Спека стояла нестерпна.
Навколо її нишпорили аматори легких перемог. Вона майструвала їм чубчики і зашийки. У перукарні пахнуло парфумами і потом. Хотілося до води.
– А самбреро, – сказала їй помічниця, обмахуючись журналом убік дверей, – не по кабальєро. «Натали» пропонувала засіб від поту.
Вася, вогнеокий сидів у коридорі.
Вже тиждень він возив її на пікніки.
Спершу вона забавлялася його залицяннями, старомодними. Потім – його невигадливою трапезою, заради неї.
Напомадила губи, темно-рожевим. Підщипала брови. Була ще дуже красива.
Поїхали.
На її машині.
На березі, під соснами Васічка спік шашлик, з баклажанов та помідор. І коли щедро угамувала спрагу вином, вона віддалася. Просто так, настрою і подяки заради.
І їй сподобалося і його залицяння, незграбне і її героїзм, от так ощасливити піввікового дядька.
Тепер вона погойдувалася в гамаку, потягуючи мускат. Мускат цей вона привезла з Криму для колишнього коханця. Гамак збиралася теж подарувати йому. Але, не сталося.
Васічка сидів у її пластиковому кріслі, нога на ногу. Курив її цигарки, пускаючи дим носом. Цигарки ті, власне, купив ще колишній коханець. Вони валялися в бардачку її машини. У Васічки машини не було.
«Йому, – подумала вона, – подобаюся я, гарненька».
« Як це мені раніш, – подумав Васічка, – не приходило в голову, що вона така доступна?»
Він згадав її коханця, посміхнувся: «От тобі і сомбреро не по кабальєро. –постукав по дерев'яному шпичаку шашлика, нишком. – Чорт, заживу тепер».
«Так, – ствердилася вона, – а я ще можу знайти собі коханця».
Від захвата, що нахлинув, закрутилася голова, верхівки сосон, хмари. І вона випала з гамака, розсміялася.
Васічка кинувся до неї:
– Забилася, га?
– Ні, – показала вона білосніжні зуби, – у мене міцний зад.
– Ну, не зовсім, – подумав Васічка і підхопив її під незагорілі пахви.
«Мені просто необхідно, – думала вона, – почувати себе бажаною».
Сосни мовчали. Ріка хлюпала хвилею в пляшку кока-коли.
«Пригоди, – уляглася знову вона, захиталася, – просто необхідні мені, як жива вода. Без них я марнію. – І вона подумала про колишнього, – мій цього не розумів. Він, щоправда, був ніжним, але, – вона таємно посміхнулася, – він далеко, він уже вивчений і мені нудно. Добре, аби Васічка був би багатий, щедрий і говіркий. А, втім, чорт із ним, я заможна, нехай розважає, а там видно буде». Вона подивилася на нього, збокоу.
Васічка чистив картоплю. Лушпиння падало на руду хвою, тонке. Дим ліз йому в очі. Він щулився, пускаючи зморшки.
«Треба дати йому на себе ще подивитися». – Вона приспустила бретельки купальника, нігтиком мізинця. Лак блиснув. Її права грудь оголилася, красива.
– Ой, – сказала вона, – не дивися.
Васічка їв її очима, палкими.
«Попався, – впевнилася вона. – На вигляд самий звичайний, ну, й що. Мій, незвичайний, а що з того?»
Васічка продовжив чищення, пускаючи дим, щурячи очі, пускаючи зморшки.
«Мій, – не йшло з її голови, – літераторішка, суміш тихого Мишкіна та Миті Карамазова з неоглядним розльотом, – простить мені, в разі чого... А я, – вона погризла нігтик мізинця, – дволика Грушенька з Настасьей Пилипівною, покаюся. І цей, – подивилася на Васічку, – обридне. Втім, коли це ще настане... Ах, додумаю потім».
Вино шуміло в голові. Захотілося сміятися і дригати ногами.
Вона зробила Васічці глазки.
Він підійшов, обтер ніж об шорти. Узяв її долоню. Вона потисла йому руку:
«У простолюдинів, – десь читала вона, згадалося, – бувають благородні душі. Чи все-таки не брати в коханці? – Послала повітряний цілунок. – Він відмінний лакей. Утім, і мій чистив мені туфлі носовою хусткою».
Вино ставало смачніше. Вона згадала як біла хустка терлася об її ноги, гарненькі.
– Васічка, – звузила вона очі, – чому ти не п'єш?
– Не зробив звички, – збрехав він, згадавши як зашивали йому ампулу, – спасибі.
«Залишився ще рік, потерплю, – подумав він, – а там надолужу. Грошенята в неї водяться, як таргани на моїй кухні. – І він зробив їй глазки:
– Випий, – сказав він, жартуючи, – доступней станеш.
– Куди вже більше! – сказала вона і згадала, так уже говорив їй колишній, і вона так само відповідала.
«Напевно, – задумалася вона, – вони дружили. Може, і про мене говорили. Ну й нехай!» – і допила до дна.
Через сосни несло жаром. Десь довбав дятел.
«Нехай довбає!» – подумала вона, і заснула.
«Ну, от, – сказав сам собі Васічка, – пташка в клітці».
Він потихеньку зняв шорти, почисив її хусткою слід від ножа. Стягнув через голову сорочку, не розстібаючи ґудзиків. Зняв сандалі, шкарпетки. Почухав п'яти, з насолодою. Зайшов поступово у воду, піджавши руки. Присів і поплив, віддмухуючись. Гнав поперед себе тиху хвилю та посміхався.
