Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2606
Творів: 47426
Рецензій: 92247

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Новела

Вигаданий (част. 1, 2)

© Олександра, 27-08-2008

Частина Перша
(зламаний кошик(горщик))


Продзенькав будильник, і пора було здійматися в небо, але не було жодного бажання стояти в аптеці в черзі за ліками.
Дія почалася у маленькому провінційному містечку чи то на півдні Франції, чи то Лапландії, чи Краматорську… або можливо Альфремії?
Альфремія – чудовий ліс, знаний усім світом! з чудовим виглядом на водоспад Альфремка, перед ним простягається чудова долина, а між гілляками Курфульських чагарників стрімко пробігає славетна Курфульська стежка, що може привести кожного до киплячих озер Мадірки!
Ось тут вона вперше й помітила недоробку – посеред дороги валявся розбитий зламаний горщик (чи то кошик). Вона чудово знала, що не залишала його там, отже щось було негаразд, і потрібно було повернутися назад, на самий початок. Сторінка 2




Частина перша
(Альфремійська долина)

Долина ріки Альфреми була добре відома всім своєю виразною невиразністю.
Ця ріка – чергування порогів і заплав, стрімких підйомів та падінь. Це чергування каміння і піску під швидкою і не дуже течією, це – чергування небезпеки та спокою, це – така граціозна життєдайна стрічка, так, життєдайна – вона несе в собі воду, так потрібну щоб вижити, а водночас – це смертоносний потік, який ладен збити усе, що стане у нього на шляху.
… Їй подобалося тут жити. Тут люди одягали одяг для того, щоб зігрітися, тут вони пили й їли – для того, щоб просто жити; вони вбивали, щоб не загинути самим, вони народжували, щоб продовжити свій рід: дуже ретельно вибирали собі пару – сильних, здорових, щоб діти їх не померли, лише одним оком глянувши на світ; а любили вони тому, що їм цього хотілося…
Чудова ріка Альфрема! Ці стрімкі повороти і прямі лінії, цей потік води, повітря, землі та лави приводить нас до киплячих озер – місця, де стихія вогню набирає найбільшої своєї сили, ніж коли-небудь іще, місце, де вогонь… лава, що сочиться з-під землі, змушує воду закипати.
Озера Мадірки завжди киплять. Хіба що зимою, та ще й такою холодною, щоб морози змушували замерзти мантію планети, коли лава більше не пробивається на волю, хіба що тоді озера на якусь мить заспокоювалися. І заспокоювалось тоді усе – тиша лунала навкруги – сама лише тиша. Ні пташиного співу, ні звірячого оскалу - усі засинали. Ніхто не міг вижити без цих озер і річки, яка тепер теж спочивала. А люди… Що ж, люди знайшли спосіб не загинути в отакі-от холодні зими. Відчуваючи наближення морозів, коли озера уже починали втрачати свою температуру, вони відправляли своїх розвідників у глибини озер Мадірки, а ті – чекали… чекали… чекали.
У них були спеціальні пристрої – ніби посудина з киснем. Посудина ця була дуже важка – вироблена з спеціальної породи, вона за секунду могла бути уже на дні озера – такою от вона була важкою! Але кисень, який тягнув посудину вгору усе ніби згармонізовував. Одне тягнулося вниз, друге – нагору. Тому цей пристрій і не мав ніякої ваги у глибинах озера. Коли кисень закінчувався – посудина поступово ставала важчою – так люди дізнавалися про нестачу повітря і піднімалися на поверхню. Так от. Мешканці Альфремійської долини влаштовували почергові варти. Для кожного озера – по три чоловіки. Два з них – пірнають у воду, третій – сидить нагорі й слідкує, коли перші двоє дадуть йому знак.
Знак люди давали, використовуючи ті самі посудини – вони випускали у воду занадто великі порції кисню. Вартовий – людина, що сидить нагорі, спостерігав бульбашки і, доки ті двоє поспішали на берег, він скликав раду. Рада складалася з вартових усіх сімей. Вартовий сповіщав тих, що лава припиняє свій рух, і рада вирішувала, евакуйовувати жителів чи ні.
Тоді, у випадку схвального рішення, билося на сполох. Усі люди складали й забирали найпотрібніші речі – вони знали, що морози будуть тривати не більше декількох днів. І тоді усі брали посудини і вирушали під воду. У застиглій лаві вони пробурювали штольню.  Бурити багаторічні нашарування лави доводилося недовго… А з часом простір відкривався минулорічною схованкою. Мабуть, потрібно пояснити механізм нашаровування лави.
Колись давно лава текла суцільним потоком, але згодом цей потік ставав дедалі меншим і меншим, поки не став настільки малим, що з наближенням морозів почав застигати на стінках свого земляного каналу. І так з кожним роком утворювалося все нове й нове нашарування. Адже не вся лава знову починала свій рух, тільки-но стане тепліше. Якісь частинки її залишалися у земляних каналах і не продовжували свою подорож по незвіданих просторах неосяжної землі.
А коли альфремійці почали вибурювати собі штольні, то після потепління частина лави, а отже і частина печери залишалася чекати на них до наступної зими. А отже, наступного року, пробурюючи новий шар застиглої лави, альфремійці у той чи інший час усе ж мали потрапити в минулорічну шахту – крихітний її залишок, який все ж надавав їм іще маленьку частинку простору, у якому можна влаштуватися, згуртуватися, зігрітися і урешті вижити…  Найважче було у перші роки, коли отриманий сховок була невеличким, і вміщувалися туди не всі – залишалися лише найсильніші, ті, які вибороли своє місце.
Тепер люди виробили спеціальну техніку, за допомогою якої працювати стало значно легше. До того ж у них існувала техніка, щоб утримувати повітря у штольні. Спочатку вони просто перекривали шлях із шахти до озера. При цьому всередині залишалася одна людина – найдосвідченіша з усіх. Вона також мала одну посудину, наповнену киснем. Тоді, на вхід у щойно замуровану печеру вона натягала спеціальну плівку, що виготовлена була з специфічної речовини. Речовини, що вироблялась і накопичувалась у корі альфремій – дерев альфремійського лісу, лісу, який є середовищем проживання альфремійців. Ця речовина – ця плівка – могла відфільтровувати воду. Діючи проти напрямку дифузії, вона спрямовувала усю воду в озеро, а повітря – в печеру. Після цього та людина руйнувала засипаний вихід. Плівка прозора, отож інші люди бачили, що процес фільтрування завершився.
При собі вони також мали плівку, значно більшу. Тепер вони натягували її на стінки навколо печери так, щоб самим залишитися між двома плівками.
Тоді вони робили найтяжче – руйнували меншу плівку, яка раніше відфільтрувала воду. Це було дійсно важко, адже речовина, з якої вона складається має специфічну будову. Її можна порівняти з губкою – при натисненні на неї її атоми й молекули згуртовуються, скупчуються, при розтягуванні – витягаються у довгу нитку. А при взаємодії багатьох таких губок – багатьох атомів та молекул, при скупченні їх у одну систему – одну плівку – виходило щось справді дуже м’яке й еластичне. Іноді людям доводилося бити в плівку годинами! Так вони розрихлювали цю речовину, послаблювали зв’язки між її атомами, що утворювали собою молекули. Молекули, а згодом і уся губчаста конструкція, розпадалися і плівка, урешті-решт піддавалася могутньому спільному натиску альфремійців.
Коли найважче було позаду, люди усі разом заходили в простору схованку, побудовану власними зусиллями, й випускали з посудин залишки повітря. З собою у штольню вони принесли воду, у спеціальних балонах. З таких балонів її не міг витягнути жоден фільтратор. Їжі з собою брали небагато – альфремійці могли проводити без неї щонайменше п’ять днів, не відчуваючи ніякого дискомфорту.  
А як тільки земля починала прогріватись (стіни печери починали дещо парувати, а потім з’являлися і перші бульбашки), люди розділювались на дві групи – перша набирала у посудини кисень, друга – руйнувала плівку.
Температура в печері тоді стрімко зростала, і люди ледь встигали врятуватися. Усе, забране з собою у шахту, вони залишали там же. Останні – найповільніші – могли на якийсь міліметр бути від своєї смерті – лави, яка знову починала пливти одним суцільним потоком.
Опинившись на поверхні, люди-альфремійці починали своє звичне життя. Так, ніби нічого не відбулося…

****

Еліас на мить задумалася. Люди Альфремії не оплакували своїх загиблих братів та сестер, батьків, коханих та просто друзів. По смерті альфремійців вони лише влаштовували гучні святкування – ніби обряд поклоніння душам загиблих.
Як хтось хворів – альфремійці не доглядали тих людей – боялись захворіти самі.
Як хтось не встигав вилізти з печери – альфремійці не чекали на ту людину й не намагались витягнути її з невпинного потоку лави.
«А якщо я виявлюсь найслабшою? Якщо я не протримаю там і кількох днів?» - думала Еліас. Лише ця думка не полишала її в спокої.
Лікар сказала, що найкращий спосіб вилікуватись від її хвороби – нав’язливих ідей, видінь та голосів - повірити в них з усією силою. Тільки тоді, коли Еліас опиниться в Альфремії, вона зрозуміє, звідки взявся той кошик, і зрозуміє причину усіх своїх негараздів.
Звичайно, процедура буде тривати під наглядом лікарів: щоб не допустити кризового стану.
«Але це не має значення. Якщо я не наважуся це зробити сама або, якщо наважусь і вирішу назавжди залишитись там? Тоді ніякі лікарі не в змозі будуть зробити так, щоб я повернулась…
Лікарка Вонескі казала, що тоді в дію введуть шокову терапію – під’єднають купу дротів з електричним струмом, і я оговтаюсь…»
Але Еліас не вірила, що й це зможе повернути її назад.
Але боялася вона не цього. Якоюсь крихітною своєю частинкою вона б забажала залишитися там – в Альфремії, більшою ж своєю частинкою вона бажала повернутися у власне життя.
Як же вона давно не жила власним життям! Усе думала про довгі прогулянки під відкритим небом… бачила, як вона голяка купається в річці, як бігає поміж диких звірів – тут ніхто не міг зупинити її!
А найбільше вона думала про Альфремійські ліси. Дерева там не такі, як усюди. По-перше, вони не мають кори – замість неї їм слугує така собі щільна прозора оболонка, кожна клітинка якої складається з тієї самої речовини, з якої альфремійці й виготовляють плівку для фільтрування води. Але в Альфреміях ця речовина навпаки вбирає у себе всю вологу. Зрештою, усе залежить від того, якою стороною повернути плівку до світу.
Отже, по-перше, кожна клітинка кори Альфремій наповнена водою. По-друге, листя у них не зелене, і воно не фотосинтезує. Листя у них має сріблясте забарвлення. Розташовується дуже щільно й високо на дереві, і не пропускає сонячного світла. Зате, коли на небі з’являється місяць, воно пропускає його промені в гущу лісу, примножує їх у сотні разів і повертає назад у космос… Звичайно, можна заперечити це явище, явище місячного відбиття, адже місяць і сам відбиває промені, сонячні промені.
Але це уже не сонячні промені. Сонце і місяць мають зовсім різну енергію і різне призначення. Вони дві протилежності – день та ніч, щось чудесне та містичне. Адже усі порівнюють сонце із чимось чистим, світлим, таким, що несе життя, а місяць чомусь асоціюється з примарами та вампірами. Хоча насправді це не є зовсім так. І сонце, і місяць освітлюють дорогу усім, хто бажає, щоб вона була освітлена. Обоє виконують добру справу, але все ж енергія у них зовсім різна. І сонячне проміння, стикаючись з енергією місяця – це уже не те сонячне проміння, яке відходить від сонця, не те проміння, яке доходить до нас удень. Це вже проміння абсолютно інше, у нього – своя власна енергія, своє власне призначення. Це уже не сонячне проміння, це лише його відлуння – проміння, яке тепер належить лише місяцю. А з місяцем і всьому світу. І саме тому це є явищем місячного відбиття, відбиття місячних променів.
Отже, місячні промені потрапляють на крихітні листочки Альфремій, які тепер не видаються такими вже крихітними. Вони світяться, і світло це розходиться на великі-великі простори. І ліс світиться тоді дивним сріблястим сяйвом! А планета стає своєрідним світилом – навіть за сотні мільйонів кілометрів углиб нашої галактики можна помітити сріблисту цяточку – це ніби зоря, але не золотиста, а сріблиста – це Альфремійський ліс посилає свою любов і затишок усім, хто його шукає.
Але найкраще в цьому лісі не те. Найкраще те, що коли ти хочеш, щоб тебе ніхто не знайшов – ти йдеш у цей ліс і десь зникаєш. Ніхто більше ніколи не чує про тебе, звісно, якщо ти сам цього не хочеш. А як здасться тобі, що потрібно повертатись, запросто знайдеш дорогу назад.
«Оце було б класно! Загубитись десь там, між альфреміями і Курфульськими чагарниками!»

****

Курфульські чагарники. Замість стовбура у них – кріпка жива нитка. До цієї нитки прикріплюється щось на зразок повітряного шару, який усе хоче злетіти в небо, але якого не випускають. Справді, під міцною зеленою корою у Курфулів – гази. Ці гази й тримають їх у повітрі. Живляться Курфульські чагарники водою, яку отримують через нитку із землі. Вони також самі можуть виробляти потрібні їм речовини. Це щось схоже до фотосинтезу, але використовують вони не сонячну енергію, а процес місячного відбиття. Отож і поширені Курфульські чагарники тільки в Альфремійській долині. Гази, що накопичуються під корою чагарників, утворюються під час процесу фосфоринтезу (синтезу за допомогою місячного світла). Насправді, ці гази дуже корисні – якщо вирізати в живому чагарнику дірку й подихати цими газами, покращується дихання і кровообіг. Але коли Курфули старішають – гази ці на диво смертоносні. У процесі зростання чагарників – вони все накопичуються і накопичуються, кора – роздувається, вона може досягати неабияких розмірів. Але жива нитка, що тримає сам Курфульський повітряний шар, - дуже жорстка й нееластична. З накопиченням газів кора піднімається все вище й вище, а нитка тріскається. Тоді до рослини не надходить вода, і гази починають висихати – вони передають усі водяні пари, що в них були – корі. Після цього гази набувають фіолетового забарвлення. Кора все висушує і висушує гази, але коли тієї пари стає замало – вона стає менш пружною і лопається. При цьому усі гази випорхують назовні. Зараз вони отруйні.
Вони швидко піднімаються догори, тому не встигають нікого вбити. Якби ж хтось бодай протягом десяти секунд дихав таким газом, то він би моментально висушив організм тієї істоти – після того, як усю воду забрали в цього газу, він стає нещадним і хоче сам забирати.
Але, піднявшись високо-високо, газ насичується водяними парами, які виділяються при кипінні озер Мадірки, і знову стає корисним. Саме тому, повітря, збагачене таким газом, дуже корисне, і саме тому альфремійці дуже рідко хворіють на серцево-судинні та легеневі хвороби.
Так, усе в цій долині збалансовано!
Як би їй хотілося загубитися десь там… поглянути хоча б одним оком на Альфремку – величний, найкращий водоспад, який існує де-небудь.
Альфремка розташовується на території річки Альфреми всього лишень за якихось кілька сотень метрів від озер Мадірки. Саме завдяки цьому водоспаду вода змішується з камінням, рослинами, збагачується повітрям, а потім ріка несе це все до місця, де вирує вогонь.
Так, усе збалансовано!
Система долини Альфремії взагалі працює, як вічний двигун. Вода випаровується в озерах Мадірки, а потім разом із північним потоком теплого повітря прямує назад, до русла ріки Альфремки, і впадає в цю ріку чимось схожим на водоспад із самого неба.
Причина цього дуже проста – у руслі ріки Альфреми знаходиться так званий холодний бар’єр – стіна холодного повітря. Він охолоджує пару, і вона випадає у вигляді дощу… рясного дощу! Цей дощ і являє собою Альфремку – найвеличніший водоспад, знаний світом коли-небудь і будь-де!
Стежки Альфремійського лісу можуть привести вас подивитись на цю велич… так! Якби ж загубитись серед Альфрем та Курфульських чагарників!...




Частина друга
(лікарка Вонескі)

Лікарка Вонескі була дуже приємною жінкою середніх років. Взагалі вона - дуже розумна і добра. Із нею завжди можна поділитися своїми потаємними думками і не боятися, що вона сприйме тебе якось не так.
Еліас ніколи не боялася звертатися до цієї жінки по допомогу. Хоча… так, вона пам’ятала перший свій візит до неї. Тоді вона була таки добряче наляканою.
Уперше вона побачила цю невисоку жіночку з таким скрипучим, проте на диво приємним голосом, у клініці св. Лоренцо. Еліас було тоді вісімнадцять.
Дівчина саме зазнала першого гострого нападу своєї хвороби – вона тоді впала ніби у транс: не розуміла що з нею відбувається, і де вона знаходиться, усюди їй щось ввижалося, і вона було вже подумала, що втрачає розум. Одного разу, під час звичайної прогулянки, Еліас повалилася на землю, прямо посеред парку. Якісь добрі люди викликали швидку. Лікарі просто таки врятували її, привели назад, у цей світ.
Потім вона провела з тиждень у реабілітаційному центрі (лікарі ніяк не могли зрозуміти: що негаразд із цим молодим здоровим організмом).
Еліас знала що з нею не так. Вона вирішила звернутись по допомогу до кваліфікованого психотерапевта. Їй порадили клініку св. Лоренцо.
Лікарка Вонескі сиділа тоді у своєму звичному, оправленому шкірою, кріслі і впевнено посміхалася.
Еліас налякано зайшла до кабінету. Лікарка приязно запропонувала їй сісти на зручний диванчик. Еліас виконала це прохання. Вона сиділа так, мовчки, хвилин з десять, а тоді… тоді лікарка почала розмовляти з нею на усілякі найрізноманітніші теми – про кіно, театр; улюблені страви, про стилі в одязі, про погоду, улюблені пори року, про тварин, птахів, рослин; про усе, усе-усе на світі!
Так продовжувалось з годину, а тоді Еліас пішла додому.
В наступний сеанс трапилось те ж саме, і ще, і ще в наступний…
На п’ятий  раз Еліас спромоглася заговорити про свої негаразди. Про те, як три роки назад їй почали приходити в голову дивні думки, іще через два роки почали з’являтися видіння і вчуватися голоси.
Еліас ніколи не розповідала про них, але лікарці Вонескі вона довірилась.
Вона розповіла про те, як була танцівницею з балету відомої співачки, про те, як навчалася у коледжі на архітектора, про те, як спілкувалась з видатними людьми, відвідувала семінари, конференції… про те, як допомагала правозахисним органам у затриманні терористів, у визволенні заручників.
Усе-усе вона розповіла про себе. Про себе, і про інших себе, які жили у ній же.
Лікарка вислухала все це уважно й прихильно… Закінчився п’ятий сеанс.
А на шостий сеанс Еліас не прийшла. Передумала.    
Внаступне Еліас зустрілася із лікаркою Вонескі уже в двадцять років. У неї знову почалися напади. Сеанси відбувалися схожим чином. Лікарка не критикувала Еліас за те, що в минулий раз лікування не було завершеним. І не дорікала їй за це: … Що було, те минуло. Тепер вона прагнула лише допомогти дівчині. Вона знову вислухала все уважно і прихильно.
Тепер Еліас розповідала про те, як працювала у науково-дослідному інституті, і, як вони з колегами рушили в експедицію у джунглі – вивчати тамтешню природу.
Вона розповіла, як їх літак втратив керування, і як всі стрибали з парашутами. Парашут Еліас розкрився значно пізніше, ніж усі інші, і вона приземлилася набагато південніше. Тоді Еліас із захопленням розповіла, як вона провела свою першу ніч у скелі, як вона пила воду зі струмка, як харчувалася тамтешніми плодами з дерев. Вона розповіла, як вистругала з дерева лук, і як полювала з ним на усіляку дичину. Розповіла і про те, як, коли її одяг порвався, змайструвала собі новий, із пальмового листя. Так вона прожила там, за її словами, приблизно з місяць, доки не натрапила на маленьке селище, де її прийняли добрі тамтешні жителі, як вони нагодували її, напоїли, одягли. Вона розповіла, як прожила там з ними півроку, вивчила їх мову і звичаї. А тоді у те селище завітали «цивілізовані». Вони привезли її назад, додому.  
Вислухавши усе це, лікарка Вонескі запитала, чи хотіла б Еліас лікуватися. Еліас поглянула тоді на лікарку із деяким здивуванням і сказала, що так, звичайно, їй би хотілось цього.
Тоді Еліас пройшла курс лікування у центрі св. Лоренцо. Вона регулярно розмовляла з лікаркою Вонескі, яка керувала усім процесом, відвідувала сеанси групової терапії і сеанси трансакцій. Пройшла й курс лікування рольовими іграми – вони їй сподобалися найбільше.
В кінці-кінців Еліас зрозуміла саму причину своєї хвороби – її так не задовольняло її справжнє життя, воно здавалося їй таким нудним і нецікавим, що вона вигадувала різні історії і, волею-неволею, починала сама вірити в ці історії. У справжньому же своєму житті усе так і залишалося незмінним. Еліас не бачила сенсу щось змінювати, адже вона була щасливою – її життя було сповнене пригод, небезпек – усього, про що вона тільки мріяла. Нехай це щастя було примарним, але воно було.
…Еліас розповіла про це лікарці Вонескі. Та лише кивнула головою на знак згоди. Вона сказала, що так воно і є, і що багато людей живуть примарним щастям. Але більшість із них розуміє, що щастя це примарне. Вони продовжують жити у реальному світі, лише інколи фантазуючи й перевтілюючись. Іще лікарка розповіла, що часто цією хворобою страждають актори – граючи яку-небудь роль, вони перевтілюються у свого героя настільки, що, закінчивши роботу, будь то фільмом, серіалом або п’єсою, залишають собі якісь риси того чи іншого персонажу.
Так, Еліас була згодна з цим.
«То що, - запитала нарешті вона. – Я можу йти? Я здорова?»
«Це вирішувати тобі, - тільки й мовила на те лікарка. – Лише ти можеш знати – готова ти до реального життя, чи ні… Зможеш ти протистояти своїм фантазіям і втілювати свої мрії у справжнє життя?»
Еліас тоді задумалася тільки на мить і впевнено кивнула головою, а лікарка лише з якимось сумом глянула на свою пацієнтку. І вони попрощалися.
Але це не була остання їх зустріч…

Зараз Еліас згадувала усе це з подивом… Чи дійсно вона тоді думала, що зможе утримуватися від нав’язливих фантазій? Мабуть таки думала.
На перших порах це їй справді вдавалося. Можливо, це був найщасливіший період її життя – вона гуляла, де тільки хотіла. Обійшла усе своє місто, побувала в усіх місцях, де їй хотілося побувати. Розмовляла з незнайомими людьми, що викликали у неї симпатію. Йшла до лісу і цілими днями блукала там серед дерев та духмяних трав; споглядала, як сойка в’є собі гніздо, як білочка ховає горішок у дупло або закопує його глибоко-глибоко в землю!
Потім ішла до річки чи на озеро. Купалася там голяка. Вона не переживала за те, що хтось може її побачити, а потім бігала так серед лісу і полів. Схожа вона тоді була на мавку чи лісову німфу.
Але незабаром таке життя перестало влаштовувати її. Еліас побувала уже в усіх усюдах свого міста та сусідніх поселень – тепер вона прагнула більшого.
А більшого не було. Як не крути, але вона знову почала фантазувати.
На цей раз фантазія її не знала меж – вона вигадала цілий світ, планету, галактику… всесвіт! Ні, не вигадала. Вона знала, що це все десь є насправді. Можливо, хтось на тій планеті вигадує історії про землян, земну природу повну синіх глибин океану та неосяжних зелених просторів лісів. Хтось складав легенди про пустелі, савани, північний та південний полюси. Так, це все було насправді!
І мало хто заперечує, що десь існують інші світи, інші виміри, і багато хто дійсно вірить в усе це. Ще більше не забуває жити власним життям. Еліас же повністю вгрузла в цей дивовижний фантастичний світ. І забула вона, що життя на Землі таке ж чудове і прекрасне, як на інших планетах. Вона забула, що на Землі є місця – багато-багато місць! – де вона іще не бувала, є й місця, де іще не ступала нога людини.
Вона забула, як цікаво жити на землі.
Забула, що життя тут повне пригод, нових вражень та відчуттів, нових знайомств… в усякому разі його можна зробити таким, якщо лишень не сидіти на місці, склавши руки й похнюпивши голову, а роблячи те, що тобі дійсно подобається!
Еліас забула про все це.
І знову почалися напади. Останній був найважчим – вона два тижні пролежала у комі.

На допомогу знову прийшла лікарка Вонескі.
На перших порах вона не розуміла, що ж не так. Лікарка пам’ятала, як чотири роки тому ця двадцятирічна дівчина вийшла з її кабінету – вона здавалася тоді здоровою. Усі психічні тести показували, що дівчина повністю вилікувалась.
Але що стурбувало лікарку у ту мить? Вона пам’ятала, як дивлячись на цю молоду особу відчула тоді невимовний сум, ніби ця дівчина ніколи не буде щасливою!
Лікарка Вонескі довго-довго думала.
А тоді вона запропонувала революційний метод лікування.
«Еліас, - звернулася тоді вона до пацієнтки, якій прагнула допомогти усім своїм великим добрим серцем. – Еліас, я хочу запропонувати тобі дещо. Але це вкрай небезпечно!»
«Кажіть», - погодилася та.
«Ти повинна на всі сто відсотків повірити у те, про що ти мені щойно розповіла. Ти повинна поринути у той світ, жити з тими людьми, як ти їх називаєш альфремійцями… Пам’ятаю, ти розповідала про розбитий горщик посеред стежки?»
«Так».
«то кошик твоїх розбитих мрій та надій. Ти повинна дізнатись чому він розбився. Як він розбився. Коли. Ти повинна вирішити – потрібен тобі новий, чи ти хочеш склеїти старий. Можливо, тобі взагалі не потрібен кошик, можливо, ти не маєш чого туди покласти. А, можливо, тобі потрібне щось значно більше за цей кошик… ти мене розумієш?»
Важко було у той момент сказати, хто з цих двох – лікар, а хто має нав’язливі фантазії.
Еліас дещо нахилила убік свою кругленьку голівку і втупилася у носа лікарці.
«Так! – викрикнула вона. – Я розумію!»
«Чи готова ти піти на це?»
«А… це допоможе?»
«Повинно допомогти!»
«Так, - дівчина посміхнулася іронічною гіркою усмішкою. – Якщо не це, то що тоді… ми ж нібито усе перепробували… Чи не так?»
Лікарка тоді стурбовано глянула на свою пацієнтку. Вона хотіла сказати – так, звичайно все! Це було в її інтересах. Але, чомусь, вона не сказала цього. Лікарка насправді хотіла допомогти цій молодій дівчині, цій молодій прекрасній особі, повній життя та енергії, яка чомусь зневірилась у власному житті.
І лікарка сказала:
«Ні, не все… Якщо хочете, можете звернутися до іншого лікаря, можливо, я поганий спеціаліст…»

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.96427917480469 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …