Вона сиділа навколішки і тримала в долонях темно-синю сяючу краплину.
- Гарний світлячок, - усміхнулись до неї.
- Це не світлячок, - похитала головою дівчинка, відсуваючи свій скарб подалі від чужих очей, а заразом і рук.
- А що ж це?
- Кров.
- Кров?
- Уламок серця.
- Кинь негайно!
- Ні!
- Всяку гидоту в руки брати!
- Це не гидота!
- Кинь!
- Ні! Ні! Ні, ні, ні...
Шелест легких дитячих кроків віддаляється від голосу, і він, можливо, хотів би наздогнати малу, але дорослі не вміють гратися в піжмурки, вони не бачать Темряви, великої, яскравої, теплої, веселої, вони бачать темінь – дрібну завісу, заваду для очей, ворога, неприємність. На темній галявині не знайти дитини, впевненої, що вона – в казковому лісі.
- Кров? – здивовано спитав інший голос. – Звідки ж тут...
- ...таке? – закінчив третій.
- Уламок серця? – задумливо проговорив четвертий. - Його?
- Гей! – крик першого голосу перекрив його кроки, важкі, незграбніші за дитячі. – Агов! Мала! Мала, де ти! Мала, віддай це! Віддай, чуєш? Це не можна, це його, це ж... Мала!
Але тільки сміх був йому відповіддю. Таємничий, напівказковий, він летів звідусіль, і здавалось, що сміється сам ліс.
Вона сховалась під довгими вітами старого дерева, притискаючи до грудей краплину – світлячка і повторюючи одними губами: „Не віддам, не віддам, не віддам!” І дерево не сумнівалось – не віддасть.
Чиясь рука легенько торкнулась віт.
- Тук, - почулося - Тук-тук. Можна до тебе?
- Це ти? – підняла голову дівчинка.
- Я.
- Заходь! – очі і усмішка її сяяли назустріч гостю.
Віти розійшлися і пропустили юнака років сімнадцяти, високого, худорлявого, блідого і світловолосого, з неймовірно зеленими очима лісового ельфа, яким він ніколи не був.
- Дивись, - сказала дівчинка, протягуючи йому краплю на долонях. – Це все, що я змогла знайти. Пробач.
- Нічого, - криво всміхнувся він. – Переживу.
- На, візьми. Це хоч щось.
- Ні, - похитав він головою. – Те, що ти віддав, тобі вже не належатиме. Ніколи.
- Ти... Знаєш, це було страшно – дивитись, як вони бігли по тобі – по тобі і по твоєму серцю... Ця іскра впала біля мене, тому я її і вберегла, а решту... затоптали, - легенький схлип, зсутулені плечі. – Я несла її тобі.
- Дякую, маленька, - опустився він біля її ніг не коліна. – Тільки не треба було. Я... все одно не можу взяти. Але знаєш що –візьми її собі! Я давно хотів подарувати тобі шматочок серця.
- Але в тебе ж більше немає, - тихо мовила вона.
- Це нічого, живу ж якось. Не плач, добре?
- Не буду, - схлипнула вона і витерла кулачком сльози. – Я візьму твоє серце – до мого, - піднесла вона руку з краплиною до рота. – От так. – але маленька рука тремтіла, і крапля не потрапила на вуста, вона скотилась по підборіддю вниз, в ямочку на шиї і застигла там вогнисто-багряним оком.
- Я...
- Нічого, - торкнувся зкам’янілої вмить краплини юнак. – Гарна вийшла прикраса. Хоч на щось воно годиться.
- Тобі без нього погано, так?
- Не турбуйся, маленька. Я потроху звикаю.
Шелест торішнього листя. І от вони вже сидять поряд, втішаючи одне одного.
- Не йди, будь ласка, не йди, - попросила вона.
- Я... Звідки ти знаєш? Хоча – яка різниця... – обійняв він її за плечі. – Я просто не можу лишитись, розумієш? Без нього – не можу...
- А я не зібрала...
- Нічого. Ти зберегла хоч це, - кивнув він на уламок свого серця, вплавлений в її шкіру. – Вони ж могли все – затоптати...
- Я їх ненавиджу, - тихо, але серйозно мовила вона.
- Не варто. Вони такі, які є, і вони в цьому не винні.
- Але ж я не така! І ти, і ти теж!
- Ми... таке буває, маленька.
- Можна, я піду з тобою, Данко?
- Не вийде, - сумно мотнув він головою. – Хоча це було б здорово.
- Ну давай хоч спробуємо, а? Якщо добре постаратися, я думаю, в мене може вийти, а з твоєю допомогою...
- Не треба, добре? Для цього тобі доведеться віддати забагато. А я хочу щоб воно, твоє серце, лишалось на місці.
- Данко...
- Нічого, маленька. Це не найгірша доля.
- Угу.
- Я б не проміняв її на їх життя.
- Бр-р... Ніколи! – з жаром погодилась вона.
- Ну от.
Мовчали. Вітер тихо переговорювався з листям, і небо плакало зорепадом за його розтоптаним серцем.
- Мені час, - торкнувся він губами її чола.
- Знаю, - короткий кивок і срібляста краплина впала поряд із вогнистою.
Його обійми здавались вітром, і так само, як і вітер, його неможливо було втримати. І вона мовчала, мовчала і дивилась як він розчиняється в зорепаді червоною зіркою.
- А я тебе все одно знайду, чуєш? – ледь чутно прошепотіла вона. – Я зможу, правда. Там самому холодно і страшно. І тут теж. Я тебе знайду. Попри все. Чуєш мене?
Але багряна зірка вже загубилась серед безлічі інших.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування
KP-design