

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	756
Творів:	11494
Рецензій:	17446

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Сатира й гумор

НЕ КУРИЛИ Й НЕ ГУЛЯЛИ, ОДИНИЦЬ НЕ ЗАРОБЛЯЛИ!

© vanda, 16-07-2008
Ми сиділи з Вітасиком у холодку, під розлогою вербою, й не зводили очей з поплавків. Риболовля – свята чоловіча справа. Та й Мурка вже замучила: няв та няв. Тільки ступну на поріг, а вона видирається у вітальні на тумбу і дивиться благально в очі, мало не плаче. Сьогодні я їй пообіцяв принести хоч пару карасиків. І ось рибалю. У Вітасика інша причина: батьки посварилися, а він втік з дому. Каже, що посварилися через нього. – Вони вирішили спілкуватися зі мною за новою системою – «вчити життю». Експериментують, – бурчить під носа Вітасик. – Ну, і як воно? – вдаю зацікавленість. Не терплю, коли дорослі сваряться. – Як-як, ніяк. Я їх сам спровокував. Сказав, що вони думають, що ніколи не помиляються. Що зліплені з успіхів і чеснот. Ніколи не робили ніяких дурниць. «Не курили й не гуляли, одиниць не заробляли…» Тільки й знають повчати. – Далеко заїхав. – Угу. З того часу вони мене майже не зачіпають. Але стало ще гірше. Розумієш, коли доросла людина тобі каже, що зробила дурницю, не знаєш, що й думати. Стає шкода цю людину. А вона ж для тебе була прикладом, тому зовсім погано. Я здивовано глянув на Вітасика. Батьки в нього – шановані люди, татко працює в конструкторському бюро на заводі, мама – вчителька початкових класів. Як на мене, вони занадто панькаються з Вітасиком. Ось він і не витримав. Але уявити, що його батьки говорять про якісь дурниці, я навіть не міг. – Тепер у нас ось таке спілкування: запитую у татка про одну річ з фізики, а він мені розповідає, як у школі прогуляв урок. Я йому кажу, що мені не до шкільних спогадів, а він розповідає, що йому ніхто не міг допомогти, він не вирішив задачі, а потім придурився хворим і прогуляв урок. Це що, приклад для мене? – Ну що ж, хоч тобі признався. – Якби ж він тільки у цьому й признався… А то якось розповів, що перед уроками хімії вони з друзями завжди купували пиріжки, котлети й різну там їжу. Сідали утрьох за останнім столом, ділилися по-братськи й наминали! Навіть колись смажену рибу принесли! І тепер від слова хімія у нього сталий рефлекс, як у собаки Павлова: слину ковтає. – А хімічка що? – У них був хімік, якому було не до них. Класний хімік, але на той час у нього були якісь проблеми у сім’ї. Розводився, чи щось таке. Він був «весь у собі». – Ото ще. Нічого не бачив? – Ні, не бачив! Столи ж там з передньою стінкою. – Ну, це все дитячі дрібниці. Хімік сам винен. – Мамка ні сіло ні впало згадала, як у п’ятому класі почала страшенно криво писати букви – і під лінією, і над. А ти ж знаєш, який в неї правильний почерк. Каже, що це були прояви стресу, бо вона боялася нової вчительки. – Буває… – А ще розповіла, що у них був фізик, який завжди був весь у крейді. Ото пише, пише, тоді в конспект загляне, руки об піджака витре, пальця послинить, візьметься за підборіддя… Його на перервах вся учительська витирала й витрушувала. – Ха! Уявляю, клас! – Отож і мамка «ха-ха» з подружкою, коли він над ними завис з білим обличчям і білими губами. Позаїдався… А подружка лягла зо сміху на парту, і в неї тріснула ззаду на спідничці «блискавка», так що й собачка десь відлетіла… Тоді вони обидві мало не вмерли зо сміху. А фізик не зрозумів і вигнав обох з класу. Мамка казала, що їм було дуже соромно, і потім було соромно вибачатися. – Ха-ха-ха! А спідницю…ха-ха-ха! Спідницю не згубила? – Не знаю, – посміхнувся й Вітасик. – А я люблю, коли мої згадують щось прикольне. – Так якби ж прикольне, а то тільки й завантажують мене своїми недоліками. Сідаємо їсти, а старий починає розповідати, як він вчився правильно тримати виделку. У їдальні наштрикував на виделку шматок огірка й промазав. Огірок полетів комусь з дівчат на коліна… Дуже смішно. А оце сьогодні за столом згадав, як вперше запросив маму до кафе і пив з нею алкогольні коктейлі. Мама на нього скоса глянула й сказала, що їй треба йому дещо сказати. Вони вийшли у кімнату на розборки, і я почув, як вони сваряться. Такого ще не було! Може, вони інколи й сваряться, але пошепки. На щастя. А тут чую, мама вголос каже, що він помилився. Що ніякі алкогольні коктейлі вона з ним не пила. Що алкогольні коктейлі, він, напевно, пив не з нею… А тато голосно шепоче: – Люба, може, я й помилився, але заради нього… – І валить все на мене. Я пирхнув у кулак і закашлявся. – Мама сказала, що він переграє зі своїми одкровеннями. А татко вже голосніше шепоче, що він не може знайти життєві негативні приклади і вже все позабував… Мама каже: – А забув, то не вигадуй… Одним словом, я «змотав вудки» з дому. Гукнув, що піду з тобою на річку. Нехай згадують без мене, хто з ким колись ходив у кафе. Вітасик витягнув свого опариша і сердито поплював на нього. Запищала мобілка. Мама Вітасика стурбовано питала, де саме він ловить рибу. – Скоро буду, – зітхнув мій друг. – Не турбуйся, ма, – додав він заспокійливо, наче дорослий до малої дитини. – Ось бачиш, не мають через мене спокою і мені його не дають, – завершив він розповідь про своїх батьків. Я кивнув на знак згоди і подумав, що Вітасик їх дуже любить. На поплавки можна було й не дивитися – не клює. Ще трохи посидимо, а тоді спробуємо печерувати. Хоч малька вловлю, бо Мурка й на поріг не пустить. 14.06.2008
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.00954008102417 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

НЕ КУРИЛИ Й НЕ ГУЛЯЛИ, ОДИНИЦЬ НЕ ЗАРОБЛЯЛИ!

Добре