраїй, бездонний і невичерпний. І мало хто знає, де він – цей світ, але усі у той чи інший момент відчувають його вплив та його силу.
Цей світ є дуже небезпечним. Адже, увійшовши у нього, розумієш, що тут ти здатен на все, абсолютно на все… Інша справа, коли ти знав це і до того…
І в тебе виростають крила, і з’являються жабра. І тобі уже не потрібні ні літаки, ні повітряні маски. Ти можеш робити все сам.
І коли тобі потрібно зупинитись – у землю вростають корені, а коли потрібно рушити далі – скидаєш їх, як ящірка стару, непотрібну шкуру…
І такий світ існує.
Його не можна осягнути ні очима, ні руками. Його можна лише відчути. Відчути усю повноту його існування…
Такий світ є. Назвемо його Вигаданим.
Вигаданий.  



Частина восьма
Ессенс

Воно рухається. І кожен Його порух такий же вільний, як Вітер, такий пристрасний, як Вогонь, такий лагідний, як Вода і такий істинний, як Земля. Кожний порух його – плодоносний і життєдайний, теплий, світлий і життєвий, вічний… іноді добрий, іноді не дуже, іноді палючий, а іноді свіжий за найсвіжіше. Воно - справжнє і водночас фантастичне. Воно – нескінченне, Воно - всюди, і водночас ніде. Це - біла розгорнута пелена і бездонні джерела океанів.
Воно розмовляє з усіма, і з кожним окремо, Воно передає послання і віддає накази, Воно радить і пропонує, Воно натякає і кричить на весь голос.
Але не всі можуть почути той крик. Воно розмовляє лише з тими, хто заслуговує на це. І у цьому - все Воно.
Воно існує поза Часом та Простором, і не знає Його сутність меж.
Його не можна побачити, але не можна й не відчути Його.
Не можна описати, що саме, але Ви неодмінно відчули б, якби Воно було поряд, і відчули б, коли Воно пішло б від Вас… Воно б могло з’явитись на одну лише Мить і не сказати Вам ні слова, але Ви б неодмінно знали, що Воно було тут і залишило по собі Щось, чого Ви ніяк не зможете збагнути, але це Щось зіграло вагому Роль в Вашій історії і в історії Всесвіту.



Частина дев’ята
Трава, бруньки та дерева

…Еліас лягла обличчям до неба, силкуючись не заплющити очі. Вона не хотіла втратити це Небо, не хотіла втратити це Сонце, яке й досі заливало все своїм ласкавим промінням… Зелена-зелена Трава, навколо неї, яскраве-яскраве Сонце…
«Що? Сонце? Трава? Яке Сонце? Яка Трава?»

Еліас розплющила очі. Так, це Сонце. Світить десь за вікном і кидає своє проміння на Траву. Зелену Траву і зелені Дерева…

Пройшло декілька годин, а Еліас уже гуляла по парку.
На спині у рюкзаку у неї була невеличка ковдра і пляшка з водою, більше нічого.
Еліас уже двічі описала кола навколо парку, аж поки не запримітила те, що саме шукала – невеличку галявину.
Це була маленька зелена полянка, метрів п’ять квадратних. Навколо не було ні душі.
З одного боку галявину оточувала огорожа з щільних кущів, а з іншого – ділянка висаджених щільненько дерев. Усе це нагадувало галявину лісу.
Еліас витягла ковдру і зручно вмостила її на зелену травичку, після чого вляглася. Зняла босоніжки і закрила очі…
За мить знову відкрила їх. На яскраво-блакитному Небі світило яскраве-яскраве Сонце, а навколо неї росла зелена-зелена Трава.
За декілька метрів, прямо над її головою розквітла брунька. З’явився малесенький зелененький листочок. Ой! Як же довго він чекав цього болісного і водночас приємного моменту!
Десь пробігла мурашка. Мабуть, вона несе поживу своїй величезній дружній родині…
Десь залаяв пес – це він від радості, чи від того, що кішка, за якою він гнався, щойно вибралася на дерево, і тепер йому аж ніяк не дістати її?
На дереві защебетали пташки… Про що хочуть вони розповісти, про що вони співають? Можливо, про те, як розквітає брунька, лає собака, чи біжить мурашка?
А навколо все ходили і ходили люди, але Еліас знала, що вони не зможуть помітити її за зеленою оградкою кущів. Цікаво, а про що думають вони?
У кожного з них є своя історія, є свої почуття і думки. У кожного з них є про що розповісти світові. Кожен з них, ступаючи навіть один лишень крок, робить найвизначніший вклад в історію світу. Кожен із них живиться з цієї землі, дихає цим повітрям, вмивається цією водою, насолоджується цим вогнем.
А цікаво, чи підозрюють ці люди, що навіть найменший їхній крок може перевернути увесь всесвіт. А чи знають вони, що кожним своїм кроком, сповненим ненависті, смутку та не цікавості вони роблять боляче землі, стрясають воду, що тече в її жилах, знищують пристрасне полум’я любові, пронизують своїм негативом повітря.
А чи знають вони, що кожним своїм кроком, сповненим милосердя, любові та зацікавленості, вони вдихають у повітря те, що потім дарує життя мільйонам інших людей, сповнюють полум’я любові ще більшою пристрастю, очищають воду, що тече в земних жилах, дарують їй свіжість і прохолоду, приємно масажують землю… Чи знають вони, що кожним своїм кроком сповненим миру, благословення та підтримки, вони зміцнюють корені дерев, трави, квітів та кущів. А чи знають вони, що кожним своїм кроком, сповненим радості, прощення та взаємодопомоги, вони дають поштовх кожній бруньці розпуститися, розкритися перед світом, таким непередбачуваним та небезпечним; а чи знають вони, що кожним своїм добрим словом, вони роблять цей світ у сотні й тисячі разів кращим, а поганим – несуть енергію нетерплячості і нерозбірливості.
А чи знають вони, що кожним своїм кроком, словом, чи просто думкою, сповненими байдужості, вони знищують усе, що напрацьовувалось тисячами людьми за мільярди років?

Кожен знає про це, але не всі можуть зрозуміти Що вони знають…  

Еліас вслухалася в шелестіння Трави, в спів Пташок, в лай Собаки, в розмови та кроки Людей за оградкою. Здається, вона почула і найдрібніші кроки Мурашки, і плюскіт Води в підземних джерелах…

І раптом відчула присутність іще Чогось поряд з собою. Це Щось не мало форми, розмірів, кольору або енергії. Воно не було ні чим, про що Еліас знала, чула або відчувала. Це Щось було для неї новим і незрозумілим, але чомусь вона довірилась цьому Щось і одразу опиналася там, де повинна була бути саме зараз.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.90344405174255 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …