Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2601
Творів: 47345
Рецензій: 92111

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Зірки для дівчини Робінзона. Частина 2

© Олексій Спейсер Кацай, 02-06-2005
Знову й знову, декілька разів підряд, набирав Степан знайомий до останнього клацання в трубці номер. Стара Данута не відповідала. Рита мовчки спостерігала за ним розширеними у напівобличчя очима.
Степ скоса зиркнув на неї.
-Заснула, мабуть, - намагаючись виглядати спокійним, знизав він плечима. - Вона, як щось, то заспокійливе п'є...
А потім обережно поклав слухавку на апарат. Так обережно, наче розчавити його боявся.
Рита знерушено втупилась у нього. Гіпнотизувала неначе.
-Ну, чого ти дивишся! - вибухнув Степан, вже й не згадуючи про нещодавню легкість у тілі, але, все ж таки, відразу взяв себе в руки. А заодно й покладену було слухавку взяв.
-Таксі, будь ласка, - за декілька секунд сказав він. - Перехрестя Чапаєва й Махна. Рекламне агентство "П'ятниця". Номер телефону...
Рита так і не ворухнулась. Лише очі в неї якось дивно заблищали. Світло від лампи до них втрапило, чи що?
Степ знову поклав слухавку на апарат. На цей раз рвучко й вагомо. Остаточно поклав. І обернувся до дівчини.
-Рито, будь ласка, мотнись до мене. Подивись, як там... Що там... Заспокой її...
-А ти?
-Я, розумієш, обладнання на дах повитягував. Поки ти з'їздиш, поскручую все. Приберу там.
Дівчина на секунду завагалась, а потім згідно кивнула:
-Добре. Допомоги не треба?
-Ти ж і так допомагаєш... А я прямо зараз піду. А ти таксі дочекайся і їдь. Там будь. Я хвилин за двадцять передзвоню...
Спочатку Степ і насправді думав зробити саме так, як сказав. Навіть один дріт розпочав було скручувати, підійшовши до самого краю даху і роздивившись внизу білястий прямокутник авто, до якого сідала Рита. Навіть рукою помахав їй, не думаючи проте, чи бачить вона його чи ні. А потім...
Потім Степан глянув на зоряне небо, яке часу від часу безгучно дряпали падаючи зірки ("Ліриди, мабуть", - подумав хлопець), вдихнув на повні груди фіолетове й прохолодне нічне повітря, почухав потилицю і... розпочав розкручувати дріт назад. Лише разочок, усього лише один разочок, увімкне він обладнання, подивиться, як воно вийде, та й потому. Це всього-то хвилин десять займе. Ритка тільки-но до Гвардійської доїде.
Бородате й зеленкувате обличчя П'ятниці, зависле над містом, виглядало дуже ефектно. Через розкарячену долоню, притиснуту до вуха, здавалося, що він прислухається до зірок. А що там на них, далеких, відбувається? Чи, може, він до Гременця прислуховувався: а що там на вулиці Гвардійській чутно? Степан, який широко посміхався до того, відчув короткий напад докорів сумління. Короткий, але дуже болючий. Він аж скривився і потягнувся до пульту, аби вимкнути вдало зібрану схему. Там, мабуть, Рита з бабцею від нього дзвінка чекають а він..
Але вимкнути обладнання він не встиг.
В небі щось трапилось. Усміхнене обличчя дикого товариша моряка Робінзона зненацька ворухнулось, скривилось і розпочало розсипатися на зеленкуваті жеврини, які, втім, ще були розташовані по лініях малюнка. Але крізь них проступило інше зображення. Схематичне зображення великої ракети, яка ось-ось мала летіти до зірок, але раптом на мить зависла над сплячим Гременцем. Розміри її викликали почуття поваги: від обрію за Дніпром, десь у районі Деусівки, села, яке підступало майже до самих меж міста, до обрію над Китоврасами, іншого села, розташованого на цьому боці річки.
Н борту ракети ясно вирізнялась напис "USSR", а з ілюмінатору аж до попереку висунулась постать у скафандрі. В гермошоломі було видно її обличчя з кутками губ, опущених до низу, від чого саме обличчя набувало сумного і навіть трагічного виразу.
Постать здіймала одну руку у вітальному жесті, а іншою вказувала на ще один напис, що завмер просто неба, на південь від завислого зображення ракети. "Andriy Ledovskih. Kapustin Yar. 01.XI.1957. Flight aim was..." На цьому напис уривався, наче йому не вистачило місця для продовження. Хоча неба, що вряди годі зблискувало падаючими зірками, було більше, ніж доволі.
Степан, машинально переклавши українською незакінчену фразу напису - "Метою польоту було...", - трусонув головою, спостерігаючи за тим, як зображення ракети поступово тане в грузькому ультрамарині, а зображення П'ятниці, навпаки, знову набирає сили, складаючи жеврини, що було згасли, в риси хитруватого обличчя.
Аж ось воно забуяло у повну свою лазерну силу, але раптом знову здригнулось і крізь нього та крізь майже непомітні залишки гігантської ракети на цей бік небес виплеснулось інше зображення, яке нагадувало схему зоряної системи. Сонячної системи, зметикував за декілька хвилин Степан, роздивившись біля кружальців, нанизаних на еліпси, замкнених навколо центральної зірки, написи - "Mercuri", "Venus", "Earth"... Ось тільки незрозумілою була ще одна орбіта, гранично видовжена, розташована майже перпендикулярно усім іншим і така, що мала форму не еліпса, а вісімки. "The Mebius Orbit", - зазначала напис на вісімці.
Але, не дивлячись на таке твердження, під позначкою, яка відповідала планеті цієї орбіти був напис не "Mebius", як можна було очікувати, а "Neabiru". Інші орбіти, підписані, до речі, взагалі не були. А сама позначка була зовсім не кружальцем, а чімсь, схожим на прямокутник із закругленою верхньою частиною та хрестом всередині нього. Це щось нагадувало. Позначку кладовища на великомасштабних топографічних мапах, чи що? І, спостерігаючи за тим, як поступово згасає і це зображення, Степ раптом згадав про десяту планету Сонячної системи, про яку читав в бульварних журнальчиках, натасканих в офіс Партологою. Про планету Нібіру містиків і окультистів найрізноманітніших спрямувань. Та це ж мракобісся якесь!
"А це, що - не мракобісся, не камлання шаманське?" - подумав хлопець, спостерігаючи за тим, як на місці згаслого зображення крізь розвеселе обличчя П'ятниці вже спливає нове. Крізь яке, наклавшись на нього, розпочинає проступати третє. Степанові здалося, що усі вони виникають опісля того, як бородатого лазерного дикуна безгучно дряпають падучі зірки. Це вже не мракобісся, не містика, це вже божевілля звичайне, побутове!
Ось нове зображення, не реагуючи ані на які психологічні рефлексії, складається у якусь річ, дуже схожу на "летючу тарілку", яка наближається до погано вимальованого глобусу, що, напевне, має символізувати Землю. З одного боку "тарілки" видовжується якась смуга, що, звужуючись, зникає в напрямку дивної позначки з написом "Neabiru". Та що це за!..
-А що це за прогулянки по дахам такі? - раптом прорипіло ззаду і від несподіванки Степ здригнувся всім тілом. Наче розрядом електричним по ньому вгатили. Бо дуже знайомим йому цей голос здався. До мотороші знайомим.
Хлопець, ледве повертаючи миттєво зсудомлену шию, скосив очі убік низенької будки виходу на дах. З неї вже вилізло щось чорне, огрядне, таке, що невміло сперлося на чотири свої кінцівки. Ось це чорне незграбно ворухнулось і, вставши на рівні, випросталось на увесь свій зріст. Доволі невисокий, до речі, зріст.
-Що це за моціони в нас такі нічні, ще раз запитую? - викотив кубики звуків з невидимої горлянки приземкуватий нечепура з лабораторії лазерних досліджень. В непевному світлі зірок та згасаючого лазерного зображення Степ розрізнив на його голові міліцейський картуз, недбало насунутий набакир. Він йому, до речі, зовсім не пасував.
Знайшли таки, гаддя! Невже ж бабуня таки?... І Степан зацьковано роззирнувся по боках. Худезного, втім, ніде не спостерігалось.
-Мовчимо? - кахикнув приземкуватий і зігнувся, щось шукаючи на поверхні даху. - Мовчи, мовчи, Едісоне... Ти бач, налагодив він підсилювач. Ну, почекай, зараз ми з тобою розберемось. Ось тільки кіно це вимкнемо.
Він знову випростався і в правій його руці Степ побачив гнучке жмуття кабелів живлення, що зникало в прямокутній темряві горищної будки. Позаду й вгорі знову розпочало розгорятися зеленкувате світло. І хлопець зрозумів, що там висвічується нова лазерна картина. Але того, що на ній зображено, роздивлятись не було часу, бо в лівиці приземкуватого щось зблиснуло. І Степан раптом зрозумів, що це - ніж. Хоча й доволі дивної форми.
-Стійте! - заволав хлопець, кидаючись до незрозумілого типу в міліцейському картузі. - Стій, трясця тобі! Увесь будинок закоротиш!
Приземкуватий відреагував на його крик так само, як відреагував би бездушний механізм на несподівану перешкоду. Якимсь математично байдужим рухом, не випускаючи кабелю, він відмахнувся від хлопця, наче раптово увімкнений вентилятор від дурнуватої комашні. І якби Степ в останню мить ледь-ледь не уповільнив свій рух, то обов'язково наштрикнувся б на широке лезо, що аж просвистіло біля самого обличчя. І саме тоді він остаточно зрозумів, що жарти скінчились.
-Ах, ти! - ще більше уповільнюючи, але не зупиняючи руху, видихнув Степан і, склавшись, підкатом сковзнув під небезпечну постать із ножем.
Та явно не очікувала такого несподіваного й міцного стусану в обидві гомілки і тому, врешті решт, відпустивши жмут дротів, розпочала падати просто на дах. Це було б добре, якби в цей самий час у цій же самій точці площини, вкритої старим руберойдом, не опинилось, впале горілиць, тіло Лодзинського. Приземкуватий зі своїм ножем поточився прямо на нього, вкрай розлютованого.
В останню мить Степ встиг перехопити супротивника за обидві руки і щосили кинути його через себе. Величезним чорним метеором той майнув над Степаном і гупнувся позаду нього так, що, здається, навіть фундамент будинку здригнувся. "Усіх мешканців перебудимо!" - майнуло в голові у хлопця в той час, коли він рвучко здіймався на рівні і обертався до впалого "міліціонера". Той вже мовчки вовтузився у примарному просторі. І саме це мовчання, протиприродне в цій ситуації, наповнило Степана липким огидним переляком.
Не даючи цьому почуттю повністю, наче муху - павутинням, обволокти себе, хлопець підскочив до приземкуватого, який вже стояв рачки, та й щосили вгатив його ногою у бік. Так само безгучно, як і до того, приземкуватий знову повалився на дах, роняючи картуз, що покотився до зроненого раніше широкого, якоїсь дивної форми, ножа.
Розвиваючи наступ, Степ знову вдарив приземкуватого ногою. Потім ще... І ще... Так і плигав навколо нього, неначе дикун навколо забитої дичини, не розуміючи, що просто боїться зупинитись, аби липкий переляк таки не опанував його м'язами. А дичина забитою бути не бажала. Бо з такими ж наслідками Степан міг лупити по лантуху з картоплею. Який, до речі, і нагадувало по нелюдські цупке тіло незнайомця.  Не стогнучи, не лаючись, не відповідаючи жодним згуком на цілу серію болючих стусанів, приземкуватий вовтузився долі, пробуючи таки здійнятися за законами якогось і дійсно комашиного інстинкту. Наче жук, перевернутий на спину.
Врешті решт, це, мабуть, йому остогиділо. І користуючись тим, що удари Степової ноги - чи то від втоми, чи то від розгуби - стали потроху слабшати, приземкуватий раптом зловчився та й схопив її, смикаючи і збиваючи хлопця долі. Треба зауважити, що хватка у неповороткого картопляного лантуха виявилась залізною. Майже в прямому сенсі. Негнучкі, до металевості,  пальці так стиснули ногу Лодзинського, що тому здалося - навіть кістка затріщала.
-Відпустите, відпусти, лантуше старий! - заволав хлопець, відчуваючи, як у міцні тиски втрапляє і друга його кінцівка. А потому - і його тіло, міцно притиснуте до, теплого ще з вечора, руберойду.
-Від... відпус... від... те... - цокотів зубами Степан, ворочаючи головою і з жахом відчуваючи те, як залізні обценьки дістаються до його горлянки. - Відпус-с-с...
Сталеві пальці зімкнулися на шиї хлопця. Пронизаний лазерним промінням Всесвіт пах овочесховищем... Чи могилою?.. "Нічого собі, - чомусь згадалися Степові умови для найзручнішого спостереження метеорного потоку Ліридів, - лежачи ногами на схід... Ногами уперед лежачи, зараз вийде".
Синє обличчя з виваленими очима закривало собою небо, на якому згасав черговий малюнок: людська процесія, що сунула від "летючої тарілки" по вісімці дивної орбіти в напрямку позначки з написом "Neabiru" і яка нагадувала собою надгробний пам'ятник. З обох боків пам'ятника стояли дві постаті у високих капшуках, наче якась варта... І не було ніякої ради на те, аби звернути з цього шляху у вигляді... "Це ж Мьобіус, - задихаючись і вже майже нічого не бачачи перед собою, зненацька згадав Степан, - Стрічка Мьобіуса. Топологічна модель простору лише з одним виміром... Який не має права на існування у виміру нашому. Бо з нього не можна вирватись навіть до простору з двома вимір-р-р-р..." - захрипів Лодзинський.
В шиї вже зникло відчуття болю, а синя пляма, що схилилися над ним розпочала набувати лазерного зеленкуватого кольору, розпадаючись на окремі жеврини, які у свою чергу розпочали тускніти, тускніти, тускніти...
Але раптом щось гупнуло й жеврини зненацька вибухнули так яскраво, наче десь поряд впав розжарений метеорит. І разом з легкістю, що враз охопила тіло Степана, повернувся страшенний біль, що, немов обценьками, стиснув шию, краючи її на дві скривавлені половинки. Степ закашлявся, важко й тривало, до нудоти, скошуючи очі на чорне опудало, на яке знову перетворився приземкуватий, скотившись із нього від міцного стусану й прикриваючи тепер обома руками свою невидиму голову.
Прикривати її було від чого. Приклад старої мисливської рушниці в другий раз обрушився на зімкнені руки і приземкуватий затих. Начебто.
Стара Данута, вдягнута в пончо, накинуте на спортивний костюм, обережно торкнулась впалого опудала стволом зброї. "Це ж батькова рушниця! - второпав Степан, ще стоячи рачки і намагаючись прийти до тями. - Що на килимі висіла. Але... Але вона ж зіпсована. Та й набоїв немає..."
Втім, що це не зовсім так, стало зрозуміло за декілька хвилин.
-Ти як? - спитала бабуня, повертаючи голову до Степа. І це стало її помилкою.
Приземкуватий, що тільки-но нерухомою купою бовванів перед нею, раптом ворухнувся і, миттєво ухопившись за дуло зброї, смикнув жінку на себе. Та поточилась і оглушливий постріл розтяв нічну тишу, наповнену тривожним мерехтінням лазерних променів та падаючих зірок.  Десь вдалині, в темних дворах, перелякано й розгублено тявкнув собака. Тявкнув і відразу знову затих. І тиша на якусь мить стала ще щільнішою. На ту саму мить, за яку Степан, тамуючи нудоту, схоплювався на рівні і підплигував до баби Дани.
Вчасно, до речі, підплигував. Бо, сіпнувшись усім тілом, приземкуватий дивним чином не знерушився від пострілу, а відкотився до краю даху і там, мовчки та загрозливо, знову розпочав здійматися на ноги. Для людини, яка тільки-но отримала просто у груди декілька грамів свинцю, він був напрочуд живий. До повної мотороші живий.
Степан був відвалив щелепу від здивування, але піддаватися емоціям часу не було. Бо треба було терміново вирішувати, а куди воно бігти: чи то під захист бабиної рушниці, чи то до клятого нападника, який декілька хвилин тому мало не задушив його самого. Його вагання припинив різкий бабчин окрик:
-Степане, вбік! Вбік відійди!..
Хлопець інстинктивно зсунувся праворуч і в цю мить з другого ствола рушниці майнув короткий язик полум'я. Приземкуватого знову відкинуло вже на самісінький край даху, але він знову втримався. Не на цьому руберойдовому краєві, а на краю життя. Чи смерті. Здійнявши руки вгору і забалансувавши там. Вгорі лазерний П'ятниця розгублено приклав руку до вуха: а що це там на даху відбувається? Руки ж приземкуватого, так само, як і декілька годин тому  в університеті, раптово стали видовжуватись. Видовжуватись в напрямку бабуні Данути, яка, переламавши рушницю, гарячково вганяла у ствол нові набої. Але Степові стало зрозуміло, що вистрелити вона вже не встигне.
Тому він загарчав, неначе хижий звір, бо передавлена горлянка й досі не давала йому змоги вичавити жодного членороздільного звуку, і, намагаючись не думати ані про що, зробив постріл. Самим собою. Ногами уперед. Прямісінько в синій писок, вкритий згнилою щетиною. Якби приземкуватий був прудкішим і вчасно зреагував на кидок юнака, трохи ухилившись убік, то Степан просто вилетів би за межі площини даху. Просто у чорну вирву, покраяну зорепадом.
Але доброю реакцією чорне опудало не відзначалось. І тому цілковито безгучно, як і до того, він гойднувся, на мить завмер і... І якось уповільнено полетів у морок, дивним чином навіть не ворухнувши жодною кінцівкою. Немов велика зламана лялька.
Втім, десь на напівшляху до невидимої землі, ляльку таки прорвало.
-Нефі-і-ілі-і-ме! - почули Степан з бабою Даною, опинившись поряд перед тим, як внизу, у колодязі темряви, щось гупнуло. Глухо й сухо. Ну, сказано ж: лантух з картоплею.
Якщо не брати до уваги другого пострілу й дивного вигуку приземкуватого, ніщо більше не порушило нічної тиші. Навіть собаки більше не брехали. А оскаженіло освітлені два вікна у будинку навпроти не вимкнулись ані на мить, аби господарі цих квартир могли роздивитися те, що відбувається на вулиці. Чи вони взагалі в іншому всесвіті жили, ці господарі?
Втім, розмірковувати над цим Степан не мав змоги. Йог трусило. Крупно й щосили.
-Д-дог-грал-лися, дог-грал-лися, - цокотіли його зуби у той час, коли бабуня намагалася обійняти його однією рукою. З іншої вона так і не випускала рушниці.
І, може, саме через це, а, може, й через те, що на зріст бабця досягала лише плеча Степана, але аж ніякого заспокоєння в неї не вийшло.
-Д-догралися, - з останніх сил сам заспокоїв себе Степан, в останній раз цокнувши зубами. - Вбили людину. Отаке воно, бабуня, лазерне шоу, ускладнене конкуренцією рекламного бізнесу...
-Ти вважаєш, що це якийсь конкурент ваш був? - трохи відсторонилась від нього стара.
Її онук лише плечима знизав:
-Міліцію викликати треба. Д-догрались...
Баба Дана сторожко підійшла до краю даху і зиркнула у провалля двору:
-А тебе нічого не здивувало ані тут, ані в університеті?.. Стрибки оті з третього поверху? Реакція цього... - вона затнулась. - Паламаренка цього... На смертельні, до речі, постріли реакція.
-Я зараз вниз піду, - не слухаючи її, тіпнувся було Степан, - подивлюсь... А раптом - живий?
І зненацька до нього дійшло:
-Стрибки? З третього поверху?!? А ти звідки знаєш?
Бабуня повернулася до нього, ледь здійнявши цим рухом краї свого пончо. У ньому, зі своєю короткою зачіскою та рушницею у руках, вона нагадувала персонажа пригодницького роману, дія якого відбувалась десь у пампасах Аргентини. Але, на жаль, усе відбувалось в реальності, на буденних теренах Центральної України. Центральнішого й буденнішого, здається, у житті нічого вже не буває.
-Звідки я знаю? - сумно посміхнулась вона невидимою посмішкою. - Так Рита ж розповіла. Я її в нас залишила, нічого дівчині по нічному місту швендяти, а сама... Наче відчувала щось. Рушницю ось Юзефа взяла. Я бойовий механізм її від тебе весь час ховала. Та й набої...
Раптом крізь панічний переляк і жах від того, що вони наробили, Степан відчув ще й якусь моторош. Занадто вже спокійною була бабуня опісля того, що тільки-но трапилось. Неначе й взагалі не вона оце розмовляла з онуком.
-Я вниз піду, - повторив Степан, ховаючи погляд від старої Данути і на мить забувши про те, що його обличчя все одне не видно у темряві, - подивлюсь... Та й міліцію...
І посунув було убік горищної будки.
-А чого цей... На Паламаренка схожий... На тебе напав? - зупинив його голос, що почувся позаду.
Не повертаючись, Степ знизав плечима.
-Та вимкнути не так, як потрібно, обладнання хотів. Я не дав, ну й...
Він через плече зиркнув у бік бабуні.
Та, тримаючи рушницю в обох опущених руках, дивилася на небо. Ніяких зображень поки що не з'являлось і всесвіт шкірився на місто дивакуватим П'ятницею.
-А чого це  йому не сподобалося? Чого це він вимкнути таке диво хотів? - не опускаючи голови, мовила баба Дана. - Ти диви, який хлопець симпатичний...
Степ, який вже був зібрався пірнути у темряву будки, раптом зупинився. "А як це бабуня на дах видерлась? - майнуло в нього. - В неї ж артрит. З гіпертонією. А вона он як вистрибувала та з рушниці палила!.."
-Та ні, не могло це нормальній людині не сподобатись, - продовжувала тим часом бабця. - Ти певен, що тут більше нічого не трапилось?
-Певен, певен, - заторохкотів Степан, потроху зникаючи у рятівній темряві будки. -Ну, хіба що ще якісь зображення на небі виникати розпочали...
-Які такі зображення?
-Ну... Спочатку ракета якась з написом англійською...
-Яким таким написом?
-Про Капустин Яр щось, - намагався згадати Степан лазерну латиницю. - І дата... Листопад, здається, п'ятдесят сьомого року. Котрий тисяча дев'ятсот...
-Листопад?! Капустин Яр!? - в голосі Данути Тимофіївни прорізались такі здивовані нотки, що Степ мимоволі зупинився, вже наполовину просунувшись у будку.
-Ну, так, - забелькотів він. - Мене, звісно, більше не зміст написів цікавив, а те, звідки вони взагалі взялися... Я, може, й більше чого розібрати б зміг, так отой приперся...
І він знову здригнувся від усвідомлення того, що вони наробили. Людину, людину ж вбили! "А, може, взагалі тікати звідси треба?" - прийшла до Степа перша, як йому здалося, твереза думка за останні пару годин. І він знову розпочав свій уповільнений рух, кинувши перед тим:
-Там ще, здається, було щось, схоже на Сонячну систему. І прізвище якесь... Лєдовських, здається...
-Лєдовських?!? - охнула позаду бабуня Данута. - Андрій Лєдовських?!?
Хлопець знову різко загальмував.
-Так, Андрій, здається. А ти звідки...
І осікся, бо внизу, в під'їздному мороці, раптом почулося якесь вовтузіння. Хтось явно здіймався на горище. "Ну ось, розпочалось, - розгублено подумав Лодзинський. - Розбурхали когось таки... Зараз буде... Свідки... Міліція... Бл-і-ін, що ж воно робити?" - подумки аж заскиглив він. Ну, чого воно було не швидити, дочекатися понеділка, офіційно до лабораторії завітати... Адже саме з неї все й розпочалося. Що ж тепер з бабцею буде? Та й з ним...
Цей нерівний потік розпачливих думок перервався рвучко й несподівано. Тоді, коли з мороку остаточно випірнуло й вперлося в хлопця невидимим поглядом синє обличчя, повністю розвалене з одного боку. Вочевидь, саме воно прийняло на себе перший удар асфальту.
-Стояти! - прорипіло обличчя. - Стояти, щеня!..
І лише напад жаху, фізично цупкого, скрученого з тілом великим болючим тугим вузлом, не дозволив Степанові збожеволіти. Відразу й назавжди.
-А-а-а-а! - виплеснув він зовні усе своє божевілля, теперішнє й майбутнє, разом з криком, що, здавалося, був чутний на іншому березі Дніпра.
Але нічний Гременець не ворухнувся жодним стривоженим вогником, жодною кватиркою, жодним порухом насторожених дверей. Лише поряд зі скронею Степа майнув приклад рушниці та й вгатив просто у перекошений синьо-ліловий писок, змушуючи його власника знову загуркотіти в пронизливу темряву. Але й цього разу ніщо не ворухнулось ані в нічному просторі, ані в самому будинку.
-Ти як, внученько? - турботливо спитала бабуня, прислуховуючись до того, як глухо гуркоче в мороці впале тіло.
А онук не відповідав їй. Онук дивився на неї, дряпаючи сідниці об шорсткий руберойд і знетямлено вибалушивши очі.
-Йд-ди... ди... звід-дси... - затинаючись, белькотів хлопець, спостерігаючи за тим, як істота, схожа на його бабуню, обережно кладе рушницю на дах, аби остаточно не наполохати Степа, і обережно наближається до нього.
Боже! Куди?.. Куди тікати?!? При одній думці про те, що йому зараз прийдеться пірнати в глибини під'їзду, в якому ворушиться невбивна істота, пропахла овочесховищами усього світу, в Степана заворушилося волосся. А баба вже була поряд. І стурбовані очі зблискували у напівтемряві ласкаво й лагідно. І тепла рука, що тягнулась до обличчя Степа, пахла молоком, полуницею і пиріжками з маком. А ще ледь-ледь - порохом.
Від останнього Степан знову здригнувся і втиснувся спиною у стінку будки. Наче прочавити її хотів.
-Степанчику, Степчику, - воркотіла бабуня, присідаючи навпочіпки і обережно торсаючи хлопця за плече, - заспокойся... Заспокойся, внученько... Не лякайся. Зараз ми підемо. Підемо звідси. Бог з ним, з причандаллям твоїм. Завтра його заберемо. Заберемо завтра. А зараз підемо звідси, підемо. Бачиш, як небезпечно тут.
Хлопець крутив головою, скоса зиркаючи на, рідне таки, стурбоване обличчя і відчуваючи, що не в силах відірвати цього свого косого погляду від нього. Бо тоді щось трапиться. Бо тоді це лице посиніє і ці добрі очі проваляться в бездонні очниці. Бо тоді...
-Т-ти ніколи не казала, що стріляти вмієш, - зненацька чомусь вичавив з себе Степна, намагаючись жодним чином не прислуховуватись до того, що відбувається в вертикальному тунелі під'їзду. Там знову чулося, тихе поки що, вовтузіння. - Що це? - раптом схлипнув він і, несподівано навіть для самого себе, припав щокою до сухенької бабиної руки. - Що це, бабуню, що?!? Що тут відбувається?..
-Заспокойся, Степанку, заспокойся. Все добре буде. Просто бувають такі ночі, коли привиди оживають. У кожного в житті такі ночі бувають, але не кожний це усвідомлює... Вставай, вставай, синку...
Бабуня Данута потягла хлопця на себе і той, ще кволо борсаючись, знову опинився в більш-менш вертикальному стані. Вовтузіння ж у під'їзді значно посилилось.
-А що стріляти я вмію, так не безрука ж. І в лісах, і в пустелях жила. Та ти й сам знаєш, - продовжувала бабуня, ретельно зачиняючи дверцята будки і роздивляючись по боках, немов шукала щось поряд. - Знаєш, - повторила. - А за Капустин Яр я тобі не розповідала тому, що... - Вона озирнулась на онука і попрохала, вказуючи на уламок якоїсь дошки, колись кинутої тут будівельниками: - А ну, подай-но мені оту дровиняку.
Рухаючись механічно, неначе отой приземкуватий бевзь, вовтузіння якого чулося за зачиненими дверима, Степан смикнув, прилиплу до руберойду дошку, вирвав її разом з клаптями покрівлі та й протягнув бабці.
-Та ні! - кинула та, не відпускаючи двері, з іншого боку яких явно відчувався наростаючий тиск. - Підіпри!
Степан, скреготнувши зубами, міцно підпер дверцята дошкою і вони з бабцею трохи відійшли від них, спостерігаючи за тим, як ті трохи сіпаються від, поки що обережних, стусанів, з якими приземкуватий мав намір видертись нагору.
-Так ось, - за хвилину хрипко мовила бабуня, - за Капустин Яр... Це, онуче, не лише моя таємниця, а й держави колишньої. Але держави вже немає, а ось таємниця... Слухай, ти точно пам'ятаєш, що там прізвище "Лєдовських" було?..
Степан лише плечима мовчки знизав.
-Пам'ятаєш... - зітхнула баба Дана. - Але... Але - звідки!?! - раптом з таким болем і здивуванням видихнула вона, що хлопець нарешті усвідомив, що поряд з ним знаходиться не якийсь монстр, а жива, рідна і чимось дуже стривожена людина.
-Що "звідки"? - спитав.
-Розумієш, - баба поляскала долонею по дошці, що ледь смикалась від важких ударів, - розумієш, ще до польоту Гагаріна... Адже в будь-якій програмі спочатку випробувальні польоти здійснюються. Випробувачами. Саме таким і був Андрій Лєдовських. - Було видно, що говорити бабці дуже важко. - Андрій Васильович... Андрійко... Ми з ним в наступному п'ятдесят восьмому році одружитися хотіли. Бо кохали одне одного. Дуже кохали...
Лазерний П'ятниця над Гременцем знову на мить скривився і почав розпадатися на окремі жеврини. А крізь них проступили контури людини в космічному скафандрі. "А що це він робить?" - подумав Степан, бо однією рукою космонавт наче ловив якісь камінці, а іншою, із затиснутим у ній інструментом дивного вигляду ("Де я такий бачив?" - майнуло в Степа), начебто вдаряв по ним. Під цим зображенням над південною околицею Гременця розпочали проступати латинські літери.
-Дуже кохали... - шепотіла бабуня. - Красивий він був. Красивий і сміливий. Добрий. Відповідальний. "Ось, - каже, -завдання партії та уряду виконаємо, і..." Його корабель у листопаді п'ятдесят сьомого на орбіту намагалися вивести. Він на неї штатно вийшов, я тоді в ЦУПі опісля університету працювала. І в Капустяному Яру, на космодромі тому , бувала.  Він штатно вийшов... А потім... - Здавалося, що зараз голос бабуні Данути лусне, наче вібруючий від перевантаження сталевий канат. - А потім апарат його просто зник з усіх екранів спостереження. Просто зник... Що з ним сталося? Що??? Ніхто й досі не знає. Але... Але не загиблою є людина, поки тіла її не знайшли, не загиблою! Дочекатися лише треба... Повернення її дочекатися.
Удари зсередини горищної будки ставали все оскаженілішими. "Як це він і досі увесь будинок не переполохав?" - десь на окраєчку свідомості спливло у Степана. Латинські літери на небі проявлялися все чіткіше, поступово складуючись у слова. "...therefore, I, using a method of cup tracks..." - вже можна було прочитати на синяво-чорному небозводі.
"Тому я, використовуючи метод чашкових слідів," - переклав Степан і подумав: "Що це за сліди такі чашкові?"
-Ось воно як! - раптом почулося поряд і в цьому здивованому й зболілому голосі Степ ледве впізнав голос старої Данути. - Ось воно як, - повторила вона, - Андрію! Ах, Андрійко!.. Як же воно...
-Що "як"? - повернувся Степан до бабці.
-Та закрийся ти! - раптом вибухнула вона і хлопець аж здригнувся. - Закрийся, потворо! Бо взагалі голову знесу, що робити станеш?
Удари у двері будки припинились і лише тоді Степ зрозумів, що бабця звертається до приземкуватого монстра.
-Нефі-і-ілі-і-і-ме! - знову глухо почулося з-за дверей замість припинених стусанів.
Але баба Дана вже не зважувала на цей крик. Як, втім, і увесь, наче вимерлий, під'їзд дев'ятиповерхового будинку.
-Ти щось запитував? - повернулася бабця до онука.
-Та... Сліди оті чашкові... Що це таке? - пробелькотів той, вже насилу згадуючи своє запитання.
І раптом його прорвало:
-Бабуню, бабуню! Тікаємо звідси! Тікаємо!!! Я не розумію, не розумію я, що тут відбувається!..
Але бабуня Данута, здається, вирішила вже не зауважувати й на нього.
-Де ж ти, Андрію? Де ж ти? Як би воно знати, як воно до тебе дістатися...
-Який Андрій? Який до бісів собачих Андрій!?! - сіпнувся усім тілом Степан. - Тікати треба, тікати!!!
І він випростався на повний зріст, перед тим підхопивши з руберойдового даху стареньку двостволку свого батька. Вчасно намацав, до речі. Бо щось чорне, схоже на гігантського кажана, раптом майнуло повз нього і спробувало огорнути собою бабу Дану, яка стояла впритул до горищної будки. Бабуня лише зойкнула коротко, борсаючись під чимось, схожим на величезні крила, на які перетворилися поли довгого плаща худезного типу з університетської лабораторії.
"А цей звідки тут взявся?" - відчуваючи, що не встигає навіть здивуватись, подумав Степан, дозволяючи своєму тілу діяти чисто інстинктивно.
І воно, це, нажахане усіма цими подіями, тіло, не побігло світ за очі, не зіщулилось перелякано у нічній імлі, а кинулось просто до бабуні, яку худий, що взявся невідомо звідки, вже завалював на дах. "Думати треба на бігу", - майнула у Степа згадка про ще денну розмову в їхній квартирі.
Товста дошка, яка підпирала дверцята будки, знову затрусилась від міцних ударів. Навіть щось хряснуло, здається.
Чи то хряснув приклад рушниці, якою Степан щосили вгатив по спині заплащованого нападника? Але той, здається, смикнувся скоріше від несподіванки, ніж від болю, і рвучко обернув свій капшук до хлопця. Під ним, на невидимому обличчі, по-котячому жовто, зблиснули його очі. Їх було три.
-А-а-а-а-а! - врешті решт, виплюснув криком свій жах Лодзинський, перевертаючи двостволку і миттєво, не розмірковуючи, натискуючи на спусковий гачок.
Постріл майже злився з виском худого. Тонким-тонким, на межі чутності, таким, що стоматологічними борами болюче просвердлював барабанні перетинки. Степан, випустивши рушницю з рук, обома руками затулив вуха, але виск не зникав, а навпаки підсилювався, лунаючи нечебто зсередини кожної клітинки його власного тіла. І тоді, коли здалося, що це тіло починає розпадатися на окремі, резонуючі, молекули та атоми, жахливий виск був обірваний другим пострілом.
Це бабуня Данута, не встаючи з даху, на який була кинута нападником, підхопила випущену Степаном мисливську зброю і, теж не розмірковуючи, використала її за призначенням.
Разом з обірваним виском, миттєво припинились і удари в дверцята будки. А худого кинуло в повітря і він, на якусь мить завмерши там і дивним чином не падаючи назад, розпочав уповільнено обертатись навколо горизонтальної осі та й поплив в далину зоряного неба. Неначебто якась непотрібна деталь, викинута з космічного корабля у невагомість всесвіту. Але ж не було її навколо, невагомості! Степан навіть ногою тупнув, перевіряючи наявність земної гравітації. Закон тяжіння працював нормально, згідно з усіма настановами сера Ісаака Ньютона. А чорна плямка тіла, що оберталась навколо своєї осі, повільно зникала в вариві сузір'їв, нахабно плюючи на всі закони цієї світобудови.
-Нефі-і-ілі-і-іме!!! - заревло за припертими дверима і такий важкий удар стусонув їх, що зараз, здавалось, розваляться не вони, а сама будка. Зі значною частиною під'їзду. А потім все стихло.
Усе це відбулось настільки швидко, що останній лазерний напис з серії тих, що з'являлися невідомо звідки, ще не повністю розчинився в глибині небес.
-Т-ти щось про чашкові сліди запитував? - ледь затинаючись, розгублено спитала бабуня, так і не встаючи з даху, наче останній постріл виплеснув з неї останні сили. - З-запитував?
-Гик! - згідно кивнув Степан.
-То такі виїмки в каменях, які знаходять в різних частинах світу і які взялись невідь звідки...
-Гик!
-Іс-снує г-гіпотеза, що це - такі собі повідомлення, залишені нащадкам їхніми предками...
-Гик!
-І якщо на них за певних умов спрямувати випромінювання з вдало підібраною частотою, то можуть з'явитися якісь голографічні зобра...
Данута Тимофіївна раптом осіклась, розширеними очима втупившись у бліду пляму Степанового обличчя. Той же у свою чергу наче віддзеркалив усі її рухи. Але гикати у четвертий раз не став.
-Сліди на каменях, кажеш? - зчавленим голосом запитав він.
-Так! - коротке "так" баби Дани одне в одне повторювало нещодавнє "гик" онука.
-А метеорити - камені?
-Так!
-А лазерне випромінювання певну частоту має?..
-Степане! - вигукнула бабуня нещодавнім тоном хлопця, врешті решт, схоплюючись на рівні. - Що тут відбувається?
-Здається, зараз тобі роз'яснять, - напружено відповів той, киваючи на щось за спиною баби Дани, видиме лише йому одному.
Та рвучко обернулась, на всяк випадок скидаючи вгору незаряджену рушницю. Втім, чи допомогла б тут ця зброя, було невідомо.
Над низенькою горищною будкою сходило матове, гранично розплющене якоюсь невідомою силою, світило. Ось воно, зимно струменіючи примарним світлом, зависло в декількох метрах над дахом і в ньому з'явилась якась сизувата пляма, що дивним чином нагадувала вхід до таємничої нори. А саме світило нагадувало класичне НЛО невеличкого розміру.
Від НЛО віяло холодом і байдужістю.
З нори тягнуло протягом по-неживому незбагнених часів і по-нелюдські немислимих просторів.
В небі розгоралось нове зображення: людина в скафандрі з відкинутим лицевим щитком гермошолому стояла навколішки перед дівчиною у широкій сукні, яка дивним чином когось нагадувала Степові, не дивлячись на певну схематичність зеленкувато-прозорого малюнка. Дівчина скошувала трохи вбік збентежені очі, спрямовуючи їх на букет, що протягував їй лазерний космонавт. Втім... Втім, це був не зовсім букет. Бо замість квітів у ньому буяли... зірки. Впіймані людиною у скафандрі за кінчики їхніх орбіт.
Під зображенням знову розпочав проступати черговий напис. І в цей раз... Степан аж головою трусонув... І в цей раз не англійською, а звичною, якоюсь теплою, аж хатньою, українською мовою.
"Пляшки з листами повними чеканням,
В провалля моря кида Робінзон
І струменить з глибин Гольфстрім кохання,
Їх несучи в дівочий дивний сон..." - прочитав хлопець.
І раптом зрозумів, кого ж нагадує йому дівчина на зображенні. Так це ж... Це ж...
Його здогад підтвердив короткий чи то стогін, чи то схлип, що пролунав у темряві.
-Андрію! - рвала голос стара Данута. - Андрійку!!! Дочекалась я таки, дочекалась!.. Але, як... Як?!? Виходить, ти теж мене чекаєш, теж...
НЛО з розверзлим люком-норою мовчазно й безжиттєве висіло над дахом.
-Бабуню, - сторожко мовив Степан, відводячи очі від лазерного зображення і трохи скошуючи очі на нерухомий феномен, - бабуню, давай таки зникати звідси. Давай вранці, на свіжу голову, з усім цим розбиратися. Щось мені тут не подобається. Виск отой же, - згадав він передсмертне ультразвукове верещання триокого. - Може, він оцю штуковину викликав, аби...
Фраза юнака залишилась не закінченою, бо зненацька в навколишньому просторі щось здригнулось, змістилось, оглушливо луснуло і, болісно дряпаючи шкіру, осипало Степана трісками вибитої двері та потрощеної на декілька частин дошки. Водночас з будки виштрикнулись величезні, неприродно довгі  руки приземкуватого, які, стрімко видовжуючись, умить дістались неясно окресленої постаті бабуні, вирвали з її рук рушницю і без видимих зусиль переламали її навпіл. Наче сірник.
-Аха-а-а-ти-и-и!!! - усього вивернуло нажаханим криком Степана, а руки, що неначе жили окремо від їхнього власника, вже хапали бабу Дану, стискали її й одночасно притягували до неї неоковирне тіло приземкуватого.
-До апарату, до апарату! - наждачно сичав той, волочачи жінку, наче ляльку, убік НЛО. - Не можна свідків, не можна!
А Степ, не припиняючи свого крику, що на клапті рвав його легені, вже кидався на монстроїдально зігнуту спину і з усіх сил гатив по їй кулачиськом.
-Відпусти її, відпусти, гаддя!..
Але з таким же ефектом він міг би звертатися до будки з вибитими дверима. Приземкуватий, здається, лише плечем ледь ворухнув, а Степан відразу відлетів метрів на три, здираючи одяг і шкіру об шорсткий руберойд.
-До апарату, до апарату! Живцем будеш, живцем!..
-Відпусти-и-и!..
-Степку, Степку, Степа-а-а-ане!... Андрі-і-і-ю!!!
В горі байдуже висіло НЛО. І згасало чергове зображення. Хлопець, не звертаючи уваги на біль, який краяв обідрану шкіру, лихоманково обмацував дах в пошуках чогось, придатного в якості зброї. Розпачливі вигуки бабуні слабкішали й слабкішали.
Раптом Степан намацав в зеленкуватій імлі щось пласке, дивної форми і доволі важкувате, не дивлячись на невеличкі розміри.
Ніж! Отой ніж, який вронив приземкуватий, коли Степ не дозволив йому перерізати кабелю. Отой ніж, якого -  і тепер Степан це зрозумів - тримав і космонавт на лазерному зображення, викрешуючи ним щось на камінцях метеоритів. Отой самий ніж, що... Але... Але приземкуватому й постріли впритул не зашкодили, і падіння з даху дев'ятиповерховки, а тут... Втім, вибору не було. Гарячково схопившись на рівні, Степан у два стрибки опинився біля монстру і, щосили стискаючи рукоять з якимось незручним виступом, заніс зброю над ним.
-Отримуй, гаддя!
Рука сковзнула по виступу і майже водночас з широкого, якоїсь лекальної форми, леза ножа майнула спіраль полум'я - наче штопор такий вогненний - і вп'ялось в приземкуватого.
Той на мить завмер, потім смикнувся всім тілом, відпускаючи свою жертву, і заскреготав, наче сотня незмазаних шестерінок. А потім спалахнув помаранчевим полум'ям і розпочав розвалюватись на ту ж сотню окремих палаючих шматків, що розсипалися по всьому даху.
-Ч-чорт! - вражено видихнув Степан, кидаючись крізь палюче ошмаття до бабуні, яка у своєму пончо великим підстреленим птахом розпласталася на чорній руберойдовій площині.  
-Ап... пар... парат... Свід... д... ки... - потріскувало ще горюче клаптя, коли хлопець, підхопивши бабуню на руки, переносив її майже під саме НЛО, під яким цього самого клаптя не було майже зовсім. А сама нереально окреслена хмарка, яка тут вважалась, здається, якимсь апаратом, так і не вийшла зі свого морозного механічного збайдужіння.
-Бабуню, бабуню, - торсав стару Дануту онук, зовсім забуваючи про всі чудасії цієї оскаженілої ночі. - Ти як, бабуню? Як ти? Все добре буде! Обов'язково добре!
-Добре? - якось запитально, на межі чутності, прошелестіла Данута Тимофіївна. І майже відразу голос її зміцнішав: - Добре. Обов'язково буде.
Вона ворухнулась і за допомогою Степана, сіла, ще ледь стогнучи і спираючись обома руками в дах.
-Голова паморочиться, - пожалілась.
І зиркнула вгору, де зеленуватою памороззю мерехтіло НЛО - пришелепувате світило цього пришелепуватого світу.
-Як воно? - спитала.
-Хто? - не зрозумів хлопець.
-Аномалія оця.
Степ лише знизав плечима:
-Аж ніяк. Висить собі й нікого не чіпає. Може й дійсно апарат який, що його отой худий викликав.
Баба Дана мовчки дивилась на НЛО і вираз її очей чомусь дуже й дуже не сподобався Степанові. Він посуворішав.
-Так. Досить. Досить на сьогодні! - і роззирнувся по боках, на дах, вкритий, наче свічками, вогнистим ошматтям. - Ми, бабуню, сьогодні явно опинились не в той час і не в тому місці.
Данута Тимофіївна слабко посміхнулась.
-Степане, ми приречені зажди знаходитись в тому часі і в тому місці, яке визначено усім нашим попереднім життям. І ще чимось... Тільки я зараз не розумію, чим. Голова паморочиться, - знову пожалілась вона.
Степан підхопив її під руки, намагаючись поставити на ноги.
-Досить! - повторив. - Пішли до офісу, чи що. Завтра розберемось. І з типами цими, і з зображеннями. І з тим, як метеорити можна в якості пляшок з листами використовувати.
-Будь-яка зірка - це, можливо, і є чийсь лист, зміст якого нам поки що невідомий...
-Пішли, пішли...
-Знаєш, онуче, ти, мабуть, йди. Міліцію чи пожежників з журналістами, чи ще когось там виклич. Все одне, мабуть, пів-міста розбурхали. А я тут посиджу. Почекаю ще трошки.
-Чого-о-о?!? Досить тобі чекати! Щоб ти оце тут з аномалією цією чогось там чекала? - Степ тицьнув пальцем вгору. - Та нізащо!
І він, відпустивши бабуню, знявся на рівні та й закричав, дивлячись просто в нору, яка вела вглиб НЛО:
-А ну, димій звідси! Пішло, пішло! Пішло звідси, кажу!
А по тому, схопивши великий уламок дошки, що певний час тому підпирала розбиті двері горищної будки, Степ жбурнув його в хмару "летючої тарілки". Щосили жбурнув. Уламок, якось уповільнено обертаючись навколо свого центру і тим самим нагадуючи нещодавнє понуре обертання зовсім іншого тіла, долетів до димчастої поверхні і... І зник у ній, наче в щільному тумані. Саме ж НЛО навіть не ворухнулось.
-Ось бачиш, - подала знизу голос бабуня, - нешкідливе воно. Його вивчати треба. А мені... Мені лікаря треба, бо... Бо голова паморочиться, - третього разу пожалілась вона.
-Нешкідливе!?! - аж задихнувся від обурення Степан, але відразу ж взяв себе в руки. - Нешкідливе... - пирхнув. - Що ми можемо знати про шкідливість або нешкідливість того, про що взагалі нічого не знаємо?..
-Степане, - зовсім вже слабко перебила його бабуня, - лікаря виклич. Щось мені не теє. І голова... голова...
-Бабуню, бабуню, - рвучко схилився хлопець над нею, - тобі що, зовсім погано?
-Погано, внученьку, погано. Я тут полежу трохи, відпочину, а ти й дійсно до офісу збігай, чи що. Виклич таки лікаря... Бо, здається, перетрусилась я таки трохи, перехвилювалась.
"Тут важко не перехвилюватись", - майнуло в Степа, коли він ще більше схилився над бабою Даною. Обличчя її чімсь невловимим розпочало нагадувати гіпсове обличчя приземкуватого. Біліше тільки. Щоправда, на мить хлопцеві здалося, що очі бабуні зблиснули. Смутно, стривожено і чомусь ледь хитрувато. Але це, мабуть, і дійсно здалося. Не в тому стані бабуня була, аби очима зблискувати. Можливо, відлиск в них від, ще не догорілого, ошмаття майнув, можливо, від зірок далеких, можливо, від чогось іншого.
-Йди, йди вже, - кволо торкнулась стара грудей хлопця сухенькою рукою, - а я тут поки що полежу. На зірки падаючі подивлюсь, може ще й бажання загадати встигну.
І бабуня Данута опустилась спиною на дах, повертаючи обличчя просто до зоряного неба із завислим у ньому невеличким НЛО. А зорепад вже майже припинився і розгублений П'ятниця чогось чекав, чекав від свого Робінзона.
-Я зараз, я швидко, - забелькотів Степан, намагаючись зручніше влаштувати голову бабуні і чомусь панічно боячись зробити навіть один крок убік від неї. - П'ять хвилин... Я "швидку" викличу.
Бабуня здійняла руку, наче в якомусь прощальному жесті, тим самим нагадуючи вже зовсім не приземкуватого, а лазерного П'ятницю і, таким дивним чином, поєднуючи обох у своїй зболеній особі. А Степ, зненацька схлипнувши і з м'ясом видираючи себе з цієї ночі, розвернувся й кинувся у беззоряну чорноту дверцят горищної булки. Скотився на дев'ятий поверх, потім - повз похмуро зачинених дверей квартир - на восьмий і раптом рвучко загальмував. Наче на невидиму у темряві стіну наштрикнувся. Біль шарпонув обідране тіло, а обличчя немов полум'ям обпекло.
Дідько його візьми! Його, Степана Юзефовича перемкнутого! Та для чого ж йому до офісу того бігти?!? В нього ж мобілка є. Та сама, яку він як вимкнув в університеті, так і по тому! От вже валух забудькуватий!
Степан вихопив з кишені прямокутничок телефону, в дві миті розблокував клавіатуру і... І, майже водночас з його лихоманковими порухами, електроніка виплюснула в тишу сплячого важким сном під'їзду, нещодавно поставлену Степом, мелодію виклику. "І сниться нам не рокіт космодрому", - самітно-самітно лунав у під'їзній шахті мотив старої пісні "Землян". Хлопець різко урвав цю міжзоряну музику, майже втискуючи мобілку до середини вуха.
І відразу ж у ній забився вкрай переполошений, перемішаний зі слізьми та болем, голос Рити:
-Степе, Степане! Нарешті! Я тебе вже з годину видзвонюю. Ти де? Де ти?.. Лихо в нас трапилось, Степчику, лихо!..
-Що там ще? - запитав хлопець дерев'яним голосом, відчуваючи, що таким самим стає і його напружене, побите й обідране, тіло.
-Степчику, ти лише тримайся там, Степчику... Ти ж сильний, Степчику, сильний, я знаю...
-Що там?..
-Баба... Бабуня Данута, Степанчику... Ой!.. Померла вона, Степанчику, померла...
-Що-о-о!?!
-Померла, Степанчику! Їдь додому, рідний, додому їдь! Я лише до вас прийшла, як їй погано стало. Вона тому й на дзвінки твої не відповідала. Так я швидку викликала. Але не дочекалась вона лікарів, Степанчику, не дочекалась. Вони й досі тут. Їдь додому рідний, їдь додому!.. А ще наостанок вона наче марила. Казала, щоб я передала тобі, що якщо вже життя таке, що на бігу думати треба, то треба хоч знати заздалегідь, куди воно бігти. Вона, мовляв, тепер знає куди. Про що це вона, Степанчику, про що?!?
Але Степан, вже не чуючи згорьованого голосу дівчини, стрибаючи відразу через декілька східців, кидав своє тіло у зворотному від дому й Рити напрямку. В напрямку даху дев'ятиповерховки. В напрямку неба.
Скуйовдженою ракетою він вилетів з горищної будки і вражено завмер на місці. Завмер і голос Рити в мобілці, затиснутій у руці хлопця. На даху нікого не було. І нічого. Ані ошмаття, що нагадувало собою запалені свічки, ані геометричної хмаринки НЛО... Ані бабуні Данути.
Лише чорніло притягнуте Степаном з офісу причандалля та в пронизливо ультрамариновому небі, яке вже повністю осипалося зорепадом, смутно-смутно кривилось обличчя П'ятниці і його здійнята п'ятірня здавалась долонею, здійнятою в прощальному жесті.
"І сниться нам не рокіт космодрому", - знову самітно-самітно заспівала мобілка. І більше жодного звуку не пролунало навколо, в просторі, розчахнутому на мільйони світлових, але поки що сплячих, років. Лише на іншому боці ланцюжка електромагнітних хвиль тамувала свої схлипи Рита, чекаючи відповіді Степана. Чекала, чекала... І ніяк не могла дочекатись.  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.3204128742218 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …